Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ 3. » IV. Побут і культура.

Право як культурно-побутове явище — джерела до пізнання староруського права: умови з Греками, Руська Правда — її редакції
Право як культурно-побутове явище — джерела до пізнання староруського права: умови з Греками, Руська Правда — її редакції, їх характер, місце укладу, джерела їх, питаннє про рецепцію права — право скандинавське і Візантийське. Головні принціпи староруського права, початки субєктивної оцїнки; система кар — пімста, головщина і вира, продажа, інститут дикої вири; кара смерти, поток і розграбленнє, кара на тїлї. Цивільне право; позика і наєм, поклажа, спадщинне право, круг спадкоємцїв, тестамент. Загальна характеристика права. 





Тепер виберемо те, що може нам причинити ся до висьвітлення культури давньої Руси з сфери права. Насамперед одначе треба сказати дещо про наші правні джерела, що самі собою служать важними культурними памятками 1). 

Ідучи хронольоґічно ми мусимо почати від умов давньої Руси з Греками. З них правні постанови містять дві — Олегова умова 911 р, й Ігорева 944 р.; в них маємо головно норми карного права, меньше — з права приватного і межинародного, при тім друга умова переважно тільки доповнює або відміняє правні норми першої. Але й перша й друга містять право комбіноване з елєментів руських й грецьких, так що окрім кількох спеціальних покликувань на „закон руський” 2), елєменти руського права можна виріжнити тут лише на основі пізнїйших памяток руського права, і в самій оцїнцї сих елєментів є значні ріжницї в науцї: одні бачуть в умовах повну перевагу грецького права, иньші — права руського. 

Тому далеко важнїйше значіннє не тільки що до скількости матеріала, а й що до вартости його має для пізнання давнього руського права т. зв. Руська Правда. Правда, і в нїй підносять слїди рецепції чужого права, але зіставляючи місце ріжницям в означенню слїдів тих впливів чужого права, завсїди треба признати, що в усякім разї рецепція має тут другорядне значіннє, і ми в переважній більшости маємо питоменне руське право. При тім істнованнє кількох редакцій сеї кодіфікації й хронольоґічні вказівки, подані в них подекуди, дають нам погляд і на еволюцію сього права. 

Ми маємо чотири редакції кодифікації руського права під титулом Руської Правди. Перша з них містить ся в перших 17 параґрафах, по загально принятому подїлу, коротких верзій Руської Правди. Осібно ся збірка не заховала ся, але її осібність і більша старинність в порівнанню з иньшими не підлягає сумнїву. З формального боку на се вказує те, що в усїх кодексах сеї верзії вона займає вступну частину, і по нїй наступає напись: „Правда уставлена Рускои земли, єгда ся съвокупилъ Изяславъ, Всеволодъ, Святославъ, Коснячко, ПеренЂгь, Микыфоръ Кыянинъ, Чюдинъ, Микула”, котра вказує на пізнїйший час дальших (принаймнї трох) параґрафів. З внутрішнього боку треба піднести, що сї 17 параґрафів дають певну заокруглену цїлість, з певною системою в викладї; далї — що декотрі параґрафи її ми стрічаємо змінені в пізнїйших верзіях (нпр. про холопа, що ударив свобідного чоловіка), а окрім того — що вона відріжняєть ся й деякими архаічними прикметами від них. Так нпр. в нїй нїчого не сказано про подвійну плату за убийство когось із вищих катеґорій княжих слуг; бачимо в нїй иньшу термінольоґію для кар; „вира” і „продажа” не згадують ся зовсїм, і се може бути не тільки пропуском. Се все каже уважати сї 17 параґрафів осібною, найдавнїйшою кодіфікацією, нїяк не пізнїйшою від часів Ярослава, а як можна з значною правдоподібностю думати — ще ранїйшою 3). Можемо її назвати „Найдавнїйшою Правдою”; називають її також Правдою Ярослава, але супроти сказаного — що вона може бути й ранїйшою від часів Ярослава, ся назва не конче надаєть ся. 

Другу редакцію становлять коротші версії Правди. Вони, як сказано, містять на початку Найдавнїйшу Правду; по нїй, з вище поданим титулом, наступають кілька законів Ярославових синів, далї — такса кар за ріжні карні учинки, й між ними — одно рішеннє Ізяслава Ярославича, вкінцї такси княжих урядників, між ними „урок Ярославль” для вирників, всього по прийнятому подїлу 26 параґрафів. Системи в викладї не примітно: стрічаємо на ріжних місцях статї, що одна одну модифікують 4). Можливо, що збірка ся зроблена не відразу, але складові частини її означити неможливо. Цїлий збірник титулуєть ся: „Правда Роськая” і містить разом з Найдавнїйшою Правдою (своєю вступною частиною) 43 параґрафи. Судячи по тому, що хронольоґічні вказівки в нїй не йдуть далї часів Ізяслава, а також міркуючи з иньших прикмет (нпр. що сюди увійшла Ярославова такса вирників як щось що не стратило своєї ваги) 5), треба думати, що ся друга редакція зладжена скоро по смерти Ярослава, мабуть не пізнїйше 60-х рр. XI в. 6). Не мавши практичного значіння уже в XII в., ся редакція заховала ся тільки в новгородських лїтописях і тому розмірно рідка — кодексів її є тільки чотири. Назвемо її Коротшою Правдою або Правдою Ярославичів. 

Третю редакцію дає нам ширша версія Руської Правди. Вона містить окрім матеріалу коротшої версії ще цїлий ряд нових віддїлів, головно з приватного права (про позику і проценти, закупів, холопів і т. и.). Укладчик використав коротшу редакцію, але він не тримаєть ся анї її порядку параґрафів, анї стилїзації: він, очевидно, старав ся систематизувати матеріал, хоч не всюди при тім йому щастить; при старших постановах він додає їх пізнїйші переміни, казуси переробляє в загальні норми, дає титули для цїлих ґруп подібних постанов і т. и. З хронольоґічних вказівок окрім кількох постанов Ярославичів маємо над постановами про проценти 7) записку, що сї постанови видав Мономах по смерти Сьвятополка („А се уставилъ в. кн. Владимеръ Всеволодичь Манамахъ по СвятополцЂ...). 

Таким чином ся редакція не молодша 1113 р. Вона одначе мабуть і не дуже старша від сеї дати: одно, що натяків на пізнїйші часи не маємо, друге — з повним роскладом давньої Руської держави розповсюдненнє київського праводавства по иньших землях ледви значно утруднило ся. Правдоподібно, вона не молодша від 1-ої чверти XII в. і по тім підпадала лише другорядним змінам і доповненням 8). Можемо тому її назвати Правдою XII в. або Ширшою. Виріжнити з неї ще якісь складові частини — нпр. як відріжняють першу частину — до сеї записи про Мономаха і другу — Мономахову, нема підстави: ся надпись належить до постанов про проценти, мабуть — і про закупів, але в дальшім ми стрічаємо й давнїйші постанови 9). Кінець — „О городскихъ мостехъ” (мабуть і з дальшим параґрафом) — се льокальна, новгородська дописка декотрих кодексів 10). 

Ся редакція заховала ся в дуже значнім числї кодексів (звиш 40), переважно в збірках правних памяток, при Кормчих то що. Окрім старого титулу: Правда Руська — вона має іще иньші: „Судъ Яросла(в)ль Володимирица” (код. Синод.), „Уставъ в. кн. Ярослава Владимерича о судЂхъ” і т. и. Варіації кодексів показують, що ся редакція при переписуванню переробила ся: окрім другорядних відмін стрічають ся в них і екстраваґантні параґрафи; особливо великий додаток має ґрупа кодексів, репрезентованих т. зв. Карамзинським кодексом, де вставлена розцїнка приплоду від хлїба, худоби, пчіл, правдоподібно — не пізнїйша XIII в. 11). В сих найширших варіаціях редакція містить 135 параґрафів, в иньших 115-118. Найстарший кодекс сеї редакції — т. зв. Синодальний, в Кормчій новгородської Софійської катедри, писаній коло р. 1280 (теп. московської Синодальної біблїотеки); се найстарший з усїх взагалї кодексів Р. Правди (всїх редакцій). 

Четверта редакція не цїкава — се скороченнє з другої і третьої редакції; властиву цїль сього скорочення тяжко відгадати, так само і час; копій її звістно дуже мало — лише дві, обидві в Кормчих. 

Всї сї редакції не мають урядових прикмет — вони безперечно зладжені приватними особами і не призначали ся до уживання в судах — сьвітських і церковних (в церковних судах вони уживали ся правдоподібно, судячи з того що включали ся в збірки джерел церковного права (т. зв. Кормчі) 12). Се одначе не знижає їх вартости як джерела до пізнання права. Тільки вони не повні — не обіймають собою всього права; напр. в Ширшій Правдї ми знаходимо згадку про постанову Ярослава 13), а її нема в Коротшій. 

Де зладжені збірники трох перших редакцій? Сучасні дослїдники, що застановляли ся на сим, признають їх памятками київськими себто зладженими в Київї 14), і дїйсно за сим промовляють важні арґументи: виключивши новгородську уставу про городські мости, що стоїть в кінцї Ширшої Правди і була додана, правдоподібно, при переписуванню її в Новгородї, всї иньші вказівки, які знаходимо в збірках другої й третьої редакції, вказують на Київ. Так, докладно записані протоколи княжих постанов 15), такий казус, як суд Ізяслава над Дорогобужцями (з Погорини) ледви, аби могли бути заведені до збірки де инде нїж у Київщинї. Найдавнїйша Правда не має, що правда, таких вказівок, але коли вона увійшла в склад київської збірки (другої редакції), то се служить повним доказом на те, що в нїй містило ся право київське (припустїм — право, що тільки уживало ся в Київі, але звідки ж воно могло б прийти до Київа? не з провінції ж?!). Взагалї можна виберати тільки між Київом і Новгородом, але повний брак вказівок на новгородське житє і устрій (окрім тієї пізнїйше дописаної в деяких кодексах устави про городські мости) при тих київських вказівках рішає справу на користь Київа. Цїкаво, що й новгородська традиція, звязавши Правду (Коротшу) з іменем Ярослава, не вважає збірки місцевою: Ярослав присилає її з Київа. Супроти сього всього толкованнє, що назву Правди — „Руська” треба розуміти як „Київська”, має дїйсно все за собою. 

Головним джерелом Правди, очевидно, була практика судових рішень: окрім такої безпосередньої вказівки, як в тім рішенню про Дорогобужцїв, на се вказує казуістична форма иньших постанов: нпр. справа 18 злодїїв, що крали разом 16), справа злодїя убитого так, що ноги його лежали за воротами 17); тут цїло заховали ся казуістичні подробицї, вигладжені, певно, в богатьох иньших постановах 18). Ся судова практика операла ся передовсїм, розумієть ся, на звичайовім праві, й воно таким чином було головним джерелом Правди. Другим були княжі постанови — таких постанов і такс можемо нарахувати в Коротшій і Ширшій Правдї кільканадцять більш меньш певно, хоч не про кожду можна сказати, чи то не було якесь спеціальне роспорядженнє, ґенералїзоване редактором, як ґенералїзували ся казуси. 

Що до рецепції чужого права, то перші дослїдники руського права, помічаючи богато подібностей між правом Правди й варварським ґерманським і спеціально — північним (скандинавським), припускали широку рецепцію з скандинавського права. Ся теорія одначе упала, бо показало ся, що сї подібности властиво редукують ся до подібностей в побутї й правних поглядах народів на подібнім рівенї культурного й суспільного розвою; тому сучасні дослїдники або зовсїм не признають скандинавської рецепції, або нотують кілька подібностей, які могли з'явити ся самостійно, а могли бути й перенесеними скандинавськими дружинниками 19). Але таке перенесеннє взагалї дуже мало правдоподібне з історичного погляду: в Х і в першій половинї XI в. скандинавські виходнї в руській службі дїйсно могли попадати часом на уряди провінціональних управителїв — посадників, але щоб вони при тім самі правили суд (і дорогою своїх рішень переносили в практику норми скандинавського права) — се дуже мало подібне до правди, бо суд вимагав доброго знання мови і звичайового права: на судї такі посадники-Варяги могли грати хиба пасивну ролю супроти знавцїв місцевого права. До того в розвою права, культури, суспільно-полїтичного устрою скандинавські народи йшли по заду руських племен, тож скандинавське право дуже мало могло придати ся для заповнення прогалин руського звичайового права, для задоволення нових потреб, які висував поступ житя й культури. Тож можливість рецепції скандинавського права зістаєть ся дуже гіпотетичною — особливо якоїсь значнїйшої. 

В инакших обставинах стояла рецепція візантийського права. Се було право суспільности старійшої, далеко вище розвиненої, що при тім була взірцем у сих часах для Руси, право саме високо розвинене, здавна культивоване й кодіфіковане, що приходило в готових, писаних формулах і власне могло дати відповідь на нові питання в еволюції суспільности. При тім се право мало й своїх пропаґаторів дуже авторитетних і впливових — духовенство, що мало причини підносити Візантийське право, як право християнської суспільности, супроти права руського, переданого поганською минувшістю. Таким чином коли скандинавське право мало дуже слабі, Візантийське — мало дуже сильні шанси для впливу на руське право. Воно мало свою спеціальну сферу — церковний суд, котрому, як уже бачили ми, підлягали декотрі верстви людности в усякого рода справах, але безперечно мусїло впливати згодом і на сьвітське праводавство й практику — особливо в сферах близьких до церковного суду, як право фамілїйне, по части спадщинне. 

Одначе — й се власне цїкаво — невважаючи на такі сильні шанси, вплив і візантийського права на руське був дуже повільний і в сумі — не дуже значний. Се поясняєть ся великою ріжницею в культурі Візантиї й Руси й істнованнєм инакших, глубоко закорінених і досить вироблених правних поглядів на Руси. Се особливо видко на системі кар. Як побачимо низше, Русь майже не знала судових кар на тїлї, противно в Візантиї вони були широко розвинені; через церковні сфери вони переходили на Русь, але нїяк не могли закорінити ся. В церковних судах вони практикували ся: митр. Іоан в своїх поученнях каже чарівників „яро казнити на възбраненьє злу”, очевидно — карами на тїлї, але не убивати і не калїчити — очевидно, і се практикували в церковнім судї, і се дїйсно видко з процесу еп. новгородського Луки, де його холопу за неправдиве обвинуваченнє, очевидно — за рішеннєм митрополита, обтяли руки; ростовському еп. Федору, як ми бачили, по засуду духовного суду витяли очі. Під впливом духовенства кара смерти за убийство була запроваджена і в княжих судах за Володимира і потім знову (як побачимо) за Ярослава. Але вона не могла удержати ся тут супроти давної практики пімсти і грошевих оплат. Що більше — грошеві оплати (композиції) і в церковних судах взяли з часом рішучу перевагу над карами по тїлу, як бачимо з т. зв. Ярославової устави. Як бачимо, боротьба візантийського права з питоменним не завсїди була щаслива. 

В Руській Правдї, окрім кари по тїлу, Візантийське джерело з певною правдоподібністю вказано ось для яких постанов: ограниченнє права забити злодїя на місцї вчинку тільки тим разом, як би злодій не давав ся 20)- се виводять з постанови Пятокнижия, що увійшло в Візантийське право; „поток і розграбленнє” Р. Правди уважають за relegatio publicatis bonis візантийського (римського) права. Є близькі анальоґії з візантийським правом в постановах Р. Правди про опіку; візантийський вплив добачають і в спадщиннім праві Правди, але воно не було ще докладнїйше проаналїзоване з сього боку, а з другого боку фамілїйне право Р. Правди визначаєть ся й дуже виразними ориґінальними (словянськими) прикметами, так що з тими здогадами про візантийські впливи треба бути обережним 21). 

Тепер виберемо з самого права де-що, як сказано-те головно, що характеризує тодїшнїй культурний стан Руси (повну систему права подавати в проґраму сеї працї, розумієть ся, не входить). 

Почнемо з того, що руське право не знало сучасного подїлу на право карне і цивільне: і в тім і в другім воно знало однаково „обиду” (шкоду, кривду) — термін Правди, що заступає сучасне „переступ, каригідний вчинок”, і „шкоду”, без ріжницї, чи се буде справа карна, чи цивільна шкода по теперішньому 22). 

Публичний характер переступу безперечно вже признаєть ся в Правдї Ярославичів і в Ширшій, себто від середини XI в.: се виявляєть ся в тім, що окрім відшкодовання „за обиду” сторонї, платить ся князеви „вира” — за убийство і „продажа” — грошева кара за иньші вчинки, а окрім того істнують иньші кари по рішенню суду, як кара смерти, „поток і розграбленє”. Найдавнїйша Правда не говорить нїчого про виру і продажу, говорить тільки про плату „за голову” і „за обиду”, і се могло-б вказувати, що вона ще не знала плати князю; з другого боку ще за Володимира оповідаєть ся що він перемінив кару смерти на виру, і се робить з сеї справи дуже тяжку загадку, бо-ж прийняти, що Коротка Правда містить постанови з перед-Володимирових часів, дуже тяжко, а з другого боку треба-б припустити, що редактор Найдавнїйшої Правди систематично замовчав про плату князеви 23). У всякім разї про публичні кари злочинцїв ми знаємо вже від Х в. — маємо оповіданнє ібн-Даста про караннє розбійників смертию або засланнєм 24) і лїтописне оповіданнє про Володимирову реформу, а вира безперечно істнувала вже за Ярослава, як бачимо з його такси вирнику. 

Субєктом і обєктом карного вчинку право признавало тільки свобідного; „холопів княжих, боярських або чернечих князь продажею не карає, бо вони не свобідні 25), за них мав відповідати їх „господин”. Одначе в деяких точках право відступало від сього погляду на холопа — маємо суд над холопом, що ударив свобідного, і над убийцею холопа; се дальший поступ в нїм. 

В оцїнцї вчинку, як і в усїх варварських правах, переважав матеріальний погляд — себто вчинок оцїнював ся по свому результату (шкодї); але й тут одначе, почавши від Найдавнїйшої Правди, бачимо початки суб'єктивної оцїнки — з погляду намислу („злої волї”) і сьвідомости каригідного вчинку. Так уже в Найдавнїйшій Правдї караєть ся замисл удару, що не прийшов до кінця: „коли хто витягне меч, але не вдарить, то платить гривну” (доконаний удар мечем караєть ся відповідно до шкоди карою від 3 до 40 грив.). Особливо ж виразно субєктивна оцїнка вчинку показуєть ся в Ширшій Правдї. Тут розріжняєть ся убийство „на пиру” — себто на підпитку, або „въ свадЂ” — в суперечцї, під впливом афекту, від убийства сьвідомого- „на разбои, без всякыя свады”, що караєть ся далеко тяжше — не викупом, а „потоком і розграбленнєм” 26). В постановах про перехованнє утїкача-холопа або поміч йому виразно уважаєть ся на сьвідомість: чи стало ся се по „закличи на торгу” про втїкача чи нї, чи знав провинник, що холоп сей утїкач, чи нї; і в останнїм разї він не караєть ся зовсїм 27). В крадїжи („татьбі”) розріжняєть ся крадїж „на полї” і крадїж з хлїва або комори (клЂть), і за останню кара далеко вища (60 кун за крадїж з поля, 3 гривни і 30 кун за крадїж з хлїва). Ще далеко більша кара кладеть ся за злісне знищеннє чужої власности: „а кто пакощами конь зарЂжетъ или скотину, то продажи 12 гривенъ” 28). Тут отже бачимо дуже виразно оцїнку степеновання злої волї, завзятя: напруженнє „злої волї” припускаєть ся більше при крадїжи з замкненого місця, нїж з свобідного, а ще більше — при умиснім знищенню чужої власности, а з тим зростає й кара. 

Право вимушеної оборони добачають в постанові Коротшої Правди, що злодїя можна забити на місцї вчинку; иньша статя (мабуть взята з візантийського джерела) докладнїйше ограничує се право: злодїя можна вбити тільки в ночи, або коли він противив ся; коли-ж вбито його звязаного й додержаного до сьвіта, або за границею двору, де він пробував красти, то убийця підлягає карі за убийство 29). 

Рецидива і ріжницї в степени участи спільника Р. Правда не знає; одна з її постанов виразно уставляє рівну кару для всїх злодїїв-спільників крадїжи 30). 

В системі кар Руської Правди головне місце займають пімста і грошева кара. Пімста, розумієть ся, інститут споконвічний, старший від усяких правних нормовань. Її полишає в силї й Руська Правда, і сею кардинальною постановою розпочинають ся всї її редакції: „коли вбє чоловік чоловіка, то може мстити брат за брата, або сини за батька, або батько за сина, або братанич, або сестринич”, каже Найдавнїйша Правда 31), вичисляючи для прикладу тих местників. Теж саме читаємо і в Правдї XII в.: „коли хто забє чоловіка, то може мстити брат за брата, або батько, або син, або братанич, або сестринич” 32). Право поступило лише о стільки, що підпорядковує пімсту суду: суд або випереджав пімсту, по розсуду даючи або заперечуючи право мстити ся над обвинуваченим, або наступав по пімстї й орікав, чи мав право местник мстити чи нї: в першім разї суд лишав местника безкарним, в другім — накладав на нього кару як за каригідний вчинок. Остання форма — оцїнок права пімсти по сповненій пімстї, мусїла трапляти ся найчастїйше 33); пімсту після суду ілюструє оповіданнє лїтописи про волхвів: Янь Вишатич судить волхвів і засудивши, віддає їх местникам: „мьстить своихъ” 34). Способу пімсти право не означає й не обмежує: очевидно, кождий зривав серце як міг: за удар яким небудь предметом (не мечем), право позволяло удар мечем в афектї; местники за убитих волхвами свояків в наведенім оповіданню бють волхвів, а потім вішають їх на дереві. 

Дуже розповсюднений погляд, що Ярославичі заборонили пімсту, запровадивши натомість викуп; так толкуєть ся параґраф Ширшої Правди: „по смерти Ярослава сини його Ізяслав, Сьвятослав, Всеволод, і їх мужі: Коснячко, Перенїг, Никифор, зібравши ся знесли „убієніє за голову”, — аби викупали ся грошима”. Але в дїйсности тут, очевидно, йде мова не про пімсту, бо инакше по що було задержувати в сїй редакції постанову про пімсту (в попереднїм параґрафі)? Та й з наведеного вище епізоду про волхвів видко, що пімста дозволяла ся судом і після сеї постанови Ярославичів (епізод належить до 70-х рр., по другім вигнанню Ізяслава 35)). Далеко правдоподібнїйше, що тут іде мова про кару смерти за убийство, відновлену Ярославом і знесену його синами 36). 

Коли местника не знайшло ся, або він, чи сам покривджений не в станї був пімстити ся, або нарештї вони добровільно зрікали ся свого права пімсти, тодї провинник „викупає” 37) свій переступ грошима. Такий викуп служить карою також у всїх учинках проти прав власности, бо пімста дозволяєть ся тільки в учинках, що дотикають здоровля, або чести — як удар якимось предметом, не мечем. І ся практика, розумієть ся, виробила ся теж самим житєм, перше від усякої кодифікації -її знаходимо у найріжнїйших народів, і вона тільки була нормована правом. Розмірно новим явищем було викуплюваннє провини не тільки супроти покривдженого, але й супроти суспільности (власти). Як я вже вище зазначив, зістаєть ся не зовсїм ясним, чи істнував сей викуп провини супроти власти давнїйше, але від Ярослава ми знаємо на певно, що провинник викупав свою провину і перед покривдженим, і перед властию осібними викупами. Викуп вини за убийство чоловіка, розумієть ся — свобідного тільки, даний родинї покривдженого, називав ся „головничьство” („за голову” в Найдавнїйшій Правдї); його великість, певно, теж уставлена була практикою з давна — 40 гривен. Стільки ж само платив провинник за свою провину і власти, а се звало ся „вира”. Пізнїйше — по смерти Ярослава уставлена була подвійна вира 80 грив. за огнищанина (княжого мужа); про головництво за княжого мужа не сказано, чи було й воно подвійне, чи просте; останнє правдоподібнїйше. 

Така-ж сама кара — 40 гривен платила ся давнїйше за тяжке скалїченнє: відрубаннє руки або ноги 38), але в Правдї Ярославичів вона вже зменьшена: за таке скалїченнє в нїй платить ся „полувирье” (20 грив.) князеви, а покривдженому за калїцтво — „за вЂкъ”10 грив. 39). 

Кара за всякі иньші переступи проти здоровля і вчинки проти чести, що платила ся князеви, мала технїчну назву „продажі”, а та що платила ся самому покривдженому звала ся платою „за обиду” (так же само називали ся і всї кари та відшкодовання при вчинках проти майна), Найдавнїйша Правда говорить лише про кари „за обиду” і з них згадує тільки два роди: 3 і 12 гр.; при тім вчинки, що ображали честь, платили ся вище, нїж відповідне скалїченнє тїла: так за відрубаний палець платило ся покривдженому 3 грив., а за урваний ус або бороду, за удар батогом, або иньшою річию (але не мечем) платило ся 12 грив. 40). Пізнїйша Правда задержала сї цифри 3 і 12 грив. для ”продажі” — хоч і тут звела її подекуди на низшу степень, так за лекший удар мечем каже платити 3 гр. замість 12; за те сильно зменьшила відшкодованнє: нпр. за лекшу рану гривна замість дванадцяти, за відтятий палець гривна замість трох 41). Таким чином система продаж розвивала ся тут до певної міри на рахунок давнїйших оплат „за обиду”. 

Завдяки зниженню кар за калїцтво більша тяжкість кари за обиду чести зазначила ся в Правдї XII в. ще виразнїйше, нїж в Найдавнїйшій, бо за сю обиду не зменьшено кари: за урваний ус, удар батогом платило ся продажі 12 гр.; до сього прилучило ся ще вибитє зуба, що, очевидно, уважало ся також обидою чести 42). 

Продажею ж карало ся, по Правдї Ярославичів і Правдї XII в., убийство в двох випадках: по перше — убийство чужого холола, „без вини” його; по друге — убийство злодїя на місцї учинку, але не вимушене потребою оборони: після того як він дав уже себе звязати, або був додержаний до сьвіту 43). Се одно з пізнїйших ограничень права пімсти. 

Убийство жінки її чоловіком, коли вона була винна, карало ся полувирою — 20 грив. 44) — так треба, по всякій правдоподібности, розуміти сей суперечний параґраф. 

З переступів проти майна перше місце займала крадїж — татьба, і сим словом, здаєть ся, в Правдї означають ся взагалї всї переступи проти власности 45). З них ми стрічаємо таку схему продаж: 60 кун (найнизша), 3 гривни, 3 гривни 30 кун і 12 гривен. Виїмок становили тільки крадїж коней і підпал двора, що карали ся не продажию, а иньшою, вищою карою — потоком (про нього низше). З иньших учинків найвищою карою — 12 грив. карало ся: крадїж холопа і бобра, злістне знищеннє чужої худоби — „кто пакощами зарЂжетъ конь или скотину”, і знищеннє знаків власности. Цїкаво, що знищеннє знаку власности на чужім борти карало ся 12-ти гривенною карою, а спустошеннє крадїжию чужого бортя, „оже пчелы выдереть” — тільки трегривенною; як бачимо, в першім разї цїнила ся не матеріальна шкода, але нарушеннє знаку власности, як особливо тяжкий переступ 46). 

Середньою карою (3 гр. 30 кун і 3 гр. просто) карали ся такі вчинки як крадїж худоби з хлїва, жита з ями або з гумна, меду з бортя або знищеннє бортя (очевидно — не злістне), за крадїж пса, яструба або сокола з „перевісу” (ловецького приряду) або знищеннє перевісу (мабуть знов не злістне, а для того аби вкрасти з нього щось) — одним словом за матеріальні шкоди, що для виконання свого вимагали досить значного напруження „злої волї” 47). Противно, за крадїж з незамкненого місця — як нпр. за крадїж худоби з поля або крадїж човна, кари було тільки 60 кун 48). 

Се була кара плачена власти, покривджений же діставав або „лицем” украдену річ назад, або грошеву вартість її на відшкодованнє („урок”). Аби обминути всяких суперечок що до сеї вартости, була принята певна нормальна вартість річей, і її вичисляє і коротша і ширша Правда для ріжних предметів. 

Система грошевих кар-викупів при деяких добрих сторонах — як брак суворости, можливість відкликання, коли-б показала ся похибка в засудї, мала одначе ту важну хибу, що не мала субєктивної рівномірности: вона була незначною для богатого чоловіка і незмірно тяжшою для незаможнього. Коли богатий боярин міг заплатити кару за калїцтво або убийство свобідного чоловіка без особливої трудности, то бідного вона руйновала зовсїм. Заплатити нпр. 40 гр. вири і 40 гр. головництва за ненавмисне убийство для середнього господаря значило знищити ся матеріально до решти і стратити свободу. Ми бачили, що за 50 грив. тодї можна було купити цїле село, 80 грив. — се цїна 40 коний, себто далеко більше вартости середнього господарства „смерда”; хто ж не міг заплатити кари — відробляв її як закуп, або, при більшім дефіцитї, правдоподібно, відразу продавав ся в холопство. 

Неможливістю для звичайного господаря виплатити власними силами оплат за убийство, взагалї — нерозмірною висотою сих оплат, поясняєть ся дуже інтересний інститут т. зв. дикої вири 49): коли громада, на котрої території стало ся убийство, заявляла, що вона не може знайти „головника” — убийцї, инакше сказати — не хотїла його видати, або коли головник був відомий, але вчинив убийство ненароком — на пиру або „в свадї”, тодї виру платила громада — вервь. Така громадська (вервенна) вира називала ся дикою, і громада платить її протягом довшого часу (колико лЂтъ). Таким чином громада, чи властиво — ті члени її, які „прикладають ся” до сього товариства, ставали товариством спільної асекурації на випадок убийства. Убійник, коли був відомий, платив сам „головництво” — відшкодованнє своякам убитого, і ту частину дикої вири, яка припадала на нього по рахунку членів товариства; таким чином його обовязок зменьшав ся майже о половину, хоч завсїди зіставав ся дуже великим. Чи платила громада головництво, коли не видавала убійника, не знати; коли платила, то значить не видавши його, вона брала сплату і вири і головництва на себе; у всякім разї не видаючи убійника, вона робила maximum того, що могла зробити для свого громадянина. В сїм разї, як виходить з закону, платили за свого громадянина всї члени верви. 

Може бути — з сьвідомости хиб, звязаних з системою грошевих кар, а далеко скорше й правдоподібнїйше — просто через призвичаєннє до візантийської системи застрашення острійшими карами, головно карами на тїлї, — вище духовенство пробувало вплинути на реформу руської системи кар. Лїтописне оповіданнє каже, що під впливом епископів Володимир запровадив був кару смерти для „розбійників”, себто судячи по уживанню сього слова в Р. Правдї — взагалї для сьвідомих убийць. Одначе ж ся система не прийняла ся; хоч ми від ібн-Даста нпр. знаємо про істнованнє кари смерти на Руси давнїйше, але при кінцї Х і на початку XI віку вона очевидно вийшла з уживання і здавала ся вже невідповідною. Лїтописне оповіданнє про Володимира каже, що та новозапроваджена кара смерти була слїдом знесена — під впливом суспільности й з огляду на фіскальні мотиви — на дохід від викупів 50). 

За Ярослава, здаєть ся, знову була проба запровадити кару смерти. Се з усякою правдоподібністю виходить із звісток Р. Правди про знесеннє кари смерти Ярославовими синами в двох справах: за сьвідоме убийство і коли холоп ударить свобідного 51); правдоподібно, сими випадками кара смерти не обмежала ся, тільки Правда згадує сї лише. 

Але й на сей раз кара смерти була знесена дуже скоро — Ярославичами по смерти батька. В справах за убийство вони завели викуп, в справах про удар холопа — кару на тїлї, коли він показував ся винним; ся кара, правдоподібно, була піддана візантийською практикою. Друга запозичена з візантийського права кара (заведена може намість Ярославової кари смерти в деяких випадках) був „потокъ и разграбленіє”; як сказано уже, її дуже правдоподібно об'ясняють як Візантийське „relegatio publicatis bonis”. Ся кара в Правдї XII в. визначена за сьвідоме убийство (на разбои безо всякыя свады), за крадїж коний і за запаленнє двора або гумна 52). В перших двох випадках великість кари зрозуміла, третїй здавав ся дослїдникам загадковим супроти істновання далеко лекшої кари за крадїж худоби з хлїва (3 гр.); для зрозуміння пригадаємо тут ненависть і особливу суворість наших людей з конокрадами: правдоподібно, тут іде мова про спеціалїстів від крадїжи коний 53). При сїй карі з майна провинника попереду нагороджала ся шкода покривдженому, решта йшла до княжого скарбу 54). Як виглядав на практицї „поток”, не знати; він значить властиво вигнаннє, але в дїйсности для звичайних, не полїтичних провинників його заступала часом, а може й звичайно неволя: про поверненнє в неволю за провину каже смоленська умова з Нїмцями 55). 

По тім про кару смерти ми маємо тільки деякі непевні натяки, і в усякїм разї очевидно, що вона певного місця в правній системі у нас собі не знайшла 56). 

Таким чином з кар на тїлї задержала ся тільки кара для холопа за удар свобідного. Прилучаючи до сього ще признане „господину” право бити своїх наймитів „про дЂло”, ми мусимо признати, що в сї часи кара на тїлї прийнята була тільки для невільників і пів-свобідних, очевидно — не мирила ся з понятєм свобідного, повноправного чоловіка. 

Цивільне право в Р. Правдї заступлено далеко слабше, нїж карне. Ще найбільше уваги звертає вона на позичку. Про її постанови в сїй справі я говорив уже в оглядї фактів економічного побуту 57). Не повторяючи сказаного там, піднесу, що переважна частина її постанов дотикаєть ся або ограничення лихви або улекшення кредитових операцій, для купцїв спеціально 58). Поза тим про позику говорить ся не багато: в усяких справах про процент признають ся важними умови, прийняті при укладанню позички; при позичках до 3 гривен вистає на се посьвідчення (присяги) кредитора, більші вимагають сьвідків при укладанню; за затаєннє позички протягом довшого часу провинник платить кредиторови 3 гривни „за обиду”; уставляють ся вже звістні нам правила конкурсу; злістний банкрот, що утїче „в чюжу землю”, прирівнюєть ся до „татя”, але чи мало се які практичні наслїдки для нього, не знати 59). 

Тільки в сполученню з позикою виступає в Р. Правдї наєм — в постановах про закупів; всї сї постанови переглянули ми вище 60), тут тільки піднесемо факт, що наєм ограничав горожанські права наймита — нпр. право сьвідоцтва на судї, сюди ж належить право господина карати закупа на тїлї. Для купна й продажі Р. Правда ставить інтересну умову: для повної правосильности купно на торгу мало робити ся в присутности або правительственного аґента — митника, або двох свобідних сьвідків, инакше хто купив крадене, може бути обвинувачений в крадїжи. При купнї холопа вимагаєть ся окрім сьвідків присутність самого холопа 61). Окрім того з облїґаційного права Р. Правда говорить про „поклажу”, себто річи віддані на перехованнє; з огляду, що річи приймали ся з ласки, як прислуга, право не вимагає присутности сьвідків при сїм: в усяких претензіях про депозит присяга того, хто приймає на перехованнє, вистає для покінчення справи 62). 

Як загальні прикмети умови піднесемо; одно — що контраґентами в нїй по праву могли бути тільки свобідні (але й закупи в тім числї) 63); по друге — що всяка умова (з деякими вичисленими уже виїмками) вимагає сьвідків. Се показує, що всї тодїшнї (XI і початок XII вв.) умови звичайно були словесні; запись, документ в тім часї зовсїм ще не здобув права горожанства, як то бачили ми і в оглядї процесових форм і як побачимо ще при тестаменті; мабуть в сї часи письменність ще не перейшла на услуги права. Чимале значіннє мусїли мати певні симболїчні форми скріплення умов, хоч сучасні памятки майже мовчать про них 64). 

Про право на річи (рухомість і нерухомість) говорив я вже вище 65). Одинока форма заставу, котру згадує Р. Правда — се застав самої людини, себто закупництво. 

Так важне з культурно-історичного погляду спадщинне право розроблене в Р. Правдї дуже слабко. Кардинальні питання в нїм зістають ся неясними та толкують ся в лїтературі в сей і той бік. 

Перше питаннє — чи розумів ся спадок в чисто матеріальнім значінню, себто тільки реальні річи, що лишили ся по небіжчику, чи переходили на спадкоємцїв і його з'обовязання? Се питаннє рішають і так і инак, але безперечно, що на нього можна відповісти тільки позитивно. Уже самий розвій кредиту — дуже значний, як ми бачили вище, каже a priori догадувати ся, що спадкоємець відповідав за з'обовязання того, по кім дістав спадок. Але і в самих правних памятках ми знаходимо на се виразні вказівки: так Руська Правда постановляє, що коли вітчим, бувши опікуном своїх пасинків, потратить що з майна їх, а помре перед закінченнєм опіки, то його спадкоємцї мають звернути сю недостачу 66): тут маємо тільки казуістичну згадку, але вона виходить, очевидно, з того погляду, що з'обовязання переходять на спадкоємців. Другий такий казус маємо в смоленській умові з Нїмцями: хто переймає спадок по холопі, що мав грошеві справи з нїмецькими купцями, переймає й його обовязки. З рештою приналежність майна цїлій родинї, що виясняєть ся з тестаментарної практики, такий перехід з'обовязань робить конче потрібним. 

Друге важне питаннє: в яких відносинах стояли до себе в часи Р. Правди спадок через заповіт і спадок без тестаменту, і яку сферу обіймало право тестаменту? Що обидва способи істнували, в тім нема сумнїву. Уже в умові Олега для Русинів, що були в службі візантийського імператора, уставляєть ся порядок передачі їх майна на Русь і в тім випадку, „аще кто умреть не урядивъ своєго имЂнья” і в тім „аще сотворить обряженіє” 67). Супроти можливости тут вплива візантийського права, сї постанови вправдї мають меньше значіннє для руського права. Але і в Р. Правдї розріжняють ся виразно обидві форми: „Кол


Взято з: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur30402.htm
Категорія: IV. Побут і культура. | Додав: sb7878 (14.06.2009)
Переглядів: 499 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017