Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ 3. » IV. Побут і культура.

Штука — архітектура: типи церковної будови, будівляна технїка, окраси церков, руські майстри; „галицький” тип церков
Штука — архітектура: типи церковної будови, будівляна технїка, окраси церков, руські майстри; „галицький” тип церков, декорація зверхня і внутрішнї окраси; будови не церковні; будівництво деревляне. Різьбарство. Малярство; фрески — софійські церковні і сьвітські, фрески кирилівські; малярство іконне; мінятюри. Мозаіка, мозаіки софійські й михайлівські. Емаль горожена — її початки й технїка, емальові образки, дорогі оправи з емалями, Мстиславове евангелиє, ковтки-мошонки й иньші емальовані декорації. Юбілєрство — його мотиви: спіраль, різьба, філїґран і перлистий орнамент, ковтки т. зв. київського типу; домашність виробів. Музика, церковний сьпів, свійська творчість. 





В тїснім звязку з християнством і звязаними з ним візантийськими впливами розвивала ся в сї часи на Руси штука, осьвіта й письменство, а при тім і переховало ся з них до нас переважно те, що близше було звязане з церковним житєм. 

В сфері штуки ми знаємо досить про архітектуру; але виключно майже — церковну, так само про малярство, що доповняєть ся ще мозаїкою. Більш ріжнородні наші відомости про золотництво з емалієрством. З різьби (скульптури) ми маємо лише кілька памяток декораційної церковної. Найменьше можемо сказати про музику 1). 

З архітектури, малярства й скульптури ми не маємо нїчого з перед-християнських часів і можемо слїдити розвій сих штук тільки під візантийським впливом. Виключивши незначні останки Золотих воріт і волинські вежі (холмські і камінецьку), все иньше що ми маємо з архітектури сих часів — самі тільки церкви; завдяки їх численности, архітектурні форми їх і технїка звістні нам досить добре, тим більше, що вони визначають ся більшою однородністю. 

Перші церкви будували ся грецькими майстрами, як виразно каже лїтопись 2), тож тип і плян церковної будови перенесено на Русь тодїшні візантийські, так званого середнього періоду візантийської архітектури — тип базилїки з банею; окрім Руси сей тип з Візантиї перенесений був до Грузії й Арменїї, так що церкви грузинські й вірменські сих часів своїм типом і способом будови близько підходять до руських. 

Основну форму сього типу дають нам невеликі церкви будовані на Руси в XI-XII в. і звістні нам у досить значному числї. Форма церкви — близький до квадрата чотирокутник, звичайно трошки довший в напрямі зі сходу на захід (від олтаря до головного входу). Три зверхні стїни його рівні, часом мають пілястри, що служили контрафорсами, четверта- східня (олтарна) виступає трома півкругами (абсидами): середнїй з них більший і вищий, два бічні меньші. В серединї чотири колюмни, злучені арками, на котрі спираєть ся баня; шия її лежить на круглім склепінню, що виповняє трикутники між арками. Для зміцнення сї чотири колюмни злучені арками з усїма чотирма стїнами церкви. Таким чином церква подїляєть ся вздовш на три кораблї (нефи, нави): середнїй — ширший, і два бічні — узші, а середина між колюмнами має форму хреста (т. зв. візантийський, внутрішнїй хрест) 4). Такий плян мають нпр. київські церкви Івана Предтечі і Троіцька у Лаврі (на воротях), сьв. Василия, Успенська на Подолї й анонїмна на Кудрявцї; плян сеї остатньої подаю тут (під ч. 1) для лїпшого оріентовання. Такий же плян бачимо в чернигівській церкві Пятниць, в галицьких церквах св. Пантелеймона, Спаса, Рождества і в анонїмній за Луквою 5). 

Для збільшення простору сей основний плян, зістаючи ся без переміни в своїй основі, діставав часом ріжні додатки. Найбільше звичайним був притвор (νάρσηξ): до західньої частини прилучала ся ще пара колюмн, так що замість двох рядів ставало їх три, й церква ставала більш подовгастою. На поверсї сей притвор і сусїднї частини північного й полудневого корабля накривали ся хорами, так що в сїй части церква ставала поверховою (двох-етажною); такого типу нпр. чернигівська св. Спаса — найдавнїйша з усїх, що дожили наших часів, київські церкви — велика печерська, св. Михайла Золотоверха, видубицька, св. Кирила, чернигівські Бориса і Глїба і Успенія (Єлецька), канївська, володимирська (Мстиславова), і т. и. 6). Для взірця подаю плян канївської церкви під ч. 2. 

Київська церква Богородицї Десятинна, найстарша і заразом найбільша з церков давньої Руси (нам звістна тільки останками своїх фундаментів) мала окрім притвора ще бічні крила, так що замість трох повздовжних кораблїв в церкві було їх пять; але скорше се були не властиві кораблї, а тільки ґалєрії. Ще більш скомлїкований плян (див. під ч. 3) має київська катедра св. Софії — вінець візантийського будівництва на руськім ґрунтї: вона замість трох має пять олтарних абсид, отже пять повздовжних кораблїв, і окрім того ще низьку (партерову) ґалєрію (опасань, як казали у нас пізнїйше) з двох боків — північного і полудневого, що на поверсї мали вигляд балькона. Для сходів на хори і сю ґалєрию були зроблені дві вежі на рогах західної стїни (одна з них, полуднево-західня прибудована була вже пізнїйше, в XI або в XII в.). Зрештою такі вежі ми стрічаємо і в декотрих иньших церквах, нпр. в чернигівській св. Спаса, в київській св. Спаса на Берестовім. Але плян св. Софії зістав ся унїкатом. Великість її з ґалєріями і з абсидами 39х34 м., без ґалєрій, а з абсидами 29х34, без абсид 29х29; великість Десятинної з ґалєріями, абсидами 34,5х45 м., без ґалєрій, а з абсидами 22х39, без абсид 22х31 метрів 7). 

Як для росширення будови основний тип доповняв ся ріжними додатками, так знову для зменьшення він робив ся простїйшим і біднїйшим: бічні абсиди заступали ся короткими рівними плечами; колюмни, призначені для опертя банї, зникали, а баня опирала ся просто на стїни, що зміцняли ся пілястрами; баня часом робила ся для легкости не мурована, а деревляна. Так збудована була церква св. Михаіла в Острі, що по части заховала ся досї, чернигівська св. Ілї; така ж маленька переяславська церква — квадрат церкви, без абсиди, має коло 6х6 мет. — плян її див. під ч. 4 8). 

Будівляна технїка XI-XII в. визначаєть ся значною однородністю. Стїни будували ся з каменя дикого й цегли, з великою масою цементу. Цегла і цемент мають свої характеристичні прикмети, що дуже помагають відріжняти будову сих часів від пізнїйших. Цегла має форму тонких (коло 5 цм.) майже квадратових плиток; великість їх не зовсїм однакова: 45х36, 36х32, 33х33 цм.; колїр має червоний. Цемент робив ся з вапна з домішкою товченої цегли 9). Як я вже сказав, цементу уживало ся дуже багато, верстви його звичайно грубші від цегли, а особливо в пілястрах, арках — до 12 цм. грубости, так що цегла часом сходить поруч каменя і цементу зовсїм на другорядну ролю, служачи більше для зрівняння верств. В тій же ролї уживали ся тесані камяні плити, шіферні або навіть мармурові (як у Софійській катедрі) — краї їх виступали на зверх в виді ґзимсів. Такі камяні ґзимси та пілястри були звичайно одинокою окрасою стїн церкви з надвору: очевидно сей архітектурний стиль не припускав різблених окрас, які з'являють ся потім в суздальских церквах XII-XIII в. (суздальських і галицьких); зрідка лише бачимо щось більше — от як на чернигівській церкві Успенія маємо вище лїнїї хорів ґалєрійку з арочок, романьского типу. Стїни на зверх, очевидно, зіставали ся не потинкованими. 

Стїни Десятинної церкви мають звиш 1 метра широкости в долинї, стїни св. Софії до півтора метра; фундаменти її сидять глубоко до 2 і 2,5 метрів, і в сутеренах мають зроблене склепіннє для ховання небіжчиків. Для звязування стїн уживали ся деревляні і зелїзні звязки. Нарештї, щоб покінчити з будовою стїн, треба згадати ще про одну прикмету: уживаннє при будові їх порожнїх глиняних горнцїв в верхнїх частях стїн і в трикутниках під банею; їх звичайно звуть голосниками, думаючи, що уживали ся вони для резонансу, але вони могли служити й для злекшення будівляної маси, заступаючи „губообразні” (дїраві) цегли старшого візантийського будівництва. Висловлена була гадка, що треба розріжняти горнцї положені боком-для резонансу і поставлені рівно-для злекшення будови — се поки що лише гіпотеза 10). 

Найбільш звичайним типом була церква з одною банею, але були й з пятьма і навіть девятьма, як св. Софія. Шия банї мала довгі й вузкі вікна. Покритє було о стільки ориґінальне, що дах не лежав на осібних простолїнїйних риштованнях як тепер, а склепіннє й банї накривали ся бляхою просто по поверхнї склепінь, так що покритє мало округлу, хвилясту поверхню. Крили звичайно оловяною бляхою, часом золотили її — як на св. Михаїлї Золотоверхім або на Золотих воротах. Вікна мали теж свою ориґінальну форму — кількох вложених одна в одну ниж, з гостроверхою аркою, як бачимо на св. Софії. Окрім шиї бань вікна робили ся в абсидах і в стїнах. Взагалї церкви робили ся ясними — на се вказує кольорит мозаіки, а темними сї старі церкви звичайно ставали через пізнїйші прибудовання й додатки. 

В серединї церкву прикрашали фрескові мальовання, а в найбільше богатих (св. Софії, Золотоверхім Михайлівськім, також у Десятинній і в великій Печерській) середню абсиду й головну баню прикрашала мозаіка. Сї фрескові й мозаікові образи, що покривали стїни церкви, заступали пізнїйші настїнні ікони й самий іконостас: олтар в давнїх руських церквах, як і в візантийських, віддїляла від церкви тільки невисока перегорожа, зроблена, мабуть, з марморяних невисоких колюмн, з завісою, що затягала ся в приписані моменти; таким чином всю середню і верхню частину олтарної абсиди вповнї було видко з церкви. В цїлости старих іконостасів не заховало ся нїде, але від них мабуть полишили ся невеликі колюмни білого мармору, з капітелями, і марморяні ж ґзимси, що зістали ся в Золотоверхім і в Печерськім монастирі. Більші марморяні колюмни св. Софії, без капітелїв, зістали ся мабуть від т. зв. ківория — надпрестольного шатра, що звичайно робив ся в олтарі, над престолом, в середнїй абсидї; такий ківорий описуєть ся в холмській катедрі 11): дві колюмни з одноцїльного каменя, і на них „комара” (шатро); зрештою з виглядом їх знайомлять нас софійські й михайлівські мозаіки. Дві бічні абсиди призначали ся — північна для жертвенника, полуднева звала ся дияконником; супроти церкви цїла олтарна частина була підвисшена. 

Підлога, судячи по останкам в Софійській катедрі, в Десятинній й ин., робила ся в богатших церков з камяних плиток (мармор, ґранїт, яспіс і т. и.), в меньших мала декорації з поливяних цеголок ріжної форми 12). Останки такої підлоги з поливяних цегляних плиток полишили ся в галицькій церкві Благовіщення, і по ним можна судити про вигляд такої підлоги: ріжнокольорові плитки укладають ся в мозаічний рисунок — ґеометричний орнамент 13). Стїни могли також мати більші марморяні декорації 14). Ще до тепер огорожа (барієра) хорів св. Софії від церкви виложена шіферними низькорізбленими плитами. Шіферні різблені плити знаходили ся також і в иньших церквах (Михайлівській Золотоверхій, св. Ірини). 

Коли перші церкви на Руси були збудовані майстрами грецькими, то вже починаючи від середини XI в. будовляну роботу роблять майстри руські, як показує історія будови церкви св. Георгія, й грецькі архітекти уживали ся, мабуть, тільки для головного проводу в більших роботах; так нпр. лєґенда каже, що архітекти великої печерської церкви прийшли з Царгорода. Незручністю перших свійських архітектів поясняють нещасливі пригоди з тими будовами; нпр. у церкви св. Андрія в Київі по двадцятьох лїтах „ували ся верхъ” 15); теж стало ся і з переяславською катедрою, коли 1124 р. „земля потрясе ся мало”. В звичайнїйших церковних будинках кінця XI і XII в. ми, без сумнїву, маємо роботу вже руських архітектів, що йшли одначе в XII в. ще вповні за грецькими взірцями. Імен сих архітектів ми не знаємо, одиноке імя з XII в. — се двірський архітект, „приятель” князя Рюрика Ростиславича — Петро Милонїг; про нього знаємо, що він збудував стїну в Видубицькім монастирі для охорони його від розливу, але правдоподібно, був він участником і иньших будов, які сповняв Рюрик, що мав „любовь несытну о зданьихъ”. З Рюрикових церков ми можемо з певностию майже вказати на овруцьку св. Василия, що може служити нам останньою памяткою сього періоду — пановання чистого візантийського типу. 

Описаний вище тип церковної будови можна назвати київським, тому що Київ був його головним огнищем і центром і містить найбільше памяток сього будівництва. Де що відмінний тип, змодифікований західнїми впливами, дають церковні будови західної Руси XIII в. — його отже можна-б назвати галицьким. На жаль, матеріал для студийовання сього типу без порівняння біднїйший, нїж для київського — дуже бідний; через те ми й не можемо виробити докладного суду, о скільки типові були прикмети сього другого типу, не можемо означити його хронольоґічних і ґеоґрафічних границь, а навіть не можемо і зреконструовати церкву сього другого типу в цїлости так, як се могли ми зробити з церквою київського типу. Весь матеріал наш до тепер обмежаєть ся дуже скупими останками галицьких церков та лїтописними описями холмських церков Данила; по за тим є лише кілька дрібниць другорядного значіння. 

Останки галицьких церков показують нам, що основний плян київського типу задержано й тут в цїлости: звичайно маємо тут трох-абсидні церкви, де в чім тільки модифіковані, нпр. поруч головного входу — від заходу, маємо часом ще бічні двери 16). Ріжницю в плянах поодиноких церков можна вказати таку, що тим часом як одні церкви більш квадратові (галицькі церкви над Лімницею), з широкими бічними кораблями, иньші — видовжені, з узькими бічними кораблями (галицька церква Рождества й крилоська). Але спосіб будови ріжнить ся від київського кардинально тим, що стїни будовані не з дикого каменя й цегли, як у церквах київського типу, а з квадратів тесаного каменя — як галицькі церкви або перемишльська катедра св. Івана 17). 

З сею ріжницею в будівлянім матеріалї була звязана ріжниця і в декорованню: ми знаємо, що церкви київського типу не мали иньших архитектурних окрас окрім камяних рівно обтесаних ґзимсів; різьбу стрічаємо тільки на декораційних плитах в серединї церкви на хорах і т. и. Противно, галицькі церкви уживають різьбу досить широко: так церква св. Пантелеймона має гарний порталь з круглим склепіннєм, прикрашеним двома різбленими валками; склепіннє опираєть ся на гарно різблений ґзимз, підпертий двома парами різблених стовпів, з декорованими різьбою капітелями 18); скромнїйше, але також декорований різьбою і бічний порталь. Абсиди також декоровані пілястрами з базами й капітелями, і капітелї головної абсиди знову таки різбленї. Останки різблених стовпів, капітелї й т. и. знайшли ся також в останках галицьких церков т. зв. Спаса й Благовіщення. Різьба внутрішнїх аркад пропала для нас, але ми можемо сю прогалину доповнити описею холмської катедри; тут капітелї стовпів також були різблені: чотири „комари” (арки) опирали ся „на четырехъ головахъ человЂцскихъ, изваяно отъ нЂкоєго хитрЂца” 19). Церковні двери сеї катедри мали також різблені порталї: „украшены каменьємь галичкымъ бЂлымъ и зеленымъ холмъскымъ тесанымъ, изрыты нЂкимъ хитрЂцемь Авдьємь”. Але тут сї порталї мали полїхромічні декорації: „прилЂпы отъ всЂхъ шаровъ и злата, на преди ихъже (на головнім порталю) издЂланъ Христосъ, а на полунощныхъ святый Иванъ”. 

Сими прикметами галицькі церкви зближають ся до суздальських XII-XIII вв., також будованих з тесаного каменя і також богато, на деяких аж занадто, декорованими різьбою. Пляни церков стрічають ся між ними тотожні вповнї, теж і подробицї декорацій: нпр. порталь церкви св. Пантелеймона досить близько нагадує церкву Покрова на Нерлї, хоч і ся остатня вже визначаєть ся накопиченнєм різьби, що характеризує взагалї суздальські церкви, тим часом як галицька церква св. Пантелеймона задержує дуже добре міру в декорованню. Ся подібність знаходить зовсїм природне об'ясненнє в тїсних династичних і полїтичних звязах, які лучать від середини XII в. (від шлюбу Ярослава Осмомисла) і до часів Романа суздальських князїв з галицьким двором: суздальські церкви, дуже правдоподібно, були твором тоїж архітектонїчної школи, що і галицькі — галицьких майстрів 20). В кождім разї в обох ґрупах маємо ті самі прикмети: основи київського типу модифікують ся новійшими впливами, безперечно західнїми. 

При тїсних зносинах Галичини з західнїм сьвітом: Угорщиною, Нїмеччиною, західно-словянськими землями, що розвивають ся в XII в., сполученнє русько-візантийських елєментів з західнїми взагалї характеризує галицьку культуру сих часів, як говорили ми вже перше 21), і зовсїм природно така модифікація мусїла наступити і в будівництві, взагалї в штуцї. 

Так в західнім будівництві можемо знайти зовсїм подібні мотиви до порталїв св. Пантелеймона. На західнї впливи у внутрішнїй декорації церков вказує згадана лїтописна опись холмських церков: вона згадує тут „римські шкла”, очевидно — мальовані, в олтарі, чашу з червоного мармора, „изваяну мудростью чюдну, и змьєвы главы бЂша округы єя”, привезену з Угорщини й призначену на ”хрестильницю” в холмській катедрі 22). Камяна декораційна різьба суздальських церков, що при зазначеній подібности, може нам дати певне понятє, за браком галицьких памяток, про декораційну різьбу галицького будівництва XII-XIII в., вдаряє часом незвичайною подібністю до західно-европейських декораційних різьб XI-XII вв. 23). 

Сьвіжо опублїкована церква в Лаврові 24) відкриває перед нами иньший архітектурний тип церкви — з бічними абсидними крилами; се тип дуже уживаний на Атосї 25) і в XIV-XV в. широко росповсюднений в балканських землях і на Волощинї. Його датують XIII віком, але час будови лаврівської церкви незвістний: традиція про Льва, звязана з нею, не має особливої певности 26), і може бути, що ся будова вже виходить хронольоґічно за той час, про який ми тут говоримо. В детайлях її также нотують певні західнї елєменти (ґзимс, форма вікон) 27). 

З ріжних подробиць церковного урядження, переказаних нам галицькими й волинськими лїтописцями, піднесемо широке росповсюдненнє дорогоцїнних ікон — в золотих і срібних, саджених каміннєм шатах. Церкви одначе при тім далї росписувано фресками, судячи по любомльській церкві св. Георгія, поставленій Володимиром Васильковичом. Згадаємо ще опись підлоги холмської катедри: „помостъ слитъ отъ мЂди и отъ олова чиста, яко блещати ся яко зерцалу”, згадку про „двери мЂданыє”, вилиті Володимиром Васильковичом для любомльської церкви, й кілька згадок про дзвони, що виливали ся й на місцї: для тієї-ж любомльської церкви Володимир „поліа колоколы дивны слышаніємь, такыхъ же не бысть въ всей земли” 28). 

До сього додам кілька слів про не-церковні будови, які до нас заховали ся, — київські Золоті ворота й волинські вежі. Але перші належать до XI, другі до XIII в. і таким чином дають факти від себе зовсїм відокремлені. 

Золоті ворота, складали ся з двох довгих стїн, 15 до 17 м. довжини, що були злучені склепіннєм, зложеним з ряду аркад, як можна судити по перехованому рисунку XVII в. На них опирав ся поверх, що містив у собі церкву благовіщення і якісь сховки — „комары Златыхъ врать”; від золоченої покрівлї церкви й ворота, очевидно, дістали своє імя. Стїни, грубі на 3/4 м., будовані з верств великих каменїв, серед котрих ідуть верстви дрібного цементованого каменя й цегли. Проїзд воріт мав з початку 7 метрів широкости. З надвору стїни воріт верствами кладеного на цементї румовища, що має ще виразні гнїзда для зрубів, лучили ся з деревляними фортифікаціями — зрубами, заповненими землею. Тепер від сього всього зістали ся останки стїни, з новійшим підмурованнєм з середини, й маленький фраґмент арки; поверх зник зовсїм 29). 

Дві холмські вежі будовані однаково — з дикого каменя (білого і синього), на цементі, без цегли й яких небудь звязків. Вежі були четверокутні, з склепіннєм в серединї; більша має стїни широкости коло девять метрів, меньша сїм; ся остання була частиною якоїсь більшої фортифікаційної будови, але від сеї останньої лишили ся тільки незначні слїди. В самім Холмі, по словам лїтописця, була вежа зроблена більше делїкатно: вона була побудована з тесаного каміння на висоту 15 локтїв, а верх добудовано деревом; але ся вежа згинула під час пожежі і потім не була відновлена. Камінецька вежа- пізнїйша від них на яку чверть віка, будована инакше: вона поставлена з цегли, кругло, мала три поверхи з склепленими вікнами і з вінцем (від нього лишили ся тільки незначні останки). Тепер вона має високости коло 27, а в дияметрі коло 13 м.; стїни грубі на півтора м.; лїтописець каже, що вона була висока на 17 сажнїв (30 метрів). Таку ж вежу, по його словам, поставив Володимир і в Берестї, а Мстислав в Черторийську 30). В Галичу маємо фундаменти будинку многогранної форми, що також міг бути вежою 31). 

В 1880-х рр. робили ся проби відкрити фундаменти київського княжого терему на Старім Городї, коло Десятинної церкви, але через пізнїйші забудовання, що почасти знищили сї фундаменти, почасти перешкаджають дослїдам їх останків, дуже мало що можна було зробити. Викрито три сторони великого полїґонального будинку, з дуже тупими кутами, що й уважають ся останками терему 32). З подробиць його вигляду можна навести лише звістні слова Сьвятослава в Слові о полку Ігоревім: „уже дъскы безъ кнЂса (дошки без сволока) въ моємь теремЂ златовръсЂмь” — отже терем мав дах на деревляній конструкції й верхи криті золоченою бляхою, як Золоті ворота й деякі церкви. 

Для пізнання деревляного будівництва старої Руси досї ще не зроблено властиво нїчого, хоч воно було розвинено дуже сильно. Можливо, що в церковнім будівництві останнїх столїть удасть ся віднайти слїди технїки й типів старих часів. Роблять ся проби також дійти того і з старих мінятюр 33). Але поки що се лише перші, відокремлені проби. 

З різьбярства, як я вже сказав, в Київі маємо саму тільки декораційну різьбу, в видї камяних (шіферних) орнаментованих плит, що служили внутрішнїми окрасами церков, та кількох князївських марморяних гробів (корсти). 

Найбільш інтересний гробовець, т. зв. Ярославів, тепер стоїть в бічнім олтарі Софійської катедри. Се широкий чотирокутний гріб з білого мармору, коло двох метрів довгий, а звиш метр широкий; судячи по його широкости, припускають, що він був не одиночний, а на дві особи зроблений; накритий він накривкою в формі даху з чотирма тумбками на чотирох кінцях. З боків і по накривцї він орнаментований низькорізбленими фіґурами на мотиви старохристиянської штуки: хрести, винна лоза, риби, пальми і т. и.; робота артизмом не визначаєть ся, але досить чиста, і мабуть не місцева. 

Другий гріб — без накривки й сильно оббитий, в тій же Софійській катедрі, теж з білого мрамору, але одиночний, орнаментований простїйше, теж низькорізбленим орнаментом 34). 

Такі марморяні гроби, судячи по оповіданням про княжі похорони 35), були досить уживані, а вже від другої половини XI в. виробляли ся мабуть у нас на Руси, судячи по оповіданню Патерика про камяну напрестольну плиту великої печерської церкви, за котру монахи посилали три гривни срібла до робітнї, „идЂже дЂлают ся таковыя вещи 36). 

Різьба шіферних плит Софійської катедри має теж чисто орнаментаційний характер: вони звичайно мають оден арабесковий рисунок, що покриває цїлу поверхню плити, виконаний низькою різьбою, правильно і гарно. Инакший тип дають плити Михайлівського монастиря, печерські й фраґмент з під церкви св. Ирини: на них виконані певні сцени, досить грубо, різьбою вищою; так на плитї Михайлівського монастиря бачимо двох кінних сьвятих, на печерських — Самсона зі львом і запряжені зьвірями колїсницї (як то толкують — на тему видїння Даниіла), й т. и. 37). 

Більший розвій осягнуло різьбарство в галицько-волинських землях XIII в. Що правда, і тут ми дотепер маємо тільки архітектурні орнаменти, але з лїтописних оповідань бачимо, що тут різьба виходила за границї чисто архітектурного орнаменту і зближала ся до самостійної ролї. Так лїтопись описує в холмській катедрі чоловічі голови на аркадах і ще інтереснїйше — різблені з каменя фіґури (так виходить з оповідання) Христа й Предтечі на церковних дверях. За „поприще” від міста стояв на камінній підставцї вирізблений з каменя монументальний орел, високости дванадцяти ліктїв. По здивованню, з яким лїтописець описує сї річи, можна-б думати, що тодї — в серединї XIII в. се були новини на руськім ґрунтї, навіяні західнїми впливами. Від тодї вони мали шанси розвивати ся далї на галицькім ґрунтї, але про сей дальший розвій не маємо нїякого матеріалу, з якого б могли судити про нього. 

Перейдїм до малярства. 

То що властиво становить предмет малюнка: представленнє на поверхнї ріжними кольорами ріжних сцен і предметів, в Візантиї й на Руси в сї часи було предметом технїки малярської, мозаічної й емалєрської; вони стоять в тїснім звязку з собою й певний стиль панує однаково в них, а навіть одна технїка впливає на другу. 

Від малярства в тїснїйшім значінню ми маємо тільки останки фресків і кілька мінятюр-образків. 

Найбогатшу колєкцію фресків, з 1-ої половини XI в., містить в собі Софійська катедра, і то не лише церковних, а й чисто сьвітських. На жаль, реставрація сих фресків, переведена в першій половинї сього столїтя без відповідної уваги й обережности, багато знищила й покалїчила з сього матеріалу. Тільки незначна частина фресків полишила ся нереставрованою й може знайомити з автентичним їх виглядом: такими зістали ся фрески бічного олтаря св. Михаіла і фрески на стовпах головного олтаря, закриті в часи реставрації тодїшнїм іконостасом і тому залишені без реставрації. Зрештою і з реставрованих деякі лишили ся без змін (як се показує порівняннє з кальками, зробленими перед реставрацією), так що в сумі про початкову фрескову роспись Софійської катедри завсїди можна мати докладний суд. 

Фрески покривали всї стїни Софійської катедри з виїмком головної абсиди й середньої банї, декорованих мозаікою. В сїй росписи бачимо переведену певну систему. Бічні абсиди (чотири) росписані сценами, взятими з житя сьвятого, котрому абсида присьвячена: Богородицї (ся роспись особливо інтересна, бо взята з апокріфічних євангелїй), арх. Михаіла, ап. Петра і св. Георгія. Так само сценами — з історії Христа й старозавітними епізодами, толкованими симболїчно про Христа, росписані стїни пресбітерія (в горі) і стїни хорів. Зрештою стїни і стовпи церкви росписані фіґурами сьвятих, то цїлими; то погрудними образами (в медальонах): образи сьвятих женщин покривають собою стїни двох крайнїх (від заходу) передїлок, де мусїв бути бабинець; стїни иньших передїлок — образи сьвятих мужів. Стїни сходів в наріжних вежах, що провадили на хори, росписані на теми сьвітські, бо сї вежі вважали ся вже будовою поза церквою. Догадують ся, що в головнїм кораблї церкви, де тепер, по реставрації, маємо родину мучениць — св. Софії й її доньок, первістно були портрети князя-фундатора і його родини, але нездала реставрація знищила для нас сей дорогоцїнний образ. Фрески писані водними фарбами на клею або на білку; ґрунтом служив тинк з ґіпсу: контури зазначували ся різцем і наводили ся темною фарбою; фреска покривала ся якимось лякером. 

Фрески сї покривають в сумі таку велику просторонь, що очевидно мусїли вийти від більшого числа малярів 38); на жаль, як сказано, побіжна реставрація стерла більше тонкі детайлї росписи, що давала б можливість слїдити за індівідуальними прикметами пензля. Взагалї ж роспись стоїть на порозї упадку візантийського малярства: ще не зовсїм затратила ся сила античної традиції, але з другого боку вже є виразні вістники близького упадку. Шабльон уже панує сильно: лиця роблені більш меньш однаково — кругло, з великими, широко створеними очима, рівним носом, повними губами; в поставі тїла, в укладї одежі вже сильний схематизм. Особливо дає сильно себе відчувати шабльоновість в одиночних фіґурах сьвятих: індівідуальности і реалїзму анї шукати тут, — бачимо кілька типів, що повторяють ся, розріжняючи ся тільки кольорами одежі та написями. Написи на поодиноких фіґурах грецькі; можна припустити зовсїм певно, що фрески св. Софії, як і мозаіка, роблені були таки грецькими майстрами. 

Грецькими ж майстрами, на чисто візантийські теми росписані сходи обох веж св. Софії. Хоч по архітектурним прикметам сї вежі належать не зовсїм одному часу, але роспись має однаковий характер. Судячи по її останкам, далеко не повним (особливо потерпіли фрески західно-північної вежі), змістом її послужив цикль царгородських сьвяточних забав і церемонїй, що мали місце на границї старого й нового року — брумалїї, сатурналїї, воти й календи (від 24/XI до 6/I). Маємо тут циркові сцени: боротьбу зьвірів між собою і з бестіаріями, замаскованих ґлядіаторів, перегони колїсниць, ріжні представлення: скоморохів, музикантів, акробатів і кльовнів, сьвяточні цїсарські авдієнції й виїзди, новорічне принесеннє дарів. Детайлї сих сцен (невважаючи на невдале подекуди реставрованнє) дуже вірно передають, при всїм схематизмі рисунку, реальні подробицї візантийського житя: бачимо нпр. колїсничних їздцїв в убраннях традиційних кольорів циркових партій, бачимо цїсарську льожу з прибічною сторожою цїсаря й двором 39), бачимо ріжних двірських урядників з відповідними їх ранґам інсіґнїями, і т. и. Окрім того маємо богато орнаментаційних образків — рослинних і фантастичних зьвірячих. Руського, тубильного нема тут нїчого 40). 

Другу важну колєкцїю фрескових образів дає нам Кирилівська церква в Київі (останки фресків в иньших українських церквах або зовсїм незначні або знищені пізнїйшим мальованнєм). Хронольоґічно її фрески дїлить від софійських більш як столїтє: церква була роспочата Всеволодом Ольговичом († 1146) і докінчена його вдовою († 1190). До 1870 року фрески були закриті новійшим тинкованнєм: тодї їх запримітили вперше, але відкрито їх головно вже в 1880 р. 

Церква цїла була росписана фресками; фрески середини церкви повторяють теми Софійської катедри, як і иньші тодїшні київські церкви. Найлїпше заховали ся й найбільше мають значіннє фрески полудневої абсиди, росписаної сценами з житя св. Кирила епископа александрійського, патрона церкви. Головна вага їх полягає на тім, що тим часом як у фресках софійських мали ми роботу грецьких майстрів, в кирилівських маємо домашню, руську: на се вказують руські написи образів, а також і сама робота, що тратить і ті останки пропорцій, які задержала візантийська робота в софійських фресках; самий стиль відмінний: різкий, сухий, лиця худі, суворі, аскетичні. На жаль, кирилівські фрески не вважаючи на свою надзвичайну важність для історії руської штуки (більшу від софійських), досї не вистудіовані докладнїйше, а навіть не були публїковані в цїлости. 

Поруч малярства фрескового було широко росповсюднене малярство іконне властиве. Уже Володимир забирає ікони з Корсуня до Київа. Пізнїйше вони не переставали також привозити ся з Візантиї і малювати ся на місцї, своїми майстрами 41). Між печерськими монахами з кінця XI і поч. XII в. згадуєть ся маляр Алїпій: він хлопцем був даний в науку грецьким майстрам, що писали Печерську церкву і потім уславив ся як славний іконописець (иконы писати хытръ бЂ зЂло): писав ікони для печерської братиї й на стороннї замовлення. З його жития в Патерику видко тодїшню (XII-XIII в. — як Патерик писано) іконописну технїку й уживаннє ікон. Ікони писали ся на дошках, очевидно — деревляних звичайно; фарби — „шаровныя вапы” терли ся на каменї й набирали ся на „вапницу”; в мальованню разом з фарбами визначну ролю грало золото — „овогда бо златомъ покладываше икону, овогда же на камени вапы творяше и всЂмъ писаше”. Оден Киянин замовляє у Алїпія ікону Богородицї, хотячи її дати до церкви на сьвято успенія; другий хоче поставити собі церкву й зробити на окрасу її пять великих ікон — деісус і дві „намістні” (так звуть ся тепер ікони в головнім рядї іконостаса) 42). 

З сього оповідання можна доміркувати ся, що в меньших церквах фрескове мальованнє уже тодї заступалось іконами, далеко більше придатними для легких деревляних будовель, що также легко зникали, як і виростали, а ікони можна було переносити з церкви до церкви, з дома в дім. Я б уважав правдоподібним, що з сих малих церков, де кількома іконами, повішаними на олтарнїй перегородї, заступали ся фрески більших, і виріс пізнїйший іконостас. Заведеннє його у всякім разї відразу забезпечило іконам широке росповсюдненнє. 

В богатших церквах здобувають собі дуже рано важне значіннє ікони в дорогих шатах; артистична робота маляра при тім сходила на другий плян перед богацтвом матеріалу, з котрого робила ся шата — срібла, золота, дорогого каміння і перлів, та юбілєрською роботою сеї шати. Уже від XI в. такі ікони стають одною з головнїйших окрас церков і заразом — їх богацтвом. Ярослав, збудувавши церкву св. Софії, „украси ю иконами многоцЂньными” 43) — по всякій правдоподібности мова йде про ікони в дорогих шатах. В XII-XIII в. де оповідаєть ся про грабованнє церкви, звичайно все згадуєть ся про обдираннє дорогих іконних шат 44). Між жертвами Володимира Васильковича церквам дорогі ікони — „ікони ковані” займають одно з визначнїйших місць: „ікони золоті” для берестейської церкви, ікона Богородицї для церкви св. Дмитрия — окована серебром „с каменіємь дорогимъ”, ”образъ Спасовъ окованъ золотомъ съ дорогымъ каменіємъ” — для володимирської катедри; для любомльської церкви св. Георгія — „икону списа на золотЂ намЂстную святаго Георгія и гривну златую възложи на нъ съ женчюгомъ”, і т. и.) 45). 

До нинїшнїх часів заховало ся чимало ікон, котрі традиція виводить з староруських часів — як ікони писані нїби св. Алїпієм, ікона Богородицї з Федоровського монастиря, перед котрою мав молити ся Ігорь Ольгович тепер, в Печерській лаврі, і т. и., але всї сї традиції переважно непевні, й досї ми ще не маємо ікон, які б могли з повною правдоподібністю уважати староруськими творами. 

Небогато, але автентичне маємо натомість в мінятюрі. Найважнїйшими памятками сього роду зістали ся три рукописи XI в. — Остромирове евангелиє 1057 р., Сьвятославів Ізборник 1073 р. що містять кілька дуже інтересних полїхромічних і золочених мінятюр (між ними славнозвістний образок родини кн. Сьвятослава, Ярославича) і Трірська псалтир, що має окрім своїх первістних, нїмецьких мінятюр, пять додаткових, руських, зроблених десь в 1070-80-х рр. (дві з них мають фіґури Ярополка Ізяславича і його родини). Мінятюри сї були всї правдоподібно київської роботи: про Ізборник і Псалтир се можна думати майже без сумнїву, але з правдоподібністю також і про Євангелиє; мінятюри Ізборника і Псалтири, дуже близькі часом, мають деякі дуже близькі подробицї і в детайлях. Окрім мінятюр-сцен Ізборник і Євангелиє мають також богато т. зв. заставок — орнаментів і орнаментованих букв, але їх маємо богато і в иньших рукописях 46). 

В мінятюрах-сценах, як і в малярстві, панує тут вплив візантийський, з котрого поволї лише виломлюють ся деякі ориґінальні прикмети. В мінятюрах орнаментаційних елєменти більше скомплїковані — мотиви ориґінальні, візантийські, полуднево-словянські, західні, як взагалї в давнїм руськім орнаментї. 

Для монументальних церковних образів в найбільше роскішних будовах малярство заступало ся мозаікою. Ся галузь вибагливої візантийської культури була що до своєї технїки ”остільки трудною й коштовною, що уживано її у нас для окраси тільки найбільше показних частей церков, і то лише церков найбогатших. Мозаіку, „мусїю”, як казали тодї, знаємо тільки в найбогатшім центрі руської культури — Київі, і то за добрих часів його — від кінця Х до початку XII в.: в Десятиннїй церкві, в св. Софії, в Печерській великій церкві, в Михайлівськім Золотоверхім монастирі 47). Зацїлїла вона тільки в Софійській катедрі і в Михайлівськім монастирі, і то в остатнім дуже вже не богато: оден образ цїлий і кілька фраґментів. 

Мозаіка робила ся на вапнянім цементї: в сьвіжо-розведений цемент вкладали ся шостигранні кусники ріжнокольорового шкла; укладаючи ся до кольору, вони творили малюнок. Тло було з шкла золотого. Кольорові площі творили ся з шкла матового відповідних кольорів — там де треба було певної матової краски, а там де треба було блеску, гри — з шкла прозорчастого. Лице й взагалї тїло робило ся з дрібнїйшої мозаїки, одежа, тло — з більшої. Поверхня цїлого образу по виконанню шлїфовала ся. Як бачимо, робота дуже скомплїкована й вимагала високої технїки. З становища технїки наші київські мозаїки, дїйсно — твір дуже високий (особливо мозаїки софійські), але і в рисунках їх є таки більше ремісничої технїки, як артистичної інвенції. 

В катедрі св. Софії, як я вже сказав, моз


Взято з: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur30407.htm
Категорія: IV. Побут і культура. | Додав: sb7878 (14.06.2009)
Переглядів: 498 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017