КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ - Основний Закон Української Народної Республіки, що закріплював суспільний та державний устрій, основи її політики, основні права і обов'язки громадян, систему й принципи організації та діяльності державних органів. Прийнята Українською Центральною Радою 29.4.1918. На цьому засіданні, крім інших законів, була обговорена і прийнята Конституція Української Народної Республіки - Основний закон держави. Проект Основного Закону був підготований спеціальною конституційною комісією на чолі з головою УЦР М. Грушевським, яка вивчила досвід конституційного законодавства різних країн світу, насамперед, найближчих сусідів України, що мали спільні або подібні з нею історичні, економічні та політичні умови розвитку.

  Конституція мала підназву: «Статут про державний устрій, права Іівільності УНР». Складалася з 85 статей і 8 розділів: Загальні постанови, Права громадян України, Органи влади Української Народної Республіки, Всенародні Збори Української Народної Республіки, Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки, СудУкраїнської Народної Республіки, Національні союзи, Про тимчасове припинення громадянських свобід.

  У розділі І Конституції констатується, що Українська Народна Республіка є «державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною»; носієм державного суверенітету є увесь народ України, усі громадяни України, які проживають на її території; реально свій суверенітет народ здійснюватиме через Всенародні Збори України (ст. З); територія України є єдиною і неподільною, і що без згоди 2/3 депутатів Всенародних Зборів не може відбутися ніяка зміна як кордонів України, так і у державно-правових відносинах якоїсь частини території держави до всієї цілості (ст. 4). Не порушуючи «єдиної своєї власти, -говориться у ст. 5, - УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування». Усім націям і національностям, які населяють Україну надавалося право «на впорядкування своїх культурних прав у національних межах».

  Відразу за першим, загальним розділом йшов розділ про громадянські права й свободи, що свідчить про те велике значення, яке надавали в тогочасній Українській державі проблемі проголошення та гарантування прав і свобод громадян. Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства не допускався. Позбавити людину громадянства мігтільки Суд республіки. Цивільно-правова, громадянська і політична дієздатність наступала в УНР з 20-річного віку. Ст. II конституції підкреслювала, що «ніякої різниці у правах і обов'язках між чоловіком і жінкою, «право УНР не знає». В ст.12 Конституції стверджувалося, що всі громадяни рівні у своїх громадянських і політичних правах - незалежно від статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. Використання старих титулів і звань заборонялося. Охоронялася недоторканність особи, житла, таємниця листування. За положеннями Конституції ні громадяни України ні іноземці не могли бути обмежені на території держави у свободі слова, друку, віросповідання, створенні організацій і союзів, праві на страйк, якщо тільки вказані дії не носили характеру кримінального злочину. Проголошувалася повна свобода вибору місця проживання і пересування. На території УНР скасовувалася як вид покарання смертна кара, тілесні та ображаючі людську гідність і честь покарання. Скасовувалося як покарання і конфіскація майна. Виборче (активне і пасивне) право надавалось тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилось 20 років. Виборче право було загальним, рівним, таємним.

  Наступні чотири розділи Конституції врегульовували принципи організації і діяльності вищих органів державної влади, управління й судочинства. В основу побудови структури вищих оргаів держави покладено принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Найвища законодавча влада, згідно Конституції, належала Всенародним Зборам, виконавча - Раді Народних Міністрів (Р.Н.М.), судова - Генеральному Суду. Місцевими органами влади і управління ставали виборні Ради і управи - у громадах (сільських і міських), волостях і землях. Всенародні Збори мали обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування на пропорційній системі виборів -один депутат - від 100 тис. жителів строком на З роки. Проголошувався принцип депутатської недоторканності, запроваджувалася оплата праці депутатів. Сесії парламенту скликалися двічі на рік. На першій сесії мав бути обраний Голова парламенту, його заступник та товариші, які складали Президію Всенародних Зборів. На Голову покладалися обов'язки організувати і очолювати роботу парламенту, «сповняти всі чинності, зв'язані з представництвом Республіки» (ст. 35). Відповідно до Конституції законодавчі акти приймалися тільки парламентом, який також затверджував бюджет країни, оголошував війну, укладав мир і т, д. Право законодавчої ініціативи належало: Президії Всенародних Зборів; партійним фракціям, зареєстрованим Всенародними Зборами; групам депутатів (не менше ЗО чоловік); Раді Народних Міністрів; органам самоврядування, які об'єднують не менше 100 тис. виборців; групам виборців (не менше 100 тис. чол.).

  Згідно з Конституцією Рада Народних Міністрів формувалася Головою парламенту. Склад і програма Р.Н.М. затверджувався парламентом, перед яким уряд ніс відповідальність за свою діяльність. У випадку винесення вотуму недовір'я уряд йшов у відставку. Парламент більшістю у 2/3 голосів міг віддати членів РНМ під слідство й суд (ст. 58). Депутати парламенту мали право депутатського запиту до уряду. Протягом 7 днів окремі міністри чи уряд повинні були дати відповідь на депутатський запит. Навищим судом республіки оголошувався Генеральний Суд, який обирався Всенародними Зборами. Він виступав як касаційна інстанція для усіх інших судів, не міг бути судом першої та другої інстанцій та мати функції адміністративної влади. На який строк обирався Генеральний Суд, як і інші суди країни, яким способом вони обиралися - у Конституції не сказано. Це мало бути вирішене окремим законом про судоустрій. Зате у Конституції є інше важливе положення, що «судових вирішень не можуть змінити ні законодавчі, ні адміністраційні органи власти» (ст. 63). Судочинство оголошувалося усним і гласним, всі громадяни, незалежно від посад, оголошувалися рівними перед судом і перед законом. Окремий розділ Конституції був присвячений національним проблемам. «Кожна з населяючих Україну нації», - пишеться у ст. 69, -має право в межах УНР на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу». Кожна національна меншина входить у свій Національний Союз, обирає свої органи самоврядування. Верховним органом у Національних Союзах є Національні збори. Кожен Національний Союз видає своє законодавство, що не повинно протирічити Конституції і законодавству України (у такому разі створюються спільні «погоджувальні комісії»), встановлює свій бюджет та ін. Органи кожного Національного Союзу були органами не громадськими, а державними, що надавало їм відповідного правового статуту і авторитету. 8-й розділ Конституції, передбачав можливість тимчасового (не більше як на три місяці) призупинення дії громадських прав і свободу випадку війни чи внутрішніх заворушень. Таке рішення, як і те, дія яких саме прав чи свобод повинна бути призупинена, приймали Всенародні Збори, а у виключних випадках - Рада Народних Міністрів.

  У Конституції не згадувалося про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої і зовнішньої політики, про порядок обрання місцевих органів влади і управління; органи прокуратури, судову систему та ін. Конституція, очевидно, будучи створеною на перехідний період становлення української державності, мала тимчасовий характер. Конституція УНР була доброю правовою базою для всього іншого законодавства України, створення демократичної державності, законності та правопорядку, В період Директорії УНР- 12.11.I 920 РИМ УНР був ухвалений Закон про Тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці.