Отже, Махно повернувся до Гуляйполя справжнім героєм. Жадоба діяльності й влади переповнювала його. Він щиро вважав, що своєю боротьбою з експлуататорами сприяв поваленню самодержавства і заслужив значно більшого, ніж інші. Тому, об'єднавши колишніх "експропріаторів" і молодь, яка прагнула покінчити з багатіями, повів боротьбу з тими, хто після Лютневої революції захопив владу в Гуляйполі. Це були, в основному, офіцери кулеметної команди дислокованого тут 8-го Сербського полку. Вони створили "Громадський комітет", який намагався втілювати в життя політику Тимчасового уряду. 

Махно відразу ж виступив під прапором захисту законних інтересів селян, чим викликав їх любов, повагу та підтримку. Він зажадав створення "Селянського союзу", який мав би право контролювати дії "Комітету". 

Нестор користувався великою підтримкою не лише селянства, яке вбачало в ньому "страждальника" за їхні інтереси, але й місцевих робітників. Не останню роль відіграв і той факт, що, повернувшись до Гуляйполя, Махно одразу став працювати маляром на заводі "Богатир". Людина він був демократична й дисциплінована. В "малярці" не курив, а йшов до заводської "курилки", де щедро роздавав робітникам цигарки, а потім розпочинав розмову про життя-буття, про революцію й про те, що й кому вона дала. 

З запалом говорив про великі промислові центри, де відробив зміну — і сам собі господар. Оце, мовляв, справжній пролетар — нічого не має і втрачати йому нічого. А гуляйпільський слюсар чи маляр після роботи мусять ще й на своєму городі копирсатися або їхати до батьків, на село, і там працювати як селянин. 

У квітні "Селянський союз" на чолі з Махном було створено. Крім того, він увійшов до складу "Громадського комітету". Добре вивчивши своїх політичних суперників (втім жоден з них не наважився стати на один щабель у справі революційних завоювань з Махном), він невдовзі розправився з ними. 

Використовуючи всі доступні й недоступні методи, аж до вбивства тих, хто займав вищі за нього посади, Махно став справжнім диктатором Гуляйполя та округи. У серпні 1917 року він очолив Раду робітничих і селянських депутатів, 4 жовтня був обраний головою профспілки деревообробників та металістів, керував рядом інших організацій Гуляйполя, що виникали тоді. 

Анархісти, серед яких було багато таких, хто готовий був згорнути діяльність і лише користуватися плодами революційних завоювань на свій розсуд, почали звинувачувати свого лідера, котрий замість руйнування засад державності активно добивався в різні органи влади, в зраді ідеї. На це Махно спокійно відповідав, що захоплює владу в інтересах революції. "В силу можливостей, — повчав він, — потрібно викидати буржуазію і займати посади своїми людьми". 

З числа колишніх анархістів була створена "чорна гвардія", яка тероризувала весь повіт. До неї увійшли П. Гавриленко, О. Калашников, С. Каретников, П. Петренко, С. Лютий, О. Марченко, О. Чубенко, Ф. Щусь та інші. Майже всі вони були земляками і ровесниками Махна, брали участь у першій світовій війні, дослужилися до нижчих офіцерських чинів або були нагороджені георгієвськими хрестами, а в майбутньому стали активними учасниками махновщини. Кожен гуляйполець, писав В. О. Антонов-Овсієнко, вважав своїм обов'язком відзначитися на фронтах світової війни. Цей дух бойового суперництва був притаманний махновщині протягом усієї громадянської війни. З фронтів Імперіалістичної вони привезли не лише нагороди, вміння воювати, зневагу до свого або чужого життя, але й величезну ненависть до представників панівних класів — поміщиків, офіцерів, буржуазії, чиновників, поліції, духівництва. І хоча Махнові було складно суперничати з ними і в хоробрості, і в жорстокості, згодом він цього домігся. Запалали поміщицькі помістя, садиби колоністів, заголосили вдови забитих... 

Рятуючись від розправи Махна, багато землевласників залишали маєтки й тікали в інші місцевості, поближче до повітового та губернського центрів, а то й взагалі за кордон. У серпні 1917 року, коли генерал Корнілов виношував задум контрреволюційного заколоту, Махно наказав конфіскувати в Гуляйполі і найближчих селах всю зброю і передати її бійцям "чорної гвардії", що значно збільшилась за рахунок місцевого селянства. Тоді ж він провів облік усієї поміщицької і колоністської землі, розподіливши її між селянами за кількістю їдоків. Відтоді гуляйпільське селянство тривалий час вважало, що землю одержало завдяки діяльності Махна. Авторитет його зростав дуже швидко. 

Заперечуючи будь-яку владу, Махно домігся ухвалення такої резолюції: "Гуляйпільський районний з'їзд Рад трудящих (відбувся у вересні 1917 року. — В. В.) рішуче засуджує претензії урядів — Тимчасового уряду в Петрограді і Української Центральної ради у Києві — на управління життям трудящих і закликає Ради на місцях, усе трудове населення, яке згуртувалося навколо них, ігнорувати будь-які розпорядження цих урядів. Це його споконвічна мрія, і настав час втілити її в життя. Віднині вся земля, фабрики і заводи повинні належати трудящим. Трудове селянство — господар землі, робітники — господарі заводів і фабрик". 

У створеній Махном організації діяли свої закони. Дещо вони нагадували "кодекс честі" запорозьких козаків, а інколи прямо дублювали правила карних банд. Махно здогадувався, що серйозних зрадників та провокаторів слід шукати не по чутках та плітках, а в архівах поліції. Цієї думки він дійшов ще під час ув'язнення, де всі його свідчення ретельно фіксувалися, куди надходили анонімки та підписані листи жандармських помічників. Тож, захопивши поліцейські архіви і дізнавшись, хто видав 1910 року членів "Спілки бідних хліборобів", Махно жорстоко розправився з ними, продемонструвавши тим самим свою рішучість щодо зрадників. "Я вважав це настільки важливим, — зазначав він, — що готовий був відійти на деякий час від усякої іншої роботи". 

Суворі закони махновської організації поширювалися не лише на рядових її членів, а й на ватажків. Ще до ув'язнення Махно покохав місцеву дівчину Настю Васецьку. Сидячи в Бутирці, надсилав їй ніжні листи, через свою матір передавав привіти, мріяв про зустріч. А коли повернувся в Гуляйполе і став першою людиною на селі, вирішив, як водиться, восени одружитися. Невдовзі у молодят народився син. Сім'я відволікала Махна від "боротьби з буржуазією". Це бентежило старих і нових його сподвижників. Тому вони потайки заарештували молоду дружину Махна і, незважаючи на його рішучі протести, під страхом смерті змусили її назавжди залишити Гуляйполе. Так безслідно зникла перша дружина і син грізного в майбутньому "батька". Начштабу В. Білаш висловив припущення, що вони були таємно вбиті членами "чорної сотні". Серед односельців існувала й інша версія: що дожила Васецька до глибокої старості у селі Пологи, а малолітній син дійсно загинув. Однак стверджувати це важко, оскільки дуже багато у тих місцях проживало й проживає Васецьких... 

Перемогу Жовтневої революції і проголошення радянської влади на Україні Махно зустрів схвально. Пролетарську революцію підтримували й селянські маси, інтереси яких він взявся захищати. Автори численних праць про Махна, виданих на Заході, стверджують, що в цей період він "відчував на собі величезний вплив з боку більшовицької пропаганди, яка швидко поширювалася". Це було дійсно так, бо, як писав пізніше голова Раднаркому України X. Г. Раковський, українське селянство було охоплене "більшовицькою стихією". Махно ж, прагнучи стати справжнім ватажком селянських мас, поділяв їхні симпатії. "Я стверджую з життєвого досвіду районів, за якими я серйозно слідкував, — згадував він, — що у перші два місяці, а саме у листопаді та грудні, торжество Жовтневого перевороту в Росії українськими трудівниками на місцях тільки віталося". Зрозуміло, що не все українське селянство підтримало владу Рад, багато хто взагалі індиферентно спостерігав, яка Рада — Київська (тобто Центральна) чи Харківська (ЦВК України) — візьме гору. 

Наприкінці 1917 — на початку 1918 року Махно розпочав боротьбу проти прибічників Центральної Ради, в яких вбачав серйозних суперників. 18 листопада вони організували в селі урочистості з приводу проголошення Української Народної Республіки. 280 гуляйпільців записалося до "вільного козацтва", для потреб фронту було зібрано три вагони хліба. Махна дратував сам факт діяльності представників Центральної Ради в повіті. Якось він прямо заявив про це "чорній сотні" і зажадав вибити супротивників з Олександрівська. 

Пильно спостерігав Нестор за подіями на Дону. Загалом же донці нічим, на думку Махна, окрім вбрання та царських привілеїв, не відрізнялися від його земляків, яких "лампасники" зневажливо називали "мужиками" або "іногородніми". Волю ж вони мали в його уяві безмежну, військо міцне. Махно знав про те, що козаки проголосили незалежність і обрали влітку 1917 року Військовий уряд на чолі з командиром Донського війська генералом Каледіним. Імпонувало й те, що командні посади у донців були виборні. Коли ж Дон охопило контрреволюційне полум'я, Махно частіше плекав думку про те, щоб замінити донських козаків, отих "яничарів царської династії", своїми — гуляйпільцями, створивши своєрідну військову общину, яка, маючи певні вольності й пільги, захищала б околиці новоствореної революційної держави. Але ця ідея не одразу утвердилася в його голові. Він вбирав у себе лише те, що лежало на поверхні. Центральна Рада підтримувала антирадянський заколот отамана Каледіна, пропускала на Дон козацькі частини й ударні батальйони з Південно-Західного та Румунського фронтів, а також офіцерів та юнкерів, які поповнювали білогвардійські частини. 

Уряд, очолюваний В. І. Леніним, закликав трудящі маси до рішучої боротьби проти військ Каледіна і Центральної Ради. Для розгрому контрреволюції було створено Південний фронт на чолі з В. О. Антоновим-Овсієнком, де воювали червоногвардійські загони з Петрограда, Москви та деяких районів Центральної Росії, а також революційно настроєні солдати. Велику допомогу їм подавали місцеві загони Червоної гвардії. 

У цей період Махно, по суті, вперше виступив на боці радянської влади. Разом з червоногвардійськими загонами Олександрівська брав участь у роззброєнні козаків, котрі їхали з фронту на Дон до отамана Каледіна. Проте діяв Махно не дуже активно. Командування загоном він доручив братові Саві, а сам зайнявся переважно пропагандистською діяльністю, яка зводилася до того, щоб роздобути вибухівку і висадити в повітря Олександрівську в'язницю. Пізно восени, коли з дерев уже пообсипалося листя і було видно кожного перехожого, патрулі, які грілися біля розведеного прямо на бруківці багаття, часто бачили невисоку постать з пакунком. 

— Це Нестор, — говорили червоногвардійці, вибухівку розшукує по місту і зносить до в'язниці, щоб виконати своє слово — каменя на камені не залишити від цієї жандармської катівні. 

— Раз він слово дав, — відказував один з земляків Махна, — то неодмінно дотримає. 

Та події розвивалися так швидко, що настирний гуляйполець не встиг сам один втілити задумане. 

У цей час доля звела Махна з анархістською Жанною д'Арк — Марусею Никифоровою. Ця худорлява жінка з тонкими рисами обличчя, незламним духом та відчайдушною рішучістю в очах упродовж усього 1917 року практично затьмарювала Махна. Подвиги Никифорової набули розголосу по всій Україні, їхні біографії були дещо схожі. Маруся входила до партії анархістів з 1903 року. У 1908 році за вбивство урядника була засуджена на 20 років каторги, однак зуміла втекти й емігрувала до Парижа, де пробула аж до повалення самодержавства в Росії. Повернувшись на батьківщину майже водночас із Махном, розпочала в Олександрівську активну діяльність, створила революційний загін. Никифорова стала фактично повновладною господаркою у Єлисаветградському та Олександрівському повітах. Тому, хто не виконував її наказів, загрожувала смертна кара; місцеві органи, які ігнорували її вказівки, негайно розганялися. Так був страчений голова Єлисаветградської Ради. Офіцерів, буржуїв та поміщиків вона розстрілювала власноручно. За розпорядженням Никифорової на поміщиків накладалася велика контрибуція, а її загін регулярно проводив реквізиції продовольства і грошей як у державних установ та організацій, так і у населення. Никифорова постійно повторювала одну й ту ж фразу: "Робітники та селяни повинні якнайшвидше взяти в свої руки все, що ними було створено впродовж багатьох століть, і розпоряджатися ним у своїх інтересах". У 1917 році власті спробували вгамувати Марусю Никифорову, і затятий ворог Махна — уповноважений Тимчасового уряду в Олександрівському повіті Махно навіть заарештував настирну анархістку. Проте революційні загони, в тому числі й "чорна гвардія" Махна, прийшли їй на допомогу, і вона була звільнена. 

Отож, можна стверджувати, що перші практичні уроки втілення революційного вчення в життя дала Махну саме М. Никифорова. В майбутньому "батькові" вдалося обійти її, ставши найпершою і найпопулярнішою фігурою серед селянства півдня і анархістів. 

...Наприкінці січня 1918 року Центральна Рада, збройні сили якої були розгромлені радянськими військами, підписала з Німеччиною та її союзниками угоду, щоб хоч так відстояти свою владу на Україні. Скориставшись з неузгодженостей між членами більшовицького уряду щодо підписання Брестського миру, кайзерівська армія розпочала наступ на величезній території від Балтики до Чорного моря. У тих складних умовах Троцький викинув гасло "Соціалістична вітчизна в небезпеці!", сподіваючись на ентузіазм революційних сил країни. Одначе, цим сподіванням не судилося збутися — молода Республіка Рад не здатна була протистояти силам iнтервентів і зрештою мусила підписати грабіжницький договір. Після його укладення Радянська Росія вже не могла відкрито втручатися у боротьбу з інтервентами на Україні. Збройний опір чинили лише червоногвардійські загони, що брали участь у розгромі каледінщини. Головнокомандуючий радянськими військами на півдні Росії В. О. Антонов-Овсієнко увійшов до складу уряду республіки — Народного Секретаріату і очолив війська на Україні. Розрізнені червоногвардійські загони були об'єднані в п'ять армій. З 1 березня по 15 квітня 1918 року на Україну було надіслано з РРФСР 112 тисяч гвинтівок, 378 кулеметів, 150 мінометів, багато боєприпасів. Була і в махновців зброя, прихована з часів війни та відібрана під час роззброєння військових ешелонів, що рухалися на південь через станції Олександрівськ, Гуляйполе, Пологи. Однак переважаючі сили окупантів і Центральної Ради, долаючи опір радянських військ, продовжували просуватися в глиб України. 

Махно різко виступив проти політики Центральної Ради, звинувативши її у зраді інтересів революції, й водночас підтримав Брестський мир, вважаючи його одним з найбільш розумних і тактичних маневрів у тій ситуації. 

Селянство ж, яке отримало землю і більше думало про весняну сівбу, ніж про збройний опір, не дуже поспішало поповнювати махновські загони. До того ж прибічники Центральної Ради розпустили чутки, нібито німці везуть ешелони мануфактури, інші необхідні товари, які будуть дешево розпродувати. Деякі агенти Центральної Ради, навпаки, залякували селян тим, що австро-німецькі війська спалюють села, мешканці яких чинять опір окупантам... 

Махно розумів, що, лише маючи численні, добре озброєні загони, він становитиме реальну силу, тому, крім своїх анархістів, вербував і солдатів, що поверталися з фронту. Однак озброїти їх могли тільки радянські війська, які вели бойові дії проти Центральної Ради та іноземних інтервентів. 

У березні 1918 року, дізнавшись, що в Пологах перебуває начальник південних радянських військ О. М. Беленкевич, Махно запросив його до Гуляйполя, розповів про свою нелегку долю царського в'язня, про досягнення у боротьбі проти поміщиків і колоністів й навіть влаштував парад війська. Беленкевич, вражений побаченим, у запалі вигукнув: "Гуляйполе — це маленький червоний Петроград!" Він виділив Махнові 3000 гвинтівок, 2 вагони патронів, 6 гармат і 9 вагонів снарядів. 

Навесні 1918 року Махно ще не наважувався особисто командувати військом, оскільки жодного дня до цього не був на військовій службі. Тому довірив цю справу офіцерам. Ті ж, коли до Гуляйполя наблизилися німці, вирішили видати Махна окупантам. Йому вдалося втекти лише завдяки В. Шаровському, котрий встиг попередити про наміри зрадників. Згодом Махно призначив свого рятівника командиром артилерії. Відтоді він ніколи не довіряв офіцерам і завжди жорстоко з ними розправлявся. 

Приставши до одного з червоногвардійських загонів, що відступали на схід, Махно рушив у напрямку Таганрога. Так, принаймі описали втечу Махна з Гуляйполя його поплічники О. Чубенко і Н. Зуйченко. Сам же він стверджував, що у той час, коли готувалася оборона села, його викликав командуючий 1-ю революційною армією, яка вела бої з німецькими військами в районі Нікополь-Олександрівськ, П. В. Єгоров. Але призначена у селі Федорівці Мелітопольського повіту зустріч не відбулася, оскільки командарм переїхав до Волновахи. Тут Махно і дізнався, що гуляйпільці без бою здали село німцям і гайдамакам. Після цього йому начебто нічого не залишалося, як приєднатися до відступаючих. Серед них було багато його старих друзів-анархістів, яких очолювала Маруся Никифорова. Та не міг Махно залишатися на других ролях. А тому покинув загін і подався до Москви. Таким чином, з приходом кайзерівських окупантів Махно втратив у Гуляйполі та окрузі свій вплив. 

Зазнали краху й усі здійснені ним перетворення. У маєтки повернулися поміщики та колоністи, які за допомогою окупантів відібрали у селян землю, майно і реманент, вчинили криваву розправу над ними. Характеризуючи діяльність свого учня з березня 1917 до квітня 1918 року, П. Аршинов писав: "Серед місцевих селян він у той час завоював величезну популярність, однак на тлі російської дійсності, коли революція висунула ряд енергійних натур, він нічим особливим не вирізнявся". 

Наприкінці квітня й у травні Махно подорожував містами Південної Росії й Поволжя. Побував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Саратові, Астрахані, потім знову опинився в Саратові, звідки вирушив до Москви. І скрізь він намагався встановити зв'язок з місцевими анархістами, видаючи себе за політкаторжанина, активного борця проти тих, хто хотів задушити революцію й реставрувати монархію. В Саратові Махно, хоча й з великим запізненням, дізнався про те, що 29 квітня німці розігнали Центральну Раду і поставили на чолі української держави гетьмана П. П. Скоропадського. З одного боку, його порадувала ця звістка, оскільки начебто підтверджувала справедливість боротьби проти Центральної Ради, а з іншого — він розумів, що відродження гетьманщини є кроком до відновлення монархічних порядків. 

Поїзд, яким їхав Махно, через відсутність палива на кілька днів зупинився у Тамбові. Махно уважно прислухався до розмов про життя у столиці. Дізнавшись, що її населення голодує, накупив повну валізу білого хліба і з таким багажем та револьвером за пазухою з'явився у перших числах червня в Москві. 

Первопрестольна за рік різко змінила своє обличчя. З середини березня 1918 року Москва стала столицею Радянської Росії. Зустрівшись з П. Аршиновим, Махно дізнався про розгром у квітні органами ЧК московської та петроградської організацій анархістів. Як відомо, протягом певного часу після перемоги Жовтня радянська влада не переслідувала так званих "ідейних анархістів", котрі у дні революції виступали проти Тимчасового уряду, заявляючи, що борються за інтереси трудящих. Однак у міру того, як одноосібно зміцнювались більшовики, усіма засобами відтісняючи інші партії, анархісти розгорнули активну кампанію проти них, повели шалену пропаганду за руйнування основ створеного державного устрою, заперечення будь-якої влади, особливо в руках однієї партії; певна частина їх стала на шлях розбою й насильства. До своїх лав вони почали залучати не лише карних злочинців, але й запеклих ворогів революції. Іноземна та внутрішня контрреволюція поспішила використати ситуацію для дискредитації радянської влади, стверджуючи, що анархія — породження Жовтневої революції і немає сили, здатної її приборкати. Скориставшись цим, ЧК на чолі з Ф. Е. Дзержинським здійснила ряд операцій по знешкодженню анархістів. 

Махно обурювався діями радянської влади, хоча в глибині душі вважав міських анархістів зрадниками великої ідеї. Він був твердо переконаний у тому, що справжній анархіст має не відсиджуватися в столиці, а йти на село і піднімати селянські маси на революційну боротьбу. 

Аршинов організував зустріч Махна з Кропоткіним, яка стала знаменною у долі гуляйпільського анархіста: можливо, вперше він відчув себе особою, здатною вершити історичної ваги справи. Побував він і в залі засідань Всеросійського з'їзду профспілок текстильників, який проходив під головуванням Максима Горького, слухав виступи лідерів лівих есерів М. Спиридонової і Б. Камкова. 

Махно не був позбавлений певної політичної прозірливості. Коли 6 липня у Москві під час роботи V Всеросійського з'їзду Рад спалахнув лівоесерівський заколот, він заявив, що "більшовики розіб'ють їх одним авторитетом Леніна і Троцького". І справді, виступ лівих есерів був досить швидко придушений як у Москві, так і на Східному фронті, де підняв повстання командарм Муравйов. Вірогідно що саме у ці дні Махно зустрівся з одним із керівників лівоесерівського заколоту Д. І. Поповим, колишнім балтійським моряком-анархістом. Після придушення збройного виступу Попов був проголошений ворогом радянської влади і заочно засуджений революційним трибуналом до страти. У 1919 році він уособлюватиме найбільш контрреволюційні сили махновщини. 

У пресі, за якою уважно слідкував Махно, дедалі частіше з'являлися повідомлення про кривавий терор, який чинили кайзерiвські окупанти та гетьманці на Україні, про селянські повстання, що спалахнули на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, Катеринославщині та в інших губерніях України. 

У ті ж дні довелося Махнові бачити секретаря Московського більшовицького комітету В. М. Загорського, М. І. Бухаріна, котрий, до речі, провів його у приймальню голови ВЦВК Я. М. Свердлова. Махно навіть перекинувся кількома словами з Миколою Івановичем про становище на Україні та про те, як добирався до Москви. Потрапивши без особливих труднощів у Кремль, а потім до керівника. Радянської Росії, Махно переконався, що плітки, які розпустили про більшовиків, багато в чому безпідставні (якраз напередодні його візиту до ВЦВК московські анархісти попереджали, що до більшовицьких лідерів практично не пробитися, бо вони перебувають під посиленою охороною). Тим більше здивував Махна теплий прийом, виявлений Свердловим. У свою чергу анархіст з Гуляйполя, який говорив про те, що мріє повернутися в рідні краї, щоб продовжувати боротися з ворогом, також справив на голову ВЦВК приємне враження. 

— Ви ж зовсім не схожі на анархістів, які тут осіли було на Малій Дмитровці, — сказав він Махнові. 

Свердлов вирішив влаштувати Махнові зустріч з Леніним, щоб проінформувати його про становище селянства на півдні України. 

"Наступного дня, рівно о першій годині, я був знову в Кремлі у товариша Свердлова, — згадував пізніше "батько". — Він провів мене до Леніна. Той, ледь торкаючись мого плеча, посадив у крісло. Потім попросив сісти Свердлова, а сам пройшовся до свого, певне, секретаря чи переписувача і сказав йому: 

— Ви, мабуть, закінчите це до другої години?.. — й тільки тоді сів навпроти мене й заходився розпитувати. 

— Із яких країв? Як селяни сприйняли гасло "Вся влада Радам!" на місцях? Як вони організували відсіч супротивникам цього гасла? І чи бунтували селяни проти контрреволюційних і німецьких військ? Якщо так, то чого їм бракувало, щоб злитися з червоногвардійцями (боротьба ж за наші спільні досягнення)? 

Відповідав коротко. 

Ленін же, з притаманним організаторові й керівникові вмінням, намагався так продумувати свої запитання, щоб я найдокладніше зупинявся на них. 

Ленін перепитував тричі, як поставилися селяни до гасла, й щоразу дивувався, що я казав йому: влада Рад на місцях — це по-селянському означає, що вся влада й у всьому має ототожнюватися безпосередньо із свідомістю й волею трудящих; це всього-на-всього одиниці революційного згуртування та господарського самоврядування на шляху життя й боротьби з буржуазією та її поплічниками — правими соціалістами та їхньою коаліційною владою. 

— Чи думаєте ви, що це розуміння селянами нашого гасла цілком правильне? — спитав Ленін. 
— Так. 
— В такому разі, селянство в вашій місцевості заражене анархізмом... — додав Ленін. 
— А хіба це погано? 
— Я цього не хочу сказати. Навпаки, мене тішить, бо воно прискорило б перемогу комунізму над капіталізмом та його .владою. 
— Для мене це приємно, — сказав я Леніну, напів-усміхаючись. 
— Ні, ні, я серйозно стверджую, що таке явище в житті селянства прискорило б... — повторив Ленін і додав: — Але я лише думаю, що це явище для селянства неприродне: воно занесене анархістами-пропагандистами. Я ладен допустити, що цей настрій зовсім не організований і, потрапивши під удари контрреволюції, уже віджив своє. 
Я зауважив Леніну, що вождеві не можна бути песимістом і скептиком. 
Свердлов перебив мене: 
— Отже, на вашу думку, треба розвивати це анархічне явище в житті селян? 
— О, ваша партія його не буде розвивати! — відповів я. 
А Ленін підхопив: 
— Та в ім'я ж чого? Щоб розпорошити революційні сили пролетаріату, щоб відкрити шлях для контрреволюції, піти самим і повести за собою весь пролетаріат на ешафот? 
Я не стримався і гарячково закинув Ленінові, що анархізм й анархісти не прагнуть контрреволюції і не ведуть до неї пролетаріат. 
— А хіба я це сказав? — спитав у мене Ленін (і став пояснювати свою думку, що анархісти не мають своєї організації широкого масштабу). 
Далі розмова звернула на інші теми, зокрема про червоногвардійські загони. 
Пам'ятаю, як Ленін з особливою душевною тривогою, яка може бути лише в людини, що живе пристрастю боротьби з ненависним йому ладом та жагою перемоги над ним, турбувався, коли я сказав: 
— Я учасник руйнування десятків козачих ешелонів, які залишили протинімецький фронт наприкінці грудня 17-го та на початку 18-го року, й добре знайомий із "революційною мужністю" червоногвардійських груп та загонів, особливо їхніх командирів. І мені здається, що ви, товаришу Ленін, маючи відомості із третьорядних рук, це перебільшуєте. 
— Як так? Ви цього не визнаєте? 
— Була й революційність, і мужність, але не такі значні. Всі вони формувалися поспіхом, не пo-партизанському й не пo-фронтовому. Вони діяли поблизу залізничних колій, десь за десять-п'ятнадцять верст од залізниць, а між ними залишався вільний простір: або для контрреволюції, або для революції. Тільки з наближенням до вузлових станцій чи в містах і селах червоногвардійці кидались в атаки. Але загони часто навіть не встигали випустити своє звернення до населення всього району, бо тут же контрнаступ — і вони тікають уздовж залізниці. 
— Що ж роблять революційні пропагандисти? 
— Не треба захоплюватися ними. Вони безпорадні. Там більше ворожої агітації... 
Свердлов, позираючи то на мене, то на Леніна, з неприхованим захватом усміхався. Ленін же, переплівши пальці своїх рук і схиливши голову, щось думав. Потім випростався і сказав мені: 
— За всім, що ви зараз переді мною висвітлили, доводиться пожалкувати... — А далі, повернувши голову до Свердлова: — Реорганізувавши червоногвардійські загони в Червону Армію, ми підемо правильним шляхом, до остаточної перемоги пролетаріату над буржуазією. 
— Так, так, — швидко проказав Свердлов. 
Потім Ленін спитав: 
— Що ви думаєте робити в Москві? 
Я відповів, що затримався ненадовго; за ухвалою нашої повстанської конференції в Таганрозі, я маю в перших числах липня бути на Україні. 
— Нелегально? 
— Авжеж. 
Ленін звертаючись до Свердлова: 
— Анархісти завжди самовіддані, вони готові на будь-які пожертви, але це — короткозорі фанатики й прогавлюють сучасне задля далекого майбутнього, — й тут же просить не брати це на свій рахунок. — Вас, товаришу, я вважаю за людину реальності й кипучої злоби дня. Коли б таких анархістів-комуністів була б хоча третина в Росії, то ми, комуністи, згодні йти з ними на певних умовах і спільно працювати на користь вільної організації виробників. 
Я особисто починаю благоговіти перед ним і глибоко в душі соромитися себе. Тим часом випалив: 
— Всі анархісти-комуністи дорожать революцією та її здобутками, а це свідчення того, що вони з цього боку такі ж, як і ви. 
— Ну, ви цього нам не кажіть! — сказав, сміючись Ленін. — Ми знаємо анархістів не згірш од вас. Більшість із них, коли ані стільки, то в кожному разі дуже мало думають про сучасне, а воно таке серйозне, що не думати про нього й не визначити свого позитивного ставлення стосовно сучасного — це більш, аніж ганьба... більшість анархістів думає й пише про майбутнє, не збагнувши сучасного; це й розмежовує нас, комуністів, і їх. 
З останньою фразою Ленін підвівся з крісла і, пройшовшись сюди-туди в кабінеті, додав: 
— Так, так, анархісти дужі думками про майбутнє, а в сучасному ж вони без грунту, жалюгідні саме через те, що вони, завдяки своїй беззмістовній фанатичності, реально не мають із майбутнім зв'язку... 
Свердлов усміхнувся і сказав мені: 
— Ви заперечити не можете. Зауваження Володимира Ілліча правильні. 
— А хіба анархісти коли усвідомлювали свою безпідставність у житті "сучасного"? Вони ніколи й не думали про це, — підхопив Ленін. 
На все це я відповів Леніну й Свердлову, що я — напівписьменний селянин і з приводу такого заплутаного твердження про анархістів сперечатися не можу. Але скажу Вам, товаришу Ленін, думка про те, що, мовляв, анархісти не розуміють "сучасного", реально не мають із ним зв'язку і т. п., докорінно помилкова. Анархісти-комуністи на Україні — півдні Росії дали надзвичайно багато доказів щодо того, що вони цілком пов'язані з сучасністю. Адже командири загонів Мокроусов, Марія Никифорова, Чередник, Гарін, Черняк, Луньов та багато інших — це ж анархісти-комуністи. Ми всією плоттю занурилися в "сучасне", працюємо в ньому і саме в ньому шукаємо наближення нас до майбутнього, про яке так ми думаємо і думаємо серйозно. 
В цю мить я глянув на Свердлова. Він зашарівся, але усміхнувся до мене. 
Ленін же розкинув руками: 
— Але можливо, що я помиляюсь. Помилятися властиво кожній людині, особливо за таких обставин, у яких ми опинилися зараз, — стверджував Ленін, розводячи руки. І тут же, побачивши, що я трохи занервував, намагався по-батьківськи заспокоїти мене, переводячи розмову на іншу тему. 
Але моя кепська вдача не дала мені змоги далі вести розмову з Леніним. Я відчув себе ніби скривдженим. У мене щось усередині мовби обірвалось, і стало тяжко на душі. 
Ленін помітив ці зміни. Він раптом, несподівано для мене, вдруге спитав: 
— Отже, ви хочете перебратися на свою Україну? 
— Так. 
— Бажаєте скористатися моєю підтримкою?
— Навіть дуже. 
А тоді — до Свердлова: 
— Хто в нас безпосередньо працює тепер у бюро у справі переправлення людей на південь? 
— Товариш Карпенко, а може, Затонський. Найкраще запитати... 
— Зателефонуйте, будь ласка, й довідайтеся, — попросив Ленін Свердлова, а сам обернувся до мене. 
Той телефонував. Ленін же переконував мене, що з його ставлення до мене я мав зробити висновок: взаємини між партією комуністів та анархістами не такі вже і ворожі. 
— Та коли нам, — сказав Ленін, — випало взяти й без будь-яких сентиментальних вагань відібрати в анархістів із Малої Дмитрівки особняк, де вони переховували всіх відомих московських і приїжджих бандитів, то відповідальні за це не ми, а самі анархісти. Між іншим, ми вже їх не турбуємо. Ви, напевне, знаєте, що їм дозволили взяти інший будинок, там же, неподалік Малої Дмитрівки, і вони вільно працюють. 
— Чи маєте які відомості? — спитав я. 
Ленін: 
— Так, їх зібрала й перевірила Надзвичайна комісія. 
У цей час знову підсів Свердлов: 
— Відає направленням людей на південь безпосередньо Карпенко, але й товариш Затонський також утаємничений у справи. 
Ленін вмить і собі втрутився: 
— Отож, товаришу, зайдіть завтра, післязавтра або коли визнаєте за потрібне до товариша Карпенка. Він вам порадить надійний маршрут через кордон. 
— Який кордон? — спитав я. 
— Хіба ви не знаєте? Тепер установлено кордон між Росією й Україною. Його охороняють німецькі війська, — знервовано зауважив Ленін... 
— Товаришеві Карпенку ви скажете, що я послав вас до нього. Коли сумніватиметься, хай довідається по моєму телефону. Адреса Карпенка — така-то... 
І ми втрьох підвелись, потисли руки, щиро, здавалося, подякували один одному, і я вийшов од Леніна, навіть забувши нагадати Свердлову про необхідну позначку на документі стосовно отримання від Московської Ради ордера на заселення безплатного помешкання. Я вмить опинився на подвір'ї Кремля і попрямував у номери до Бурцева".