29 червня 1918 року Махно залишив "безтолковогомінливу" Москву. Проводи на Курському вокзалі були, зрозуміло, не велелюдними. Лише Аршинов супроводжував "батька", побажавши йому благополучно дістатися Гуляйполя й успішно розпочати задуману справу. Коли ж поїзд рушив, учитель майже пошепки попросив не забувати при нагоді подавати матеріальну допомогу московським анархістам. Він знав, що під час перебування в столиці Махно, відвідавши нечисленні анархістські організації і ознайомившись з їх "діяльністю", розчарувався в анархізмі і, по суті, відійшов від нього. 

У кишені Нестора лежали документи на ім'я колишнього вчителя, офіцера Івана Яковича Шепеля, одержані від члена Всеукраїнського бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів В. П. Затонського. Він мав тривалу розмову з "батьком" і навіть радив їхати не в провінцію, а до Харкова, де діяло добре організоване підпілля. Бюро виникло в зв'язку з реорганізацією першого радянського» уряду республіки — Народного Секретаріату і ЦВК Рад. Ось чому Махно вважав, що проїзні документи йому видані від імені уряду України. Це вселяло впевненість у важливості його місії саме в рідних місцях. 

Від'їзду з Москви передувала зустріч ще з одним відомим політичним діячем, народним комісаром у військових та морських справах Л. Троцьким. "Я, — згадував наприкінці свого життя Махно, — поспішив на мітинг Л. Троцького, яким, як оратором, захоплювався не лише я за час свого перебування в Москві, але й багато друзів і супротивників його. I, слід сказати правду, він цього заслуговував. Його промови не можна було порівнювати ні з виступами писаки Зінов'єва, ні з промовами Бухаріна. Він умів говорити, і ним можна було захоплюватися. Правда, цьому багато в чому сприяв особливо гострий, в розумінні бойовитості партії більшовиків, час". 

Таким чином, через багато років Махно певною мірою пробачив Троцькому кривду, заподіяну "батькові". 

Однак він так і не міг виправдати свого побратима Олексія Чубенка, який у 1920 році порвав з махновцями, бо в тих же спогадах жодним словом не згадав, що саме з ним здійснював небезпечний вояж у Гуляйполе. 

Свого старого товариша і земляка, колишнього члена "Спілки бідних хліборобів" Чубенка Махно зустрів у Курську. Пробиратися через нейтральну зону, що розділяла кордони Радянської Росії й окупованої австро-німецькими військами України, удвох було безпечніше. Хвалькувато заявивши Чубенкові, що їде на Україну "піднімати повстання проти влади гетьмана Скоропадського", Махно швидко переконав його їхати разом. Поблизу Бєлгорода він витяг з валізи дві пари офіцерських погонів. На свій кітель начепив погони штабс-капітана, Чубенкові ж "дісталося" звання трохи нижче — прапорщика. Придбавши без перепон в офіцерській касі бєлгородського вокзалу квитки до станції Лозової, вони благополучно дісталися кінцевого пункту своєї мандрівки. Мабуть, щоб надати цій поїздці більшої романтичності і показати Махна справжнім анархістом, історик махновського руху П. Аршинов описав епізод арешту "батька" німцями, які буцімто знайшли в його багажі анархістську літературу. Насправді ж Махно, як згадував його попутник, не віз ніякої літератури і, поводячись надзвичайно обережно, в дорозі жодного разу не потрапив на очі німецьким патрулям. Лише на привокзальній площі станції Лозова, почувши звуки духового оркестру, Махно і Чубенко рішили подивитися парад гетьманської варти, але їх помітив якийсь генерал. Можна лише здогадуватись, яким був вигляд цих "вояк", якщо викликав страшенне обурення першого-ліпшого генерала. Швидко сховавшись, вони невдовзі рушили далі. Цей епізод змусив їх обережніше поводитися на території, що аж кишіла кайзерівцями та гайдамаками. 

Не доїжджаючи станції Гайчур, Махно і Чубенко зіскочили з ешелону й пішки дісталися села Рождественка. Кілька тижнів Махно переховувався, переїжджаючи з одного села в інше. Він настільки захопився конспірацією, а його дядько — Сидір Передерій, у якого Махно переховувався у селі Терновка, розповідав про свого квартиранта такі нісенітниці, що селяни порахували його за шпигуна й вирішили розправитися з ним. Для цього влаштували у одного з сусідів гулянку і запросили Махна "на келих пива". Зайшовши до вітальні, він помітив, що присутні за столом молодики дивляться на гостя якось похмуро, спідлоба. Трохи далі розташувалися літні селяни, які грали в карти. Махно відмовився від запропонованої чарки, не схотів приєднатися й до картярів. Після кількох хвилин напруженої мовчанки він раптом заговорив палко і з піднесенням. Проникливі очі засвітилися вогнем. Гість докоряв терновцям за те, що у такий скрутний час, коли вороги вбивають їхніх батьків і братів, нещадно грабують, перетворюють на згарища українські села, вони сидять, марнуючи час за горілкою та картами. Чим довше говорив Махно, тим більш світлішали обличчя селян. Почулися схвальні вигуки. 

Потім вони відвели Махна додому і, розповівши про свою помилку, призналися, що хотіли вбити його, а труп закопати за селом у балці. Йому показали примітивний тайник із зброєю і запевнили, що будь-якої хвилини готові йти за Махном на боротьбу з гетьмансько-німецькими карателями. З одного боку, це окрилило Нестора, сповнило впевненості в успіху селянського повстання в Гуляйполі. З іншого — він був надзвичайно збуджений і ще не позбувся переляку від щойно пережитої ситуації, адже міг поплатитися життям не від рук ворогів, а тих, від імені кого й на чий захист вирішив виступити... Усю ніч не зімкнув очей, думаючи про те, як надалі уникнути подібних випадковостей. 

Махно розумів, що підтримати селянство необхідно зараз же — після жнив. Поміщики та германські власті вимагали здати врожай, зібраний на захоплених у колишніх власників землях. Але селяни, як могли, чинили опір, тому невдовзі у селах з'явилися каральні загони. Вже тоді Махно збагнув й назавжди запам'ятав, що селянинові нестерпно важко віддавати сьогодні те, що вчора ще було не його, а чужим. I що захищатиме хлібороб придбану землю, реманент, майно ще більш уперто й відчайдушно, ніж робив би це до повалення поміщицько-буржуазного ладу. 

Махно перебрався до Гуляйполя і зупинився в будинку свого знайомого Микити Лютого. Кілька днів збирав інформацію про те, що відбувається в окрузі та навколишніх селах, встановлював зв'язки з місцевими анархістами, котрі перебували на нелегальному становищі. 25 липня Махно і Чубенко зустрілися з старими друзями — членами "чорної гвардії", які раніше брали активну учать у махновських "експропріаціях", — Олексієм Марченком, Олексієм та Семеном Каретниковими, Пантелеймоном та Захарієм Гусарами. Вони розповіли про те, що сталося в Гуляйполі після приходу австро-німецьких військ. Представники місцевих органів Центральної Ради — Волков, Волох, Дмитренко та інші — не лише вітали окупантів, але й організували розправу над членами Ради, ревкому, усіх тих, хто брав участь у революційних подіях. Як писав Махно у третьому томі своїх спогадів "Українська революція", що вийшли вже після його смерті, 1937 року, в Парижі, особливо лютувала єврейська рота, і він нібито доклав потім багато зусиль, щоб не допустити в Гуляйполі єврейських погромів... 


Омелько Махно

Але, звичайно, найбільш вразила Махна розповідь про розправу над його братом Омельком. На війні бідолага втратив око і був сильно контужений, 

Омелько Махно
тому ніякої 
участі в революційних подіях не брав. Втім карателі заарештували його за одне лише прізвище, дружину з п'ятьма дітьми вигнали надвір, а хату спалили. Після цього австрійці вирішили розстріляти Омелька неподалік згарища. Шестеро солдатів навмисно провели його повз сім'ю, а коли діти кинулися до батька, австріяки відігнали їх багнетами. Через кілька хвилин пролунали постріли... 

Першим бажанням Махна було негайно бігти й закидати австрійську комендатуру гранатами. Але згодом, трохи вгамувавшись, він поклявся жорстоко мстити окупантам, гетьманцям, поміщикам та колоністам. Саме тоді Махно зарахував до списку своїх лютих ворогів і Центральну Раду, Петлюру, Винниченка, усіх, хто боровся за самостійність України, вважаючи їх головними винуватцями німецької окупації і тих кривавих розправ, які кайзерівці чинили. До числа майбутніх жертв Махно зопалу зараховував не тільки прибічників Скоропадського — офіцерів, чиновників, поміщиків, підприємців, а й самого гетьмана. 

Та, зрозуміло, це були лише нездійсненні мрії, оскільки Скоропадський і його свита перебували за сотні кілометрів від Гуляй-поля, у Києві, і їхати туди Махно, звичайно, не збирався. 

Кайзерівські загарбники і гетьманська влада реставрували на Україні старі порядки: повернули землю поміщикам, підприємства — колишнім власникам. У містах і селах було встановлено кривавий окупаційний режим. До Німеччини вивозилися хліб, цукор, худоба, які силоміць відбирали у селян каральні експедиції, спалюючи при цьому хати непокірних, а інколи й цілі села. 

На той час, коли Махно повернувся у рідні краї, українська земля горіла під ногами окупантів, а тисячі селян, які переховувалися по лісах та балках, були готові будь-якої хвилини піднятися на боротьбу проти ненависного ворога. Ніякі репресивні заходи не здатні були загасити полум'янародного повстання. Згідно з умовами Брестського мирного договору Радянська Росія не могла подавати необхідну, насамперед військову, допомогу українському народові. Проте на Україну все-таки надходили нелегально кошти, зброя, прибували для роботи у підпіллі досвідчені революціонери. І все ж справжніх селянських ватажків, які могли б очолити боротьбу народних мас, особливо в Катеринославській, Таврійській та Херсонській губерніях, майже не було. Це й спричинилося до швидкого зростання популярності Махна серед селянства. 

Перша операція, здійснена очолюваним ним загоном, виглядала як звичайнісінький розбійний напад. Зібравши сподвижників, Махно запропонував розгромити під покровом ночі економію поміщика Резникова, четверо синів якого перебували у війську гетьмана. В результаті сім'ю Резникова було знищено, маєток спалено, а у махновців з'явилося 7 гвинтівок, 7 коней і револьвер... 

Звістка про повернення Махна наполохала місцевих поміщиків та колоністів. Та водночас вона ж і врятувала від розстрілу його брата Савку та племінника Михайла, 

Н. Махно (в центрі) серед повстанців у період боротьби 
з німецько-австрійськими окупантами. 1918 р.

заарештованих гайдамаками. 

Н. Махно (в центрі) серед повстанців у період боротьби 
з німецько-австрійськими окупантами. 1918 р.
Знаючи мстивість колишнього "гуляйпільського диктатора", гетьманські власті не наважились чинити розправу над його рідними. 

З перших днів своєї діяльності Махно всіляко прагнув завоювати популярність і довір'я місцевого населення. Дізнавшись, що гуляйпільські селяни мають чимало зброї, Махно не насмілився реквізувати її, хоча міг це зробити. Натомість у ніч на 27 липня бійці його загону вчинили зухвалий напад на банк у селі Жеребець, де захопили 38 тисяч карбованців. З п'ятьма тисячами до Гуляйполя відправилась знайома Махна із завданням придбати кулемет. Невдовзі селяни доставили махновцям кулемет системи "кольт" і тисячу карбованців здачі. Цю незначну подію Махно розцінив як своєрідну підтримку земляками його дій. 

Щоб підірвати авторитет Махна, представники гетьманських властей настирливо поширювали чутки, нібито він, прихопивши валізу з награбованими у місцевих багатіїв коштовностями, втік до Москви, придбав чудовий багатоповерховий будинок і розкошує, проводячи дні й ночі у найдорожчих ресторанах. Командування кайзерівських військ навіть видрукувало відповідну прокламацію й поширювало її серед селян. Але дезінформація дала зворотний ефект: дізнавшись, що це чистої води обман, мешканці Гуляйполя та навколишніх сіл ще більшою повагою пройнялися до Махна, котрий приїхав заради них, щоб захистити від гетьмансько-німецького свавілля. 

Під час нападу на економію німця Нейфельда було захоплено бричку, на яку встановили знайдений там же кулемет. Відтоді тачанка стала символом махновщини. Тоді ж Махно разом з сімома вершниками здійснив перший 70-кілометровий рейд до Дніпра у пошуках прибічників. Він знайшов їх неподалік Гуляйполя, де діяв загін Єрмократьєва, розсіяний австрійськими військами. Махно приєднав деморалізованих повстанців до свого загону. Через день, коли він здобув перемогу над австрійцями, новачки одностайно визнали його за ватажка, а Єрмократьєв залишився в загоні рядовим бійцем. Потім він часто розповідав Махнові, що походив із збіднілого дворянського роду. Нестор не вірив цьому доти, поки Єрмократьєв у 1919 році не перекинувся на бік Денікіна, за що й був розстріляний махновцями. 

У селі Дібрівці Махна повідомили про те, що в лісі діє загін матроса Ф. Щуся — у минулому активного члена "чорної гвардії". Махно негайно послав до нього своїх розвідників. Коли ж загін Щуся, обмундирований в австрійську гусарську форму, врешті-решт вишикувався на галявині, Махно подумав було, що потрапив у засідку, і віддав команду приготуватися до бою. Але назустріч повстанцям вийшов високий, кремезний чолов'яга з довгим чорним волоссям, у шапочці з гусячим пером, бархатній курточці, перепоясаній кількома ременями, зі шпорами на високих чоботях і голосно вигукнув: 

— Товаришу Махно, це я — Щусь! 

Поки він неквапом наближався до Махна, Каретников встиг коротко поінформувати "батька": колишній матрос Чорноморського флоту, знає французьку боротьбу, розуміється і в японському джіу-джітсу; дуже жорстокий, прямо садист, котрому нічого не варто власноручно задушити людину... 

Дивлячись на Щуся, Махно подумав, що дійти спільної мови їм буде, мабуть, важкувато... 

Між Щусем і Махном відбулася тривала розмова про форми й методи боротьби проти окупантів та їхніх прибічників. Перший був за те, щоб переховуватися в лісі, час від часу здійснюючи наскоки на ворога, другий настійно пропонував рушати в села й піднімати невдоволене селянство на священну війну. 

Зрештою Щусь погодився і приєднався до Махна, хоча деякий час його загін діяв як самостійна бойова одиниця. Остаточно взаємовідносини двох ватажків оформилися під час бою за село Дібрівку. Сталося так, що повстанці були вибиті австро-німецькими військами, і у цій критичній ситуації Щусь, відмовившись виконувати наказ Махна наступати на село, натомість відвів свій загін з обозом у ліс. Слід сказати, що Махно проявив себе як справжній і повновладний командир повстанського війська. Він написав соратникові записку такого змісту: "Товариш Щусь, не будьте малодушним хлопчаком. Людині, яка прилучилась до ідеї революційного повстання і посіла серйозне і відповідальне місце в його передових лавах, це не личить. Це може викликати у багатьох, не тільки серед нас, але і в лавах 

Загін махновців під командуванням Ф. Щуся (в центрі) у період боротьби 
з австрійсько-німецькими окупантами та гетьманцями. Осінь 1918 р.

Вашого загону недовіру до Вас як до відважного борця і керівника. Тому я, Вам не лестячи, говорю прямо і вимогливо: зараз же прибути з усіма 

Загін махновців під командуванням Ф. Щуся (в центрі) у період боротьби 
з австрійсько-німецькими окупантами та гетьманцями. Осінь 1918 р.
Вашими бійцями, які 
залишилися, до воріт (мається на увазі околиця села. — В. В.). Тут буде видно, що слід вжити для виходу з ситуації, що склалася. Ваш Нестор". Щусь підкорився. Махно наказав йому взяти участь у бою і доручив здійснити обхідний маневр. 

Коли загін помітно збільшився, Махно заявив, що на даному етапі боротьби слід змінити тактику — перейти від індивідуального терору до рішучих масових дій проти австро-німецьких окупантів та їхніх пособників — гетьманців. Ненависть гуляйпільців до чужинців була такою великою, що, здавалося, ніяка кількість жертв не зможе задовольнити жагу їхньої помсти. 

"Кров полилася, — згадував Махно, — і полилася вона під нашим прапором і під впливом нашого гасла: жити вільно і будувати нове суспільне життя на підвалинах свободи, рівності і вільної праці або вмерти у боротьбі проти тих, хто перешкоджає нам у досягненні цієї великої мети". З кожним днем Махно переконувався, що позиції його на селі міцнішають, авторитет зростає. Намагаючись підвести під цей факт якусь ідейну основу, він неодноразово стверджував, що міські революціонери ніколи не підуть на село,оскільки вони, по-перше, не знають досконало життя сільських трударів, їхніх прагнень і стремлінь, а, по-друге, набагато простіше сидіти в місті та імітувати революційну боротьбу, аніж підіймати мільйонні маси селян на повстання проти їхніх внутрішніх та зовнішніх ворогів. Водночас Махно тішив самолюбство селян, стверджуючи, що саме вони є носіями справжнього революційного духу, оскільки у робітника на першому плані не боротьба за високі ідеали, а турбота про власні економічні потреби. Щоб дістати шматок хліба, він згоден працювати і на контрреволюціонерів, тоді як селяни не схиляють голови перед катами і тисячами гинуть у в'язницях та від куль карателів. 

З тих же позицій Махно виправдовував криваві розправи повстанців над поміщиками, колоністами, членами державної варти та окупантами. Людина так влаштована, міркував "батько", що йде на все, аби захистити свою оселю, поле, покос, урожай, і жорстоко розправляється з тими, хто зазіхає на це. Селянинові є що захищати, є за що жорстоко мстити ворогам, а в робітника немає нічого, йому байдуже, до чого прикласти руки, тому всі руйнування, експропріації тощо він сприймає спокійніше. 

Влітку 1918 року Махно вперше почав відкрито критикувати більшовиків, стверджуючи, що вони були за утвердження влади Скоропадського на Україні, якого підтримували австро-німецькі власті. Формальним приводом для цього стали переговори радянської дипломатичної місії, очолюваної X. Г. Раковським, з представниками гетьманської адміністрації. Треба сказати, що Махно тут просто не розібрався в ситуації і проявив політичну близорукість. Це й не дивно, адже в дипломатії він практично нічого не розумів. Радянська Росія вела ці переговори згідно з умовами Брестського миру. 12 червня 1918 року X. Г. Раковський і представник Української держави С. П. Шелухін уклали попередній мирний договір. Далі переговори велися майже безрезультатно. Уряд РРФСР, не бажаючи втратити Україну й водночас не маючи змоги відкрито допомагати тим, хто боровся проти австро-німецьких військ, підтримував українських повстанців, особливо північних районів республіки. Та й червоний стяг, що з травня по жовтень майорів над готелем "Марсель" на Бібіковському бульварі, якоюсь мірою революціонізував киян. Крім цього, Раковський і Мануїльський контактували з силами, опозиційними гетьманському режимові, в тому числі й з В. Винниченком. Зволікати ці безкінечні й безрезультатні переговори далі було неможливо, тому Раковський перервав їх у жовтні 1918 року й повернувся до Москви. Таким чином радянська дипломатична місія вела політику не на підтримку Скоропадського, а скоріше на повалення його влади. Але Махно цього не розумів. 

Протягом тривалого часу бійці загону Махна маскувалися під гетьманців, що давало їм змогу здійснювати несподівані напади на поміщиків і державну варту. Так до рук Махна потрапив начальник олександрівської повітової варти штабс-капітан Мазухін, котрий прийняв "батька" за свого офіцера. В Мазухіна було вилучено листа із запрошенням на іменини поміщика Миргородського. Те, що відбулося далі, докладно описав у своїх спогадах В. Білаш. 

"Махно нарядився в одяг Мазухіна, Щусь — в одяг секретаря. Погони так і сяяли... 

В маєтку Миргородського ми застали бал в повному розпалі. З вікна долинали напівп'яні співи. 

Махно, Щусь і Лепетченко переступили поріг і оголосили господареві, що вони прибули з Мазухіним, який на хвилю затримався у дорозі. Махно відрекомендувався помічником Мазухіна, Щусь — начальником карального загону. Господар був у захваті... Коли махновці увійшли до залу, напівп'яні гості заволали: "Ура російським офіцерам!" 

За довгим дубовим столом, поруч з відставним генералом, усілися наші хлопці. За цим же столом сиділи: господар, три австрійських офіцери, якийсь підполковник, двоє найближчих помічників, дами і панночки. 

За прикладом господаря гості підняли келихи. 

— За здоров'я господарів, офіцерів, за відродження великої Росії і вас, панове поміщики! — почав тост відставний генерал. — Хай допоможе вам бог звільнити християнську церкву від анархістів-більшовиків! 

— Хай дарується вам, руські люди, успіх у спійманні бандита Махна! — проголосив один з гостей... Махно поліз до кишені за бомбою. 

— Покарай його свята... 

Розлючений Махно підвівся... 

Генерал оторопів, гості з переляку впустили келихи... 

— Я сам Махно, ... буржуазні! — гучно крикнув Нестор і підняв бомбу. З шипінням вона впала в кришталеву вазу... Наші кинулися до дверей. Світло згасло. Оглушливий вибух, за ним другий, третій. 

Ми стояли біля вікон, чекали, коли хто-небудь з них буде тікати. Але нікого не дочекалися... Коли освітили зал, перед очима постала така картина: полковник, захлинаючись у крові, важко дихав, господар без руки корчився у судомах, решта ж або взагалі не подавали ознак життя, чи кликали на допомогу. Наші хлопці обшукували їх, з жінок познімали коштовності, а тоді багнетами докололи тих, що залишилися живими... 

Вмить хлопці відшукали випивку і закуску. Підкріпилися трохи і, захопивши найцінніше, підпалили маєток. Красиво він горів..." 

Переодягнені в форму державної варти махновці перевіряли селян на вірність досить примітивним способом — звинувачуючи у підтримці бандитів і погрожуючи розправою. Бідолашні, приймаючи повстанців за гетьманців, як могли, переконували їх, що борються з бандами Махна і Щуся. Після цього махновці нещадно розправлялися із "зрадниками". Про одну з таких операцій розповів сам Махно: 

"Село Гаврилівка було вже на ногах. В'їжджаючи в нього, ми говорили селянам, що ми — губернська державна варта, і тут же питання: 

— Чи не проходили тут банди Махна і Щуся? 

На що діставали відповідь: "Ми таких банд не знаємо і не чули". І, у свою чергу, питали нас: "А що це у напрямі Дібрівки горить і що за стрілянина лунає звідти?" 

І коли ми їм пояснювали, що це ми підпалили Дібрівку за те, що вони, дібрівчани, бунтують проти нашого гетьмана і наших союзників — німців і австрійців, рятівників нашої України, то дехто з селян вигукував: "Ага, так їм і треба! Там десь і наші сини поїхали їм помститися, а то вони — ці дібрівці — організувалися, і їм нічого не зробиш". Інші ж, похнюпивши голови і тяжко зітхаючи, питали: "Та невже ж спалили усю Дібрівку?" 

Після довгих пояснень ми дізналися, що селяни, які зловтішне вигукували: "Ага, так їм і треба!", були великими власниками, сини яких перебували у каральних загонах і зараз були в Дібрівці. 

Тому було віддано розпорядження всі будинки цих власників спалити". 

Особливо страждали від терору колоністи, заможні селяни. Щоправда, іноді на цей гачок потрапляли й палкі прихильники гетьмана. Тієї ж ночі після описаної вище розправи до Махна привезли трьох німців-колоністів. Роздратований тим, що його розбудили, "батько", не піднімаючи очей на полонених, запитав: "Ви, бандити, де були?" Найстаріший виступив наперед і, клацнувши підборами, досить голосно, неначе рапортуючи, відповів: "Ми — не бандити, ми бандитів їздимо бити". Махно одразу ж пожвавішав. Накинувши на плечі кітель офіцера державної варти, він сів за стіл і запросив сісти німців. Почалася досить дружня, на перший погляд, розмова. Перебиваючи одне одного, колоністи розровідали про те, як брали участь в облаві на бандитів Махна і Щуся, і що якби не боягузливі австрійці, то з повстанцями давно вже було б покінчено. Потім, явно перебільшуючи особистий внесок у каральну операцію, полонені, які, здавалося, перетворилися вже на гостей невідомого гетьманського офіцера, розповідали, як палили хати бунтівників. 

"Все це я, згнітивши серце, вислухав,— згадував Махно, — а тоді сказав, що це добре, так тільки й можна провчити непокірних селян і примусити шанувати пана гетьмана й його закон. 

Так-так! — підхопили німці-колоністи. Але коли я їм: "Дякую за ваші новини, вони для мене дуже приємні; вони, ваші новини, кажуть, як я, Махно, повинен зараз з вами вчинити" і коли я підкликав до себе Щуся і показав їм його, вони остовпіли. І потім вже, коли я сказав, що народні вбивці не повинні боятися покари — хоч би вона виявилась смертю, — німці-колоністи, певно, отямилися і заявили мені: 

— Ми підемо з вами і будемо вірно служити вам. 

Я особисто далі не міг питати їх. Я схопився руками за голову й, тікаючи від них, нестямно плакав. 

Мене не цікавили ні їхня смерть, ні життя. Я бачив у них підлих людей і намагався більше не бачити..." 

Так само підступно діяв Махно, коли селяни-багатії, які вбачали в ньому офіцера державної варти і сподівалися на захист, розповідали, де переховується загін бандита Щуся. Коли обидва отамани об'єдналися і влаштували з цього приводу на очах у переляканих на смерть куркулів гулянку, Махно, щоб у Щуся не лишилося жодного сумніву в його дружніх почуттях, наказав стратити усіх, хто скаржився на матроса-анархіста. 

Успіхи окрилювали Махна. Несподіваність удару, паніка і розгубленість у стані противника приносили перемоги. Побутує думка, нібито у цей період отаман був рівним серед рівних, завжди підкорявся рішенню більшості, на загальних підставах брав участь в обговоренні бойових операцій. Звичайно, восени 1918 року він ще не був тим єдиновладним командиром, яким став пізніше, але практично з першого дня повстанського руху в Гуляйполі й волості, використовуючи колишню владу і завойований раніше авторитет, Махно був ініціатором і головним виконавцем усіх бойових операцій. Всі загони, що приєднувалися до махновців, практично потрапляли під його керівництво. Саме у цей період Махно зрозумів, що найкраще поповнювати військо за рахунок загонів, які напередодні зазнали нищівних ударів (так було з повстанцями Єрмократьєва). Деморалізовані й залякані бійці, втративши віру в попереднього ватажка, охоче підкорялися новому командиру, в якому бачили єдиного захисника. А коли ситуація стабілізувалася, щиро вірили, що саме він є їх рятівником від усіх невдач і прорахунків. 

Протягом серпня 1918 року, демонструючи перед земляками свою хоробрість і войовничість, Махно кілька разів визволяв Гуляйполе від австрійців та гайдамаків. Причому щоразу удари його були настільки несподіваними і вдалими, що ворогові нічого не лишалося, як здаватися в полон або стрімголов тікати. В одному з таких боїв махновці захопили в полон 83 чоловіка, а також 27 коней, 2 кулемети та 2 вози набоїв. За розпорядженням Махна всі рядові бійці були відпущені на волю, причому кожний з них одержав 50 карбованців та пляшку горілки. З офіцерами ж, як потім розповідали гуляйпільці, Махно сів грати в карти, а коли програв, то наказав їх розстріляти, щоб не підривали його престиж серед простого люду... Адже на той час його бойові заслуги було вшановано почесним званням "батька" з усіма відповідними наслідками — беззастережним підкоренням, величезним авторитетом і загальною любов'ю. 

Трапилося це під час одного з боїв з австрійцями. Окупанти вибили повстанців з Дібрівки і, щоб помститися, спалили майже 900 селянських хат. Махно, Щусь та інші партизани й селяни, які втекли, сховалися в Дібрівському лісі, що багато років служив їм надійним пристановищем. До карателів прибула допомога, і вони, оточивши з усіх боків ліс, вирішили раз і назавжди покінчити з повстанцями. Чотири дні сиділи ті у пастці, не знаходячи виходу з ситуації, що склалася. Закінчувалися мізерні запаси їжі, а разом з ними згасали й останні надії на порятунок. І от у цей надкритичний момент Махно застосував вдалий тактичний маневр, за допомогою якого загону вдалося не лише вирватися з оточення, а й розгромити батальйон австрійців. Звістка про цю операцію блискавично рознеслася по всьому півдню України. 

Махновці захопили таку кількість зброї, що її вистачило практично для всіх бажаючих стати до лав месників. Після цього загін Махна значно зріс. Селяни наочно переконалися, що "германця" можна бити, причому успішно. 

Махно дещо інакше виклав історію присвоєння йому титулу "батька". За його словами, наприкінці вересня 1918 року австрійці і загони державної варти оточили загін в Дібрівському лісі, однак, не наважуючись заглиблюватись у лісові хащі, відкрили ураганний артилерійський вогонь. Махно з допомогою колишнього прапорщика Петренка вивів людей з-під обстрілу і несподіваним ударом визволив село. Наступ підтримали місцеві жителі, озброєні вилами, сокирами, кілками тощо. Дібрівчани зустрічали свого визволителя як героя. Сам Махно писав про це так: 

"Настав вечір 1 жовтня. З незвичайним піднесенням я провів селянський мітинг, після якого наші ряди поповнилися удвоє. 

З тих пір з села Дібрівки слова "батько Махно" передавались від уст до уст самими селянами. Звідси селяни, селянки, їх діти слово "батько" передавали з неочікуваною для мене самого повагою і любов'ю в усі села і селища країни. Воно ж підхоплювалося й всіма загонами. З тих пip довелось підписуватись на всіх відозвах і офіційних паперах замість Махно — батько Махно. 

— Чи добре це? — задавав я іноді собі це питання. Але відповіді на нього не знаходив. 

Мої друзі умовили мене, що так звикли називати мене в народі. Це заспокоїло мене". 

Щоб помститись німцям-колоністам за спалену Дібрівку, Махно наказав знищити колонію Червоний кут. Але її мешканці, маючи зброю і спеціально обладнані бункери, дали належну відсіч партизанам. Тому, щоб не ризикувати бійцями, "батько" велів запалити усі будинки. Невдовзі колонія палала разом з її захисниками, які засіли у погрібниках, на горищах. Час від часу лунали вибухи прихованих в оселях набоїв і навіть снарядів. 

Воюючи з колоністами та поміщиками, які під охороною австро-німецьких військ повернулися у свої колишні маєтки, Махно зіткнувся з проблемою, яку не знав, як і вирішити. Повертаючи селянам поміщицькі маєтки, млини, маслоробки, реманент тощо, він помітив, що ті бояться брати їх у своє розпорядження і вимагають знищувати, щоб не дісталося взагалі нікому. На запитання "батька", чи не шкода нищити добро, селяни дружньо відповідали: "Спочатку треба прогнати ворога, добути волю, а все зруйноване заново відбудуємо". 

Махно вирішив винищити в Гуляйпільському районі усіх поміщиків разом з їх охороною, щоб назавжди ліквідувати саму можливість повернення колишніх хазяїв у свої помістя. "Чистка" околиць Гуляйполя супроводжувалась масовим знищенням представників панівних класів та їх посіпак. "Смерть! Смерть! — постійно вимагав від своїх повстанців і селян Махно. — Смерть за смерть кожного революціонера, смерть за кожну згвалтовану селянку повинна вражати кожного німецького і австрійського солдата та офіцера, гетьманського вартового чи куркульського сина, який сам зі зброєю в руках або наймав інших боротися проти революції". 

Під гарячу руку повстанців нерідко попадали й попи, які намагалися вгамувати селян, припинити криваву вакханалію. Вони оголошувалися прибічниками і захисниками контрреволюціонерів і знищувалися. Махно навіть заохочував розправу над священнослужителями: по-перше, ліквідовувалися люди, які впродовж років впливали на уми й серця сільського населення, а отже, складали конкуренцію "батькові" у боротьбі за селянство; по-друге, мужик, котрий убивав попа, ставав вільним від своєрідного морального гальма, позбавлявся споконвічного страху перед Божим судом і після цього міг виконати вже будь-який кривавий наказ "в ім'я революції". 

Махно викликав панічний страх не стільки в окупантів, скільки в прибічників гетьманської влади. Чутки про його жорстокість ходили найнеймовірніші. Управляючий канцелярією катеринославського губернського старости Уласс і його помічник Тименов щоденно приймали поміщиків, німців-колоністів, священників, старост, простих обивателів, які з жахом в очах і тремтінням у голосі розповідали про пережите, побачене, а ще більше — про почуте. Управляючий намагався записувати прикмети "отамана розбійників". Виходив досить неприємний портрет: маленький чоловічок на кривих ногах, у чорних окулярах (в нього були настільки божевільні очі, що селяни ще на початку революції попросили одягти чорні окуляри, бо його погляд викликав жах). Багато томів з докладними описами злочинів махновців склали представники гетьманської адміністрації. 

...На станції Гуляйполе юрмилися біженці — поміщики з сім'ями, купці, фабрикати, колоністи, збиті з пантелику інтелігенти. Усі ці люди жадали одного — якнайшвидше залишити махновський район. Раптом серед строкатої товпи пасажирів з'явився робітник у чорних окулярах, який вільно прогулювався пероном серед австрійських офіцерів та чинів державної варти. Багато хто впізнав "батька", але видати не наважився. Наступного дня Махно з'явився на станції у вбранні сільської баби і, лузкаючи насіння, вештався по залах очікування. Зрозуміло, це не було виявом його нереалізованих акторських здібностей. Тут містився австрійський штаб, і Махно сам вирішив розвідати ситуацію і плани окупантів. 

Загалом же розвідників та інформаторів у нього було вдосталь у кожному населеному пункті. Перебуваючи в будь-якому селі регіону, він міг не турбуватися, що ворог захопить його зненацька. Селянські застави у разі небезпеки відразу ж повідомляли про неї штаб повстанців. З розвідниками свого загону Махно був небагатослівний. Посилаючи когось на завдання, дружньо поплескував по плечу і чи то жартома, чи всерйоз говорив: 

— Якщо не дізнаєшся — уб'ю. 

Розвідник практично завжди діставав необхідні відомості. 

У Олександрівську зібралися втікачі з усіх районів, охоплених махновським рухом. Вони вимагали від властей рішучих дій, але ті лише безсило розводили руками. 14 листопада 1918 року міський голова Дмитренко разом з повітовим старостою Клюшниковим, головою спілки домовласників Чайкою, заступником голови земської управи Матвєєвим та іншими представниками олександрівських властей вирішили просити захисту в Києві. Хтось у відчаї запропонував надіслати телеграму на три адреси — головнокомандуючому німецькими військами на Україні, голові Ради Міністрів та Всеукраїнському з'їздові хліборобів. Усі присутні підтримали цю ідею, і через годину в столицю полетіло таке послання: "Увесь повіт захоплений зграями розбійника Махна. Ріжуть, по-звірячому мордують. Населення повіту панічно тікає, переповнюючи місто, якому загрожує така ж доля. Допомоги нізвідки немає. Всі зусилля місцевої адміністрації, громадських організацій не приводять до бажаних результатів через відсутність на місцях військової сили. Агітація (Махна. — В. В.) має успіх, зважаючи на географічне розташування міста і повіту. Вкрай необхідна негайна присилка крупних військових сил усіх родів зброї". Під телеграмою поставили підписи усі "батьки міста", їх було стільки, що перелік посад і прізвищ зайняв майже стільки місця, скільки й сам текст. 

У ті дні повідомлення такого роду та прохання вгамувати селян надходили до уряду Української держави нескінченним потоком. Проте голова Ради Міністрів усе ж знайшов час прочитати телеграму з Олександрівська і, підкресливши слова "зграями розбійника Махна", наклав резолюцію: "Копію надіслати МВС, просити надати допомогу". 

На Україні в період гетьманщини і австро-німецької окупації діяло багато повстанських загонів. Державною вартою і кайзерівським командуванням вони іменувалися не інакше, як банди, і, як правило, властям було невідомо, хто їх очолював. Багато повстанських командирів приховували своє ім'я, просто боячись помсти з боку ворога, розправи з рідними та близькими, а то й односельчанами. Махно ж, будучи людиною безмірно честолюбною, надзвичайно хвалькуватою і такою, що скуштувала смак селянського проводиря у 1917 році, робив усе, щоб його ім'я не сходило з вуст як селян, так і ворогів. Нерідко він посилав різного роду ультиматуми властям, підписуючи їх своїм справжнім ім'ям. Були випадки, коли, зв'язуючись з вищими чинами державної варти, він представлявся: "Я батько Махно". Гетьманці боялися мстивого ватажка повстанців і, захоплюючи не раз Гу