КОЗАЦТВО - збірна назва козаків в Україні і в порубіжних державах. І). У 15 - першій пол. 17 ст. - військово-промисловий стан, який проживав на українських землях у складі Польського королівства і Великого князівства Литовського (з 1569 - Речі Посполитої). Термін «козак» уперше згадується в Початковій монгольській хроніці 1240, куди перейшов із тюркських мов у значенні - «схильний до завоювання». У 14 ст. фігурує у дописі до збірника житій святих «Синаксар» (1308) та у словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303) у значенні «страж», «конвоїр». Первісне, слово «козак» вживалося на означення вільних людей, які населяли південноукраїнські степи. Існувало декілька шляхів формування козацтва. Його попередником стало слов'янське населення басейнів нижньої течії рр. Дніпра, Південного Бугу і Дністра (літописні «бродники»), яке займалося господарською діяльністю у цих регіонах і мало демократичну військову організацію. З посиленням національного і соціального гноблення іноземних феодалів значна частина українських селян та міщан утікала в малозаселені прикордонні райони й поповнювала ряди К. За дніпровські пороги спрямовувалася хвиля т.зв. уходників - сезонних здобичників, окремі з яких оселялися у степу з метою його господарського освоєння. В ряди К. вступала і українська шляхта, що втратила свої маєтності. На процес формування К. значний вплив мав зовнішній фактор. З часу утворення Кримського ханства (1449) до кінця 15 ст. на українські землі було вчинено не менше 41 нападу, в тому числі на Поділля - ЗІ, 9 - на Руське воєводство, 7 - на Волинь, 4 - на Київщину, 2 -на Волзьке воєводство. Внаслідок цих нападів, окремі з яких носили характер великих військових походів, було частково або повністю спустошено окремі міста І регіони, захоплено у полон бл. 220 тис. осіб (при загальній чисельності населення українських земель близько 3,7 млн. чол.). У І б ст. джерела зафіксували щонайменше 69 нападів протягом 63 років: на Поділля - 32, 18 - на Волинь, 17 - на Руське і Волзьке воєводства, решта - на Лівобережжя. Демографічні втрати становили 353 тис. осіб. Всього задругу пол. 15 - І б ст. було здійснено не менше 110 татарсько-турецьких набігів. Упершій пол. 17ст. втрати українського населення становили 300 тис. осіб. Для захисту від татарсько-турецької агресії у Пониззі Дніпра на південь від дніпровських порогів була створена військово-політична організація Запорізька Січ. Перша писемна згадка про українських козаків міститься у хроніці М. Бєльського від1489. Перше укріплення бл. 1552 (за ін. дан., 1554-55, 1556) збудував на дніпровському острові Мала Хортиця Д. Вишневецький. Згодом Запорізька Січ стала державно-політичним утворенням К. з демократичним устроєм. Основними рисами запорозького К. були: родинний принцип організації братства (побратимства, рівність, демократизм), морально-етичний кодекс поведіки (високий соціальний статус свободи, мужності, відданості товариству і, навпаки, низький статус мирної праці, спокійного способу життя тощо), інститут кобзарів, спеціальна наука молоді, специфічне ставлення до жінки, аскетизм, релігійність, колективне землеволодіння. Польсько-литовська державна адміністрація залучала козаків до оборони кордонів Речі Посполитої. Протягом 16 ст. сформувалася друга І категорія козацтва - городове козацтво. Його організаторами були прикордонні старости: черкаський - О. Дашкевич, С. Полозович, Хмельницький - П. Лянцкоронський, барський - Б.Претвич, магнати С. Зборовський, Д. Вишневецький, Б. Ружинський. У другій пол. 16 ст. польський уряд намагався послабити вплив запорожців і встановити над ними контроль. Король Сигізмунд II Август грамотою від 5.6.1572 започаткував практику внесення козаків у спеціальний список, що визначав козацький статус - реєстр. Козаки вписані у реєстр отримали назву реєстрових козаків. У 1578 кількість реєстрового К. зросла до 500. Королівський універсал від 25.7.1590 збільшував реєстр до І тис. козаків. Військова влада над реєстровцями належала гетьману, якого обирали за згодою уряду. Організаційно реєстрове козацтво складалося з б полків (1625) - Білоцерківського, Канівського, Черкаського, Корсунського, Переяславського, Чигиринського, що поділялися на сотні, У першій пол. 17 ст, кількість реєстрових козаків зростала: 1619 - 1тис., 1625 - 6тис.,1631 - 8тис. чол. Українське К. брало активну участь у повстаннях під проводом К, Косинського, С. Наливайка, Т. Федоровича (Трясила), Д. Гуж, П. Бута, Я. Острянина. У 1638 польським урядом запроваджено «Ординацію війська Запорізького реєстрового» (див. «Ординація 1638»), яка скасовувала інститут гетьмана. Над реєстровцями владу перейняв польський комісар. Більша частина К., що не була внесена до реєстру (виписні козаки) опинилися під загрозою закріпачення. У 16-18 ст. окремі магнати в Україні утримували власне військо, що складалось з надвірних козаків.  

2). Привілейований стан населення, сформований на Україні у роки національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-1657. У ході воєнних дій проти шляхетської Речі Посполитої відбувалося масове покозачення українських селян і міщан. Політичний лад Гетьманщини успадкував традиційні форми козацького військово-територіального устрою - полки і сотні. Територіально держава Б. Хмельницького ділилася на 16 полків (в окремі періоди їх кількість сягали 22). Запорізька Січ становила окрему військово-адміністративну одиницю. У період Руїни українське К. було розмежоване кордонами іноземних держав -Московії, Речі Посполитої та Османської імперії. Протягом всього існування Гетьманщини спостерігалось протистояння українських інтересів й інтересів російського самодержавства. Поступово московський уряд встановив контроль над виборами гетьмана та призначенням козацької старшини на посади, втручався у внутрішні справи Гетьманщини. Виступ К. на боці І. Мазепи у роки Північної війни 1700-21 викликав хвилю масових репресивних заходів з боку російського самодержавства. За наказом Петра І було знищено гетьманську столицю Батурин (1708) та зруйновано Чортомлицьку Січ (1709). Після поразки у Полтавській битві 1709 частина українських козаків емігрувала за кордон, де обрала гетьманом П. Орлика. У першій чверті 18 ст. українські козацькі полки залучалися на будівельні роботи у містах Російської імперії, спорудження військових укріплень і водних шляхів сполучень, зокрема, Ладозького каналу. Окрему категорію К. творили козаки підпомічники, в обов'язки яких входило спорядження одного козака для військової служби від 2-3-х дворів. Економічно незалежний козак, що виконував військову службу називався виборним (див. Виборні козаки). Остаточно поділ козаків на виборних і підпомічників проведений російським урядом у 1734-36. Намагаючись посилити контроль над К., як основним осередком опозиційного руху за повноцінну українську державність, російський уряд створив у Гетьманщині Малоросійську колегію (1722) і заборонив вибори гетьмана. З 1734 по 1750 у Лівобережній Україні діяло Правління Гетьманського Уряду. Черговий наступ на права К. відбувся у роки правління гетьмана К. Розумовського. Прагнучи до уніфікації державного управління Катерина II 10.11.1764 ліквідувала інститут гетьманства. Влада у Лівобережній Україні перейшла до президента Малоросійської колегії П. Румянцева. У травні 1775 військо російського генерала П.Текелі зруйнувало Запорізьку Січ.

  У Правобережній Україні, яка за умовами «вічного миру» 1686 відійшла до Речі Посполитої в 80-і рр. 17 ст. було відновлено реєстрове козацтво. На цій території існували Корсунський, Брацлавський і Білоцерківський (Фастівський) полки, які очолював наказний гетьман. Населення полків підлягало юрисдикції польської адміністрації. Рішенням сейму 1699 козацькі полки на Правобережжі було ліквідовано, але К. продовжувало існувати надалі до 1714. У серед. 17 ст. К. сформувалося на території Слобідської України, де існувало 5 полків: Острогозький, Сумський, Охтирський, Харківський, Балакліївський. 28.7.1765 слобідське К. за наказом Катерини II було ліквідоване.

З). Наприкінці 18- поч. 20 ст.- стан вільних сільських виробників наближених до становища державних селян, що користувався обмеженими правами і привілеями. Близько 5 тис. запорізьких козаків після зруйнування Січі (1775) переселилися на територію Туреччини і утворили задунайське К. (див. Задунайська Січ). Інша частина була розселена на території Банату в Австрійській монархії (банатське К.). В останній чверті 18 ст. козацька старшина у Лівобережній Україні була зрівняна у правах з російським Дворянством. Козаків було залучено на військову службу, частину зведено до становища вільних селян, інших - покріпачено. Підчас російсько-турецької війни 1787-1791 царський уряд розпочав організацію Чорноморського Козацького Війська. Понад 15 тис. чорноморського К. брало участь у бойових діях. Окремі козаки отримали землі у басейні Південного Бугу і Дністра (бузьке К., див. Бузьке Козацьке Військо). У 1792 російський уряд переселив Чорноморське Козацьке Військо (бл. 25 тис. чол.) на землі т.зв. Чорноморської прикордонної лінії, яка проходила правим берегом р. Кубані. Кубанське К. заснувало 40 курінних селищ. У роки російсько-турецької війни 1828-1829 на Кубань переселилася також частина задунайського К., яка в травні 1928 на чолі з Й. Гладким перейшла під владу Російської імперії. З них було сформовано Азовське Козацьке Військо.

4). Військовий стан у Московській державі, зосереджений переважно на їїі кордонах або в районах активної російської колонізації. Найбільш чисельним було донське К., яке утворилося у 15 ст. з місцевого населення і переселенців з території Московської держави й українських земель. Донські козаки часто взаємодіяли із запорізьким К. у боротьбі з експансією Османської імперії й Кримського ханства. У 1632 між ними укладено угоду про взаємодопомогу. Спільними силами обох козацьких загонів було взято турецьку фортецю Азов, яка перебувала в руках козаків з 1637 по 1642 (див. «Азовське сидіння»). З листами до Донського війська звертався у 1649 і 1650 гетьман Б. Хмельницький, у 1668 - І. Брюховецький, згодом - кошовий отаман І. Сірко. Запорожці брали активну участь у виступах донських козаків під проводом С. Разіна (1670-1671), К. Булавіна (1707-1709), О. Пугачова (1773-1775). Російський уряд неодноразово намагався ліквідувати автономію Дону. У 1671 донське козацтво склало присягу московському цареві, а у 1775 рештки автономії було скасовано указом Катерини II. У 18 ст. зросла кількість українських переселенців на Дон. За переписом 1782 за донськими станицями рахувалося 7456 українських дворів. У першій пол. 19 ст. зі «станичних малоросіян» сформовано 4 задонські станиці. Переважно з донських козаків створилось Уральське і Терське К., серед яких була значна кількість українців. У другій пол. 18-19 ст. було створено нові козацькі війська, що перебували під контролем російського уряду (Астраханське - 1750, Оренбурзьке -1755, Сибірське -1808, Кавказьке -1832, Забайкальське- 1851, Амурське- 1858,Семиреченське - 1867, Уссурійське - 1889). К. творило у російській регулярній армії окремі кінні підрозділи, які нерідко виконували поліційні функції.

5). Українські регулярні військові частини під час українських національно-визвольних змагань 1917-1921 та Другої світової війни 1939-45. Найбільш чисельними були українські добровільні частини, що утворилися на поч. 1917 і відображали українську козацьку традицію - Вільне Козацтво. Організаційно нове військо-міліційне з'єднання оформилося на Всеукраїнському з'їзді Вільного Козацтва в жовтні 1917 у Чигирині. Отаманом Вільного Козацтва було обрано П. Скоропадського на з'їзді у Звенигородці (Київщина) у квітні 1917. Територіальне ділилося на сотні, курені, полки, кіш. У серпні-вересні 1917 вільно-козацький рух охопив Київщину, Херсонщину, Полтавщину, Чернігівщину і Кубань. У січні 1918 у зв'язку з наступом більшовицьких військ за розпорядженням Генерального Секретаріату Військових Справ розпочато реорганізацію вільно-козацьких частин у регулярні військові підрозділи - Реєстрове Вільне Козацтво. Відділи Вільного Козацтва вели боротьбу з більшовицькими військами в січні-лютому 1918. У квітні 1918 на вимогу німецького командування Вільне Козацтво було розброєно і розформовано, (див. також Вільне Козацтво). В Україні у складі Червоної Армії діяли підрозділи Червоного Козацтва України під командуванням В. Примакова. Із встановленням радянської влади в Україні І в Росії К. як стан було скасовано. У роки Другої світової війни 1939-45 в Червоній Армії було сформовано козачі з'єднання під командуванням генералів П. Белова, Л.Доватора, І. Плієва. Російські козачі військові частини воювали також на боці гітлерівської Німеччини. Організаційно вони підпорядковувалися командуванню Російської Визвольної Армії (РОА) та корпусу ген. Н. Краснова.

6). Товариства козаків в еміграції після 1920. Політичною орієнтацією ділилися на декілька груп: самостійників, федералістів і монархістів. Число українських прихильників незначне. Найбільш активними були козаки-самостійники (Вільнокозачий Рух, Козачий Народний Рух -Вільне Козацтво), на чолі яких стояли І. Гнілорибов, М. Фролов, І. Білий, В. Глазков. Вони відстоювали ідею створення окремої суверенної федеративної держави - Козаччини. Друковані органи цих товариств - двомовні: «Вольное козачество» - «Вільне козацтво», «Казачья жизнь» -«Козаче життя».

7). Громадські товариства нащадків українських козаків. Утворилися у другій пол. 80-х рр. у багатьох областях України. Сучасне українське К. стоїть на засадах відродження козацьких традицій, збереження та відновлення пам'яток української історії та культури. Гетьманами українського козацтва обиралися В. Чорновіл і В. Мулява. Українські козацькі товариства беруть активну участь у громадсько-політичному і культурному житті держави.