Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Книги » Нестор Махно: легенда і реальність

ПРОВОДИР ПОВСТАЛОГО СЕЛЯНСТВА (закінчення)
Січові стрільці цікавилися Махном. Один з їхніх командирів, Роман Купчицький, згадував: "Між назвищами ватажків повстанських груп дедалі частіше й частіше виринало дивовижне: Батько Махно. Одні казали, що він звичайний собі головоріз, каторжник, що зібрав довкруг себе таку ж саму чесну компанію і нападає на всіх, у кого можна чим-небудь поживитися. Другі говорили, що він народний учитель, засланий за політику в Сибір, тепер вернувся і б'ється з ідеї. Сам він за переконанням анархіст і не визнає ніякої влади на Україні, байдуже, яка і чия вона. Треті впевняли, що він за фахом лікар і більшовик". 

Що з стосується "батька", то він не шукав ніяких контактів з галичанами, не вважав їх своїми співвітчизниками і ставився до них, може, трохи краще, ніж до австріяків. Якось у полон до нього потрапило кілька січовиків, які заговорили вишуканою українською мовою. Махно наказав відпустити їх. Але попередив: якщо будуть боротися проти селян і робітників, то революційні повстанці вважатимуть їх своїми ворогами й нещадно каратимуть. 

Восени 1918 року австро-німецьке командування кинуло проти повстанців значні сили. Загін Махна, неспроможний чинити серйозний опір регулярним частинам, кілька разів був оточений, дивом уникнувши повного розгрому. 

Заради справедливості слід сказати, що Махно у той період не завжди був упевнений у собі як воєначальник. Часто охоплювали його сумніви. Адже, повторимо, він не служив в армії і не знав елементарних основ військової справи. Хоча командування свого часу гуляйпільською "чорною гвардією" й давало йому певні підстави сподіватися, що з подібного роду "військом" він справиться... 

Правою рукою Махна в усіх сутичках з австро-німецькими окупантами був Щусь. Поруч з ним "батько" почувався впевнено, бо знав, що може покластися на колишнього матроса в будь-якій ситуації, вірив, що той не підведе. Без Щуся Махно починав панікувати. Так, 15 листопада 1918 року під час бою поблизу села Тимировка повстанці зазнали поразки, їх несподівано атакував загін мадяр. Це була дисциплінована, добре навчена частина, яка влучним вогнем змусила махновців стрімголов тікати за село. 

— Учіться, учіться, синки, у цих відважних стрільців, як треба брати села у ворога!.. — кричав на ходу своїм бійцям "батько"... 

Мадяри вбили багатьох повстанців, поранили Щуся, Каретникова й самого "батька". Паніка була настільки великою, а ситуація безвихідною, що деякі повстанці, щоб не потрапити в полон, почали стрілятися. Поруч з Махном застрелився партизан Лазаренко. "Батько" підхопив його револьвер і, побачивши, що зник його найближчий помічник Щусь, а решта бійців розбігається хто куди, буквально заціпенів на місці. Він з жахом спостерігав, як наближаються з багнетами наперевіс вороги. Це був кінець. І в цю останню хвилину, коли до скроні вже було приставлено револьвер і залишилося тільки натиснути курок, з-за повороту раптом вилетіла тачанка, і перебинтований Щусь, стріляючи на ходу по мадярах, встиг підібрати Махна і відвезти в безпечне місце... 

У тому кровопролитному бою з 350 бійців загинуло 170, а решта на чолі з Махном та його тодішньою дружиною, дібрівською телефоністкою Тіною, втекла у степ. Повстанці звинувачували "батька" у загибелі загону, але він не падав духом. Адже хвиля селянських виступів зростала з кожним днем, і у будь-якому селі можна було одразу вдвічі, а то й утричі збільшити чисельність війська. 

Поки Махно воював у рідному повіті, розширюючи сфери впливу, далеко за його межами відбувалися події, які згодом певною мірою вплинули на дальшу долю "батька" й навіть докорінно змінили її. 

У листопаді 1918 року в Німеччині перемогла революція. 13 листопада ВЦВК і Раднарком РСФРР аналювали Брестський мирний договір, що дало змогу Радянській Росії відкрито подати українському народові суттєву допомогу у боротьбі проти австро-німецьких окупантів. З цією метою 17 листопада Реввійськрада Республіки у відповідальності з вказівками В. І. Леніна створила спеціальну групу військ курського напряму на чолі з В. О. Антоновим-Овсієнком. Основу її становили дві українські повстанські дивізії, сформовані в нейтральній зоні ще у вересні. 

Отже, частина повстанських сил, які діяли, в основному, на півночі республіки, набагато раніше від махновців почала перетворюватися на регулярне військо. 

20 листопада Тимчасовий робітничо-селянський уряд України звернувся до українського народу з маніфестом про повалення гетьмана і відновлення влади робітників та селян. 

У цей же час, скориставшись крахом кайзерівських окупантів, активізували діяльність українські націоналістичні партії та рухи, які також брали участь у боротьбі проти іноземних загарбників і гетьманського режиму. 14 листопада вони створили Директорію на чолі з В. К. Винниченком і С. В. Петлюрою. 

Махно поставився до Директорії однозначно негативно, як до контрреволюційної організації. Він вважав її спадкоємницею Центральної Ради, котра запросила на Україну австро-німецькі війська, а отже, й збиралася поневолити трудящих, ліквідувати революційні завоювання, реставрувати старі порядки. 

Крім того, "батько" боявся, що прихід до влади Директорії заспокоїть селянство і воно почне залишати повстанське військо. 

Тож, коли в листопаді 1918 року у селі Алєєво на сході місцеві вчителі з запалом розповідали про створення Директорії на чолі з Винниченком, Махно лише мовчки сидів, кусаючи губи, і з деяким подивом дивився на збуджений натовп. Раптом один з ораторів звернувся до нього: 

— Яку позицію ви, батько Махно, із своїми революційно-повстанськими силами займете по відношенню до Української Директорії, на чолі якої, як вам тепер відомо, стала людина, що заслуговує не тільки на повагу, але й на довіру трудового народу? 

Махно від несподіванки розгубився. На нього дивилися сотні селян і повстанців, для яких його думка мала вирішальне значення у визначенні відношення до нового уряду. Ковтаючи слова і запинаючись, він невпевнено почав говорити: 

— Українським трудівникам мало коли щастило в історії їх боротьби. За їхніми спинами майже завжди діяли васали — якщо не польської шляхти, то російських царів, які зраджували їх. Я, певна річ, не знаю Винниченка особисто, але я знаю, що він соціаліст, причому соціаліст, який брав і бере участь у житті та боротьбі трудящих. Він мав і має соціалістичну віру, пафос відчуття і дії. Принаймні, я так зрозумів Винниченка. Однак, що стосується політичного довір'я до нього, то до цього ще далеко. Особливо зараз, коли трудовий народ, звільнившись від політичного рабства, прагне до корінної перебудови соціального життя, а багато хто з винниченків вели його зовсім до інших берегів... Я точно не обізнаний про те, яку роль грав Винниченко в справі укладення Українською Центральною Радою союзу з німецькими й австрійськими царями, союзу, що привів на Україну проти революції шістсоттисячну армію свідомих і несвідомих убивць, які шматують і топчуть ось уже близько шести-восьми місяців тіло української революції, які знищили вже десятки тисяч селян та робітників і продовжують вбивати по цей день... 

Чим довше Махно говорив, тим більш розпалювався. Ніяковість як рукою зняло, і він під схвальні вигуки присутніх в голосом продовжував: 

— Але я знаю, що Петлюра, військовий міністр колишньої Української Центральної Ради, під час нашестя цих орд на Україну йшов у авангарді з гайдамацькими бандами дико розправляючись з кожним революційно мислячим селянином і робітником. І я знаю, що тепер Винниченко рука об руку з цим самим Петлюрою створює на Україні новий уряд. Де ж — я вас, товариші, запитаю, — в революційних українських селах і містах знайдуться серед трударів такі дурні, які б повірили в "соціалізм" цього петлюрівсько-винниченківського українського уряду або "Української Директорії", як вона себе величає?.. 

Аудиторія схвально загула, і Махно уже відверто заявив: 

— Ось чому я не думаю, що революційно-повстанський рух під моїм керівництвом не зможе знайти спільну мову з цією Українською Директорією.. 

А далі "батько", по суті, закликав селянство до боротьби з новою владою на Україні. 

— Української Директорії ми визнавати не будемо, і — стискаючи кулаки, кричав він. — І якщо перед лицем більш небезпечних контрреволюційних сил на Україні ми і не будемо зараз вести збройну боротьбу проти Директорії, то ми будемо дні і ночі недосипати, будемо самим серйозним чином готуватися до цієї боротьби проти Директорії. 

27 листопада повстанське військо вступило в Гуляйполе: Нестор був в ореолі переможця. Ще й, до того ж, на нього чекала приємна звістка: брата Савку та ще кількох соратників випущено з Олександрівської в'язниці. 

Через два дні Махно видав наказ, яким оголосив початок загального походу проти буржуазії. Цікаво, що у цьому документі "він" називав себе лівим есером. Тоді ж було створено військово-революційний штаб у складі Махна (командуючого військом), Білаша (начштабу), лівого комуніста Херсонського, лівого есера Миргородського та анархіста Горєва. Склад штабу переконливо свідчив про те, що у той час Махно не орієнтувався на жодну з існуючих партій, а, навпаки, прагнув використати їх боротьбу для зміцнення своїх позицій і досягнення своїх цілей. 

У листопаді 1918 року преса відводила Махнові цілі полоси. Так, катеринославська газета "Приднепровский край" опублікувала величезну статтю "Походження Махна". Розповідаючи про минуле грізного селянського ватажка, вона повідомляла, що про Махна вперше заговорили ще у 1905 році, коли він на чолі банди анархістів робив грабіжницькі наскоки на економії Олександрівського повіту, за що й був засуджений на 20 років каторги. Повернувшись до Гуляйполя під час правління Корейського, колишній бандитський отаман народним комісаром освіти, а пізніше наркомом військових справ. З 13 жовтня 1918 року, повідомляла газета, Махно розпочав боротьбу проти австрійців. Кореспондент детально описав криваві злочини бандитів, особливо в період 10 по 15 листопада. Махновці забили кілька десятків колоністів, волосних писарів, заможних селян, євреїв. Багатьох з них власноручно розстріляв Махно. За цей час "батько" зі своїми повстанцями пограбували кілька поїздів і повернулися до Гуляйполя, везучи за собою 200 підвод різного майна. 

25 листопада Махно підписав відозву Гуляипільського військово-революційного штабу до населення, у якій наказав під страхом розстрілу припинити пияцтво і гульки. Судячи з повідомлень преси, "батька" з цього дня ніби підмінили. Того ж дня повстанці захопили залізничні станції Пологи і Новокарлівку, відібравши у касира виручку. Але гроші собі не взяли, а, оформивши відповідний документ про конфіскацію 55 580 карбованців 96 копійок, почали чекати "батька". Тоді ж було "до особливого розпорядження" затримано пасажирські поїзди, що їхали з Бердянська. Але Махно, який прибув наступного дня, здивував усіх: він дав вказівку всі гроші повернути касиру і поновити рух пасажирських поїздів, до того ж заявив, що більше не втручатиметься у роботу залізниці. 

Листопад—грудень 1918 року були відзначені найбільшими воєнними успіхами махновців. На той час окупанти припинили вже активну боротьбу проти повстанців і лише відбивали їхні напади. 

Дізнавшись від розвідників, що на одній із колій стоїть німецький ешелон з награбованим добром, "батько" розпорядився сформувати з кількох товарних вагонів поїзд. Розмістивши в них повстанців, він вскочив у кабіну машиніста, наказав під'їхати до ешелону і зупинитися поруч з ним. Німецькі вартові не звернули на новоприбулий поїзд ніякої уваги. Скориставшись з цього, махновці обеззброїли їх і зненацька захопили ешелон. Частину здобутих трофеїв роздали місцевому населенню, а основну масу доставили в Гуляйполе. Німецьких солдат Махно наказав відпустити, видавши на вагон по три гвинтівки. 

— Їдьте додому робити революцію, — побажав "батько" кайзерівцям. 

У першій декаді грудня махновці без бою зайняли Пологи, Чапліне, Волноваху, згодом — Царекостянтинівку. 

У цей період Директорія шукала союзу з Антантою, і, щоби виправдати перед громадськістю свої дії, преса не шкодувала чорної фарби, описуючи кривавий розгул махновщини на півдні України, запевняючи обивателя, що ліквідувати "вбивцю, якого не бачив світ", спроможні лише війська Антанти. Так, 27 листопада катеринославська газета "Слово" відверто писала: "Щоденно до нас у редакцію приходять люди з божевільними очима, з тремтінням у голосі — біженці з тих місць та з інших повітів губернії. Вони розповідають про те, що бачили і пережили, і питають: "Чому ніхто на застосовує ніяких заходів для викоренення цієї кривавої пугачовщини? Де у вас тут влада? Хто влада?" І ось ми те ж саме питаємо: де у нас влада? хто у нас влада? 

Ця пугачовщина почалася тоді, коли губернська гетьманська влада була самостійною, коли до її послуг були ще не революціонізовані німецькі сили. Нічого ця влада не зробила не тому, що не могла, а тому, що не хотіла, від недбальства й лінощів. 

Пугачовщина розростається й набирає неймовірних розмірів не лише в повітах, а й у містах, уже при новій демократичній владі. Чому ж демократична влада нічого не вживає проти махновщини? Чому не хотять використати німецьку силу, що продовжує залишатися тут? Її слід застосувати для встановлення порядку. 

Але якщо цього не можуть ні гетьманська, ні демократична влада, то хто ж це зробить? Очевидно, це можуть здійснити лише союзники. То ж не дорікайте тим, хто з неприхованою радістю чекає союзників, бо їм немає на кого більше сподіватись". 

Судячи з спогадів В. Винниченка, керівники Директорії не мали чіткого уявлення про Махна і кінцеву мету його боротьби. "Неможливо з певністю сказати нічого, — писав голова Директорії, — навіть про таку відому постать у повстанському рухові, як Махно. З оповідань одних — він ідейний анархіст, свідомий українець, з романтичним устроєм свого війська, на зразок запорозького; з оповідань других — це просто бандит, безпринципний, антиукраїнець". 

Враховуючи досить високу боєздатність армії "батька", "головний отаман" військ Директорії Петлюра розпочав з ним переговори про спільні дії. 15 грудня було підписано угоду, згідно з якою Петлюра мав забезпечувати його зброєю, боєприпасами, продовольством, а Махно дозволив проводити мобілізацію селян Гуляйпільського повіту до армії Директорії. Однак цей альянс існував лише кілька днів, надалі Махно вів активну боротьбу з петлюрівцями, її хід у 20-х числах грудня 1918 року детально описав у автобіографічному романі "Третя рота" учасник тих подій відомий український поет Володимир Сосюра. 

У грудні робітники та селяни Катеринославщини активізували боротьбу проти петлюрівців, які намагалися поширити владу Директорії на всю губернію. Значна ж частина губернії перебувала під контролем повстанців, діями переважної більшості яких керував губвійськревком, створений більшовицьким комітетом. 

У той час Катеринослав неначе уособлював собою політичну карту України. Район Чечелівки був у руках більшовиків, територію від вокзалу до пошти контролювали петлюрівці, а в центральній частині дислокувалися війська 8-го білогвардійського корпусу. Крім того, у місті знаходились німецькі частини, які оголосили нейтралітет. Невдовзі петлюрівці активізували свої дії і захопили Катеринослав, вигнавши звідти війська політичних противників. 

Катеринославська організація КП(б)У поставила за мету визволити місто від військ Директорії, але сил у більшовиків бракувало, тому вони звернулися по допомогу до Махна, який перебував поблизу губернського центру. "Батько" погодився, оскільки плекав надію дістати у катеринославських арсеналах зброю, боєприпаси, а також продовольство. До того ж йому було запропоновано, очевидно, з тактичних міркувань, посаду головнокомандуючого. Це можна пояснити тим, що за тих умов більшовики не мали можливості забезпечити нормальне життя такого великого промислового центру, як Катеринослав, що неминуче підірвало б їх авторитет у масах. Тож розв'язання цих життєво необхідних завдань було покладено на Махна. Та й серед членів обкому КП(б)У не було особи, яка б користувалася такою популярністю, як "батько". 

Але перед тим як обійняти посаду головнокомандуючого, Махно зажадав від більшовиків публічного вибачення за те, що їх преса називала його особисто і повстанців бандитами. Катеринославська газета "Звезда" надрукувала відповідь, у якій говорилося: "Ми називали Вас "бандитом", оскільки Ви не приєднали Вашу діяльність до загальнореволюційного руху. Далі в газеті сказано лише про "бандитську популярність", але не безпосередньо про Вас, як про бандита. Вважаємо, що вибачатися нам ні в чому". Махно задовольнився таким поясненням. 

А тим часом по Катеринославу гуляли чутки, одна жахливіша за іншу. Обивателі говорили про наближення махновців до міста, що "батько" вимагає від петлюрівців впустити його військо лише на три дні в Катеринослав, щоб установити анархо-комуністичний лад і відібрати усе в багатих і віддати бідним... 

Увечері 26 грудня до Нижньодніпровська, де були зосереджені повстанські війська, прибув сам "батько" зі своїм загоном — 100 кавалеристів на чолі зі Щусем і 400 піхотинців під командуванням Калашникова з 6 кулеметами. О 22-й годині розпочалася нарада командного складу частин, що мали брати участь у наступі на Катеринослав. Всю ніч тривало обговорення майбутніх бойових дій. Найбільшу турботу повстанців викликала значна кількість сил противника — близько 40 тисяч піхоти, понад 250 кулеметів, 3 легких батареї, 3 бронепоїзди, 2 автоброньовики і т. п. Стало також відомо, що командир однієї з петлюрівських батарей, Мартиненко, заявив про перехід на бік повстанців. Зваживши всі ці обставини, командири повстанських загонів вирішили наступати на місто. Велику надію вони покладали і на селянство навколишніх місцевостей, яке вважали своїм надійним резервом. 

О 4.30 ранку 27 грудня нараду було оголошено закритою. Махно пішов відпочивати, доручивши здійснення плану захоплення вокзалу загонові під командуванням Тесленка. 

Наступ вирішили розпочати о шостій ранку. Найнебезпечнішою ділянкою вважався міст через Дніпро, який охороняли кулеметники. Тому повстанці застосували тут військову хитрість: попереду пустили товарний поїзд без машиніста, який складався з порожніх вагонів, а за ним повільно рухався бронепоїзд, де причаїлася група бійців, озброєних гранатами й кулеметами. Петлюрівська охорона безперешкодно пропустила товарняк, здивовано вдивляючись в розкриті двері порожніх вагонів. У цей час десант з бронепоїзда, що йшов слідом, закидав вартових гранатами і відкрив ураганний вогонь по артилерійських позиціях петлюрівців. На пероні почалася жахлива паніка. Миттєво поширилася чутка, що на місто наступає Махно на чолі 5-тисячного війська. Як тільки повстанці з'явилися на вокзалі, батарея Мартиненка підняла білий прапор і перейшла на їхній бік. 

Після захоплення мосту і вокзалу до міста прибув ешелон махновської піхоти під командуванням Калашникова. Однак, замість того щоб продовжувати наступ і закріплювати досягнутий успіх, вони кинулися до залишеної петлюрівцями зброї і почали вантажити гвинтівки, кулемети й боєприпаси у вагони. Здійсненню розробленого плану загрожував провал. Між тим повстанські загони, залишивши станцію на махновців, рушили в глиб міста. Почалися запеклі вуличні бої. Але головнокомандуючий не поспішив до місця бою, на кілька годин кинувши війська напризволяще. Лише о 9-й ранку Махно прибув на вокзал. Йому одразу ж доповіли, що повстанці, які звикли вести бойові дії лише на відкритій місцевості, раз у раз потрапляють у влаштовані ворогом пастки. Причаївшись у будинках, на горищах і в підвалах, петлюрівці пропускали їх уперед, а тоді розстрілювали у спину. Проти повстанців виступили офіцери, юнкери, гімназисти. Бій точився буквально за кожний будинок, за кожний квартал. Серед наступаючих з'явилося багато поранених. 

У цій ситуації Махно не знайшов нічого кращого, ніж відкрити ураганний вогонь по місту із захоплених гармат. Він сам, по-дитячому захопившись, стріляв з гармати. Неясно, куди саме цілив "батько", але чимало будинків дістали пробоїни. У будинок духовної семінарії, наприклад, потрапило 18 снарядів. Гармата була не закріплена і після кожного пострілу під збуджені вигуки головнокомандуючого відкочувалася далеко назад. Втім Махно, який не мав елементарного уявлення про прийоми артилерійської стрільби, вважав це нормальним явищем... 

Трохи оговтавшись, петлюрівці перейши у контрнаступ і потіснили повстанські війська. 28 грудня Махно приступив до реалізації своєї головної мети. Він наказав вантажити гармати і спорядження, а практично — все, що потрапляло під руки, — в ешелони і відправляти до Гуляйполя. Трофейну зброю одержали й гуляйпільські селяни. 

29 грудня військово-революційний комітет Катеринославської губернії призначив 11 комісарів, на яких покладалося завдання відновлення нормального життя у місті. Комітет затвердив Махна головнокомандуючим радянської революційної робітничо-селянської армії Катеринославського району. 

В понеділок 30 грудня місто вже повністю контролювалося повстанцями. Протягом усієї "громадянської війни в місті", як назвали цей період катеринославські обивателі, махновці займалися розбоєм. Під приводом пошуків петлюрівців та їх спільників, що стріляли з вікон будинків, вони вдиралися до квартир і безжалісно їх грабували. Махновці відмовилися від пропозиції ревкому забезпечувати їх усім необхідним, висунувши гасло "Від кожного — за здібностями, кожному — за потребою". 

Здібності ж махновців, як влучно підмітив анархіст Рощин, виявлялися у великих потребах, їхні безчинства викликали численні нарікання катеринославців. 

Махно, який ще кілька днів назад у відповідь на скарги своїх "хлопців" про те, що вони легко вдягнені, заявляв: "Переодягнетесь в місті", 31 грудня змушений був випустити відозву, в якій говорилося: 

"При зайнятті міста Катеринослава славними партизанськими революційними військами у багатьох частинах міста посилилися грабунки, розбій і насильства. Твориться ця вакханалія в силу певних соціальних причин (або це чорне діло коїться контрреволюційними елементами з метою провокації). В усякому разі, це робиться ім'ям славних партизанів-махновців, що борються за незалежність, щасливе життя всього пролетаріату і трудового селянства. 

Щоб запобігти цьому розгулові паскудства, що чинять безчесні люди, які ганьблять всіх чесних революціонерів, незадоволені світлими завоюваннями революційного народу, я ім'ям партизанів усіх полків оголошую, що всілякі грабунки, розбої чи насильства ні в якому разі допускатись не будуть у даний момент моєї відповідальності перед революцією і будуть мною припинятися у корені. Кожен злочинець, який вчинив злочин взагалі і, особливо, під ім'ям махновців або інших революційних загонів, що творять революцію під розумінням відновлення радянського ладу, буде нещадно розстрілюватися, про що оголошую всім громадянам, закликаючи їх також боротися з цим злом, підриваючим в корені не тільки завоювання революції, але і взагалі життя чесного трудівника. 

Головнокомандуючий батько Махно". 


Але цей документ практично не вплинув на мародерів, які розцінили його так: "Грабуй, але на очі батькові не потрапляй". Цим принципом махновці керувалися аж до свого остаточного розгрому в 1921 році. Щоправда, у ряді випадків "батько" привселюдно особисто розстрілював мародерів, грабіжників і гвалтівників, які потрапляли йому під гарячу руку, чим примножував свій моральний капітал і зміцнював популярність захисника селянських мас. 

Члени ревкому робили спроби перешкодити вивезенню до Гуляйполя зброї і награбованого майна, але вжити суворих заходів не наважилися. Вже тоді Махно зрозумів, що в умовах громадянської війни, в якій брало участь багато сторін, мало хто ризикне вести боротьбу з його військом. Поступово у "батька" міцніла впевненість у вседозволеності й безкарності. 

Між тим впертий опір петлюрівців у Катеринославі означав, що вони сподівались на якусь допомогу. Однак головнокомандуючий не звернув на це ніякої уваги. Замість переслідування ворога і його остаточного розгрому Махно почав вимагати однакового представництва у ревкомі більшовиків, махновців та есерів, з якими уклав союз. Робив це виключно для задоволення власних амбіцій, бо знав, що не сьогодні-завтра повернеться зі своїм військом до Гуляйполя. 

В цілому ж звиклий вже до легких перемог Нестор вирішив, що справу зроблено. Коли йому доповіли, що петлюрівці концентрують свої сили неподалік міста і до них йде підмога з Верхньодніпровська, Махно заявив, "що вони духу нашого бояться, ніхто не прийде", і не вжив для оборони Катеринослава ніяких заходів. 

Розгул махновщини змусив ревком утримувати свої повстанські загони поза містом, щоб не піддавати їх згубному впливу. Це значно ослабило сили захисників Катеринослава. І коли 31 грудня петлюрівські війська під командуванням Самокиша перейшли у наступ, вони легко розгромили махновців і революційні загони. Кинувши своє військо, головнокомандуючий разом із Щусем утікли за Дніпро. 

Мешканців Катеринослава такий перебіг подій не здивував. Вони швидко знайшли просте пояснення. У місті поширилася плітка про те, що начебто у молоді роки Махно вбив свого брата, за що був засуджений на довічну каторгу. Вийшовши після революції з ув'язнення і ставши ватажком банди головорізів, він вирішив помститися своїм суддям. Для цього на кілька днів захопив Катеринослав і розстріляв прокурора окружного суду Авер'янова, який виступав обвинувачем на суді про братовбивство. Після цих розповідей, яким багато хто вірив, фігура Махна виглядала в очах обивателей ще більш кривавою і зловісною. 

Бої за Катеринослав переконливо довели, що Махно здатний застосовувати лише тактику партизанських дій і не вміє керувати великими об'єднаними силами, успішно вирішувати воєнно-стратегічні та оперативні питання. До того ж він так і не зумів впровадити сувору дисципліну, хоч інколи й пробував це робити. 

Розгром під Катеринославом гнітюче вплинув на Махна. Всю вину за це він вирішив звалити на більшовиків. На станції Синельникове Махно захопив штабний поїзд і всю дорогу, як свідчив пізніше провідник, "лаяв більшовиків і говорив, що треба до біса порозганяти всі більшовицькі штаби, тоді повстанці будуть з нами". Можливо, тоді "батько" вперше (хоча й досить сумбурно) висловив ідею, яку часто намагався згодом втілити в життя в ході громадянської війни будь-яким чином (насамперед за допомогою демагогічних розпатякувань про революційну боротьбу махновців, а також різноманітних обіцянок) залучати на свій бік червоноармійські загони. 

Водночас Махно зробив певні висновки з того, що трапилося. Зокрема, зрозумів, що в умовах протиборства двох великих сил найкраще залишатися самостійною "третьою силою". Наприклад, ставши на бік більшовиків, що відповідало тоді інтересам переважної більшості селянства, можна було диктувати свої умови й проводити незалежну політитку, оскільки в обстановці жорстокої боротьби з контрреволюцією у останніх не вистачить сил, щоб його приборкати. 

5 січня 1919 року Махно повернувся до Гуляйполя із загоном, що налічував 200 чоловік. На запитання Чубенка, де решта бійців, "батько" крізь зуби процідив: "У Дніпрі" 

Репутація Махна серед повстанців дещо похитнулася, йому потрібна була нова перемога, щоб підняти бойовий дух свого війська. Якраз на той час надійшло повідомлення, що жителі німецької колонії Блюменталь виступили проти махновців. "Батько" вирішив негайно розправитися з бунтівниками і 9 січня розпочав наступ на колоністів. Але ті вчасно підготувалися до оборони і відбили напад. Зазнавши чергової поразки, Махно розлютився і влаштував на станції Ореховській криваву розправу над кількома місцевими жителями, оголошеними "розвідниками з колонії Блюменталь". 

З перших днів існування махновщини їй була властива невиправдана жорстокість, а іноді навіть вандалізм. Надмірна хитрість Махна часто-густо приводила до невиправданих розправ над ні в чому не винними жителями. Махно посилено укорінював у своєму оточенні культ страху. Страх, вважав він, робить людину піддатливішою і покірливішою, обережнішою, зрештою, допомагає їй вижити в екстремальних умовах. 

Однак низькі моральні якості, одверто садистські нахили багатьох підручних Махна часом викликали шалений гнів "батька". Намагаючись припинити криваву вакханалію, він хапався за зброю, щоб розправитися з підлеглими, але був змушений охолоджувати свій запал, коли якийсь командир нагадував йому про криваві розправи, учасником яких був сам Махно. Так, одного разу "батько" наказав Щусю зібрати контрибуцію з колоністів, котрі мешкали на околицях Гуляйполя, в розмірі 50 тисяч карбованців. Одержавши необхідну суму, Щусь без будь-яких підстав розстріляв 8 чоловік. Через деякий час криваву акцію було повторено. В результаті Щусь приніс Махнові сто тисяч і чотирнадцять пар чобіт, знятих з убитих. "Батько" розлютився, але Щусь спокійно нагадав йому конкретний випадок — спалення живцем у паровозній топці священика. 

У повсякденному житті Махно поводився зі своїми командирами, як з прислугою. Будучи напідпитку чи розгніваним, міг будь-кого з них вдарити, образити, хлюпнути в обличчя самогоном чи стьобнути нагайкою. Люди, котрі фізично були значно сильнішими за нього і могли легко урезонити "батька", коли той напивався до нестями, терпіли його знущання й образи тільки тому, що щиро вважали талановитим воєначальником. Махно, зазначав В. Білаш, "мав як особистість великий вплив у нашому колі. Особливо цінили його як адміністратора, його повстанці боялися і корилися, а це в армії дуже важливо і корисно". 

Найулюбленішою для Махна формою спілкування з народом були селянські весілля. "Махно, — згадував П. Аршинов, — завжди знаходив з півгодини-годину часу, щоб побувати на селянському весіллі, куди молоді запрошували його за 2-3 тижні. З селянами він підтримував колишні мужицькі стосунки, був уважним до них і жив загалом тим же простим життям, що й вони". Справді, Махно ділив з односельцями і радість, і горе. Коли окупанти спалили його будинок, а потім, висадивши в повітря стіни, зрівняли оселю із землею, "батько" жив, як і решта погорільців. "У даний момент, — писала газета "Известия", — сім'я Махна знайшла притулок у тісній хаті старшого брата. Махно міг би реквізувати найкращий будинок у багатому Гуляйполі для своєї сім'ї. Але він цього не робить, не бажаючи, щоб хто-небудь мав право сказати, що він використав владу для власного зиску". 

Та, звичайно, всього цього було замало, щоб протягом тривалого часу виглядати в очах селянських мас героєм, невтомним борцем за народне щастя. Добре розуміючи це, Махно нерідко відібране у багатіїв майно роздавав бідним, а згодом привчив селян до того, що вони регулярно одержували залишки від воєнних трофеїв махновців, беручи участь у пограбуванні захоплених міст, поміщицьких маєтків, пасажирських поїздів, військових ешелонів тощо. 

Партизанські армії на Україні, зазначив М. О. Скрипник, об'єднувала не стільки військова дисципліна, скільки особиста симпатія до своїх командирів, до того чи іншого "батька". Тому велика популярність серед селянства дала можливість Махнові створити найбільш численну й найсильнішу повстанську армію. 

Наприкінці 1918 — на початку 1919 року махновщина не вкладалася у звичні для того часу рамки класової боротьби. Тому різні партії прагнули бачити в ній відображення якогось історичного явища, характерного для минулих століть. Наприклад, О. М. Коллонтай проводила паралель між махновщиною і запорозькими козаками; українські боротьбисти схильні були порівнювати махновський рух з пугачовщиною. 

Справді, махновщина була генетично пов'язана з українським козацтвом, однак Махно узяв на озброєння від своїх славних предків лише ідеї високої любові до особистої свободи, мужність, молодецтво, заразливу веселість й неповторний гумор, готовність бути оборонцями порівняно невеликого Гуляйпільського району. Про незалежність же й суверенітет всієї Уквін не думав, і взагалі національні питання його не цікавили. Це пояснюється, насамперед, багатонаціональним складом населення півдня України, де махновці користувалися великою підтримкою селянства. Перебуваючи у зеніті слави й успіхів, "батько" мріяв створити на півдні власну державу "Махновію", можливо, беручи за зразок Січ. Намагаючись знайти аналоги своєму рухові, Махно спочатку вбачав його коріння у запорожців, але, почавши боротьбу з гетьманом, а потім з отаманом Петлюрою, які також шукали свої витоки в українському козацтві, дедалі частіше став говорити про селянські війни, мріяв про те, щоб стати в один ряд з такими ватажками селянських мас, як Разін і Пугачов. 

На початку січня 1919 року, коли військо Махна зазнало кількох відчутних невдач на полі бою, "батько" був змушений серйозно замислитися над тим, як захистити Гуляйпільський район не лише від петлюрівців, а й від білогвардійців, які розпочали наступ на півдні України. Тоді він не знав і навіть не підозрював про існування барона Нолькена. А той цікавився і збирав відомості про селянського "батька". Почав він цю скрупульозну роботу ще тоді, коли Махно воював з австро-німецько-угорськими загарбниками та гайдамаками, але особливо пильно став придивлятися до Махна наприкінці 1918 року, коли між повстанцями і білогвардійцями почали виникати збройні сутички. Барон, який був представником Добровольчої армії при союзному командуванні в Криму, розумів, що коли почнеться наступ Денікіна на Україну, то першим з ким доведеться схрестити зброю, буде Махно. 22 грудня 1918 року Нолькену доповіли, що з Керчі в Бердянськ направлено артилерію для посилення частин, які ведуть сутички з махновцями, а наступного дня барон з задоволенням дізнався, що Махно зазнав поразки від німецьких колоністів. З січня 1919 року він зробив запис: "Документально встановлено зв'язок Махна з більшовиками", маючи, очевидно, на увазі участь "батька" в штурмі Катеринослава. 

У цей період на Україні відбувалися важливі події. 1 січня повстали робітники Харкова, які наступного дня при підтримці військ, що підійшли з півночі, відновили в місті радянську владу. До Харкова переїхав Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 

4 січня 1919 року на базі Групи військ курського напряму було створено Український фронт під командуванням В. О. Антонова-Овсієнка. Перед ним постало завдання: розгромити війська Директорії на Україні і, якщо буде така потреба, спробувати відбити наступ збройних сил Антанти, які розпочали інтервенцію на півдні України. 

Після визволення Харкова новостворена Група військ харківського напряму діяла на південному сході, а Група військ, якою командував П. Ю. Дибенко, наступала на Катеринослав — Лозову. 

Події на півдні викликали велике занепокоєння селянства, яке розуміло, що з приходом білогвардійців будуть відновлені дореволюційні порядки, зокрема земля знову перейде до поміщиків. Тому районний з'їзд, який відбувся 23 січня 1919 року v селі Велика Михайлівка, відбиваючи волю переважної більшості селян, закликав підтримувати Махна, оголосив петлюрівщину та білогвардійщину головною небезпекою і прийняв рішення повернути з армій Петлюри і Май-Маєвського своїх земляків, які були силоміць мобілізовані на фронт. Було вирішено також створити місцеву Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів. Всім військам, які брали участь у бойових діях на Україні, пропонувалося об'єднатися під гаслом "Усі на шлях революції за владу трудового народу". До Гуляйпільського району рвалися білогвардійці. Вони наступали з трьох сторін: з боку Волновахи, Великого Токмака та Орехова. "Батько" воював на два фронти: і з петлюрівцями, і з білогвардійцями. Йому доповіли, що Куриленко вступив у переговори з отаманом 1-го Хортицького українського куреня Чайковським і настійно просить артилерію і кулемети, щоб обеззброїти петлюрівців. Але стурбований наступом Добровольчої армії Махно не захотів вплутуватися у цю аферу. Він дав вказівку Петренкові взяти Гришино, що той і зробив, а Каретникову — оволодіти станцією Синельниково. Тут махновці захопили великі трофеї — 280 тисяч патронів. Однак загі
Категорія: Нестор Махно: легенда і реальність | Додав: sb7878 (24.06.2009)
Переглядів: 487 | Рейтинг: 3.5/2 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017