Ориґінальна творчість — неповність відомостей; перевага церковних інтересів, загальний характер богословсько-моралїстичної лїтератури, вища й низша школа в нїй; Іларіон, Клим Смолятич, Кирил турівський, анонїмні автори — похвали св. Клименту й похвала Рюрику. Проста манєра — полєміка Клима з Фомою пресвитером, Лука Жидята, Теодосий Печерський, Яков Мнїх, Мономах, анонїми XII в., Георгій Зарубський, Серапіон, похвала Теодосию; анонїмна лїтература. Письменники Греки — релїґійна полєміка, м. Лєон, Георгій, Іоан, Никифор, Теодосий Грек; писання канонїчні; поучення м. Никифора. 





Оглянувши той лїтературний запас, який готовим одержала наша Русь, ми поглянемо тепер, як користала вона з нього та як розвивала свою ориґінальну письменну творчість 1). 

Для докладної оцїнки її одначе й тут бракує нам, як і в лїтературі перекладів, потрібної повности відомостей. Те що ми знаємо тепер про ориґінальне староруське письменство, далеко не дорівнює дїйсній його великости, і кождий рік приносить у сїй сфері відкритя. Рукописні збірники пізнїйших віків, де укриваєть ся переважна маса староруських утворів, далеко не вистудіовані. Велика, переважна маса староруських писань полишила ся в сих збірниках анонїмними або з іменами ріжних грецьких отцїв, так що між тою анонїмною або псевдо-епіґрафованою масою збірникового матеріала криєть ся ще богато ориґінального та чекає тільки щасливих находок або комбінацій, які викривають від часу до часу одно по другім такі нові річи. 

Але й відкритя в сфері захованого рукописного матеріалу тільки до певної міри зможуть заповнити прогалини наших відомостей. Рукописьменна традиція у нас була перервана в переходові віки XIV-XV. Хоч українські землї були головними огнищами староруського письменства, від нього зацїлїло майже виключно тільки те, що заховало ся в північних землях: або в перенесених туди українських рукописах, або (частїйше) — переписане там. Тим часом культурний рівень, культурні й лїтературні напрями, інтереси й симпатії були не однакові в землях українських і північних, тому не все з української письменської творчости могло числити на популярність на Півночи, й шанси на захованнє в північній рукописній традиції були не однакові для ріжних українських продуктів. Впливали тут і иньші обставини. Правдоподібно нпр. не припадкове се, що з українського письменства переховали ся на Півночи переважно утвори письменників XI в., коли північні землї стояли ще в безпосереднїй залежности, в тїснїйших звязках з Київом, і дуже мало з XII-XIII в., коли північні землї жили вже своїм осібним житєм. Нарештї коли зауважим ще, як слабка взагалї рукописна (північна) традиція, що чимало дуже важних утворів староруського письменства заховала до нас в одній тільки копії, то переконаємо ся, що староруські писання мали дуже богато шансів загубити ся й пропасти на віки, а дуже мало — заховати ся до наших часів. 

При теперішнїм станї наших відомостей маємо в них великі прогалини, так що не можемо судити докладно анї про обсяг староруського письменства анї про його еволюцію. Ми нпр. маємо досить памяток XI в., дуже мало з XII в., майже нїчого з XIII в. Чи значило б се, що письменська робота почала у нас упадати вже по перших початках, з початком XII в.? Се дуже не правдоподібно. Нпр. в сфері штуки як раз в XII-XIII вв. бачимо дальші поступи, дальший розвій; безперечно, і церковне житє, монастирі розвивали ся далї в сих столїтях, чому ж би так тїсно звязане в церковним житєм письменство мало упадати? Правдоподібно, є тут по просту прогалина в наших відомостях, а толкувати її треба мабуть піднесеною вище обставиною: що Україна в сї часи стояла в слабшім звязку з Північю й не висилала туди своїх утворів на консервованнє так богато як давнїйше. 

Оглядаючи письменську роботу, я не буду близше спиняти ся на біоґрафіях письменників та на детайльнїйшій аналїзї їх писань — се за далеко б завело мене, та й не входить в круг сеї працї: нас утвори староруського письменства інтересують тут як культурно-історичні документи, памятки осьвіти, культури, суспільних інтересів. З сього погляду для нас важні письменники, що своїм вихованнєм загальним чи лїтературним належать до київської, взагалї української школи, без ріжницї чи вони були Українцями чи нї, або чи свою письменську дїяльність розвивали вони на Українї чи поза Україною; натомість нпр. письменники Греки, що хоч писали на Українї, але репрезентують не українську, тільки візантийську осьвіту й письменську традицію, інтересують нас далеко меньше — лише о скільки їх писання служили лєктурою для Русинів та о ськільки часом кидають сьвітло на сучасне руське житє, або характеризують змагання нашої вищої єрархії. 

Що насамперед треба піднести в ориґінальнім нашім письменстві — се таж перевага церковних інтересів над усїми иньшими, яку ми констатували вище і в перекладаній лїтературі. Було то природним наслїдком неофітського перейнятя християнством, і погляду на книжність взагалї, як на помічницю християнської спасенности. Головна маса староруських ориґінальних утворів належить до проповідничої й взагалї паренетичної лїтератури та до аґіоґрафії. Чисто сьвітських утворів маємо дуже мало — що правда, тут найбільше можна припускати затрачень. Посереднє місце між чисто теольоґічною лїтературою й чисто сьвітською займає досить сильно заступлене історичне письменство: як в однїх руках — духовних, монаших лїтописаннє набирає закраски моралїстично-християнської, так знову в других має воно переважно сьвітський характер. 

В теольоґічно-паренетичній лїтературі нема що шукати ориґінального лету гадку, самостійних поглядів. Християнська наука й мораль прийшли в таких готових, вироблених, авторитетами усьвячених формах, що руським авторам полишало ся тільки черпати з готового запасу. Їх писання належить оцїнювати з того становища — скільки доброго розуміння християнського духа показують їх автори, о скільки вміють приложити християнську доктрину й мораль до конкретних явищ житя, о скільки взагалї з її становища орієнтують в сучаснім житї. Про се ми говорим вище й піднесли ріжні спостереження над тим, як форма опановувала й забивала часом християнський дух в розумінню сучасного духовенства та які помилки наше духовне письменство робило часом, орієнтуючи ся в явищах житя. 

Друга інтересна точка, з котрої мусимо глянути на сю творчість — який рівень осьвіти й лїтературного приготовання показують нам автори сих теольоґічно-паренетичних писань? 

З сього погляду можемо зазначити дві течії в нашім письместві, що відповідають, щоб так сказати — мінїмальній і максимальній осьвітї і з того погляду дуже для нас цїкаві. З одного боку стоїть нечисленна ґрупа „фільософів” як митроп. Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Туровський, сюди-ж додати треба анонїмних авторів; похвал св. Клименту і похвального слова Рюрику з нагоди збудованої в Видубицькім монастирі стїни. З другого боку маємо далеко численнїйшу ґрупу таких письменників як Лука Жидята, Теодосий Печерський, Яков Мнїх, Нестор, Мономах, Георгій Зарубський, Серапіон і богато незвістних на ймення. 

Від Іларіона маємо одно тільки „Слово о законЂ и благодати”; повний його титул: „О законЂ Моисеомъ данЂмъ и о благодати и истиннЂ Іисусъ Христомъ бывшимъ, и како законъ отъиде, благодать же и истина всю землю исполни, и вЂра въ вся языки прострЂ ся, и до нашего языка Роуськаго, и похвала кагану нашему Владимеру, отъ негоже крещени быхомъ, и молитва къ Богу отъ вся земли нашея”. Се найдавнїйший або оден з найдавнїйших і заразом найвищий з лїтературного погляду твір староруського письменства. Імени автора не маємо нї в однім кодексї, він надаєть ся Іларіону тільки на підставі часу: що Слово мусїло бути виголошене десь в 40-50-х рр. XI в.; гадка, що автором був Іларіон вповнї правдоподібна; у всякім разї автор був Русин, Киянин, сучасник Ярослава 2). 

Слово було виголошене в Десятинній церкві, в присутности Ярослава й його родини, й властиво містить похвалу Володимиру, висловлену десь коло його гробу. Але ся похвала вплетена в загальнїйшу раму: автор дає загальний погляд на боже провидїннє про людський рід, ширше спиняючись на відносинах між старозавітним законом і християнством, оглядає росповсюдненнє християнства на Руси й підносить заслуги Володимира, а закінчує молитвою Богу від „нового стада” — християнської Руси. Цїле слово тримано з широким, високолетним розмахом, в дуже штучнім, але в границях смаку і міри держанім риторичнім стилю. Автор широко уживає риторичних повторень, паралєлїзмів, порівнянь, переведених через цїлий ряд образів, наводячи при тім біблїйні епізоди, толковані метафорично, „прЂводне”, як тодї казали; дотепні порівняння, поетичні звороти, а головно — глубоке й щире чутє — оживлюють се довге слово, котре автор умів оберегти від однотонности, і ратують слухача від знудження на декотрих довших епізодах, що властиво не видержують пропорцій цїлости. Коли в тій штучній риторській будові, в тім симболїзмі маємо продукт школи, то се глубоке почутє — радість від духовного оновлення руського народу через християнство, почутє національне — сьвідомість незвичайної слави й могутности Руси і тих широких перспектив духового й культурного поступу, які відкривали ся перед нею — се все індівідуальні прикмети автора, що вже більше не повторюють ся в нашім церковнім письменстві. Талант автора вивисшив його не лише над рівенем нашого письменства, але й сучасного візантийського, бо й там не знайдемо ми в сих часах в проповідничій лїтературі чогось такого, що б дорівняло слову Іларіона. 

При тїсній залежности нашого старого письменства від візантийських первовзорів насуваєть ся гадка, чи і в Іларіона не було якогось візантийського, досї не викритого взірця? Але ся гадка тратить значіннє супроти того, що у всякім разї Іларіон мусїв би свій первовзір приложити до руських обставин, додати нові частини, а всї руські частини показують високий талант (я б сказав, що вони удали ся навіть лїпше нїж вступна частина). Тільки рівний авторови талант міг би сею перерібкою не попсути нїчим штучної елєґанції первовзора, ну а рівний не потрібує йти невільничо слїдами другого рівного. 

З історичного становища нам інтересні ті прояви гордої сьвідомости себе, якою дихала тодїшня суспільність Київа — незабудьмо, що се час найвищого розцьвіту Київської держави! З сього погляду цїкаво занотувати в Іларіоновім слові такі фрази: 

”Не въ худЂ бо и не въ невЂдомЂ земли владычествоваша (Володимир і його попередники), но въ Руской, яже вЂдома и слышима єсть всЂми концы земли 3). 

„Церкви (св. Софіи) дивна и славна всЂмъ округныимъ странамъ, якоже ина не обрящется во всЂмъ полунощи земнЂмъ 4). 

„Донелиже стоитъ міръ, не наводи на ны (Боже) напасти искушенія, не предай насъ въ руки чуждіихъ” 5)... 

На Руси можна бачити натяк на слово Іларіона уже в Найдавнїйшій лїтописи і в слові про чудо Климента; автор оповідання про Володимира Васильковича волинського виписав із Іларіона значний кусник, сказане про Володимира св. приложивши до свого князя 6). В північнім похвальнім слові Константину Муромському і в сербській похвалї Дометіана вел. жупану Неманї є теж буквально-подібні уступи. Все се вказує на значну популярність Іларіонового слова. 

Тим часом, як „Слово” в рукописях не має імени Іларіона, надписують ся його іменем молитви і кілька поучень; перші невидані і про них не можемо судити; що до поучень, то авторство Іларіона дуже мало правдоподібне, і споріднення з „Словом” на них не видно 7). 

В хронольоґічнім порядку з осіб близше нам звістних, що репрезентують сю ж вищу школу, по Іларіонї треба назвати м. Климента, або Клима Смолятича, як зве його лїтопись. Вона проясняє, що се був „книжник і фільософ, якого не бувало в Руській землї”. Але від нього маємо тільки одно, дуже попсоване і лише в остатнїх роках віднайдене Посланиє до смоленського пресвитера Фоми, писане між р. 1147 і 1154, а ще близше — мабуть р. 1148 або 1149 8). Само по собі воно малозначне, до того — ще сильно розширене й попсоване вставками, і автентичний текст його досї не відреставровано. Воно інтересне як памятка лїтературної полєміки між сим „фільософським” напрямом з його противниками, і про сю сторону його буду говорити низше, а тепер тільки зазначу, що змістом Послания служить оборона зі сторони Клима симболїчного — „приводного”, „духовного”, як він каже, толковання св. Письма. На доказ Клим наводить цїлі ряди місць св. Письма, що на його погляд мусять бути толковані симболїчно, і часом тільки згадує, часом дає коротке толкованнє. Як репрезентант сього симболічного напряму і взагалї — глубшої науки, мусить бути зачислений до сього „фільософського” напряму; але риторизму в Посланию дуже мало. Зрештою, як я казав, автентичний текст його не відчищено від вставок, а через те й про лїтературні здібности Клима на підставі сього слова не можна виробити собі суду. В сїм своїм Посланию Клим згадує про свої иньші послания — до кн. Ізяслава, де він писав „от Омира, и от Аристо(те)ля и от Платона”, але сих інтересних посланий, на жаль, досї не віднайдено 9). 

Далеко виразнїйше виступає перед нами стать иньшого репрезентанта сього напряму — Кирила епископа туровського. Йому пощастило більш нїж богатьом иньшим нашим письменникам: окрім досить численних писань, що надписують ся його іменем, але непевних, чи йому належать, маємо що найменьше девять проповідей таких, що належать йому певно; далї маємо „Сказаниє о черноризчестЂмъ чину”, богато молитв і оден покаянний канон 10). 

Проповіди маємо сьвяточні: на недїлї почавши від вербної до недїли св. отець, на велику суботу і на вознесеннє. В них автор головно переповідає евангельську історію сьвята, не запускаючи ся в моральні поучення. Оповіданнє його дуже штучне; автор широко користав з риторичних форм, аби зробити своє оповіданнє можливо ефектовним й інтересним: часом приберає оповіданнє в драматичну форму, вкладає в уста осіб діяльоґи; стрічаємо широкі повторювання, порівнання, паралєлї, цїлі образи, також симболїчні толковання. Взагалї його манєра — се дальший крок тїєї ж школи, що бачимо і у Іларіона, тільки нема того почутя, що у Іларіона дає житє риторичній формі; меньш талановитий Кирил не панує так над сими риторськими формами — вони часом забивають його, і оповіданнє стає тодї механїчним, нескладним, часто холодним і нудним; він більш невільничо іде за своїми грецькими взірцями, часом бере готові вступи до промов, або цїлі уступи й образи. За всїм тим йому не можна нїяк відмовити анї лїтературної технїки, анї визначного таланту, що виносить його навіть над рівень сучасного візантийського риторства. 

Дуже похваляють ся його численні молитви: риторика оживляєть ся тут щирим чутєм, і зі сторони форми вони бездоганні 11). Як сї молитви так і проповіди його мали широку популярність, і вже проложне житиє його називає його „другим Златоустим”. Безперечно він був найбільш поважаним з усїх староруських письменників. 

До сеї ж „вищої школи” треба зачислити деяких анонїмних авторів. 

Від одного автора маємо похвальне слово св. Клименту, виголошене, очевидно, в київській Десятинній катедрі, де лежали мощі Климента, мабуть з нагоди обновлення сеї церкви котримсь київським князем, в присутности його самого (по імени не названого). З огляду що св. Володимир в нїм називаєть ся праотцем сього князя, треба міркувати, що то був якийсь далекий потомок св. Володимира, отже слово було сказане не скорше як у 2-ій пол. XII в., але й не пізнїйше як на початках XIII в., бо київський князь зветь ся старшим між князями. Як на найбільш правдоподібний час можна класти се слово на часи Рюрика, що як знаємо, дуже займав ся будівництвом і міг обновити і Десятинну церкву по спустошенню 1169 р. Написане слово зручним риторським пером, але риторику ужито в міру, без бомбасту; автор дає порівняння, але не великі, в симболїзм не запускаєть ся. Судячи по прозорости стиля, добрій рущинї і по висловах, де автор говорить про Русь, воно мусїло бути писано по руськи, не толковало з грецького, і Русином таки, найскорше — з духовенства Десятинної церкви 12). 

Окрім сього слова маємо ще друге похвальне слово Клименту, також очевидно руське і виголошене також мабуть в Десятинній церкві. В похвалах Клименту воно має богато буквально спільного, але коротше, біднїйше в стилю, не має тих алюзій до князя, і зовсїм инакше закінчене 13). Не маючи в цїлости першого слова, не можна означити їх відносини вповнї катеґорично; але правдоподібне се коротше слово старше, і автор ширшого, можливо, використав його, розширивши риторськими додатками й приладивши до обставин того обновлення церкви. В такім разї ми б мали ще одно слово, також риторичної школи, звязане з Десятинною церквою, може ще з XI віка. 

Вкінцї — похвала кн. Рюрику, з нагоди збудованої ним у Видубицькім монастирі стїни, 1199 р. Вона була виголошена кимсь з видубицької братиї (судячи по формі — власне виголошена, а не написана, і тільки втягаючи її в лїтопись, де вона заховала ся, автор похвали, чи може иньший редактор, додав до неї де які подробицї в історичнім стилю). Від похвального слова Клименту, що могло бути звернене, як я казав, до того ж Рюрика, вона відріжняєть ся своїм бомбастичним тоном, що робить трохи комічне вражіннє супроти такої зовсїм не епохальної подїї як збудованнє монастирського муру; автор в симболїку теж не запускаєть ся, але громадить масу порівнянь — таки рішучо за-богато; зрештою ж показує теж риторську зручність і вправу, а се тим більше треба піднести, бо мусїв то бути чоловік молодий, судячи по тому що при таких визначних здібностях і осьвітї не був ще нїяким більшим церковним достойником — про видубицького ігумена говорить він у третїй особі. Що був то Русин, в тім не може бути непевности 14). 

Поруч письменників сеї, щоб так сказати, вищої школи, маємо цїлий ряд писань безпретенсійних, котрих автори не претендуючи на нїяку „філософію”, анї „риторські плетення”, анї виказуючи якоїсь особливої лїтературної осьвіти, без претенсій компілюють собі тексти св. Письма або від себе дають поучення в ріжних справах християнської моралї чи обрядової практики, не запускаючи ся в глубокі питання доґматики або улюблену сучасною вищою школою симболїстику. 

Розумієть ся, такий „простий” спосіб писання, як тодї казали, міг бути у деяких письменників результатом їх переконання, що він то й найлїпший, „що філософія” вищої школи в тих практичних цїлях не здасть ся на нїщо. Теоретично се зовсїм можливо, але на практицї досить трудно припустити таке рішуче виломлюваннє з під загальної моди, особливо в більшім розмірі, і ми таки мусимо прийняти, що принаймнї — переважна більшість тих письменників, які писали „просто”, писала так тому, що не вміла писати инакше, не діставши тодїшньої вищої осьвіти і лїтературного приготовання. До такої „простої” школи належали такі вичислені вже вище автори проповідей, наук і посланий: Лука, Теодосий, Яков, Мономах, Георгій, Серапіон, і певно — ще богато незвістних, далї — вся наша аґіоґрафія й переважна частина історичних письменників. 

Як я вже згадував, ми маємо памятку полєміки між обома школами з середини XII в. в Посланню Клима. Клим пише своє посланиє в відповідь на посланиє до нього Фоми смоленського пресвитера і відповідає на докори Фоми, що дорікав Климу за його манєру запускати ся в симболїстичні толковання. З чого то пішло, не знати, але Клим, здаєть ся, ще перед тим зачепив сього Фому, а може й иньших противників вищої школи в своїм посланию адресованім кн. Ізяславу 15); можемо догадувати ся, що то був закид малої осьвіти або щось подібне. Фома супроти того мусїв закидати, що репрезентанти вищої школи, як Клим, залазять у хмари з славолюбства — „тщеславія”, хочуть „славити ся”, удаючи з себе философів — „филосоθ ся творя”; при тім він покликував ся на свого учителя Григория 16), як на признаний авторитет християнської побожности, що одначе нїколи не запускав ся в симболїстику. Супроти того Клим каже, що має всяке поважаннє до Григория, уважає його сьвятим, але мусить признати, що він, як і Фома, не стояв високо в осьвітї, а вища осьвіта конче потрібна для кождого пастиря, і без неї не можна наставляти вірних 17), бо Сьвяте Письмо має масу місць, що мусять бути толковані симболїчно, отже вимагають очитання в теольоґічній лїтературі. На сю сторону — докази законности і потреби алєґоричного толковання — того що Клим зве „пытати по тонку”, „прашати силы слову”, „увЂдЂти прЂводнЂ” (алєґорично), „разумЂвати духовнЂ”, він і звертає головну увагу в посланию й наводить ряд місць з св. Письма, що на його погляд не мають значіння без алєґоричного толковання. При тім супроти Фоми й Григория Клим покликуєть ся на учених київських книжників, що далеко перевисшають їх своєю осьвітою і вповнї присвоїли собі тайни грецької мови 18). Вказівка дуже інтересна, але скільки б не було в тодїшнїм Київі таких мудрецїв, безперечно, що не сї „фільософи” задавали загальний тон староруському письменству, тільки ті Фоми й Григориї, котрих знаннє Клим прирівнював до знання самої азбуки. 

Хронольоґічно першим виступає в рядї „не-фільософів” еп. новгородський Лука, що міг писати в серединї XI в.; від нього маємо поученнє „къ братіи”, коротеньке і дуже елєментарне, без текстів, зложене з самих коротеньких наказів, що робити і чого не робити 19). В другій половинї XI в. маємо в тім же родї писання Теодосия, славного ігумена печерського († 1074). Є їх чимало, але для декотрих утворів авторство його непевно; найбільш певні шість коротких поучень до монашої братиї, написаних досить складно, хоч і просто, де автор заохочує її витрівати в своїх монаших обітницях, не лїнувати ся до монашого подвигу; своїм тоном і стильом вони пригадують поучения Федора Студийського, що взагалї був взірцем аскетизму для Теодосия. Далї маємо його коротеньке поученнє келарю й дві коротенькі молитви 20). Два послания до кн. Ізяслава: одно в відповідь на його запитання про сьвяткованнє сьвят і піст у сьвята, і друге — „про Латинян” або „про віру варязьку” обуджують деякі непевности, як і два поученя до народу: „о казнях божіихъ”, внесене і в лїтопись під 1068 р., і про співаннє тропарів на пирах, що стрічають ся і без імени Теодосия. Слово „о казнях” було одначе тільки руською перерібкою слова „Слова о верЂ и казнях божіихъ” з Златоструя, і як така перерібка могло належати й Теодосию. 

Теодосиєвому сучаснику мнїху Якову надаєть ся з значною правдоподібністю посланиє Димитрію (мабуть Ізяславу) „оть многогрЂшнаго чрьнца Іакова”, де він у відповідь на його „смиренне й жалісне посланіє”, дає йому ріжні моральні поучення (стерегти ся пянства, роспусти, гнїва і т. ин.) і „Память і похвала в. кн. Володимиру”, написана досить нескладно, але інтересна деякими звістками 21). На основі одного — досить слабого натяку в сїй похвалї 22) надають Якову і анонїмне „Сказаниє про Бориса і Глїба”, але се вже тільки здогад. 

Славний Володимир Мономах теж належить до сеї ж катеґорії письменників: маємо від нього звістну науку синам, о стільки ж інтересну своїми історичними й побутовими звістками, о скільки нескладно написану 23). Саму ідею її, дуже правдоподібно, піддали йому подібні науки візантийські, звістні на Руси вже в XI в. Окрім того маємо його лист до Олега, не повний, в дуже умильнім тонї, з текстами, і якусь нїби молитву, досить нескладну теж, про котру одначе не можна напевно сказати, чи вона Мономахова 24). Очитаннє, яке можемо вивести з Мономахових писань, кидає досить цїкаве сьвітло на сучасну лєктуру. Се церковно-служебні книги, Пролог, Шестоднев, кілька богословських статей, які звістні були в тодїшнїх збірниках (Слова Василия В., Анастасия Синаіта, візантийські поучення дїтям). 

З XII в. не маємо майже нїчого з сеї катеґорії: безперечно, є тут превелика прогалина в нашім матеріалї. Зі звістного нам на XII в. з усякою правдоподібністю треба покласти два слова, з котрих одно напевно, а друге — мабуть — належать Чернигівщинї: се звістне нам „Слово о князех” — гостра інвектива на князїв, сказана а нагоди сьвята Бориса і Глїба, і Слово в недїлю сиропустну — похвала сьвятим, з закидом Киянам, що забили кн. Ігоря 25). Обидва слова написані досить гладко, але просто; перше дуже інтересне з публїцистичного погляду 26). Невідомо, котрому столїтю належить „поученіє къ духовному чаду” Григория Зарубського, що звістне в кодексї XIII в. (загальні моральні поучення) 27). 

З XIII в. можемо поки що в сїм напрямі вказати одного письменника: печерського ігумена Серапіона, що закінчив своє житє епископом володимирським (іменований 1274 р., на другий рік умер). До тепер звістно пять його проповідей; з них першу з певною правдоподібністю можна класти на початки його проповідництва, другу і пяту- на часи епископства, про иньші не знати, де й коли вони були написані 28). Інтересні вони тим, що проповідник звертав ся до явищ сучасного житя: в однім (І) ударяє на „скверныє и немилостивыє суды”, в иньшім (IV) нападає на вірування про відьом і топленнє їх, в третїм (V) — на вірування про волхвів, тепельників і самоубийників; зладжені проповіди складно, але просто, без риторики. 

З другої пол. XIII або 1-ої XIV в. маємо анонїмну похвалу Теодосию печерському якогось київського книжника, зрештою мало інтересну (риторичний бомбаст). Автор вгадує про татарську неволю — „в работЂ суще и въ озлобленіи злЂ” 29). 

Брак імен і осіб авторів з XII-XIII і початків XIV в. до певної міри винагороджує нам маса анонїмної учительної лїтератури, на теми моралї, обряду, суспільних відносин, з котрої ми користали вище і схарактеризували загально її теми і напрям, говорячи про відносини християнської муки до житя в давнїй Руси. Що до своєї школи, то вся ся анонїмна лїтература належить до катеґорії простих писань і дуже рідко хапаєть ся якихось прикрас хочби немудрої риторики. Нема сумнїву, що в нїй є чимало творів XII-XIII в., хоч взагалї вона простудійована дуже слабо, й староруське походженнє, й приблизний час написання творів переважно не уставлені 30). З більших серій нпр. ориґінальним, староруським продуктом уважають ся дві серії коротких проповідей — одна на великі сьвята, друга на великопостні недїлї. Перша колєкція стрічаєть ся в Прологах, друга в т. зв. Златоустах, де творить основне ядро. Але ориґінальність і як раз приналежність їx якимсь руським (а не болгарським) проповідникам ще не доведена основно 31). 

Тут же, говорячи про богословське письменство, треба нам сказати дещо про писання духовних Греків на Руси — вони мають свій осібний характер. 

Насамперед одну галузь мали сї письменники своєю спеціальністю- се релїґійна полєміка 32). Одинока полємічна лїтература, яка зістала ся нам з давньої Руси, звернена против Латинян і майже вся вона вийшла з під пера Греків, XI і першої половини XII віка. Се був відгомін завзятої полєміки візантийських Греків з папством; застаючи на Українї православних в дуже живих і приятельських зносинах з католицькими народами — Варягами, Нїмцями, Уграми, Поляками, духовні-Греки уважали своїм обовязком остерегати їх від такої небезпечної для їх православности приязни і чи то в загальних трактатах, чи то в посланиях звернених до поодиноких князїв підносили єреси латинників. Не всї писання їх мали популярність; деякі могли навіть зістати ся й непереложеними на руське (нпр. трактат митрополита Лєона досї звістний тільки в грецьких текстах); часте повторюваннє таких писань і деякі вказівки, які знаходимо в них, промовляли би скорше против гадки про їх вплив. Історичні обставини противно втягали Русь все в тїснїйші звязки й зносини з латинським заходом. Проте з культурно-історичного погляду годї проминути сю лїтературу, що будь що будь розвивала ся на Руси й безслїдно таки не минала. 

Першим з звістних нам полємістів уважають митрополита переяславського Лєона з його трактатом про уживаннє в латинській евхаристії оплатків (трактат сей кладуть на початки XI в., але властиво час його добре незвістний) 33). Іменем митроп. Георгія (з 3-ої чверти XI в.) надписуєть ся полємічний трактат „Стязаніє съ Латиною” 34), але був висловлений досить правдоподібний здогад, що ми маємо тут тільки пізнїйшу перерібку посланія м. Никифора, фальшиво надписану іменем м. Георгія 35). З останньої чверти XI в. маємо посланиє м. Іоана Хрістопродрома до антіпапи Климента III, написане в відповідь на його заклик до унїї, дуже тактовно і здержливо (звісне і в грецькім ориґіналї і в старім перекладї) 36). 

З початку XII в. маємо два послания митрополита Никифора присьвячені полєміцї з латинськими єресями — одно до Мономаха, в відповідь на його запитаннє, друге до волинського князя Ярослава Сьвятополковича, написане мабуть з власної інїціативи митрополита, що мотивує свої науки сусїдством Волини з Лядською землею — отже можливістю впливів католицтва 37). Посланія сї мало мають ориґінального, зладжені на основі грецьких трактатів Керулярія і анонїмного περί Фράγγων καί τών λoιπών Λατίνων і визначають ся великою нетолєранцією, головно друге. Такою ж нетолєранцією визначаєть ся посланиє до кн. Ізяслава Теодосия 38) — він в рукописях зветь ся печерським, але був то мабуть Теодосий-Грек, з середини XII в., звістний иньшими лїтературними працями. В обох посланиях — Никифоровім і Теодосиєвім — поручаєть ся повне відчуженнє від латинників, як від поганих. 

Поруч сих полємічних писань Греків одиноке, що знаємо зпід руського пера — се дві полєміки на Латинян, всаджені в лїтописне оповіданнє про охрещеннє Володимира: одна коротка (про уживаннє оплатків), вложена в уста фільософа 39), друга довша, вложена в уста духовенства при хрещенню 40), — се скороченнє того, що в повнїйшій формі читаємо в Палєї; латинська віра признаєть ся тут „c нами мало же развращеною” (мало чим відмінною), але з тим усїм дуже згубною для душі 41). Степень ориґінальности сих інвентарів зістаєть ся одначе неясною. 

Що до загального характеру сеї полєміки, то треба взагалї сказати, що вона великої чести авторам їх не приносить. Не кажучи за ріжні абсурдні і неправдиві закиди, пороблені в них подекуди латинникам, що можуть уважати ся, подекуди бодай, і пізнїйшими додатками, — полємісти не вміють відріжнити важних відмін від дрібних, обрядових, і накидають ся на сї остатнї з неменьшим завзятєм, як на доґматичні ріжницї. Визначають ся вони взагалї значною нетолєранцією, доходячи подекуди (у Никифора і Теодосия) до проповіди повного відчуження від латинників — наказів не їсти з ними з одної посудини. У декотрих сї прикмети виявляють ся лекше, нпр. в посланню м. Іоана до папи, але ся повздержливість залежала борше від спеціальних обставин, в котрих виходило посланиє, і не зміняє загального характеру сеї полєміки. 

Окрім полємічних писань маємо від наших Греків писання канонїчного характеру: саме становище єрархів приводило їх до сеї письменської дїяльности. І так згаданому вище м. Георгію надаєть ся по деяким прикметам т. зв. „ЗаповЂдь св. отець ко исповЂдающимся сыномъ и дщеремъ”, дуже інтересна збірка канонїчних вказівок, в котрій одначе не виріжнено близше те, що з певностию може уважати ся твором XI в. Від м. Іоана, автора згаданого вище послания, маємо вповнї певнї й теж дуже інтересні канонїчні відповіди Якову черноризцю; від Теодосия (правдоподібно — Теодосия Грека) маємо посланиє до Ізяслава в справі сьвятковання недїлї. З них лїтературним утвором може уважати ся тільки се останнє — перші до лїтератури также мало належать як нпр. Руська Правда 42). 

Поза тими полємічними й канонїчними писаннями маємо від наших Греків дотепер ще тільки два инакші твори, а то м. Никифора. Одно — посланиє моралїстичного змісту до Мономаха; воно зачіпає „вищу науку” — говорить про психольоґію, про духові сили, і мабуть наслїдком того, що митрополит в дуже делїкатній формі хоче дати науку князю (здаєть ся він хоче поучити князя, аби не покладав ся на своїх вірників і не давав волї гнїву на підставі їх неправдивих донесень), а також мабуть і через незручність перекладача воно вийшло дуже темне для зрозуміння. Другий його твір — слово в недїлю сиропустну — з проповідею гуманности; цїкава в нїм подробиця: митрополит на вступі поясняє, що не знаючи по руськи, написав своє поученнє, очевидно — для відчитання в перекладї 43).