Головні вади суспільности в представленню староруських моралїстів — сексуальна свобода, піянство, інвективи на піянство; надужитя власти, науки князям; надужитя в відносинах до челяди; лихва, процентові норми. Образи житя: Мономахова наука, богацьке житє в Слові про богатого й Лазаря, образки з иньших памяток, археольоґічний матеріял як ілюстрація побуту — предмети туалєти й окраси. 





Сексуальна „нечистота” була одною з кардинальних вад староруської суспільности в представленню християнських моралїстів. Друга широко розповсюднена вада, на котру теж сильно нападало духовенство, було пянство. Про традиційний нахил Руси до „веселія пити” я вже казав 1). Як з одного боку музика і сьпів, так з другого боку піяченнє було невідмінним атрибутом сьвята, забави, товариського зібрання. Се дуже докладно ілюструє правило м. Іоана: пир для нього синонїм пянства 2); позволяючи духовним особам бувати на обідах і пирах, він каже виходити з них, коли починаєть ся „іграніє, плесаніє і гуденіє”, і взагалї цурати ся „начинанія і игранія і бесовского пЂнія і блудного глумленія” пирів 3). Дозволеною порцією моралїсти уважали три чаші — „по заповЂди святыхъ отецъ, єже узакониша православнымъ по три чаши”. Дуже інтересне слово „св. Василія, како подобаєтъ въздержати ся отъ пьянства” 4) четверту чашу уже признає „отъ непріязни”, але до семої чаші не уважає ще піяченнє чимось страшним, тільки не без гумору іронїзує над компанїєю. По четвертій чаші, компанїя, каже воно, перестає зовсїм їсти, починає „бесЂды благы бесЂдовати”: „люблять поучувати ся, допитують ся від премудрих фільозофів, фільозофи ж ладять язик на відповіди; закидають удку слова в глубину божественного розуму, кидають мережу св. писанія в море словесних риб, загострюють гадку щоб нерозумних принести в жертву правдивого розуміння; великі пани стають дуже розважними і розпростирають на всїх свою любов, милосердє на бідних, на своїх домашнїх піклованнє, хочуть помагати всїм немічним і бідним; люблять честь, змагають ся до більших усьпіхів; взагалї кождий веде себе відповідно до свого зайнятя: отцї духовні нпр. учать своїх духовних дїтей спасенію, звуть на покаяннє, показують їм дорогу до небесного Єрусалиму; і прості люде теж говорять кожде про своє”. Аж сема чаша „богопрогнївительна, Духа сьвятого оскорбительна, ангел отгонительна, бісов возвеселительна”, бо по нїй починаєть ся сварка, бійка, „блудъ и студь”, „игры бЂсовскыя и пЂсни и плясанія”. 

Взагалї широке розповсюдненнє нападок на піянство в нашім старім письменстві, і ориґінальнім і перекладанім, чи то в спеціальних науках проти пянства, чи то в загальнїйших моральних поученнях, де пянство і роспуста служать головними предметами пересторог і докорів, — служить виразним доказом, як ся вада широко росповсюднена 5). 

З спеціальних інвектив окрім згаданого вже апокріфічного „слова св. Василія” особливої уваги варте дуже популярне „слово святыхъ отецъ о піанст— і апокрифічне слово Кирила Философа, инакше „повість о хмелю”, широко росповсюднена і дуже правдоподібно — зложена в давнїй Руси: в зручно, широко і сильно намальованім образї показує вона лихий вплив піянства на всї верстви суспільности й заразом — його широке розповсюдненнє: 

„Так каже хмель до всїх людей, — до сьвященичого чину, до князїв, бояр, до слуг, купцїв, богатих і бідних, чоловіків і жінок: я сильний, сильнїйший всїх плодів земних, від кореня сильного, від племени великого й многородного. Маю я ноги слабкі, черево не жадне, руки ж мої держать усю землю; голову маю високомудру, а розумом нї з ким не зрівняю ся. Хто зо мною пристає, зроблю з нього роспустника, до молитви не пильного, в ночі не сонливого, на молитву не встанливого; город або село його зроблю пустим, самого бідаком, а дїтей його невільниками. 

„Так каже хмель: пристане зі мною цар або князь, — зроблю його зпочатку гордим і пишним, потім дурним і нерозсудним, лютим і немилосердним до людей; почне він пити всю ніч з молодими дорадниками, а спати почне до півдня, людям управи не давати; бояре його пічнуть брати від сиріт хабари, судити суд неправедно, сироти ж і убогі вдовицї почнуть плакати ся на непорядки, і всї почнуть його зневажати. 

„Так каже хмель: коли пристане зі мною епископ, або ігумен, або піп, або диякон, або чернець — буде він нї божий анї людський, всьому сьвіту в прикрість, і гідність свою стратить. 

„Так каже хмель: коли пристане зі мною боярин великий, зроблю його злобним і немилосердним і хапчивим, і царь або князь, побачивши то, скине його з уряду, і він вкінцї буде плакати ся над своїм упадком. 

„Так каже хмель: коли пристане зі мною купець, зроблю його убогим і бідним, в вічних клопотах, буде він ходити в старій одежі і в подертих чоботях, пічне позичати від добрих людей золото й срібло, заставляти жінку й дїти, не винаймуть йому подвіря анї позичати йому не схотять нїчого, бачучи його піяцтво, убожество й непорядність” і т. и. 6). 

Третя вада тодїшньої суспільности в представленню християнської лїтератури, на котру теж, хоч може й меньше, ударяла християнська проповідь — се суворість і немилосердність в відносинах. Моралїсти нападали спеціально на надужитя правительства і його аґентів, на немилосердність до челяди, і особливо на немилосердну лихву — я поставив сї предмети в порядку степеновання тої енерґії, з котрою на них духовенство нападало. 

Дуже інтересну серію поучень против надужить князїв і їх урядників містять декотрі Кормчі. Маємо тут „Слово Сирахово на немилостивыя цари и князи, иже неправдою судять”, „Слово о гордости” („Величаєши ся ли силою и властію, то кая єсть сила, повЂж ми, или власть? яже человЂкы поставленъ єси царемъ, буди внугруду царь сам себЂ”...), „Слово о судіях и о властелехъ ємлющих мзду и не въ правду судящих”, „Слово святого Василія о судіях и о властелех”. Се остатнє датує сьв. письмо: „за те, що ви, бувши служителями божого царства, не судили по правдї, анї заховали закона божого, анї сповнили його повелїнь, страшна і скора прийде на вас кара” і т. и., але далеко інтереснїйші його ориґінальні інвективи: „Коли бо тивун без правди осуджує і „продає” (бере кари), а за ті гроші купує собі їжу, питє й одежу, а вам на ті гроші купують обіди і роблять ся пири, то се, як а казав, так як би стадо Христово віддалисьте татям і розбійникам”. „Писано бо: недобрий догляд від лисицї курам, не добре льву пасти вівцї, оден вовк всю чреду смутить, оден тать всю країну псує — так і при царі неправдним всї слуги під ним беззаконні” 7). 

Сї збірки поучень, що хоч підписані іменами ріжних отцїв, своїм змістом зраджують руську редакцію, очевидно, не припадково опинили ся в Кормчій: вони мусїли служити матеріалом для науки князям і їх урядникам, так само як і зібрані в Кормчих правні памятки. З такоюж цїлею на вступі Руської Правди в декотрих кодексах уміщено витяг із згаданого „Слова св. Василія о судях и о властелях” 8). 

В декотрих Кормчих уміщене також дуже інтересне оповіданнє, звістне і в иньших збірниках, і також, очевидно, звернене до князїв на науку: Розмова тверського епископа Семена з полоцьким кн. Константином, „гдЂ быти тиуну и князю на ономъ свЂтЂ” 9): 

„Князь Константин Безрукий, хотячи на пиру докорити свому тивуну, спитав епископа перед всїма: владико, де буде тивун на тім сьвітї? Епископ відповів: там же, де й князь. Князю прикро се було чути й він сказав: як то? тивун неправедно судить, хабари бере, люди „продає”, мучить, все зле дїє, а я що роблю? І сказав епископ: коли князь буде добрий, богобойний, жалує людей, правду любить, то він і тивуном або волостелем виберає мужа доброго, богобойного, повного страха божого, розумного, праведного, що все робить по закону божому і розумієть ся на судї — тодї і князь в раю і тивун в раю. Коли ж князь не має страха божого, християн не жалує, сиріт не милує, вдовицями не журить ся, то він і тивуном або волостелем поставляє чоловіка лихого, що Бога не боїть ся, закона божого не знає, суда не розумів, — на те тільки аби князеви добував гроші, а людей най не жалує, напустив його як голодного пса на стерво; се так якби пустити скаженого чоловіка на людей, давши йому меч — так робить і князь, даючи спроможність лихому чоловіку нищити людей — такий князь іде в ад, і тивун з ним в ад”. 

В декотрих кодексах до сього оповідання долучаєть ся й безпосередня моральна наука для князїв: „Но глаголю вамъ, царемъ и княземъ и намЂстникомъ: утЂшайте скорбящихъ, избавляйте многихъ отъ руки сильныхъ, сіи бо (убогі) отъ богатыхъ обидими суть и притекають къ вамъ яко защитникомъ благымь, но вы, цари, князи и намЂстники, подобни єсте тучи дождевнЂй, иже истечетъ надъ моремъ во время ведра, а не надъ землею жаждущею воды! вы тЂмъ болЂ даєте и помагаєте, у нихже много злата и сребра, а не тЂмъ иже не имуть ни пЂнязя: бЂдныхъ порабощаєте, а богатымъ даєте” 10). 

Основну гадку наведеного оповідання розвиває „Наказаніє княземъ иже дають волость и судъ небогобойнымъ и лукавымъ мужемъ”, що з другого боку близько підходить до згаданого вище „Слова св. Василія”: тому в усїх трох поученнях в ріжних версіях ми стрічаємо ріжні запозичення — спільні фрази і цїлі уступи. Вичисляючи тексти, що вказують на обовязок власти — пильнувати правди, Наказаніє звертаєть ся до неї з таким закидом: „Писано так: князь — се правда сьвіту сього. А ви поставляєте властелями і тивунами людей небогобойних, пискатих (язычны), злохитрих, що не розуміють судити, не пильнують правди, судять пяні, спішать ся скорше судити, а Бог велїв не рішати справи в однім дни — грабителїв і хабарників (мздоимцы), що заносять ся гордістю і величаннєм. А коли правий, засужений ними, припадає до князя, то князь не слухає його — як той „судилъ на єго душу”. Автор пригадує при тім Пілата, що також хотїв умити руки, зложивши вину на кого иньшого, але не увільнив ся тим від вини 11). 

Цїкаво одначе, що сї всї інвективи належать до анонїмної лїтератури; з авторів можна вказати тільки коротку апострофу до „скверних і немилостивих судів” у Серапіона 12). 

Далеко частїйше стрічають ся в моралїстичній лїтературі апострофи против надужить в відносинах „господина” до челяди, але вони переважно короткі і вплетені в иньші загальнїйші науки. В них поручаєть ся поводити ся з челядию як з своїми власними дїтьми, учити їх побожности й моральности, не обтяжати їх роботою, давати все потрібне для прожитя (кормлю и порты) 13). 

Наука новопоставленому сьвященику забороняє приймати датки до церкви між иньшим від немилосердних властителїв, лихварів і нелюдських до своїх рабів панів (томя челядь свого гладъмь и ранами), подібно як від розбійників, злодїїв, роспустників і т. и. Слово о митарствах (з іменем Кирила Туровського) зачисляє між тяжкі гріхи немилосердність до бідних і до своїх рабів, коли хто не дав їм досить їсти й одїжи, обтяжає роботою або безпотрібно бє, кривдами доводячи їх до самоубийства — „в воду вмещущих ся и отъ своихъ рукъ исправивших ся отъ насилія” 14). Ся звістка про самоубийства рабів дуже важна для характеристики житя! 

Одно з поучень поручає старих рабів пускати на свободу. Друге сильно виступає против тих, що вимагають від рабів великого викупу (изгойство): „Найгірший гріх, коли хто бере ізгойство з тих, що викупають ся з неволї! Не будуть вони мати ласки від Бога, бо не мали ласки до подібного їм, сотвореного божою рукою чоловіка, не задоволили ся справедливою цїною. Вони гублять не тільки свої душі, але й сьвідків, що поперають їх і помагають їх злобі, і судиїв, котрих прихиляють до себе великими хабарами й дарунками. Хто продає челядина, нехай візьме за нього стільки, скільки сам дав, инакше виходить, що він заробляє (наклады ємля) і „прасолить” 15) на живих душах, з котрими має стати на страшнім судї. Коли хто викупаєть ся на свободу, нехай дасть за себе стільки, скільки за нього заплачено; а коли трапить ся, що він ставши свобідним, почне викупати дїтей 16), і на них також схочуть брати ізгойство, то се значить продавати неповинну кров — за сю кров Біг пімстить ся на них на страшнім судї, лїпше-б їм було не родити ся, ж іти на несказанні муки!” 17) 

Що правда, не треба знову дуже ідеалїзувати сеї церковної науки милосердя: се милосердє було досить релятивне. Так досить популярне слово Іоана Златоустого „како имЂти челядъ”, поручаючи панам „наказувати” свою челядь, каже їх карати за непослушність, тільки „не черезъ силу, а по розсмотрЂнію, якоже мудрость божія 18) глаголеть: до 6 или до 9 ранъ, аще ли зла вина, велика вельми, то 30 (вар. 20) ранъ, а лише не велимъ” — „так покаравши його і душу його спасеш і увільниш його від битя стороннїх людей” 19). 

В нападах своїх на лихву духовенство звичайно не відріжняло властивої лихви, себто занадто високого проценту, від проценту взагалї: всякий взагалї процент християнські моралїсти уважали противуприродним і неморальним 20). Тому і в нашім письменстві рідше стрічаємо розріжненнє „немилостивого рЂза” від рЂзоимства взагалї, а частїйше маємо загальні інвективи на се остатнє. Таких загальних виступів против „різоімства й лихоімства” повна наша перекладана й ориґінальна лїтература. Ми бачили вище, що наука сьвященику забороняє приймати від „різоімця” дар до церкви як від розбійника або злодїя; канонїчні наші писання, за грецьким Номоканоном, уважають різоімство перешкодою до сьвящення на церковну службу; наука про сповідь ставить різоімство між найтяжші гріхи: поручаючи всяке неправедне майно звертати, аби привернути собі ласку божу, вона каже крадене віддавати десятирицею, а „різоімне” — сторицею! В дуже сильних виразах виступає против лихви м. Никифор: „коли ти постиш ся, а береш великий процент, нїчого не поможе тобі піст: ти думаєш, що постиш ся, а сам їси мнясо — не мнясо овече або иньшої худоби, призначеної на поживу, а плоть братню, бо ти ріжеш йому жили і колеш його тяжким ножем — „лихоиманія неправедныя мзды тяжкаго рЂза” 21). 

Се слово Никифора інтересне тим, що робить уступки фактичним відносинам і виступає, як бачимо, против „тяжкого рЂза”: заохочуючи даровати довжникам довги, він каже: „аще ли то немощно, поне великій рЂзъ остави, иже яхоже змЂя изъЂдаютъ окаянніи убогія”. Подібно і Нифонт новгородський каже сьвященика відставляти за лихву, а сьвітських людей упоминати аби не брали проценту (наимъ рекши лихвы), „а коли не можуть від того відстати, то казати їм: будьте милосердні, беріть малий процент, „аще по 5 кунъ далъ єси, а 3 кунь возми или 4” (сї останнї слова я розумію, як сказано вже, так: „нпр. як позичив єси по 20% то візьми 12 або 16 тільки”). Подібно висловляєть ся й анонїмне „Сказаніє о заповЂди св. отець о покаяніи”: „аще не можете остати, то дайте легко — по 3 куны на гривну или по седми рЂзань (14%)”. Але як я сказав, такі гадки в нашій старій моралїстицї дуже рідкі. 

Як бачимо, перегляд тем староруської моралїстики дає нам інтересні образи староруського житя. Зберемо ще кілька характернїйших конкретних сцен і образків сього житя. На жаль, джерела наші ними не богаті, і треба задоволяти ся тим, що єсть. 

Звичайне буденне житє князя малює перед нами Мономах; з певними змінами се буде образок житя боярина, взагалї „лучшого чоловіка”, солїдного і трудящого. Встає він рано — „аби сонце не застало в ліжку” — так робив Мономахів батько і всї „добрии мужи совершеннии”. День починає він від церкви — вистоїть заутреню; при широкім росповсюдненню домових церков уже на початку XII в., се мабуть, робили взагалї „лїпші люде”. Сонце стрічав Мономах уже по службі Божій і приступав до щоденної роботи: „думав з дружиною” або правив суд. Наглядав і домашнього порядку — ”в дому своїм не лїнуйте ся, каже він синам, а всього доглядайте, не здавайте ся на тивуна анї на отрока, аби люде, приходячи, не сьміяли ся з вашого дома анї з вашого обіду”. Мономах ставив собі то в честь, що він доглядав „весь нарядъ” в домі, — ловчих, конюхів, соколів і ястребів, а навіть і церковної служби. По обідї, що мусїв бути перед полуднем, звичайно лягали спати: „спаннє Богом призначене на полудень, поясняє Мономах, бо о тім часї спочиває і зьвір, і птиця, і люде”; Як розривку, при вільнім часї, Мономах згадує лови — „на ловъ Ђхати”, або переїхатись — „поЂздити”. День, судячи з історії про смерть Володимирка, закінчував ся теж церковною службою: князь ішов ввечері до своїх покоїв „переходами” з церкви, від вечірнї, коли нагло його ударила слабість. Лягали як добре звечеріло — десь коло 9 години мабуть — ся пора так і зветь ся „влягомо” 22). В ночи Мономах научає встати й помолити ся або бодай ударити поклін, „бо тим нічним поклоном і молитвою чоловік перемогає диявола, і що согрішить за день, тим з того очищуєть ся” 23). 

Мономах, представляючи собою побожнїйшу меньшість тодішньої суспільности, в проявах побожности мабуть ішов дальше від більшости своїх сучасників. Тому ж він пропустив у своїй науцї деякі звичайні приналежности княжого і взагалї богатого житя, які не похваляли ся духовенством. Нестор нпр. дає знати, що музика була звичайною розривкою князїв в вільні часи, — Теодосий, прийшовши якось до Сьвятослава, застав там музиків: одні грали на гуслях, иньші на орґанах, третї на „замрах”, ”і всї грали і забавляли ся, як то звичайно у князїв” 24). 

Княжа охота практикувала ся не тільки як коротка розривка на кілька годин, а вела ся на ширші розміри: не дурно на княжих дворах бували осібні ловецькі наряди, а княжі псарі засїдали цїлі села 25). Були у князїв спецїальні „ловища” (на зьвіри) і „перевісища” (на птицю); з Київа їздили на лови часом на далеке пограниче — в околицї Тясмина; Володимирко їздив на лови з Галича до Тисменицї і т. и. Про свої ловецькі подвиги богато, з утїхою оповідає й Мономах 26). 

Мономахова Наука малює нам житє буденне, трудяще; роскішне й веселе житє богача малює епізод одного слова про богатого й Лазаря, незвичайно інтересний, але на жаль не зовсїм певний що до свого руського початку (хоч нїчого такого, що б противило ся руському побуту, в нїм нема). ”Богатий, каже воно, уберав ся в „багор” (пурпур) і паволоку; конї в нього буди білі, прибрані золотом, сїдла позолочені; перед ним бігли численні раби його в шовкових убраннях і золотих гривнах, иньші знову з заду, вбрані в „мониста” (гривни) і обручі, одно слово — виїздив він з великою славою. При обідї стояло богато посуди золотої й срібної, великі срібні позолочені чаші, кубки, чарки; було богато ріжних страв: тетеревів, гусей, лебедїв, журавлїв, рябцїв, голубів, курей, заяцїв, оленина, вепровина, телятина, воловина, всякі напитки — вино, мід чистий і варений з коріннєм (пъпьпраный — властиво з перцем), квас. Пили до пізної ночи з гуслями, дудками, бували великі забави з прибічниками (ласкавьцы), „шпилями”, сьміхунами, танцї, сьпіви, всякі паскудства; багато кухарів трудило ся, обливаючи ся потом, иньші знову слуги бігали, носячи на пальцях тарілї, иньші обережно махали (для прохолоди), иньші тримали срібні умивальницї, иньші — посуди з горячою водою, иньші — фляшки з вином; всї вони трудили ся, аби наситити черево одного богача. На ніч приберали йому ліжко прикрашене слоновою костию, з перинами з паволоки, застелене мягкими шовковими простиралами, з витканими взорами; коли він лежучи не може заснути, одні гладять йому ноги, иньші гласкають по бедрах, по плечах; иньші оповідають байки й всїлякі сьміхи, иньші грають” 27). 

Сей інтересний образок, на жаль, як я сказав, не певний, чи належить до руського побуту; тому зберемо кілька дрібнїйших образків і детайлїв з наших джерел, що можуть його або доповнити або заступити. Анонїмний автор жития Бориса і Глїба описує роскіш княжого житя в таких детайлях: „де слава сього сьвіту — пурпур і шовк (брачина), серебро й золото, вино, мід і дорога їжа, бистрі й великі конї, нещисленні дани й пишаннє своїми боярами?” 28). Волинський лїтописець каже про Володимира Васильковича, що він повернув у гроші й роздав бідним: „золото і срібло, й дороге каміннє, золоті й срібні пояси свого батька і свої, великі срібні „блюда” (тарілї й таци), золоті й срібні кубки, великі золоті намиста своєї бабки й матери” 29). Туалєта княжа так описуєть ся на Данилї: „був кінь під ним на прочуд гарний, кульбака з червоного золота, лук і шабля теж прикрашені золотом і ріжними дивними прикрасами; кафтан на ньому з грецького золототканого шовку, обшитий золотими плоскими коронками; чоботи зеленої шкіри, вишивані золотом” 30). Виїзд значного боярина київського (XI в.): „одягнувши ся в пишну („свЂтлу”) одежу, сїв на коня й поїхав; наоколо його їхали отроки, а иньші вели перед ним коней в богатім убранню” 31). Улюблені отроки носили на собі гривни золоті й пишали ся дорогими убраннями: „горді слуги” перемиського епископа пишали ся „бобровими сагайдаками, вовчими і борсуковими шапками” 32). Як бачимо сї подробицї в дечім дуже близько підходять до вище поданого образу житя богача. 

Богаті подробицї про туалетні окраси дає археольоґічний матеріал, особливо про туалєт жіночий. На голові носили — мабуть тільки княгинї — золоті діадеми. Маємо дорогоцїнну діадему, зложену з девяти золотих, емальованих бляшок, нанизаних зі споду на нитки або дротики; крайні — вузші бляшечки мають декораційний орнамент, сїм середнїх, в формі аркадок, мають образки Христа, Богородицї, Предтечі, архангелів і апостолів; з низу і зверху сї бляшечки мають на дротиках привішені окраси з золота і перлів. Друга, знайдена недавно в однім з перських городів, подібної форми, але не така богата, простїйшої роботи, має лише на середнїй бляшечцї півдекораційний образок (як звичайно її толкують — Александра Великого на ґріфах), решта — чисто декораційний орнамент 33). Третя, ще новійша (скарб з Камяного Броду, коло Радомисля) — складаєть ся з одностайної золотої бляхи, декорованої каміннєм, окруженим травчатими орнаментами і привісками 34). В подібній ролї наголовних окрас могли уживати ся окраси з низаних на нитку або дротик золотих або срібних бляшок, досить росповсюднені, судячи по находкам; одначе вони могли служити і намистом, і для иньших окрас 35). 

На ухах жінки носили ріжнородні ковтки: більші чепляли ся не за ухо, а до головного повою чи навязки. Недавно в одній розкопцї знайшла ся досить добре захована така повязка, з підшитої шкірою матерії, з нашитими срібними бляшками і з ланцюхами, що спадали на уха 36). Маємо великі золоті емальовані ковтки в формі мушлї чи мошонки, подібні срібні — різблені або з черненими окрасами, срібні ковтки з трома галками насаженими на дріт, або з одною галкою — великою й богато орнаментованою. Подібних же типів, але меньші ковтки носили ся в ухах. Вони знаходять ся в великім числі, особливо золоті і срібні ковтки з трома галками: в декотрих находках знаходжено їх десятками; нпр. в Київі в 1877 в., в д. Єсикорського знайдемо разом 30 золотих і 20 кілька срібних 37). Судячи по оповіданню про Сьвятослава 38), такі меньші ковтки носили не тільки чоловіки, але і жінки. 

Найбільше розповсюднені й прості нашийники — „гривни” робили ся з срібного дроту — плетеного або масивного 39). Вони стрічають ся дуже часто, а як сї гривни й ковтки були розповсюднені у нас в давнину, показує оповіданнє про контрібуцію, взяту Володимирком в Мичську: люде, не маючи грошей, позберали ковтки й гривни (серебро из ушью и съ ший) й переливши їх на гроші, тим заплатили 39). Тільки, як показують теперішнї нахідки, сї ковтки й гривни у простїйших людей бували з дуже лихого й дешевого срібла. Широко росповсюднені були й намиста з ріжних шкляних, порцелянових і камяних коралїв. 

Як нашийники уживали ся, очевидно також низки срібних, часом золочених бляшечок, півцилїндричної форми, досить розповсюднені і уживані здаєть ся також і для иньших декораційних цїлей (нпр. наручників) 40). Золоті нашийники стрічаємо таких же типів, що й срібні — з металїчного дроту і низаних таких же півцилїндриків. Цїкавійші золоті гривни з низаних металїчних обручок або галок, філїґранових, ажурних або повних: коротші, що служили нашийниками, і довші, що пригадують лїтописні „золоті цЂпи” бояр 41). Особливо ж дорогоцїнну катеґорію становлять ланцюхи з злучених шарнїрами золотих емальованих мадальонів, звістні в кількох примірниках з Київа й Чернигова, що служили, мабуть, окрасою самих князїв; правдоподібно, на такі ланцюхи навішували ся дорогі круглі образки (панаґії), емальовані, прикрашені перлами і каміннєм і представлені особливо трома нахідками — київською (1880), сахнівською (1900) і рязанською (1822) 42). 

Наручники — брансолєти найбільше росповсюднені між простїйшими верствами були шкляні, з ріжнокольорового шкла, гладкого й крученого, що в превеликій масї стрічають ся взагалї на місцї княжих осад. З металїчних маємо кручені з дрота, звичайно срібного, і зроблені з срібної бляхи, з двох половинок, звязаних шарнїром, рівних з середини, різблених зверху, й ин. 43). 

Перстенї — золоті й срібні не визначають ся особливим богацтвом і ріжнородністю; вони уживали ся головно як печатки, хоч стрічають ся перстенї і з оправленими камінчиками. В однім галицькім скарбі з Молотова, з XIV в. знайшло ся кілька перстенїв з фіґурами й написами вповнї анальоґічними з печатками бояр на грамотах Юрия-Болеслава 44). 

Крім сих катеґорій окрас маємо асортименти ґудзиків — золотих, емальованих, ажурних; срібні аґрафи з трома галочками (подібного типа як і кульчики), що нашивали ся може на кафтан; нашивані бляшки — срібні, золоті, емальовані; великі срібні ланцюхи — ретязї, що очевидно призначали ся не на гривни, а хиба як перевязи, або для коней 45), і т. и. 

Останки дорогих убрань — шовкових, брокатових, нашиваних дорогими бляшками, низаних перлами і т. и., могли в нахідках заховати ся тільки в нужденних фраґментах, що взагалї досить мало звертали на себе увагу. Недавно описані такі дорогі ковнїри, вишивані золотом і перлами, з нашиваними золотими емальованими бляшками і ґудзиками, з Київа і околиць Київа 46). 

Сї нахідки дають нам живе понятє, на скільки житє вищої верстви — князїв, „великих” княжих бояр і богатих капіталїстів могло заходити в сфери роскоші, богацтва, смаку. Декораційна його сторона може будити не раз навіть подив наш. Але вимоги комфорту при тім були дуже невисокі, не вироблені, і поза тою зверхньою декорацією, численністю служби й двору, достатком житя, само воно визначало ся великою простотою й невибагливістю. Такий нпр. найвищий репрезентант сучасної осьвіти й культури, прихильник штуки і „фільософ” князь Володимир Василькович, що останнї місяцї свого житя пролежав на ліжку невстаючи й мав причини отже подбати про всяку вигоду бодай у тім, — лежав просто на соломі: „и взявши в руку соломи з своєї постели, сказав: „хоч би я тобі, брате мій, дав той віхоть соломи, ти і того не давай нїкому по моїм животї”, казав він послови, що посилав до свого брата Мстислава 47).