Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ 3. » IV. Побут і культура.

Економічні відносини: загальний погляд, перешкоди в економічнім розвою; війни; половецькі набіги.
Економічні відносини: загальний погляд, перешкоди в економічнім розвою; війни; половецькі набіги. Ослабленнє Поднїпровя й відлив людности; упадок селянства, розвій невільництва і великих господарств; невільна праця в промислї й ремеслї; земельна власність, її розвій; ремесла й промисли; торговля, кредит, лихва й її ограничення. Монетна система, гривна, иньші одиницї рахунку; монета металїчна; справа шкіряних грошей.





Переходячи до огляду побуту й культури українсько-руських земель за сї часи, я почну від спостережень в сфері економічних відносин. Економічний підклад житя — господарство, торговельні зносини і взагалї матеріальну культуру з часів утворення Руської держави я оглянув уже давнїйше 1), і там був використаний матеріал, який наші джерела дають до історії господарства з XI-XIII в. Тепер я хочу подати деякі спостереження суспільно-економічної та культурної натури, на які позволяють нам досить небогаті джерела з XI-XIV в. 2) 

З попереднього ми бачили, що підставу суспільности й суспільно-економічних відносин в часах творення Руської держави і в дальших столїтях її істновання становило селянство (смерди), свобідно й економічно самостійне, віддане господарським промислам, що залюднювало поменьші міста, а в значній части заповняло також і міста більші, тим часом як творчим елєментом, керманичем й провідником громади був патриціат більших міст, котрого значіннє опирало ся на капіталї, сотворенім перед усїм торговлею, а полїтичні впливи — окрім сеї економічної сили, опирали ся також на близькости до керми, тїсних звязях княжою дружиною і княжою властию, а навіть на піввоєнних дружинах власних, які були потрібні для охорони торговлї. В селянстві довго мусїли переважати родинно-громадські форми житя й економічних відносин, тим часом як в кругах міського патриціату капітал мусїв вести до розвою індівідуалїзма, особистої власности, відносин договору і договірної спілки. 

Трівожне житє, яким жило особливо українське Поднїпровє — старе огнище економічної й суспільно-полїтичної еволюції, а в меньшій дещо мірі — також і західня Україна, чинило сильні переміни в суспільно-економічних відносинах. Уже процес уступлення українських племен з степів, що розвивав ся повільно, з певними перервами, в Х-XI вв., мусїв викликати великі переміни в економічних відносинах. Натиск степових орд виганяв з степів і кидав між людність центральних і північних українських земель великі маси людности відірваної від ґрунту, позбавленої господарських засобів, вибитої в значній мірі з своїх родинно-громадських звязків, і вони мусїли собі шукати способів житя в новім краю, серед її людности. Не можемо докладно сконстатувати, які саме впливи мало се на суспільно-економічні відносини тих українських земель, але що без значних впливів не могло тут бути, не може бути сумнїву. Властителї господарських засобів і капіталу — чи то купцї-патриції, чи то князь і бояре, чи то властителї земельні, що в тих часах могли наростати, діставали до роспорядження маси людей безземельних, відірваних від ґрунту, не звязаних з місцевою суспільністю, з яких однаково можна було рекрутувати і матеріал для воєнних дружин, і безземельних робітників господарських і промислових. 

Анальоґічні протурбації в економічнім житю чинили потім турецькі напади на руські землї й династична боротьба серед руських князїв. При сьвітлї джерел можемо лїпше здати собі справу і з району і з характеру тих результатів, які давали сї явища для житя землї. 

Особливо середня й полуднева Київщина, Переяславщина, полуднева Чернигівщина — як раз центр державного й культурного житя Х-XII в. — страшенно терпіли від них; північна Україна — вкрита неприступними лїсами („лЂсная страна”), й Західня — Волинь і Галичина терпіли меньше, але й тут в 1-ій половинї XIII в. ішла теж завзята династична боротьба, пограничні війни, а напади Литовцїв XIII в. упадали як раз на північні, полїські країни. Тутешнї біди анї довгістю анї інтензивністю своєю не дорівнювали одначе тим, які терпіло Поднїпровє; але переміни, які викликали ті претурбації на Поднїпровю, самі собою відбивали ся також на иньших землях. 

Передовсїм руїна і спустошеннє. Стара війна, навіть коли й не мала спеціальної мети — знищити певну країну, нищила її страшенно: військо живило ся, розсилаючи „в зажитиє” — заберати запаси силоміць, без всякого винагородження, і таке забираннє, розумієть ся, нищило два, три і більше разів стільки, скільки властиво треба було для виживлення війська. Як собі широко й безцеремонно розуміло ся таке зажитиє, видко з науки Мстислава Новгородцям — не брати при тім невільників: „идете въ зажития, толико головъ не ємлете” 3). Але коли ще можна було сподівати ся якоїсь повздержливости від більш культурних — словянських вояків, то „свої погані” — Чорні Клобуки або приведені з степу „дикі Половцї” — сї зовсїм дикі розбійничі орди, в нищенню того краю, що був театром війни — свого чи чужого, однаково не мали нїяких границь. В наших джерелах не бракує ілюстрації сих воєнних порядків. Нпр. оборона Київа 1151 р., коли військо, між ними чорноклобуцькі ватаги, було поставлене наоколо міста, мала результатом, що вояки „обнесли монастирі, пожгли села, а городи всї понищили — що вороги, а що свої” 4) 

Щож мусїло бути, коли вороги спеціально старали ся винищити „всю жизнь” противників, як нпр. під час боротьби Ізяслава з Ольговичами! Очевидна річ, що всяка така війна страшенно підривала край, забераючи масу робочих рук — убитих і виведених в неволю, і нищачи господарства. Щож мусїло бути, коли деякі землї ставали тереном неустанних війн, як Київщина в середнїх десятолїтях XII в., як Чернигівщина під час боротьби Ольговичів і Давидовичів і т. и.? Чернигівський князь Сьвятослав Ольгович припадком оповів, як виглядала Чернигівщина по тих війнах „Взяв я, каже, Чернигів з сема порожнїми городами — Моровийськом, Любськом, Орогощем, Всеволожем, а в них і сидять лише псарі та Половцї” 5). Отже в околицї Чернигова, на досить значнім просторі не стало нїякої путящої людности, позіставали ся лише ріжні турецькі насельники, яких садили князї на знищених полудневих границях, та княжі слуги-невільники. Розумієть ся, в тих словах годї не припустити сильного побільшення, але мусїло бути сильне спустошеннє, в тім же родї як описує руіну Поднїпровя при кінцї XI в. Слово о полку Ігоревім, оповідаючи про княжі усобицї в останнїй чверти XI в.: „тодї пропадала сила Дажбожого внука (Руси): серед княжих крамол скорочував ся вік людський; рідко тодї в Руській землї можна було почути покрики орачів, за те часто крякали круки, дїлячи між собою трупи, та часто вели свої розмови галки, збераючи ся летїти на добичу” 6). 

Не меньше нищили Половцї під час своїх набігів. Ми мали вже образок, змальований Мономахом: над'їздить Половець на господаря в полї, забиває його, а коня бере з собою, заберає з хутора його родину в неволю, а самий хутор запалює. Можна з всякою правдоподібністю прийняти, що кождий значнїйший половецький набіг нищив таким чином по кілька тисяч господарств, так що при частих повтореннях, як то бувало в Київщинї (окрім її північно-західньої, лїсової частини) і в Переяславщинї при кінцї XI і в останнїй чверти XII в. — сї напади теж приводили край до чистої економічної руїни, а навіть до повного спустіння. Так спустїло було зовсїм Поросє при кінцї Х і XI в., полуднева Переяславщина в тіж часи, а мабуть знов і при кінцї XII в., коли Кончак ”снесе Сулу”. 

Хоч потім сї краї залюднювали ся на ново, але такі міґрації з краю й потім назад мусїли страшенно нищити їх мешканцїв економічно. Покинути розроблені поля, будинки, запаси й розпочинати господарство на ново, шукати місця в новім, уже залюдненім теренї, приладжувати ся до нових обставин господарства — не кожде господарство переносило такі перевороти. Особливо, як часом приходило ся тїкати майже з самою душою — як от Юриївцям в 1095 р. 

Тільки родючість ґрунту й розмірна заможність людности Поднїпровя були причиною, що такі економічні катастрофи не приводили там до голоду: про нього чуємо рідко, оден-два рази, тим часом як на півночи такі звістки стрічають ся далеко частійше 7). Але край біднїв від таких недогідностей — як раз центр руської кольонїзації й його полїтичного й культурного житя — околицї Київа, Чернигова, Переяслава — убожіли й підупадали в порівнянню з лїпше захищеними, більше забезпеченими від подібних катастроф землями західнїми й північними. Хоч про масову міґрацію в чужі землї не чути, і взагалї про неї не може бути мови 8), і залюдненнє спустошених земель взагалї відновляло ся, скоро лише наступали спокійнїйші часи, але не підлягає сумнїву, що сї недогоди уже тодї впливали на перехід — звичайно повільний, а часами — під сї завірюхи, й жвавійший, хлїборобської людности і капіталїстів, промисловцїв і т. и. в спокійнїйші краї: з Київщини уступали вони на Волинь і Галичину та в Полїсє (що власне під впливом сього поворотного потоку з поля в лїс мусїло інтензивнїйше кольонїзувати ся), з Заднїпровя в північну Чернигівщину, таку глуху і від сьвіта в XI-XII в., або й далї — в Поволже. Таким чином, той відлив людности з Поднїпровя, що ми припускали з XIII-XIV в., приготовляв ся й розвивав ся поволї, по всякій правдоподібности уже в попереднїх віках, і в сїм кольонїзаційнїм збідненню лежала одна з причин полїтичного упадку Київщини при кінцї XII і в XIII в. та розвою нових полїтичних центрів. 

Окрім загального зубожіння краю сї катастрофи мали спеціальний вплив — на зменьшеннє дрібних селянських господарств, на зменьшеннє дрібної власности, кажучи по теперішньому. Там де богаті боярські господарства тільки терпіли шкоди, дрібні господарства часто мусїли пропадати зовсїм, або переходити в боярські руки, а їх господарі — в катеґорію холопів і закупів. Зруйноване село боярин міг відновити, а на місце взятого в неволю холопа купити нового, але господарство смерда пустїло зовсїм, коли Половець, як описує Мономах, забив його, а родину його взяв у неволю. Смердови взятому в неволю — половецьку чи й свою руську, до другої землї, чи до другого князївства, викупити ся було тяжко, він ставав холопом, невільником. Але й не взятий у неволю не завсїди був спроможен відновити зруйноване господарство власними силами, отже приходило ся або продати його за безцїн, або зазичити ся, а з позики, як ми бачили вже, була дорога до холопства як найкоротша. Обдовжене господарство разом з його властителем легким способом опиняло ся в руках кредитора, і се була, певно, одна з найпростїйших доріг, якими йшли боярські маєтности до зросту. 

Та війни й набіги тільки загострювали й прискоряли процес, що розвивав ся й без них, хоч і в повільнїйшім темпі. Раз холопська праця стала пожаданою, завистною річю для тієї „нарочитої чади”, що мала в своїх руках силу й полїтичну й економічну, — се саме вже ставало причиною повільного переходу свобідних в катеґорію невільних. Можливо, як оповідає Маврикій, що сусїднї з Візантиєю Словяне в його часи пускали добровільно своїх невільників: в їх на-пів кочовничім побутї вони особливої користи не давали; невільник не має нїякої цїни в примитивнїм ловецькім побутї, починає його наберати в скотарськім, але справдешньої вартости доходить з розвоєм хлїборобства й ремесла, призначених не для задоволення своїх тільки потреб, але для торгу, як то й було в часах давньої Руської держави. В давнїйші часи на Руси невільник міг мати цїну головно як предмет заграничної торговлї, і вивозив ся з Руси в чужі краї в великих масах. В XI-XIII вв. ми рідше чуємо про вивіз невільника з Руси: на нього був попит і на ґрунтї, а разом з тим розвивали ся способи кріпощення свобідного чоловіка більше або меньше „ лєґальними” способами. 

Лєґалїзоване насильство війни й не лєґалїзоване, але безперечно — широко практиковане в звичайних буденних відносинах насильне, безправне кріпощеннє свобідних 9), в великих масах постачало невільника тим, хто його потрібував. Та може ще й богатшим джерелом невільництва була економічна залежність в ріжних формах. Стопа процентова була незмірно висока; не тільки гроші, а й позички натуральними продуктами давали ся з лихвою — „куны (гроші) въ рЂзы, медъ въ поставы, жито въ присопъ”, як означає се Руська Правда 10). По анальоґії з процентом при грошевих позичках, ми можемо міркувати, що й при таких натуральних позичках практикувала ся дуже висока лихва. Звичайним способом її покритя у мало засібних свобідних було відробленнє, але праця цїнила ся низько: річна робота жінки рахуєть ся в Р. Правдї на одну гривну, тим часом як цїна корови рахуєть ся на 2 гривни, а коня на 3 гривни 11). При так низькій оцїнцї такої працї кожда значнїйша позичка, навіть без всяких надужить, затягала довжника в невилазне ярмо. Як ми бачили вже, навіть ті постанови, що мали ограничувати хапчивість кредиторів і були, правдоподібно, вимушені народнїм рухом, зіставляли широке поле для визиску й кріпощення довжника; але, як було вже зауважено, і ся буква права мала не богато шансів бути переведеною, і в дїйсности мали всї шанси далї практикувати ся ті ріжнородні надужитя, з якими знайомлять нас постанови Руської Правди, повертаннє закупів в холопи або обтяжаннє їх довгу ріжними принагідними карами, наслїдком яких закуп фактично ставав невиплатним, і т. и. 12). 

Не підлягає сумнїву, що власне сею дорогою — через помноженнє несвобідних або напівсвобідних рук — розвивало ся боярське господарство і взагалї більше володїннє землею. Де заходить мова про князївські, боярські, церковні маєтности, все йде мова про „челядь” — невільників, або иньших безземельних, напів-свобідних осадників: вдова Глїба Всеславича дає Печерському монастирю „пять селъ и съ челядью” 13); Давидовичі з Ізяславом Мстиславичом, розграбивши двір Сьвятослава Ольговича в Путивлї, забрали там сїм сот мужа челяди 14). Ростислав надає смоленській катедрі город з „капустником” і його родиною 15). В Руській Правдї згадують ся „ролейні закупи” — що робили рільничу роботу, княжі і боярські тивуни „сїльські” і „ратайні” — себто невільні слуги, що доглядали господарських робіт на фільварках; вона ж згадує нарештї між холопами поруч княжих і боярських — холопів монастирських, що могли бути хиба сїльськими робітниками 16). 

Зрештою зрозуміло само собою, що тільки працею несвобідних і півсвобідних, себто економічно-залежних і можна було в тих часах розвинути більше господарство, бо при великих масах незанятої землї, при лекших способах добування, економічно самостійні, засібні селяне не мали нїякого мотиву йти в робітники, та й при дуже невисокім (розмірно) доходї (рентї), яке могло дати сїльське господарство, не було місця для такого господарення наємним робітником. Ширше господарити можна було тільки примусовою працею. Війна давала маси невільника-полоненника князям і боярам, що мусїли вести ширше господарство, мати великі двори для удержання своїх дружин і служби; кольонїзаційні пертурбації й усякі руїни та економічні крізи наганяли несвобідного й півсвобідного робітника капіталїстам, купцям, промисловцям, що також держали більші двори, більшу челядь. По за тим на певні продукти господарства був деякий попит і в торговлї (віск, риба, збіже також). Вкінцї розвій великих господарств стояв в безпосереднїм звязку й залежности від помноження невільного робітника, а знову з свого боку, своїм запотрібованнєм, безперечно, впливав на се помноженнє. 

Сїмсот мужа челяди, захоплених в однім тільки княжім дворі, дають нам зрозуміти, як великі вже бували тодї сї осади холопів-кріпаків і яке велике господарство провадило ся часом на сих дворах. Сьому відповідають звістки про иньші княжі господарства, поруйновані в тім же походї на Ольговичів: під Курськом попалені були княжі села, і про розмір господарства в них дає знати згадка, що княже стадо, яке годувало ся тут, числило чотири тисячі голів; в Ігоревім сїльцї спалено було девятьсот стогів збіжа 17). 

Розумієть ся, невільнича праця грала важну ролю не тільки в рільнім господарстві бояр і князїв. З Руської Правди виходить, як сказано, що домашня служба їх складала ся звичайно з самих рабів, так що хто вступав в домашню службу не застерігши своєї свободи спеціальною умовою, ставав через се саме холопом 18). Руська Правда говорить тут про тивунів і ключників, але се, правдоподібно, треба розуміти взагалї про домову службу. 

Безперечно, невільничі руки мали важне значіннє і в промислї та в ремеслї. Руська Правда згадує між холопами осібну катеґорію — ремісників, чоловіків і жінок (реместьмяникъ і реместьвеница) 19). Ми бачили вже, що й на попів учитись бояре давали своїх невільників; очевидно — теж саме, ще й скорше мусїло бути з ріжними ремеслами, і всякого рода ремісники-раби, від найменьш простих ремесл до чисто артистичних, уже тодї грали ролю не меньшу як ріжні спеціалїсти-кріпаки за недавнїх кріпацьких часів. Я думаю, що більший промисел, великі робітнї, для потреб торгу (як теперішнї фабрики), дуже часто, а може й переважно робили руками рабів, що спеціально давали ся в науку сього ремесла, як то з рештою було і в тодїшнїй Візантиї. 

Та в XII-XIII вв. торговля поднїпрянських городів і найголовнїйшого з них торговельного центра — Київа очевидно упадає — і що до великости, і що до своєї активности. Тим часом як давнїйше ся торговля вела ся місцевими купцями, що вивозили свої товари до чужих земель і привозили чужоземні товари на свої торговища, тепер сей довіз і вивіз все більше, очевидно, переходить в руки чужих купцїв: в звязку з сим стоїть і збільшеннє звісток що говорять про чужоземельних купцїв у Київі. З другої сторони, західнї українські міста, що давнїйше лише посередничили в торговлї Київа з західнїми краями, тепер виходять з залежности від київської торговлї, відкривають самостійні торговельні дороги на чорноморське побереже, Днїстром і Прутом, заводять власні зносини з західноевропейськими містами на захід і північ, через Польщу і Прусію 20). Сї явища як стоять в залежности від упадку патриціанської верстви Київа, так і з свого боку на нього впливали, а результатом було ослабленнє торговельної і нерозривно з нею звязаної також артистично-ремісничої дїяльности поднїпрянських городів. Через те все більше значіннє поруч сих галузей в економічнім житю вищих міщансько-боярських верств здобуває господарство. Боярство, о скільки не відливає відси, все більше осїдає на землї, переносить свої капітали в господарство, й велике господарство, оперте на несвобідній працї, і звязані з ним суспільні й правні процеси розвивають ся далї. 

Одним з дуже важних наслїдків розвою великого господарства був розвій понять земельної власности й землї як товару — предмету продажі й купна, торговельних контрактів. 

Що індівідуальна земельна власність в сї часи істнувала, в тім не може бути сумнїву: ми маємо в наших джерелах звістки про продажу, дарованнє, конфіскованнє маєтностей 21). В Руській Правдї маємо дуже високу кару — 12 гривен продажі 22) за зрубленнє бортної межі, знищеннє межі полевої (ролейної), переставленнє паркану, що дїлить двори, або зрубленнє граничного дерева 23). Тут таким чином виразно бачимо права власности не тільки на двори, але й на рільну землю, і то не тільки права власности на землю оброблену в данім моментї — себто на працю, вложену в землю в сїм моментї, але й на всяку землю зайняту, без ріжницї — чи в данім моментї вона підлягає господарській експльоатації (дубъ межьны). Одно слово понятє земельної власности бачимо тут уже значно розвиненим, хоч воно й не дійшло ще тої повности й виробленности, в якім знаємо його тепер 24). 

Як творила ся та земельна власність, наші джерела не кажуть: в них іде мова тільки про перехід власности з рук до рук. Мусїла вона творити ся через „заімку” — окупацію і культивованнє порожної землї, й ся культура давала право на володїннє: такий погляд на початок власности ми бачимо у нашого народа пізнїйше, аж до новійших часів. Заімка в границях земель, що входили в круг уживання певної громади, могла вимагати згоди сеї громади. Абсолютно незайняті землї люде, правдоподібно, займали зовсїм свобідно 25). 

На те, щоб князь у сї часи мав якісь права на свобідні землї, роздавав їх або взагалї мав якісь спеціальні відносини до землї, вказівок не маємо. Одинокий приклад, що звичайно наводить ся як доказ — дозвіл князя Печерському монастирю зайняти сусїдню гору 26), нїчого не доводить, бо гора ся стояла в сусїдстві княжого двора й могла уважати ся його приналежністю. Може бути, що пізнїйший погляд на права „господаря” над порожньою землею мав які небудь початки ще в сї часи, але, повторяю, ми не маємо звісток, аби князь такі права мав і користав з них. По всякій правдоподібности, він, як і кождий иньший, мав право тільки на землї зайняті і розроблені ним або куплені чи иньшим способом здобуті, і число таких земель бувало не велике, як судити нпр. з тестаментів Ярополка Ізяславича і його зятя Глїба Всеславича, або Володимира Васильковича, де таких княжих земель видко зовсїм не богато 27). 

Розробленнє ґрунту, побудованнє на нїм вже давало йому певну вартність, і він міг бути предметом певного контракту. Але правдиву вартість він діставав, коли з ним були звязані певні робочі руки — несвобідна челядь, чи півсвобідні закупи. Коли не можна вповнї згодити ся з поглядом, що через посадженнє невільників на певнім ґрунтї зроджуєть ся понятє повної властности 28), то безперечно, що доперва через таке посадженнє земля дістає свою вартість, бо без готових робочих (несвобідних) рук була мало що варта. Тому лїтопись оповідаючи про богатий дарунок кн. Глїба Печерському монастиреви, додає, що ті села були дані ”з челядию” — без того вони б були не богато що варті. 

Одиноку вказівку на цїни маєтностей дає нам тестамент кн. Володимира Васильковича: село Березовичі, дане ним на монастир св. Апостолів, він, як каже, купив від Ходорка Давидовича за 50 гривен кун, 5 локтїв скорлату (червоного сукна, нїмецьке Scharlach) і дощату броню; сї останнї річи служили, очевидно, тільки додатком до цїни, так що загальна вартість села, мабуть, не перевисшала 55 гривен. Цїна не велика: коли взяти розцїнку предметів з Руської Правди (більше-меньше того ж часу) то се буде вартість 27-8 корів, на теперішнє — яких 1500-2000 ґульденів. Правдоподібно се була не велика маєтність, з дуже малим числом челяди, бо звичайна, законна оцїнка простого челядина — 5 гривен 29). 

З множеннєм челяди в володїнню бояр-господарів ставало для них інтересним збільшати свої земельні володїння через заімку, присвояти собі свобідні й здатні до культури землї, а се загалом впливає на розвій понятя власности: громади й поодинокі господарі цїнять свої права на землї, розроблені й навіть нерозроблені, супроти можливих претенсій великих властителїв — бояр, князїв, монастирів. 

В орґанїзації промисла я піднесу як визначний факт — спеціалїзацію й істнованнє корпорацій — спілок або підприємств — для певних ремесл чи зайнять. Так нпр. ми стрічаємо в Вишгородї корпорацію городників, на чолї котрих стоїть старшина — ”старЂй огородьникьмъ”; в Київі — корпорацію „ізвозників”, що возили в данім разї дерево з київської пристани; далї — корпорацію теслїв — „древодЂлів”, на чолї котрих стоїть „старЂйшина древодЂлямъ”, що зберає на роботу ”вся сущая подъ нимъ древодЂля”; спеціальних промисловцїв, що роблять на продаж домовини; ”продающеи корсты” 30). На основі сих припадкових прикладів ми можемо здогадувати ся, що взагалї в ремеслї й промислї була широко розвинена колєктивна орґанїзація працї, чи то в вільних спілках майстрів, чи то в ґрупах орґанїзованих підприємцем з найнятих робітників, чи то нарештї — в робітнях, зложених з рабів, обучених певному ремеслу. Се останнє, повторяю, мусїло бути широко розповсюднене, і в деяких з наведених звісток ми, може бути, маємо такі спеціальні катеґорії, familiae холопів; нпр. вишгородські городники, або ті теслї могли бути княжими холопами. 

Про висоту зарібку свобідного ремісника ми маємо цїкаву, на жаль — одиноку вказівку в оповіданню про будову церкви св. Георгія в Київі, в 2-ій чверти XI в.: кн. Ярослав почав будувати сей свій патрональний монастир, але помітив, що коло нього робить щось замало робітників; тож він спитав ся тивуна — яка тому причина. Тивун відповів, що робітники не радо йдуть на сю роботу, тому що вона правительственна (понеже дЂло властелскоє): вони боять ся, що не дістануть заплати („найма”). Тодї Ярослав, аби запевнити людей, що вони дістануть заплату, казав оголосити на торгу, що за день роботи кождий має дістати по ногатї, а для більшої певности звелїв прилюдно возити гроші возами в сусїднї „комори Золотих воріт”. Тодї зібрало ся „множество дЂлающихъ” 31). Таким чином доброю платою за денну роботу майстрам уважала ся ногата, 1/20 гривни 32). Зауважу, що се оповіданнє дає нам ще иньшу цїкаву вказівку — ся неохота робітників до княжої будови натякає, як часто тодї практикували ся ріжні публичні будови, де люде мусїли робити без заплати, за натуральну повинність. 

В орґанїзації торговлї Руська Правда розріжняє „куплю” і „гостьбу”. Остання означає, здаєть ся, торговельні операції, що переходять за границї своєї землї, бо „гости” властиво значать купцїв, що ведуть заграничну торговлю: Р. Правда про купцїв сторонських каже: „а пришедъ гость — изъ иного города (себто князївства) или чюжоземець” (купець з чужих країв) 33); одначе і загальне „купець” часом теж прикладаєть ся до купцїв заграничних нпр. в умові Ігоря з Греками. Спеціальна опіка права для сеї заграничної торговлї виявляєть ся в однім параґрафі Руської Правди 34) — при конкурсї купця-банкрота заграничні купцї мають першенство перед свійськими: коли „гість” покредитує місцевому купцеви, не знаючи, що він уже дуже обдовжений, і сей купець показує ся неоплатним, а місцеві кредитори своїми претензіями перешкодять гостеви стягнути свої гроші, то треба продати неоплатного довжника, очевидно — разом з усїм його майном, і насамперед покрити претензії князя (як би вони були), потім гостя, а рештою мають подїлити ся свійські купцї. Подібні постанови, що дають першенство чужоземському купцеви перед свійськими, маємо і в умові Смоленська з Нїмцями 35). 

Иньші постанови опікують ся торговлею взагалї, полекшуючи її кредит для торговельних операцій: тим часом як звичайна позичка в сумах над три гривни вимагає сьвідків, инакше кредитор тратить свої претензії, між купцями дозволяють ся кредитові операції без сьвідків необмежно, і для попертя претензій кредитора вистає його присяга 36). Друга постанова дає полекші для купця-банкрота: коли се банкротство станеть ся через нещасливу пригоду, не через недбальство купця, себто коли потоне його корабель, або пропаде товар під час війни, або від огню, то кредитори не можуть жадати конкурсу зараз — не можуть „насилити” анї продати його: купцеви даєть ся право сплачувати свої довги ратами, „бо шкода від Бога, а він сам не винен”; коли ж він збавить своє майно піяцтвом, або залїзши в карні справи („пробьєт ся”) або взагалї знищить йото своєю непорадністю (въ безумии), то він віддаєть ся на волю кредиторів — вони можуть дати йому прольонґату або зараз його продати 37). 

В сих постановах бачимо не тільки опіку кредиту, старання коло його розвою, але й сьвідоцтво того, що торговельний кредит був досить широко розвинений, як я то вже перше підносив 38): товар давав ся в кредит навіть заграничним купцям, а операції часто вели ся на позичені гроші 39). 

Але кредит при тім був недешевий, судячи про ті постанови про проценти взагалї, які маємо в Руській Правдї. Вони мають на оцї ограниченнє лихви і були головно результатом народнього повстання 1113 р., тому я говорив про них з тієї нагоди 40). З них бачимо, що при позичках великість відсотку залежала відречинця і при коротших позичках процент був вищий нїж при довших. Закон постановляв, що місячний процент може брати ся тільки при зовсїм коротких позичках: „а мЂсячный рЂзъ — оже за мало дни — поимати єму” 41). Який був той місячний процент, можемо судити з того, що при довших позичках, що доходили року, закон забороняв брати більше як „в треть”, себто 50% на капітал 42); місячний процент значить був ще вищий. Мономахів закон обмежив сей процент о стільки, що допускав його при позичках не довших як два роки: хто взяв два рази по 50%, більше не міг брати проценту, міг узяти лише капітал (исто); хто взяв три рази по 50%, той не міг жадати навіть капіталу 43). Нормальним річним процентом при довших позичках закон Мономаха признавав 10 кун від гривни річно: рахуючи, як то звичайно роблять, в гривнї 25 кун, се буде 40%, отже ріжниця від попереднього не велика. 

Розумієть ся, не треба собі робити ілюзій, що видані в сїй справі закони — про нормальний процент і заборону вищих процентів — дїйсно знищили сї надужитя. Коли в теперішнїй полїційній орґанізації закони про лихву дуже часто зістають ся мертвою буквою та дають початок тільки до нових штучок і форм скритої лихви, то тим більше можемо ми надїяти ся сього від тодїшнїх обставин. 

Незвичайно високий процент і взагалї надужитя лихварів були причиною, що церковні сфери дуже завзято виступали против лихви, уважаючи її одним з найтяжших переступів против християнської морали, перешкодою до посьвящення в сьвященство, і т. и. Про се ми будемо говорити низше, тут тільки зауважимо, що всї їх напади, хоч як гострі, були безсильними против явища, викликаною елєментарною силою економічного розвою. 

З сього погляду варті уваги ті, нечисленні вправдї голоси, що мирячи ся з неможливістю знищити зовсїм „різоімство”, старали ся тільки вплинути на зменьшеннє процентової стопи. Нифонт новгородський радить сьвященикам впливати в сїм напрямі на людей: коли хто позичив по 20%, то нехай візьме тільки 12 або 16% 44)· Анонїмне ”Сказаніє о заповЂди св. отець о покаяніи” так само радить, „коли не можуть відстати від лихви”, брати не більше як 3 куни або 7 різан від гривни, себ то 14% по принятому рахунку 45). 

В сих виводах, як бачимо, прийшло ся нам не раз оперти ся о монетну систему Руси, і я все говорив про неї з певною резервою. Се тому, що в нїй і досї дуже богато непевного і незвістного. Ми маємо два роди матеріалу: звістки писаних джерел й археольоґічні нахідки, і досї факти обох катеґорій з собою не зведені, а через те і наші відомости в значній мірі висять у повітрі 46). 

Підставою для рахунку в більших сумах була гривна срібла. Звичайно виводять се слово від „грива” — шия, отже первісно — намисто (з срібла), обруч, що міг якийсь час бути одиницею при обмінї, як вага, а потім як і монета. На вагу аж до XVIII в. гривною (або гривенкою) звав ся фунт. Але ті гривни, на які рахувалися, себто гривни монетні — міняли ся в своїй вазї, подібно як і всяка монета, й були ріжні, але здебільшого вагали ся коло півфунта: на Українї пів візантийської лїтри (що важила 3/4 віденського фунта, 24 лоти), на півночи — пів нїмецького фунта (як нїмецька марка). Така монетна гривна звала ся „гривною кун” (куни значать загалом гроші), а частїйше просто гривною, без всяких близших пояснень 47). 

Найдавнїйшою вказівкою на великість монетної гривни служить порівняннє кари 5 лїтр срібла, уставлених по закону руському в Олеговій умові, з 12 гривнами, уставленими за туж провину в Руській Правдї 48): виходило-б, що гривна була меньша від 1/2 грецької лїтри. Розумієть ся, зрівнювати дати, роздїлені досить значним часом, буде дуже небезпечно, хоч ми дїйсно знаємо з находок гривни відповідної ваги (10-лотові). Взагалї звістні нам з українських нахідок гривни вагають ся між 10 і 16 лотами. Сї українські монетні гривни мають вид досить нефоремних, рапавих шестикутних грудок срібла, без всяких стампіль. Вони звуть ся в нумізматицї гривнами київськими, бо окрім таких гривен знаходять й инакші: в північних находках маємо гривни в формі грубих, округлих, з одного боку вижолоблених палічок, — се т. зв. у нумізматів гривна новгородська, і в формі плиток з кінцями роздавленими і розширеними — сї остатнї мають ріжні відміни, досї ще не склясіфіковані, а звуть їх гривнами понизовськими (поволжськими); але клясіфікація ся також хитаєть ся. Новгородські гривни важать коло пів фунта нїмецького (15-17 лотів). 

Коли б справдї, як показувало ся з наведеного порівняння, давня київська гривна була 10-лотова, то прийдеть ся признати, що вага її з часом збільшала ся і зближала ся до північної. Коли давнїйше вона виносила коло півлїтри візантийської (12 л.), пізнїйше важила вона коло пів фунта нїмецького (16 л.). Се можна-б поставити в звязок з ослабленнєм торговельних зносин з Візантиєю й перевагою торговлї західно-европейської, нїмецької. Але в теперішнїх часах все се ще будуть гіпотези: дослїди над археольоґічним матеріалом що йно починають ся, і в нїм ще дуже богато неясного; незрозуміле нпр. се незвичайне ваганнє ваги: часто навіть у тій самій нахідцї стрічають ся гривни важші й лекші. Все се вияснити — задача будущих дослїдів. Тут піднесу ще тільки одну вказівку з писаних джерел, що містить в собі натяк на зміни курсу давнїх грошей і на те, що в емісії їх брало безпосередно участь правительство: в грамотї Сьвятослава Ольговича (коло р. 1137) уставляєть замість десятини для епископа постійна сума 100 гривен „новыхъ кунъ” 49). 

Окрім гривен срібла рахували часом і на гривни золота, але рідше; зіставало ся неясним, чи були монетні гривни золоті, чи се тільки теоретичний рахунок, при тім — чи тут треба розуміти гривни монетної ваги, як срібні гривни кун, чи се проста вага — отже фунт золота. Перед кількома роками трапила ся перша певна нахідка з золотими прутами (в Київі), які можна б уважати за гривни; але їх там було лише два, ріжної ваги, отже справа й тепер не зовсїм ще ясна 50). Відносини срібла до золота для тодїшнїх часів обраховують як 1: 12 51); але є й иньші зовсїм відмінні обрахунки. 

Як меньші одиницї рахунку звістні нам з староруських джерел ногата, куна, різана і вівериця. Обчислення вартости приплоду (мабуть з XIII в.), що стрічають ся в деяких кодексах Руської Правди ширшої редакції, дають можливість уставити докладні відносини до гривни ногати й різани: гривна мала 20 ногат і 50 різан 52). 

Що до куни, то тут у нас нема такої певної підстави; порівняннє ріжних сум з Р. Правди показує, що гривна мусїла мати десь між 20 і 30 кун. Найправдоподібнїйше було-б приймати щось коло 25 кун — звичайно так і приймають 25 кун у гривнї, хоч і гіпотетично. Потім маємо рахунок Нифонта (з XII в.) за сорокоусти; він рахує на гривну пять служб божих, за 6 кун одну, за 12 дві 53); звичайно думають, що тут на гривну пораховано пять служб з опустом, по 5 кун. Нарештї згадане „Сказаніє св. отець о покаяніи” можливим процентом уважає „3 куни або 7 різан” від гривни; тут, по стилїзації, 7 різан не може бути меньше 3 кун, тільки рівно або більше 54); в першій евентуальности ми мали-б в гривнї коло 22 кун (властиво 213/7, але таке некругле число неможливе), в другій рахунок 25 кун на гривну був би найвідповіднїйший. Минї він здаєть ся найправдоподібнїйшим. Зрештою прийнявши куну за 1/25 гривни мали бисьмо ту вигоду, що різана була-б половиною куни: різана — відрізок, половина куни, як рубель — відрубок, половина гривни. 

Для обчислення відносин віверицї (вЂверица, вЂкша) до гривни бракує нам всякої підстави; очевидно тільки, що була се найменьша одиниця для обчислення (в перекладах вона відповідає словам мЂдница, лєпта, отже найдрібнїйшій монетї). На реальну вартість її одинока вказівка — що мала воскова сьвічка коштувала одну віверицю, „єдину вЂкшу” 55). 

В археольоґічних находках маємо меньші від гривни золоті й срібні штамповані руські монети 56). Золоті одначе о стільки рідкі, що можна сумнївати ся, чи вони були коли в купецькім оборотї в значнїйшім числї і чи зайняли певне місце в монетній системі. Важать сї золоті монети коло 1/3, лота (6 ґр.); при 10-ти лотовій гривнї і пропорції 1:6 така монета була-б варта коло 10 ногат. Срібні монети, судячи по двом значним нахідкам (київській і нїжинській) і численним меньшим, були в купецькім оборотї, в значнійшім числї. Питаннє — яке місце в поданій вище монетній системі вони займали? Звичайно уважають їх різанами. При 10-лотовій гривнї різана відповідає 1/5 лота срібла; між срібними монетами є дїйсно такі. Але трудність в тім, що поруч монет сеї ваги ми маємо і тяжші й лекші (39 до 105 доль = 0,13 до 0,35 лота), і досї не переведено докладнїйших дослїдів у сїм напрямі, не уставлено, яка саме вага для сих монет нормальна і як пояснити значні відміни в вазі поодиноких монет, навіть битих тим


Взято з: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur30401.htm
Категорія: IV. Побут і культура. | Додав: sb7878 (14.06.2009)
Переглядів: 304 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017