Побут: відносини родинні — родові пережитки, правні постанови — Р. Правда, церковні устави, впливи церкви — на шлюбні відносини; становище жінки, відносини супругів в староруських лїтературних памятках; аскетичні погляди, участь жінки в справах церковних і полїтичних; становище вдови в праві і житю; становище дїтей; свобідність сексуальних відносин; конкубінат і многоженство; срамословіє. 





Тепер виберемо інтересне для характеристики культури й побуту з самого житя. Почнемо від родинних відносин 1). 

Мусимо почати з того, що родові відносини, описані нами як підстава передісторичного житя 2), в сї часи були вже пережиті й заховали ся тільки в деяких анахронїстичних останках. Ми бачили вже, що навіть саме слово „рід” уживало ся в XI-XII в. в ріжних значіннях, через ослабленнє початкового, й часом означає в тодїшнїх памятках просто родину. Аналїза давнього права не лишає нїякої непевности, що родина-сїмя була в сї часи підставою суспільної орґанїзації. Одинокий визначний останок старого родового житя в нашім праві — се виключеннє доньок від спадщини по батьку: вони мають право тільки на посаг, а спадкоємцями бути не можуть 3). З сього потім зроблено виїмок тільки для бояр: при браку синів спадок могли діставати й доньки, — се була уступка князїв (що мали діставати спадщину, коли не було синів) інтересам боярства, що бажало через посвояченнє задержувати в своїх руках майно своїх безсиновних товаришів 4). Виключеннє-ж від спадщини всяких дальших свояків і обмеженнє спадку тільки десцендентами показує зовсїм виразно, що родові відносини в сї часи зовсїм були ослаблені, принаймнї — не признавали ся правом. Всякі иньші звістки, які ми маємо про тодїшнїй побут, потверджують се — нїде ми не бачимо родових відносин в силї. В тім напрямі впливало й канонїчне та цивільне візантийське право, о скільки приймало ся руською практикою. 

Переходячи до відносин родинних, піднесемо насамперед, що редакції Руської Правди майже нїчого не кажуть про правні й економічні відносини членів родини, поки вона цїла, себто поки живе батько, натомість досить богато говорять про відносини, які наступають з її сирітством, по смерти батька. Одиноке що маємо в нїй для відносин чоловіка до жінки й дїтей отсе: 

Насамперед, не зовсїм ясний параґраф про убийство жінки: „Коли хто забє жінку (жену = женщину), то судити його также як за убийство чоловіка. Наколи буде вона винувата, то платить ся піввири — 20 грив.” 5), Друга половина сього параґрафу, очевидно, говорить про убийство жінки її чоловіком; перша не ясно чи говорить теж про убийство своєї жінки чоловіком чи женщини взагалї, але се не богато зміняє. Отже право, взагалї признаючи голову жінки рівноцїнною з чоловічою, робить полекшу чоловіку лише в тім, коли він забив жінку за вину, очевидно — супружу невірність. Чоловік, значить, не мав права житя й смерти над своєю жінкою, й за убийство її однаково ішов на суд. 

Другий параґраф зовсїм ясний що до значіння, але далеко труднїйший для зрозуміння: за сьвідоме убийство громада видавала провинника на поток і разграбленнє „самого всего и съ женою и зъ дЂтьми” 6). Сю постанову ріжно толковано, але толковання сї ледви чи можуть бути прийняті. Я припускаю можливість двох об'яснень: або що цїла родина віддавала ся тільки на „розграбленнє”, себто конфіскувало ся майно цїлої родини за провину батька, що до певної міри зрозуміло, бо за житя батька все се майно було в його володїнню, або — що ми маємо тут пережиток архаічного погляду на жінку й дїтей як власність чоловіка, хоч сей погляд був уже анахронїзмом в часи Руської Правди, коли нпр. дїти могли зіставати ся свобідними, тим часом як батьки попадали в неволю 7). 

Зрештою брак якихось постанов у Руській Правдї про відносини жінки до чоловіка й дїтей до батька, очевидно, треба зрозуміти так, що старе право не мішало ся в відносини членів родини, признаючи за батьком право повного розпорядження майном усеї родини й патріархальну власть над її членами. Можливо, що й суд над чоловіком за убийство жінки був явищем новим, витвореним під впливом християнства, що взагалї впливало (хоч і дуже поволї) на еманципацію членів родини з під власти її голови. 

В церковних уставах Володимира й иньших подібних серед справ епископської юрисдикції ми маємо: а) суперечки чоловіка й жінки через майно, б) коли син або донька бє батька або матір (чи свекруху). В Ярославовій уставі маємо ще: в) коли жінка краде що від чоловіка, то чоловік її має покарати, а епископу платить ся три гривни; коли чоловік буде красти від жінки, то платить теж три гривни; г) коли батько-мати видають доньку або оженять сина силоміць проти їх волї, або навпаки — не видадуть по їх волї, й дитина з розпуки „что сътворить надъ собою”, то батьки за то „митрополиту у винЂ”; д) коли жінка бє чоловіка — митрополиту три гривни; е) коли свекор бє „безъ вины” невістку, або девер ятрівку — митрополиту шість гривен 8). 

Як бачимо з сього, церковна власть дуже обережно і поволї приступала до ограничення патріархальних родинних прав і до ограничення права чоловіка карати жінку або права батьків карати дїтей так таки й не дійшла. Навіть в чисто моральних своїх поученнях, впливаючи на більш милосердні відносини до челяди, духовенство майже не дотикало відносин чоловіка до жінки й дїтей й їх карання. В сїм можна-б бачити доказ, що сї відносини не були дуже острі. Що правда, в християнстві жила певна традиція жестоковийного старого завіта з його патріархальною властию батька; але власне ся обставина, що духовенство налягає більш на суворі нїж на гуманні тексти в сих відносинах, може вказувати таки, що в житю відносини були більш гуманні нїж суворі. 

Дїйсно, повна власть чоловіка-батька над родиною ослаблялась і ограничувалась традиційним поглядам на нього як на управителя, впорядчика спільного майна родини, старшини родинної спілки; відси й ограниченнє його в справах тестаменту, констатоване вище, й участь родини в маєткових контрактах, які чинить батько — її можемо слїдити в пізнїйших памятках. 

Вертаючи ся до впливу церкви в сфері супружих відносин, треба признати, що виявив ся він тут головно в ограниченню свободи в укладанню й розриванню супружих союзів. Так церковне право заборонює шлюби з близькими свояками, не дозволяє женити ся більше як два рази 9), стараєть ся ограничити конкубінат (про се низше) й обмежує свободу розводу. 

Початкове руське право, очевидно, давало широку свободу розводу, як за обосторонною згодою, так і з волї чоловіка: правило м. Іоана згадує про чоловіків і жінок „иже свое подружіє оставляюще і инЂх поємлюще” 10), зрештою і в княжих відносинах знаємо такі факти, де князї самовільно відсилали від себе жінок і женили ся знову (шлюб Романа галицького). З розповсюдненнєм християнства духовенство старало ся зробити розвід залежним від церковного суду, й Ярославова устава признає для розводу тільки такі причини: коли жінка довідаєть ся про замисел на князя, а не донесе; коли вона довідаєть ся про замисел на житє чоловіка й не скаже, або сама буде пробувати його стратити, або нашле на його майно злодїїв, або сама покраде у чоловіка, або обікрасть церкву; коли доведено буде на неї невірність, або коли вона без волї чоловіка ходитиме між люде на пири або ігрища й ночувати-ме не дома 11). Сї причини, до котрих треба додати ще постриженнє жінки в черницї (вони в цїлости увійшли потім у московські кормчі), всї оперті на нормах візантийського права, де в чім лише модифікованого впливом руського звичайового. При тім цїкаво, що устава говорить тільки про провини жінки, отже про „вини”, за котрі чоловік може відіслати від себе жінку, але не згадує, в якім разї жінка може увільнити ся від чоловіка 12). 

Хоч і тут, в ограниченню свободи супружества, вплив церкви був дуже повільний, як то видко з канонїчних памяток XI-XIII в., але у всякім разї вона впливала тут безпосередно. На відносини же супругів між собою або батьків і дїтей вона впливала більше посередно — розповсюдненнєм гуманних поглядів і принціпів, — росповсюдненнєм, розумієть ся, ще далеко повільнїйшим від норм канонїчного права. Безпосередно в родинні відносини, як ми вже бачили, вона мішала ся дуже мало. 

Вернїмось до становища жінки. 

Кардинальна ріжниця староруського права супроти римського й староґерманського що до становища жінки полягає в тім, що воно не знає нїяких правних ограничень становища жінки і її правосильности, тільки певні фактичні. Ми не маємо тут тої потреби опіки над жінкою, яку уважає неминучою право римське або староґерманське, уважаючи жінку або дитину неправосильною цїле її житє. Ми не маємо нїде слїду правного ограничення маєткових прав жінки за житя її чоловіка, а те що знаємо, говорить за сьвідомість її певних маєткових прав 13). Церковні устави рахують ся з можливістю спору жінки з чоловіком за майно, признають її близші права на предмети її безпосередної працї — коноплю, лен, білє. Її особисте майно не заникає в загальнім майнї родини, і по смерти її переходить на її дїтей, незалежно від майна її чоловіка 14). Зрештою, той факт, що в староруськім праві вдові не придавали опікуна, як то практикували права, що признавали жінку все в чиїйсь правній опіцї (tutela, mundium), й по смерти чоловіка, як побачимо, вдова в староруськім праві вповнї заступала місце чоловіка, дає сьвідоцтво про становище жінки за житя чоловіка — її впливової ролї й широкої участи в господарстві, в маєткових справах родини. 

Слїдів ограничення жіночої свободи ми не маємо; навпаки кілька звісток сьвідчать, що жінка свобідно появляла ся в товаристві, публично, з чоловіком і без нього. Правило м. Іоана, згадуючи про пири, що споряджали ся часом у самих монастирях, або не в монастирях, але з участию духовенства, все припускає, що на таких пирах бувають і чоловіки й жінки 15). Церковна устава т. зв. Ярославова між причинами для сепарації наводить: коли жінка без дозволу чоловіка буде ходити з чужими людьми їсти-пити або ночувати не дома, або почне против волї чоловіка ходити „по игрищамъ” днем або в ночи і не послухаєть ся, як чоловік її буде позвдержувати 16). Отже за дозволом чоловіка жінка могла ходити навіть сама по чужих людях та грищах; се її не брали за зле. 

Що до моральних відносин супругів, то їх в ідеальнім сьвітлї малюють перед нами безсмертні образки Слова о полку Ігоревім: 

„Чути голос Ярославни: з рана промовляє вона зозулею: полину я, каже, на Дунай, умочу бобровий рукав у ріцї Каялї, обітру мойому князевн кріваві рани на кріпкім тїлї... 

„Плаче з рана Ярославна на путивльських заборолах: „Вітре-вітрило, каже, чому так сильно вієш? пощо несеш на своїх легких крилах половецькі стріли на вояків мого милого? Чи не міг ти високо віяти під хмарами, або легко гнати кораблї на синїм морі? пощо розвіяв ти мою радість як ковиль по полю? 

„Плаче з рана Ярославна в городї Путивлї на заборолах: „Дніпре славутицю! пробив ти камяні гори, пливучи через Половецьку землю, тихо нїс ти Сьвятославові кораблї на битву з Кобяком — принеси-ж і мого милого минї, аби не слала я до нього слїз над море. 

„Плаче з рана Ярославна на путивльських заборолах: „Сьвітле, каже, й пресьвітле сонце — всїм ти тепле і миле, по що-ж горяче проміннє сиплеш на вояків мого милого, зігнувши їм луки серед безводного степа жаждою, замкнувши їм тули тугою?”... 

Плаче не тільки княгиня: коли рознесла ся вість про нещасливий кінець похода, „заплакали руські жінки, кажучи: „О вже нам своїх милих анї гадкою, анї думкою не вернути, на очі не побачити, а того обіцяного золота й срібла анї в руки взяти”... 

Як противставленнє сеї невтїшної, неперестанної туги жінки за своїм „ладом” 17), Слово уважає заслугою чоловіка, що він в рицарськім запалї забуває навіть свою любов до жінки: „забув він, каже воно про князя Всеволода, про княжу честь і богацтво, батьківський золотий стіл чернигівський (що мав з часом дістати, як вінець своєї князївської карієри), і свою милу жінку („хоть” — мила, бажана) — милі йому звички й прикмети його гарної Глїбівни”. Як бачимо, в риторичнім степенованню мила жінка положена, тут на кінцї, як щось милїйше від чести и богацтва і навіть від найвищого князївського ідеала „великого княжения”. 

Таких образків не маємо богато, бо Слово лишило ся одинокою памяткою чисто сьвітського характера. Для духовних письменників, переважно — монахів, супружі відносини були темою досить заказаною, а з аскетичного погляду, що тодї панував, супружество й супружа любов — річею малоцїнною, навіть шкідною, як перешкода до вищого ідеалу житя — чернецтва. Ось нпр. який образок дає Нестор в житиї Теодосия, описуючи, як київський боярин Янь старав ся здержати свого сина Варлаама від монашества: 

„Він звелїв його жінцї вбрати ся в усякі убори, аби звабити молодика, й догожати йому. Христовий же раб Варлаам зайшов у котрийсь покій (клЂть) і сїв у кутї. Жінка, як наказав її свекор, крутила ся коло нього й нарештї попросила сїсти на ліжку. Він же бачучи таку безстидність (неистовство) жінки, зміркував, що то батько зробив навмисне, аби спокусити його, і молив ся потайки в сердцї своїм милосердному Богу”. Просидївши так три днї не рухаючи ся з місця і нїчого не їдячи, він змусив нарештї батька пустити його в монастир, і його пустили дїйсно з великим плачем усїх домашнїх і жінки між ними, що „ішла за ним й плакала, зіставши ся без чоловіка”. Молодик же, не журячи ся тим, „як птиця з сильця”, кинув ся в свій монастир 18). 

Обридливо, розумієть ся, виглядає таке трактованнє супружих відносин монахом, але ми про се калїцтво, яке між иньшим вносив в сучасні погляди аскетизм, будемо ще говорити, тут я навів сей епізод тільки, щоб пояснити, чому сфера супружих відносин, супружої любови так слабо представлена в нашім давнїм письменстві. Впливу тих аскетичних поглядів на родинні відносини взагалї не треба перецїнювати: вони не могли бути значні й широкі, і здорові підстави родинного житя брали, певно, гору над ними. Для контрасту родинних відносин я наведу ще одно місце з лїтописи — столїтєм молодше від Слова — оповіданнє про останнї часи житя Володимира Васильковича; він змальований його біоґрафом як ідеал людських і християнських чеснот, і се надає особливу вартість і сьому образку: 

„Почав говорити своїй княгинї: хочу я післати по брата мого Мстислава, аби з ним зробити розпорядженнє про землю ж городи, і про тебе, мила моя княгиня Ольго, і про сю дитину — Ізяславу, котру любив я як рідну доньку: Бог не дав минї родити своїх, за мої гріхи, але вона так якби від моєї княгинї роджена: я взяв її від її матери в пелюшках і вигодував”. 

Автор сеї біоґрафії, чоловік по всїм прикметам духовний, в кождім разї — вихований в тодїшнїй церковній осьвітї, очевидно — не уважає для сього героя чимсь не гідним такі родинні почутя, противно — очевидно любуєть ся в такій чулости свого героя. 

Практик і реалїст Мономах також не бачить нїчого злого нї в привязанню до жінки, нї в впливовій ролї її — тільки остерігає, щоб вона не почала коверзувати чоловіком. Він каже своїм синам: „жінку свою любіть, але не давайте над собою власти” 19); очевидно, і се останнє стрічало ся часто в житю. 

В вищих верствах — серед князїв і бояр інтереси й дїяльність жінки, певно, виходили дуже часто за круг чисто домашнїх і родинних інтересів, і то не тільки по смерти, а й за житя чоловіка або батька. Що правда, одинока майже сфера такої дїяльности, про котру говорять нам джерела, се сфера церковна, але в житю вона була не одинока, як побачимо, а застановити ся і над нею варто, бо вона безперечно грала важну ролю в таких поза-родинних інтересах і дїяльности жінки. 

Перша фіґура, яку нам, хоч і скупо, рисують з сього боку джерела — се Янка (Анна), донька Всеволода Ярославича. Вона постригла ся в черницї, й Всеволод поставив для неї манастир св. Андрія (т. зв. Янчин), де вона була, очевидно, ігуменею й показала свої орґанїзаційні здібности — „совокупивши черноризици многы”. Але окрім того вона брала й більшу участь в церковнім житю: коли умер митрополит Іоан, Янка, очевидно — з поручення батька, їздила в Царгород і привезла звідти нового митрополита, правдоподібно — під свої погляди: був се якийсь крайнїй аскет — був скопець, а виглядав як мерлель, так що й люде на нього казали: се мерлець прийшов, зрештою був „не книженъ и умомъ простъ и просторЂкъ” 20). 

Се була, скажім, черниця; але й иньші княгинї, серед сьвітського житя брали дїяльну участь у церковних справах. Приклад маємо в оповіданню про кн. Верхуславу, жінку Ростислава Рюриковича, згадуванім вже вище. З припадкової згадки еп. Симона знаємо, що вона протеґувала печерського монаха Полїкарпа, Симонового приятеля, хотїла його вивести на епископа й про се писала до Симона: „Пише до мене Ростиславова княгиня Верхуслава”, каже Симон Полїкарпу, „що хоче поставити тебе епископом або в Новгород на місце Антонїя, або в Смоленськ на місце Лазаря, або в Юриїв на місце Олексїя, — хоч би, каже, прийшло ся менї й тисячу (гривен) срібла на се видати задля тебе й Полїкарпа!” 21) Як бачимо з сього, княгиня кореспондувала з еп. Симоном, а для того щоб вивести на епископа свого протеґованого, брала ся перевести сю справу у митрополита (йому то треба було за се заплатити). 

Розумієть ся, коли княгинї (і бояринї) вміли інтересувати ся так близько церковними справами, певно, ще більше мусїли вони інтересувати ся справами далеко близшими, від котрих залежала їх доля і щастє — справами державного, полїтичного житя. Київська лїтопись, оповідаючи про війну Сьвятослава Всеволодича з Ростиславичами, каже, що він обдумав сю справу, що була тільки частиною дуже широкого пляну, в секретї від бояр, з княгинею лише й своїм улюбленцем Кочкарем 22); певно, се було звичайним явищем, що княгиня бувала участницею полїтичних плянів свого чоловіка, або й впливала через нього на полїтичні справи. „Настаска”, нешлюбна жінка Ярослава галицького, має своїх „приятелїв”, свою партію, яка викликає роз'яреннє серед боярства своїми впливами в полїтицї. Володимира Васильковича виручає під час його хороби жінка — її висилає він переговорювати ся з князями або післанцями, які приїздили до нього: приїхав був Конрад мазовецький порадити ся з Володимиром про свої пляни на Краків, але „Володимир не казав йому прийти до нього, а сказав княгинї своїй: „піди, поговори з ним і відправ — нехай собі їде, а у мене йому нема що робити”, княгиня же прийшовши переказала йому слова Кондрата: „пусти зі мною свого Дуная, аби минї було більше чести”, і Володимир так зробив 23). Але княгиням доводило ся не раз і зовсїм самостійно виступати. Лїтопись, оповідаючи про смерть Сьвятослава Ольговича, каже, що княгиня по нарадї з епископом і визначнїйшими боярами постановила затаїти смерть чоловіка, поки надїде її син, і заприсягла дружину, що не дадуть знати претенденту — Сьвятославу Всеволодичу 24). Подібні випадки, коли княгинї приходило ся робити заходи для забезпечення порядку в землї або для ратовання інтересів династиї, трапляли ся певно нераз і під час неприсутности князя — поки він ходив у далеких походах. Приклад союза княгинї з боярською партією против самого князя дає нам теж історія Ярослава галицького: його княгиня Ольга, незадоволена чоловіком, тїкає з декотрими прихильниками в Польщу й зістаєть ся там, поки її партія не перевела свого coup d'êtat, щоб змусити князя до потрібних їм уступок. 

Тільки памятаючи про широку участь княгинь у державних і суспільних справах взагалї, відповідно зрозуміємо ту важну й самостійну ролю, яку відогравали часом княгинї-вдови. Клясичний приклад дає уславлена Ольга, местниця за свого чоловіка, провідниця в національній боротьбі Полян з Деревлянами, мудра правителька держави, зручна дипльоматка, — як її представляє лїтописне оповіданнє. Але подібні вдови-полїтичні дїячі виступають і потім: взяти нпр. вдову Романа галицького, що шибала ся з своїми дїтьми, шукаючи для них підмоги від сусїднїх держав, та пробувала правити їх іменем 25). Нарештї сама вже управа тих „надїлків”, які вдови визначнїйших князїв діставали від чоловіка, вимагала знання річей, що виходили за тїсний обрій родинних і хатнїх справ: часто то були цїлі міські округи — як Вишгород Ольги, Кобрин вдови Володимира Васильковича, або Брагин, призначений Рюриком, для невістки Верхуслави 26). 

Не зіставали ся без участи в справах публичної натури й жінки бояр. Про них, розумієть ся, звістки рідші, але вистане за богато одного епізоду з Галицької лїтописи: поясняючи, чому під час угорського походу 1232 р. піддав ся Уграм Ярослав, лїтописець відкриває нам таку закулїсову сторону тих подїй: теща начального коменданта ярославського замку Давида Вишатича, вдова кормильця Нїздила, була вірна партизантка Судислава, проводиря угорської партії Галичини, і в інтересах своєї партії вмовляла свого зятя, що він не подужає удержати ся в Ярославі проти угорського війська; вона так його настроїла, що він проти всякої очевидности і против гадок своїх товаришів таки піддав Ярослав Уграм 27). Сього епізоду вистане для ілюстрації, яку живу участь в полїтичних справах брали жінки, якій живий інтерес до публичних справ бував між ними. З того можемо судити і про впливи жінки в справах більше приватної натури, що дотикали її родини. 

Дуже поважне і самостійне становище вдови в давнїм руськім праві, як я сказав уже, кидає ясне сьвітло на дїйсне, фактичне становище жінки в родинї, покрите de jure повновластию чоловіка за його житя. 

Коли вдова не виходила замуж вдруге по смерти чоловіка, право признавало її повновластною головою родини, на місцї її чоловіка. Опікун давав ся дїтям тільки тодї, як мати їх виходила знову замуж (таким опікуном звичайно був хтось з близших свояків небіжчика, але міг ним бути й вітчим). Такий опікун, як ми вже знаємо, був звязаний в своїх правах розпорядження: мав усю спадщину при кінцї опіки в цїлости віддати, страти поповнити, а собі діставав, за утриманнє сїєї родини, тільки приріст, надвишку: „истый товаръ воротити имъ, а прикупъ єму ceбЂ (зане онъ прекормилъ и печаловалъ ся ими): оже отъ челяди плодъ или отъ скота” 28). Становище вдови-матери було инакше; вона не відповідає за евентуальні страти (хиба як би вийшла замуж перед роздїлом спадщини), бо вповнї заступає місце батька, тільки що його ”ряду”, очевидно, не може перемінити. Навіть як би дїти противили ся і не хотїли її корити ся, право бере її права в оборону: „як би дїти не хотїли, аби вона сидїла на дворі (в значінню: правила домом), а вона захоче сидїти, то треба у всїм вчинити її волю, а дїтям волї не давати” 29). Від неї, очевидно, залежало рішеннє (коли се не вказано було батьківськім рядом), коли роздїлити синів. По роздїлї або зіставало ся вдові визначене її чоловіком (і окрім того мабуть, що вона принесла в посаг), або — коли не було визначене, видїляла ся з спадкової маси її „часть”. Сею своєю частию вона могла потім як хотїла розпорядити — себто могла дати кому схотїла з дїтей, навіть доньцї, але завсїди тільки дїтям. Поза тою вдовиною частиною на спадщину чоловіка жінка права не мала 30). 

Таке становище вдови в родинї, як представляє його Руська Правда, потверджуєть ся иньшими джерелами, і не може бути сумнїву, що маємо тут до дїла з типовим представленнєм фактичних відносин. Практику, що вдова діставала від чоловіка якусь свою частину з спадщини, ілюструє княжа практика; нпр. Володимир Василькович передає по собі князївство Мстиславу Даниловичу, а своїй княгинї дає „городъ свой Кобрынь, и съ людьми, и з данею: како при мнЂ даяли, тако и по мнЂ ать дають княгинЂ моєй”, і кілька сїл. Така княгинина часть визначала ся часом при самім шлюбі, як Рюрик дає своїй невістцї Верхуславі город Брягин 31). Образ поважної вдови, що переймає функції свого чоловіка, поки виросте син, і держить ся на висотї свого обовязку, дає нам та ж історія Ольги: з малим сином, що не вміє ще кинути списа, ходить вона в похід на Деревлян, подорожує по землях з ним разом, або й сама їздить, „уставляющи уставы и урокы”, і „годує сина своєго до мужества його й возрасту його” 32). 

Такий же тип поважної, „матерої удови” з боярських чи иньших кругів залюбки малюють і билини київського й новгородського цикля. Характеристичний образок удови з дружинного круга дає нам житиє Теодосия. Се була жінка „тїлом кріпка й сильна, як мущина”, з таким грубим голосом, що хто чув її, не видячи, думав, що то говорить мущина; не тільки господарство, але й свого сина, що лишив ся сиротою по батьку тринадцяти лїт, тримала вона дуже коротко, й часто била за те, що він не слухав ся. Коли він утїк від неї з прочанами, вона кинула ся наздогін і ледви нагнавши їх далеко від міста, з гнїву вхопила сина за чуб, кинула на землю й била його ногами, а потім вилаявши добре прочан, забрала Теодосия до дому й замкнула його в кайдани, аби не втїк. Подібні історії повторяли ся й частїйше, коли вже Теодосий мав більше як двадцять лїт 33). 

Сей епізод служить нам заразом прецїкавою ілюстрацією відносин батьків до дїтей; що правда, Нестор представляє тут тиранство матери як муку, витерплену молодим Теодосиєм з любови до Христа, але в самім факті подібних „упімнень” дитинї він, очевидно, не бачить нїчого незвичайного. Вони, як я вже казав, вповнї відповідали тим педаґоґічним наукам, зачерпненим з старого завіту, які приносила його сучасникам візантийська книжність. В збірниках XIV-XV в. досить розповсюднене „слово къ родителямъ”, що належить по всякій правдоподібности ще перед-татарським часам і зводячи до купи такі старозавітні науки, умовляє батьків „наказати дЂти своя не сдовомъ точію, но и ранами” 34). Але в житю подібна метода виховання, мабуть, була явищем рідшим, нїж звичайним. 

Наведена вище постанова Ярославової устави про лихі наслїдки батьківського примусу над дїтьми при ожененню або замужестві дає зрозуміти, що тодї сей акт в житю дїтей коли не звичайно, то дуже часто залежав від волї й вибору батьків. Се саме кажуть нам і иньші джерела; оповідаючи про княжі шлюби лїтописи наші уживають такі нпр. вирази, що князь-батько „поя” за сина свого таку і таку княжну, або „повелЂ” синови свому оженити ся з тою і тою, і він так і зробив. Се поясняєть ся до певної міри тим, що батьки женили й видавали заміж своїх дїтей зовсїм молодими, нпр. у так інтересно описанім шлюбі Ростислава Рюриковича з Верхуславою, донькою Всеволода суздальського, жених мав 15 лїт, а його наречена тільки вісїм (плака ся по ней отець и мати, занеже бЂ мила има и млада, сущи осми лЂтъ 35). Але часом „повелївав” батько оженити ся й синови досить дорослому, як Юрий свому сину Мстиславу: „повелЂ Дюрги Мьстиславу сыну своєму (що сидїв у Новгородї на столї) женити ся Петровною Михалковича, и ожени ся” 36). Так само розпоряджали ся шлюбом дїтей без їх волї й опікуни; Володимир Василькович, умираючи, наказує свому наступнику Мстиславу, аби не кривдив його жінки й доньки і аби не віддавав доньки неволею заміж: „не отдать єЂ неволею ни за когоже, но кдЂ будеть княгинЂ (а все таки не самій дївчинї!) моєй любо, тутоть ю дати” 37). 

Залежність від батьків кінчила ся для доньок з замужеством — вони по тім принціпіально не належали більше до батькової родини, так що й до спадщини батьківської, як ми бачили вже, не мали права. Але се був тільки пережиток, в дїйсности звязок з батьковою родиною не переривав ся, як можна бачити хоч би з того, що мати-удова могла зіставити свою частину доньцї, коли всї сини були до неї не добрі, або що мати могла годувати ся на старости у доньки, або нарештї — можемо переконати ся з спадщинного права, признаного донькам бояр. З княжих відносин бачимо, що посвояченнє через жінку часом уставляло дуже близькі відносини між обома родинами; Ізяслав Мстиславич нпр. каже, що старшого зятя (Всеволода) він уважав наче своїм батьком 38). 

Сини виходили з близшої залежности від батька (чи матери-удови) коли їх роздїляли, се ж ставало ся, правдоподібно, тодї, коли призволяв на се батько: якихось правно усталених речинцїв для сього не знаємо, та ледви чи й були вони. Близший подїл майна між синами означав ся батьківським „рядом”; при подїлї майна без батьківського тестаменту сини дїлили його, очевидно, нарівно 39), але самий двір нероздїльно діставав ся найменьшому синови 40) — постанова загальнословянська, що в звичайовім праві заховала ся й досї. 

Що руське звичайове право давало далеко більшу свободу в розводї й повторенню супружеств нїж канонїчне, я вже казав. Але воно допускало широко й конкубінат і просто нешлюбні відносини, і невважаючи на боротьбу церкви з сими практиками, сї явища широко були росповсюднені й у XI-XIII вв. Як широко практиковані були нешлюбні відносини, так що й само духовенство не уважало можливим брати ся за дуже острі способи, — показує відповідь Нифонта на запитаннє Кирика, що чинити з „отроками холостими”, що каючи ся не повздержують ся потім: епископ каже не боронити їм анї причастия, анї участи в церковних церемонїях; очевидно, само духовенство зовсїм легко брало сю некоректність 41). 

На широке розповсюдненнє на Руси конкубінату з рабинями їх „господ” — про що дуже драстично оповідає в Х в. ібн-Фадлан, вказує Руська Правда XII в. своєю постановою, що по смерти господина його раба-підложниця і дїти її від нього мають бути пущені на свободу 42). Цїкаво, що Ярославова устава, дуже багато даючи місця всяким протившлюбним переступам, анї згадує про такий конкубінат як провину: очевидно, не було що й думати потягати людей до відвічальности за таке звичайне явище. 

Супроти широкого розповсюднення конкубінату навіть старання духовенства потягнути ріжницю між шлюбною жінкою — „водимою” і нешлюбними- „меншцями”, не удавали ся з початку. Бачимо нпр., що син Сьвятополка київського від наложницї — Ярослав має всякі права, як і иньші княжі дїти. Ярослав Осмомисл дає по собі головний стіл не шлюбному сину Володимиру, а Олегу „Настасїчу”, і коли бояри переміняють сей тестамент, то певно не з канонїчних причин, а в інтересах своєї боярської полїтики. 

Зрештою тому що в середнїх і низших верствах суспільности християнський шлюб взагалї розповсюднював ся тільки поволї, і „прості люде”, як казав Яков Чорноризець, довго уважали церковний шлюб річию бояр і князїв тільки, а ще й м. Максим (1283-1305) мусїв своїм вірним пригадувати, аби вінчали ся з своїми жінками 43), то навіть потягнути ріжницю між шлюбною й нешлюбною жінкою не завсїди було можна, і приходило ся, як робить Ярославова устава, виходити з права першинства 44). 

Многоженство також трапляло ся, хоч може й не часто, але, очевидно, й не зовсїм рідко — про нього говорить і Правило м. Іоана: „иже бес студа и бес срама 2 женЂ имЂють” 45) і фундаційна грамота смоленської катедри (ожъ водить кто д†женЂ) і т. зв. Ярославова устава. 

Що до жінок, то з їх сторони порушеннє супружої вірности мабуть трапляло ся рідше: зіставляючи на боцї традиційну славу вірности словянських жінок 46), суджу з того, що наші історичні й лїтературні памятки не згадують таких фактів; тому думаю, що вони бували досить рідко; що таки бували, вказують ріжні казуси, які наводять між епископськими справами устава Володимирова й Ярославова. 

У звязку з істнованнєм неунормованних сексуальних відносин стояло, очевидно, досить широке уживаннє „срамословія”: уже Повість ставить в вину Заднїпрянцям, що вони не повздержували свого срамословія навіть перед батьками й жінками 47): само по собі срамословіє, очевидно, не дивувало автора. В науках моралїстів ми потім нераз стрічаємо ся із сею вадою 48). Безперечно, що се-ж срамословіє в піснях, обрядах і просто розмовах було одною з головних причин, чому сї моралїсти тяжко нападали на народнї ігрища, забави й взагалї на „глумлениє” (розривки, забави). Слово о митарствах нападає на „буєсловіє и срамословіє и безстудная словеса, и плясаніє єже въ пиру и на свадьбахъ и въ навечерницахъ и на игрищахъ”; правило м. Іоана, повздержуючи духовних від участи в пирах, робить се з причини „хуленія, нечистословія і блудного глумленія 49).