Осьвіта — ріжницї в поглядах, справа шкільництва в давнїй Руси, предмети шкільної науки, джерела знання — книжне почитаннє, круг відомостей, лєктура богословська, лєктура сьвітська, апокріфи. 





Перейдїм до осьвіти. 

Погляди на стан осьвіти в давнїй Руси зміняли ся. Були часи, коли з притиском підношено, що в осьвітї давня Русь не то що не стояла по заду західньої Европи, але й перевисшала її. На підставі звісток в компіляції Татїщева (середини XVIII в.) про школи на Руси та заходи князїв коло розвою осьвіти, ті дослїдники що приймали сї звістки на віру, мусїли справдї приходити до досить утїшних виводів про сю сторону давнього руського культурного житя. Але звістки Татїщева безперечно — його власні вигадки; син „просьвіщенного віку” він повставляв у свою компіляцію замітки, що могли служити оправданнєм його власних поглядів. Тож вкінцї прийшлось попрощати ся з його оповіданнями: з тими чудесними школами для хлопцїв і для дївчат, з наукою ріжних чужих мов і т. и. Але, як то часто буває в реакції — відкидаючи сї вигадки, приходили до виводу, що взагалї нїяких шкіл у нас тодї не було; що осьвіта не підіймала ся над рівенем простої письменности і т. и. 1). В дїйсности мабуть і тут треба шукати правду по серединї. 

В сїй справі ми маємо відповісти на два питання: по перше — чи були на Руси школи орґанїзовані, колєктивні, по друге — який рівень осьвіти давала тодїшня наука, незалежно від того, як вона давала ся — в школах чи приватними лєкціями по теперішньому сказавши. 

До першого питання треба піднести на самім початку, що про орґанїзовані школи на Руси ми не знаходимо нїяких виразних вказівок в наших давнїх джерелах. В них досить часто іде мова про науку, але не пояснюєть ся, де і як та наука побирала ся. Але само до собі се argumentum a silentio що не богато значить, бо наші відомости про культурне житє давньої Руси взагалї дуже припадкові; що знали б ми нпр. про церковний суд з самої лїтописи, або про право взагалї, не маючи Руської Правди... Коли арґументують, що на Руси не могли з'явити ся школи тому, бо їх не було в їх первовзорі — Візантиї, то забувають, що хоч у Візантиї орґанїзация шкіл не стояла дуже високо, одначе завсїди були там публичні школи в видї учителїв при катедрах і монастирях — т. зв. дідаскалів і маістрів 2), а в серединї XI в. відновлено було й державну академію в Царгородї 3); отже взірцїв для Руси там не бракувало. Зрештою самі звістки лїтописи про масове научаннє дїтей за Володимира й Ярослава приводять до сього ж виводу: читаємо про Володимира, що він „нача поимати у нарочитои чади дЂти и даяти на учениє книжноє” 4), про Ярослава: „прииде къ Новугороду, собра от старостъ и поповыхъ дЂтей 300 учити книгамъ” 5). Таке масове научаннє з огляду на потреби церкви в більшім числї сьвящеників і дяків, та з огляду на мале число учителїв дїйсно мусїло мати місце, а воно, очевидно, виключає можливість обійти ся припущеннєм тільки одиничного научання, такого що оден письменний учив другого неписьменного; мусїла бути колєктивна наука, де учитель (чи учителї) научав разом більше число учеників — отже мусїла бути відразу властива школа, подібна до тої яку описує нам Анна Камнена 6) в біоґрафії свого батька в заснованій ним захоронцї для сиріт: „сидить учитель, і навколо нього стоять дїти, однїх питає з письма (έρωτήσεις γραμματικάς), иньші пишуть „схеди” — ортоґрафію слів”. А раз з'явивши ся така колєктивна наука не мала причини заникати. 

Найбільш придатне місце для такої школи було при епископській катедрі: се місце вказувало ся руській практицї й її візантийським первовзором, і таки се було найвигіднїйше: при епископі ґруповала ся купка найбільш осьвічених людей, були й ріжні церковні фонди. Раз засновані, такі школи при катедрах, кажу, не мали причини зникати, принаймнї скрізь. Митрополити й епископи-Греки все мали перед очима свою рідну практику катедральних шкіл, а й практичні потреби церкви вимагали такої школи: коли ще й тепер катедри мусять часом закладати собі школи дяків, при істнованню всяких иньших шкіл, то такі потреби тодї були далеко пильнїйші; треба було приготовляти сьвящеників, дяків і простих сьпіваків для потреб епархії, підучувати стороннїх кандидатів, що зголошували ся на сьвященство, і т. и. 

По більших культурних центрах потреба в книжній науцї мусїла бути так значна, що дуже тяжко собі уявити, аби сю потребу могли задоволити приватні лєкції, ученнє одного ученика „майстром”. Був попит на сьвящеників і дяків у церкві, на писарів- метальників — в княжій управі, в більших боярських господарствах, в більших купецьких підприємствах; була потреба „почитания книжного” у самої суспільности; списуваннє книг для церков і приватних людей було теж поплатним ремеслом. Отже охочих учити ся в таких більших містах як Київ, Чернигів, Володимир, Галич і т. и., мусїло бути дуже богато, і вже таке значне число учеників на ґрунті навіть приватної науки мусїло приводити до колєктивного научання, значить — до витворення приватних шкіл. 

Таким чином виходячи з обставин тодїшнього житя ми приходимо до переконання, що в давнїй Руси мусїли істнувати школи церковні при катедрах і приватні — по більших містах. Тільки не треба собі зараз прикладати до них мірку сучасних шкіл — шукати директорів, учительських колєґій, кляс і т. и. Могли бути й не бути школи з більшим числом учителїв, з докладнїйше діференціонованою наукою; але школи — як колєктивне научаннє учеників — мусїли бути. 

Переважна більшість шукала в науцї — чи в такій школї чи у одиночних учителїв — самої тілько письменности: навчити ся читати. На тім кінчила ся едукація найчастїйше, й переважна маса сьвящеників і дяків, певно, й не підіймала ся над сей рівень, а в сьвітських кругах і таке знаннє було чимось не зовсїм звичайним: Нестор, оповідаючи, що Борис читав книги, уважав потрібним поясняти: „бяше бо и грамотЂ наученъ”, як річ що сама по собі не могла припускати ся. Однак і великою рідкістю письменність в княжих кругах може не була, судячи по звісткам про книголюбство Ярослава, Сьвятослава Ярославича, Володимира Васильковича, і т. и. Значне очитаннє, яке показує в своїх писаннях Мономах 7), або Моленє Данила (автора його нема причини не вважати за княжого мужа, яким він сам себе представляє) показують, що між сьвітськими людьми були й справдешнї книжники. 

Другим степенем науки було писаннє й рахунки: се було потрібне для тих, хто приготовляв ся на писаря-метальника, або на переписувача-списателя книжного. Що до рахунків, то деяке зрозуміннє тодїшнього знання їх можуть нам дати рахунки новгородського диякона й доместика Кирика з 1136 р. — „ученіє имже вЂдати человЂку числа всЂхъ лЂтъ”. Справедливо піднесене було, що такий нпр., поданий тут, рахунок числа днїв від початку сьвіта до 1136 р., що виносить в сумі 29.120.652, і вирахуваний вірно, не міг бути зроблений простим додаваннєм: отже мусїв Кирик знати множеннє; з другого рахунку бачимо, що знав він дроби (кратні числа). Сього він, певно, не навчив ся з самого читання книжок, а що був ще чоловіком молодим (26 лїт, як сам каже), то певно не був і винахідником таких математичних відкрить: очевидно, научив ся того від учителя, або в школї 8). 

Так само мабуть не без множення поробленї ті рахунки приплоду, на десятки й сотки тисяч, в ширшій редакції Руської Правди — зроблені мабуть якимось „метальником” 9). 

Ще дальшим степенем науки була грецька мова. Вона була потрібна й для практичних справ при частих зносинах з Візантиєю та при істнованню на Руси вищої грецької єрархії — митрополитів і епископів. Потрібували її й для наукових цїлей: хто хотїв розширити свою осьвіту, не міг задоволити ся самими перекладами, мусїв сягнути до грецьких книг. На переклади з грецького також був попит у ріжних меценатів книжности. Ті руські духовнї особи, що їздили в ріжних справах до Царгорода, як Єфрем, Нїфонт і т. и., мабуть уміли по грецьки. Чи було таких богато — се иньша справа. Одначе митр. Климент в своїм посланню, в серединї XII в., хвалить ся, що має у себе більше таких мужів, що „может единъ рещи алфу — не реку на сто или двЂстЂ или триста и четыреста, а виту також” 10). Як правдоподібно об'ясняють, тут іде мова про знаннє на память т. зв. схед, альфабетичних словників слів подібних в транскріпції й толковань слів 11) — такі схеди служили підручниками при науцї грецької мови в тодїшній Візантиї і відти були перенесені до нас. Се кидає нам сьвітло на систему грецької мови на Руси — перенесеної в цїлости з Візантиї, як то зрештою можна собі наперед представити. Порядок науки грецької мови описуєть ся сучасником так: зпочатку вчать ся елєментам букв, потім складам, потім вчать його по підручникам Діонисія і Теодосія, далї читає поетів, вкінцї береть ся за схедоґрафію і по довгій науцї доходить до справжнього граматичного знання 12). Отже ті книжники, про яких оповідає м. Клим, перейшли вищу тодїшню школу грецької мови, і таких він мав коло себе не одного. 

В західнїх українських землях мусїли учити ся також латинської і нїмецької мови; знаємо, що в канцелярії галицько-волинських князїв XIV в. латинська мова була дуже прийнята. Про науку словянських мов трудно говорити — їх розуміли і без спеціальної науки. 

Вінцем осьвіти, яку міг дати учитель або школа тільки по більших культурних центрах, була лїтературна оглада: знаннє тайн візантийського ріторства, стилю. Без проводу учителя се знаннє осягнути ледви аби було можливо, особливо при браку якоїсь значнїйшої лїтературної традиції в самій суспільности. Що правда, на Руси був переклад граматики (що надписуєть ся іменем Дамаскина, але йому не належить), але сей підручник сам собою не міг дати потрібної лїтературної технїки, так само і деякі статї з реторики — нпр. статя Хойробоска про риторичні фіґури, включена ще в Ізборник 1073 р. 

Всї иньші знання здобувано через лєктуру й пояснення до такої лєктури учителя, коли він був. Такі дисциплїни, як історія, історія лїтератури, ґеоґрафія, природні науки, фільософія й мораль, навіть теольоґія, певно, нїколи не викладали ся в системі, а черпали ся головно з переложених візантийськнх підручників та з устних розмов з більш досьвідченими в „книжнім почитаниї”. 

Се книжне почитаниє, розумієть ся, передовсїм уважало ся дорогою до спасення душі — способом для моральної науки і до осягнення відомостей з християнської релїґії, потрібних для спасення. Лїтописна похвала книжности, що підносить „велику ползу чоловЂку отъ учения книжнаго” 13), добачає сю користь в моральній науцї: „книгами бо кажемы и учими єсми пути покаянию, и мудрость бо обрЂтаємъ, и вздержаниє..., се суть исходища мудрости, книгамъ бо єсть неишетная глубина; сими бо въ печали утЂшаємы єсмы; си суть узда въздержанию”. „Слово нЂкоєго калугера о четьи книгъ”, захвалюючи книжку, бачить в нїй теж спосіб до пізнання Бога і „подвига на добрая дЂла” 14). Безперечно, в дїйсности в почитанню книжнім читачі шукали й задоволення своєї цїкавости, не тільки душеполезної науки, але ся остатня все признавала ся головною, щоб так сказати — офіціальною метою почитання. Який же круг відомостей давало се почитаннє? Значний запас відомостей могло воно дати читачеви з історії. Були славянсько-руські переклади всесьвітнїх хронїк Іоана Малялї, Георгія Сїнкеля (в скороченій редакції) й Георгія Амартола з її доповненнями, історія Йосифа Флявія, хронольоґічний підручник патр. Никифора (Хρoνoγραφία σύντoμoς), вкінцї — компіляція старозавітної історії, т. зв. Палєя історична, тим часом як т. зв. „Палєя Толковая на Іудея”, ширша історична компіляція з апольоґетичним характером, зверненим особливо против Жидів, а богата поясненнями ріжнородного змісту досї незвістна в грецькім ориґіналї) уважаєть ся деякими дослїдниками за продукт руської книжности, зладжений на Руси. Так само неясне питаннє що до походження так званого хроноґрафа — історичної компіляції, що лучить ся в деяких редакціях з Палеєю. В усякім разї нема сумнїву, що в старій Руси було кілька типів такої історичної компіляції. Спірним і неясним лишаєть ся, чи ще в староруських часах з'явив ся переклад всесьвітньої хронїки Константина Манасії (XI в.), звістний в кодексах XIV в. В кождім разї, як бачимо, історичних курсів було кілька. Що правда, сї історичні підручники знайомили головно з історією жидівською й візантийською й поза знаннєм фактів (не завсїди певних), розумієть ся, не давали нїякого ширшого погляду на історичну еволюцію, але в порівнянню з тим, що давала книжна лєктура з иньших сфер, й се було ще досить богато. 

Для ґеоґрафії істнували такі сухі реєстри, які ми знаходимо нпр. на вступі Хронїки Амартола (звідси походять такі ж звістки Найдавнїйшої лїтописи), та кілька паломницьких подорожей. Чи був уже тодї звістний на Руси в цїлости переклад „Християнської топоґрафії” Козьми Індикоплова (себто „подорожника до Індиї”) — дуже важного в своїм часї візантийського ґеоґрафічного підручника (VI в.), що стає дуже популярним серед східнього словянства пізнїйше, в XVI в., — се досї не зовсїм ясно. Поодинокі статї з нього бачимо уже в збірниках XIII в., отже в частях його в давнїй Руси знали, а може і в цїлости. 

З історією лїтератури знайомили головно Візантийські збірки моралїстичних апофтеґм і анекдоток, що входили в ріжні з збірники, почавши від Сьвятославового (1073 р.), але репрезентують ся найбільш богато т. зв. „Пчолою”, візантийським збірником, що сформував ся остаточно в XI в. і хоч дотепер звістний в руських кодексах XIV в., але з'явив на Руси мабуть ще в попереднїх столїтях. В таких збірниках читач стрічав поруч християнських отцїв імена й античних письменників та цитував потім їх і сам часом, як автор Галицько-волинської лїтописи, що зацитував раз Омира, але вложив йому в уста слова, котрих дарма шукати у справдешнього Гомера: 

„О лесть зла єсть, якоже Омир пишеть: до обличенья сладка єсть, обличЂна же зла єсть, кто в нЂй ходить, конЂць золъ приметь, о злЂє зла зло єсть!” 15). 

І Клим Смолятич каже, що він писав „от Омира, от Аристо(те)ля и от Платона”. Але нїяких слїдів безпосередньої знайомости з античної лїтератури на Руси не знайдемо. Де що з Аристотеля було звістно з Діалєктики Дамаскина, що зайшла на Русь, як здогадують ся — в сербськім перекладї. В однім пізнїйшім кодексї (XIV або XV в.) маємо переклад виїмок з Епіктета, з християнським коментарем, але чи з'явив ся сей переклад в ранїйших часах, не знати. 

Найбільш убого виглядають відомости з натуральних наук. Перекладана лїтература давала для сеї превеликої сфери знання головно два підручники: „Шестоднев” — перерібка Шестоднева (огляду шести днїв творення сьвіта) св. Василия Великого, зроблена болгарським екзархом Іоаном в Х в., і „Фізіольоґ” — середновічна візантийська компіляція з античних, біблїйних й иньших джерел, до перейшла й на Русь, — теж через Болгарію. Обидва збірники давали чимало такого, що могло цїкавити читача, але було в тім дуже богато казкового, баламутного. Такий же характер мають статейки і вставки природничого змісту, які ми знаходимо по ріжних словянських компіляціях і візантийських перекладах, а особливо в Толковій Палєї, і які часом дають себе знати в ріжних дивоглядних згадках руських письменників, як лїтописні оповідання про знаменія і чуда під р. 912, взяті з Амартола, як згадки Клима Смолятича і т. и. 

Як бачимо, реального знання почитаниє книжноє могло дати не богато й не високої якости. Коли ще зважимо, якою незначною частиною в загальнім книжнім запасї були сї ріжні підручники, як вони незначно були росповсюднені супроти загального погляду, що книжноє почитаниє має метою не реальні знання, а морально-теольоґічну науку, то мусимо прийти до переконання, що й школа й лєктура староруська давали реального знання мінїмально 16). 

Далеко поважнїйше виглядає богословська лїтература, що кружила по давнїй Руси чи то в готових перекладах, перейнятих з полуднево-словянських земель, головно з Болгарії, чи то зладжених на Руси на ново. Полишаючи на боцї дрібнїйші уривки або утвори, що заходили на Русь в складї ріжних збірників-хрестоматий, ми знаходимо досить поважний ряд грецьких отцїв, звістних на Руси в перекладах значнїйших частин їх писань 17). 

Перше місце між ними займає Іоан Златоуст, безперечно — найпопулярнїйший з візантийських письменників на Руси. Було кілька збірників його слів як Златоструй, Златоуст, Маргарит, або його слів разом з словами деяких иньших отцїв — як Ізмарагд, Златая ЦЂпь і т. и. Деякі з них перейшли готові з Болгарії — як нпр. знаємо се про Златоструй, зладжений для болгарського царя Симеона. В сумі рахують звиш двіста слів Златоуста звістних в перед-татарські часи на Руси, в дїйсности ж їх мусїли знати ще більше. Окрім того з іменем Іоана Златоуста часто циркулювали слова, що йому не належали. 

Далї були переклади значного числа катехитичних поучень Кирила Єрусалимського (переложених в Болгарії), Атанасия Слова на Аріан (теж з Болгарії), Василия Великого Аскетичні поучення (Постническія словеса); Григория Богослова маємо два осібні збірники слів — оден з XI в., другий пізнїйший, але теж старої редакції, і толковання до його поучень Никити Іраклїйського. Дуже популярні були також поучення Єфрема Сирина — з XIII в. маємо чотири рукописи вибірки його слів и. т. Паренесисъ; ся популярність його слів поясняєть ся тим, що монастирською уставою вони були приписані до церковного уживання. Далї звістний був „Стословець” (сто моральних правил) патр. Геннадія, що входить в ріжні збірники, починаючи від Ізборника 1076 р. Витяги з толковань св. Письма Теодорита Кірського в формі популярних питань і відповідей. Готова була принесена з Болгарії „Лїствиця” Іоана Лїствичника, так само як і Богословіє Іоана Дамаскина, переложене екзархом Іоаном. Вкажемо ще Іполїта римського Слово о Христї й Антихристї; збірник проповідей папи Григория Великого, т. зв. Двоєслова; устава і поучення Федора Студійського; ”Написаніє о правЂй вЂрЂ Михаіла Сінкеля (в Збірнику Сьвятослава, а взяте і в лїтописне оповіданнє про Володимира); компіляція Антіоха — Пандект (збірник моральних поучень); Пандекти Никона Чорногорця — вибрані з св. отцїв поучения про християнське взагалї й специяльно монаше житє, і його ж „Тактікон”, що головно займаєть ся богослуженнєм і зверхнїм порядком церковного житя. 

Крім того були переклади толковань сьвятого письма. Так звістні з сього часу кодекси толкованого євангелия, апостола, апокалїпсиса; толкованої псалтири є чотири кодекси з XI-XIII в.; толкованнє на пророків (не всїх) переписав 1047 р. в Новгородї піп Упир Лихий. Завважу, що біблїя, через свою великість, як цїлість не була в уживанню, і навіть не знати, чи була цїла в славянськім перекладї у нас; в кождім разї деякі части біблїї були великою рідкістю, так що в XV в., коли збирано цїлу біблїю в Новгородї, кілька книг не знайшло ся зовсїм. Історичні книги біблїї звичайно заступали ся вичисленими вище історичними компіляціями, і рідко хто знав їх в ориґінальній формі, як печерський монах Никита, котрого спеціальне замилованнє до старозавітних „жидівських” книг і незвичайне очитаннє в них уважали чортівською маною — по словам Патерика він „изъ устъ имЂяше” весь старий завіт: „бытіє, исходъ, левита, числа, судіи, царства и вся пророчества по чину”, а нового завіту не знав і не любив 18). 

Досить богатий був запас аґіоґрафічних перекладів. Окрім поодиноких житий — як житиє Николая в двох редакціях, Савви Осьвященного, Федора Студита, й т. ин., широко розповсюднені були збірники житий, особливо т. зв. „Прологи” — збірники житий і моральних поучень: їх дотепер з XII-XIII в. рахують до дванадцяти кодексів (що правда, се переважно уривки), а се вказує на широку популярність їх. Маємо також уривки „Міней” — себто житий розложених по дням місяцїв, систематичні збірки — т. зв. „Патерики”: Синайський і Скитський, в рукописях XII-XIII в., Римський (папи Григория В.), звістний в рукописах пізнїйших, але з прикметами дуже архаічними, й иньші збірки житий. 

У сих вказівках я вичисляв тільки головнїйше. Зрештою наші відомости про круг писань, які обертали ся в давнїй нашій суспільности, дуже неповні: переважну масу ми маємо в пізнїйших рукописях XIV-XVI в., і між ними є, безперечно, дуже богато відписів з ранїйших кодексів, що для нас не заховали ся. В сїм напрямі дослїди й відшукування серед пізнїйших копій того, що належать давній Руси, що йно ідуть, і то дуже поволї. Тому вказане мною як певне для давньої руської книжности, треба уважати тільки частиною того, чим в дїйсности ся книжність розпоряджала. 

Особливо прикро се дає себе відчувати на пунктї тих перекладів сьвітських творів, що могли обертати ся в давнїй Руси і впливати на місцеву лїтературну творчість. Перше місце між ними займає Александрія — перерібка псевдо-Калїстенового романа про Олександра. Вона звістна була на Руси в кількох редакціях, і для XIII в. знаннє її можна напевно констатувати; роман оповідає про походженнє Олександра від єгипетського царя, його походи і побіди і чуда, які він бачив на Сходї. Пізнїйше її витиснула друга редакція, в середновічнім рицарськім дусї, що з'явила ся на славянській мові, як думають, десь в XIII-XIV в. і тодї ж могла стати звістною і на Українї. З значною правдоподібністю можна вже в староруських часах припускати істнованнє перекладів т. зв. Девґенієвого Дїянїя — візантийського героїчного епосу на тлї візантийсько-арабської боротьби Х віка; герой його зветь ся Діґеніс Акріт — відти назва сеї поеми, звістної на Руси в перекладах аж двох редакцій, коротшої й ширшої. Правдоподібне також істнованнє в тих часах перекладу Слова о премудрім Акирі (візантийського первовзору арабської казки про царя Сенхариба з Тисяча і одної ночи) та оповідання про Індийське царство, з західно-европейських оповідань про пресвитера Іоана, в коротшій верзії, що, як догадують ся, прийшла на Русь в сербськім перекладї і увійшла потім в склад Александрії. Всї отсї три оповідання знайшли ся в однім збірнику з Словом о полку Ігоревім. Можна також думати, хоч з меньшою певністю, що вже в сї часи — в XIII і на початках XIV в., були звістні на Руси ще: звістний роман про Варлаама й Йосафата (індийська повість про Будду в християнській перерібцї, що інтересовала численними своїми притчами, вплетеними в роман); Стефанїт і Іхнїлат (візантийська перерібка індийських казок про зьвірів, де героями виступають два шакали, що й дали своє імя книзї — Калїла-ва-Дімна, Щирий і Лукавий); талмудична повість про Соломона і Китовраса, котрої інтерес обертаєть ся коло ріжних загадок; подоріж трох монахів до Макария римського і подоріж Зосими до Рахманів — повісти що стоять в звязку з Александрією й оповіданнями про Індийське царство. В складї Хронїки Манасїї містила ся „Троянська історія” Дареса Фріґійського, але час, коли вона з'явила ся на Руси, лишаєть ся неясним. 

На границї сьвітської повісти й богословської лїтератури стоїть лїтература апокрифічна. Тут маємо ряд зближених до повістевої лїтератури таких апокрифічних повістий і поем як Откровеніє Авраама, Смерть Авраама, Суди Соломона, евангелия Никодима і Томи, видїннє Ісаії про небо, видїннє ап. Павла — в нїм між ин. плач природи перед богом на чоловіка, Хожденія Богородицї по мукам — поетичні твори, які мають лише дуже слабку опору в св. Письмі; подорож св. Агапія до раю, Житиє и хожденіє св. Отца Нифонта, Житиє Андрія Юродивого, Житиє Теодори — повість про воздушні митарства і т. и 

Уставити, які з сих творів уже в XI-XIII вв. були звістними в українських землях, не всюди можливо. Взагалї круг апокрифічної лїтератури, звістний на Руси в тих часах, не можна докладно уставити. Безперечно, вона почала приходити на Русь від перших початків християнства, з Болгарії й безпосередно з Греції, була широко росповсюднена й мала значний культурний і лїтературний вплив на Руси. Але уставити, який запас сеї апокрифічної лїтератури обертав ся на Руси в сих часах, XI-XIII в., поки що неможливо. Бо хоч ми маємо індекси апокрифів (уже в Сьвятославовім Ізборнику 1073 р. і пізнїйше), але сї індекси не наші, а грецькі, потім болгарські, і тільки в пізнїйших індексах XV-XVI вв. можна шукати реальних вказівок на ту апокрифічну лїтературу, яка обертала ся у нас дїйсно. Недавно була зроблена проба сконстатувати, які апокрифи були звістні на Руси в XI-XII в., на підставі Данилового Паломника, але непевним зістаєть ся, що втягнув Данило в свій твір з апокрифічної лєктури, а що взяв з устних оповідань, які чув під час подорожи. Безперечно, що до розповсюднення апокрифічних відомостей, котрими Данилів Паломник незвичайно богатий, сей Паломник через свою популярність дуже причинив ся; безперечно, що взагалї паломники причиняли ся дуже сильно до популяризації апокрифічних мотивів — але запозичували їх переважно дорогою устною. В письменности лишаєть ся констатувати знайомість апокріфів на підставі захованих рукописей. З них до XII-XIII вв. зачисляють: Хождениє Богородицї по муках, Ісаїно видїннє, подорож Агапія до раю, Протоевангелиє Іакова, Посланиє Пилата до Риму, повість Афродитіана про чудо в Перській землї, смерть Авраама. Розумієть ся, се маленька частина того, що дїйсно циркулювало на Руси в тих віках.