Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Книги » Нестор Махно: легенда і реальність

КОМБРИГ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ

Повстанська армія увійшла до складу радянських військ на таких умовах: внутрішній розпорядок лишається незмінним; до її складу включаються комісари, призначені командуванням Червоної Армії; махновські частини підпорядковуються вищому командуванню лише в оперативному відношенні і не передислоковуються з свого району; одержують військове спорядження і утримання нарівні з червоноармійськими частинами; за ними залишається попередня назва "революційна повстанська армія" і зберігаються чорні прапори. 

До речі, елементи партизанщини були притаманні не лише армії Махна, а практично всім повстанським загонам, що діяли на Україні. Тому В. І. Ленін, направляючи в середині січня 1919 року на Україну X. Г. Раковського, який мав очолити Раднарком УСРР, одним з головних завдань ставив ліквідацію у військах пережитків партизанщини і створення міцної, дисциплінованої Червоної Армії. 

На момент вступу армії Махна до складу радянських військ Український уряд здійснив ряд заходів, спрямованих на створення регулярних збройних сил республіки. Так, на засіданні його 27 грудня 1918 року було прийнято постанову про створення Червоної Армії України, а 28 лютого — відповідний декрет, згідно з яким Червона Армія створювалась як армія диктатури пролетаріату і формувалася за принципом загальної військової повинності. Для керівництва військовим будівництвом у республіці на базі військового відділу Тимчасового робітничо-селянського уряду України було створено Народний комісаріат у військових справах на чолі з М. І. Подвойським і В. І. Межлауком. 

На початку лютого армія Махна пліч-о-пліч з радянськими частинами вела успішні бойові дії проти контрреволюційних сил. 6 лютого Бюро друку України повідомило, що червоні війська під командуванням П. Ю. Дибенка ведуть жорстокі бої з козаками-чеченцями, в результаті яких захоплено багато зброї і полонених. Особливо наголошувалося на тому, що "відзначився в боях колишній вождь повстанських загонів, тепер командир бригади Махно". Після вдало проведеної операції проти денікінців у районі села Царекостянтинівка повстанці захопили багато зерна і відправили його в Москву та Петроград. "Гуляйпільське революційне селянство, а також селянство всіх прилеглих областей, командний склад і повстанські селянські загони... Гуляйпільський Раддеп, революційний польовий штаб Махна, — зазначалося в ухваленому з цього приводу документі, — 90 вагонів борошна, що ми маємо як здобич у бою з добровольчими бандитами, як військову здобич, піднесли в дар московським, петроградським революційним селянам і робітникам. Повстанські селяни названого району і всі їх ватажки протягують свою товариську руку і вітають своїх революційних товаришів". 

Йдучи на союз з радянською владою, Махно знав, що вона заарештувала й віддала під суд його колишнього соратника й суперницю Марусю Никифорову. Після того як влітку 1918 року він залишив її загін й сам вирушив до Москви, Никифорову заарештували в Саратові чекісти, її перевезли до Москви й посадили до Бутирської в'язниці, спогади про яку були ще свіжі у "батька". У глибини душі він із задоволенням сприйняв цю звістку, оскільки недолюблював високомірну й істеричну жінку, з якою мусив ділити владу в Олександрівському повіті. Махно вважав справедливим, щоб анархістка, яка майже 10 років жила за кордоном, у той час як він потерпав у тюремних казематах, хоч трохи побула в його становищі... 

Никифорову спершу хотіли виправдати, але коли за справу взявся Г. Пятаков, котрий добре знав стан справ на Україні, її визнали винною у тому, що, виступаючи "під маскою заступника пролетаріату", не рахувалася з місцевою радянською владою і перешкоджала її нормальному функціонуванню. Щоправда, У Никифорової знайшовся й заступник в особі В.О.Антонова-Овсієнка. 21 та 23 січня 1919 року, розглянувши справу, Московський революційний трибунал визнав Никифорову винною в дискредитації радянської влади, невиконанні наказів місцевих органів і проведенні масових незаконних реквізицій та відвертих грабунків. У той же час трибунал, враховуючи революційні заслуги, виправдав її, заборонивши протягом 6 місяців займати відповідальні посади. Махно здогадався, що Никифорова повернеться на південь, але тепер вона не складала йому ніякої конкуренції. 

Водночас цей та інші процеси, зокрема над П. Дибенком посіяли у душі "батька" деякі сумніви щодо стабільності відношення радянської влади до тих, хто її підтримує і бореться на її боці. Ці побоювання Махно висловить пізніше Дибенкові, і вони таки справдяться. 

Існує думка, і це підтверджують деякі джерела, насамперед матеріали тогочасної преси, що радянська влада спочатку дуже лояльно ставилася до Махна і його війська, однак згодом, по мірі того як він підпадав під вплив анархістів, а бригада перетворювалася фактично на банду, нібито різко змінила ставлення на негативне. Насправді ж це не так. ЦК КП(б)У і уряд республіки, виконуючи вказівку Леніна про рішучу боротьбу з махновщиною, відразу ж повели наступ на неї. 1 лютого, заслухавши питання про становище в Катеринославі, Президія ЦК КП(б)У запропонувала ліквідувати рештки махновщини як ударну силу партизанщини. Правда, це було зафіксовано в секретних документах, і про справжнє відношення партії і уряду до Махна і його повстанців знало дуже вузьке коло керівних діячів. Тому центральна преса позитивно оцінювала дії Махна. Перша публікація на цю тему з'явилася 9 лютого в "Известиях". Через п'ять днів "Правда" надрукувала статтю Ю. Гавена "О батьке Махно и махновщине". У ці ж дні в Гуляйполе виїхав кореспондент Бюро друку України. Повернувшись 15 лютого до Харкова, він склав звіт про відрядження, в якому, зокрема, говорилося: "Штаб Махна розташований у містечку X (Катеринослав.губ.) в 6—7 верстах від залізниці. Дістався я до штабу досить пізно — годині о 9 вечора. Було вже темно, але в штабі кипіла гарячкова військова робота: уміло і швидко поновлювався телефонний і телеграфний зв'язок з місцями, які за добу до того були залишені "добровольцями", весь час приїжджали з фронту вершники з різними донесеннями. 

Скрізь зброя різноманітного виду і різних систем: шаблі, гвинтівки, револьвери, бомби. Вигляд у всіх надзвичайно войовничий. Мене цікавив сам Махно, якому я привіз газети, що і стали безпосереднім приводом для побачення з ним, тому що махновці мають велику потребу в них. 

Через півгодини я побачив невисокого брюнета з довгим волоссям, красиво відкинутим назад, з поголеним, дуже енергійним обличчям, досить рухливим, і, очевидно, повним енергії і сили. 

З розмови з Махном я дізнався, що загони його реорганізовані і об'єднані в одну бригаду, яка розділяється на полки і роти. Бойові припаси і спорядження частково становлять військову здобич, яку відняли у білогвардійців, а частково доставляються Радянським урядом. 

На другий день я з газетами побував на передових позиціях, де побачив різношерстну селянську масу, передові ланки якої займають залізничну лінію, лежачи прямо на снігу, незважаючи на пекельну завірюху і погане взуття. Спостерігається хороша дисципліна і глибоко вороже ставлення до бандитизму, який майже викорінено. Організовані махновці добре озброєні. Коні, реквізовані у місцевих поміщиків, ситі і витривалі. 

Про хоробрість махновців, про їх стійке небажання відступати перед "добровольцями" та іншими білогвардійськими наймитами і особливо про надзвичайне вміння махновських навідників, які неодноразово розбивали влучним вогнем броньовики "добровольців", розповідають самі "добровольці", як передають жителі залишених "добровольцями" місцевостей. 

Ставлення населення до махновців дружнє, як до захисників і визволителів від білогвардійських наймитів, які, як розповідають жителі, тероризують населення зайнятих ними місцевостей, проводять жахливе насильство... 

У селах і містечках після виходу білогвардійців на базарах зразу ж з'являється багато їстивних продуктів, які віддають махновцям за безцінь або ж даром. 

За це махновці платять жителям тією ж монетою: відняті у "добровольців" гроші, награбовані у жителів, роздають селянській бідності і цією первісною широкою і дикою "добродійністю" воскрешають у пам'яті діяння волзької вольниці Степана Разіна. 

Пригнічені добровольчими бандами селяни, звичайно, підтримують махновців як своїх захисників від білогвардійського та іноземного ярма, і ця підтримка дає махновському руху відому життєвість". 

Зовсім іншої думки про Махна і його військо були члени вищої військової інспекції, яку Наркомвійськ України направив до "батька" одразу після входження його до складу 1-ї чевроноармійської дивізії. На їхню думку, суворої дисципліни в загонах не дотримувалися, належного зв'язку між ними не було, не вистачало комуністів для розгортання партійної роботи, до якої Махно ставився з іронією... 

У січні 1919 року більшість членів уряду України виступила проти перебування на посаді його голови Пятакова. Єдиної думки щодо нової кандидатури не було. Питання про керівництво урядом мала вирішувати Москва й особисто Ленін. Зрештою направили на Україну болгарина X. Г. Раковського. Водночас виникла "криза головнокомандуючого": коли деякі члени ЦК КП(б)У і уряду зажадали замінити командуючого Українським фронтом Антонова-Овсієнка М. Л. Рухимовичем. І хоча після вступу Раковського на посаду голови уряду ситуація нормалізувалася, Махно та його оточення різко виступили проти "призначенців", проти келейного вирішення таких важливих питань без участі найширших мас трудящих. Це особливо красномовно показали районні з'їзди селян і повстанців і насамперед II з'їзд, що проходив у Гуляйполі. Відкрився він 12 лютого співом "Марсельєзи". Від імені повстанців 245 делегатів від 35 волостей вітав сам Махно. На цьому "форумі повстанства" були вперше проголошені антирадянські гасла, пролунав заклик до боротьби проти комуністів. З'їзд розпочався доповіддю представника махновської делегації Лаврова, який їздив на початку року до Харкова на зустріч із членами Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Комісари, заявив доповідач, відмовилися зустрічатися з ними й направили до члена апарату, який познайомив махновців із складом призначеного "згори" уряду, де немає селян і робітників, зате є колишні генерали й чиновники, що "записалися в більшовики". Доповідач закликав делегатів не визнавати ніяких урядів, крім обраного селянами загальним голосуванням з числа своїх представників. 

Пристрасті розпалилися ще більше, коли Махно закликав повстанців боротися проти монополізації Рад комуністами, проти "партійного ярма більшовиків над трудовим народом", переслідувань радянською владою анархістів. Закінчив він свій виступ такими словами: "Якщо товариші більшовики йдуть з Великоросії на Україну допомогти нам у тяжкій боротьбі з контрреволюцією, ми повинні сказати їм: "Ласкаво просимо, дорогі друзі!" Але якщо вони йдуть сюди з метою монополізації України, ми скажемо їм: "Геть руки!" Ми самі вміємо підняти на висоту звільнення трудового селянства, самі зуміємо влаштувати собі нове життя — де не буде панів, рабів, гнобителів і гноблених". 

Виступи Махна завжди привертали увагу селян, бо, як зазначав сучасник, "їх можна назвати навіть захоплюючими завдяки вкладеному в них темпераменту і порівняно гарній формі викладу". Інший констатував, що Махно говорить різко, нескладно, то знижуючи, то підвищуючи голос, повторяючи за кожною фразою, складеною з 5—10 слів, сповнене гніву: "І тільки!" 

15 лютого переважною більшістю голосів з'їзд ухвалив рішення про проведення обов'язкової військової мобілізації серед селянства району. Тоді ж було сформовано вищий орган влади в Гуляйпільському районі — революційно-військову раду, почесним головою якої обрали Махна. 

Рятуючи за вольницю і безвладдя, Махно водночас розумів, що боєзданість армії значною мірою залежить від її організаційної структури. При цьому найефективнішою і найбільш прогресивною він вважав структуру Червоної Армії. Революційно-повстанська армія багато в чому наслідувала РСЧА: дивізії складалися з 3 бригад, бригади — з 3 полків, полки — з 3 батальйонів і т. д. 

21 лютого 1919 року з частин Групи харківського напряму, що перебували під командуванням Дибенка, Григор'єва і Махна, була створена Перша Задніпровська Українська дивізія, її начальником призначили Дибенка, командиром 3-ї бригади — Махна. 

Бригада складалася з двох полків — 7-го (командир — Калашников, політком — Карпенко) та 8-го (відповідно Куриленко та Конєв). Начальником штабу став Озеров, а комісаром — Петров. Командири були добре знайомі Махнові, начштабу — менше. Озеров був професійним військовим, виходцем з кубанських козаків. Кілька разів поранений, з вщент розтрощеною кистю, він ухитрявся носити в руці нагайку і стьобав нею наліво й направо махновців, марно прагнучи навести у війську "батька" належну дисципліну. Озеров називав себе лівим есером, але в політиці розбирався дуже слабо. 

Через кілька днів до Пологів прибув Дибенко. На площі перед будинком, де розмістився штаб повстанців, зупинився відкритий автомобіль, з якого вийшли троє у військовому. Відійшовши подалі від вікна, щоб часом не помітили, "батько" спостерігав за Дибенком. Він "вирахував" його безпомилково: високий, широкоплечий, засмаглий, з чорною бородою і великими вусами — типовий моряк. Дибенко зупинився перед штабом, дивлячись, як здалося Махнові, прямо на те вікно, з-за якого спостерігав за ним "батько"... Натягнувши папаху і на ходу застібаючи ґудзики своєї шкіряної куртки, Махно вискочив на ганок, а потім швидко збіг до гостя. Дибенко був на голову вищий, його чорні очі дивилися на селянського проводиря зверху вниз. Потиснувши міцно руку Махнові, він заговорив гучним басом, з пафосом і піднесенням: 

— Товаришу Махно, ви призначені командиром третьої бригади революційної радянської Першої Задніпровської дивізії, яку я маю честь очолювати і яка здобула ряд блискучих перемог над ненависними ворогами трудового народу... 

У штабі Дибенко на карті показав місцезнаходження військ дивізії, висвітлив загальну ситуацію на фронті. Під час обіду розповідав про штурм Зимового палацу, про те як воював з німцями під Нарвою, де революційні війська зазнали поразки. Підхопивши цю тему, Махно сказав, що спочатку гуляйпільці теж були розбиті 

П. Ю. Дибенко і Н. І. Махно. 1919 р.

окупантами, 

П. Ю. Дибенко і Н. І. Махно. 1919 р.
але потім відплатили австріякам, німцям та гетьманцям сповна, під їх ногами земля буквально горіла. Різними кумедними епізодами доповняли цю 
розмову Куриленко, Щусь, Чубенко та інші махновські командири. 

"Батько" дуже радів новому призначенню і пишався званням комбрига. Якось у вузькому колі заявив: "Хіба думав я, що командуватиму бригадою, не пробувши й дня на військовій службі, а теперь ось командир бригади..." 

Наявність махновських частин у складі Червоної Армії була, звичайно, аномальним явищем. На одному фронті, пліч-о-пліч билися з ворогом два військових з'єднання, які, по суті, завжди по-різному сприймали своє головне призначення; якщо командування першого вимагало від особового складу дотримання суворої дисципліни, закликало мужньо, не шкодуючи життя, боротися в ім'я великих ідей революції, то у махновській бригаді й мови не було про такий військовий порядок, навпаки, серед бійців культивувалися вседозволеність, прищеплювалися зневага до законної влади, непідлеглість особистих інтересів колективним. За цих умов нестійкі й несвідомі елементи, природно, тягнулися туди, де панував примітивний принцип: все, що здобудеш, твоє. 

Махно висунув гасло "Геть призначенців", тобто присланих командуванням Українського фронту командирів. Натомість у підпорядкованих йому частинах молодших командирів обирали самі бійці, а старших призначав особисто "батько". При цьому керувалися не рівнем військової підготовки кандидатів, а принципом земляцтва. В результаті командирами ставали, як правило, заможні хазяї, котрим раніше належали ключові позиції в житті села. Махно навідріз відмовився від військових спеціалістів, лаяв радянську владу за те, що вона приймає на військову службу царських генералів і офіцерів, внаслідок чого нібито послабляються революційні збройні сили. Анархічні дії "батька" найбільше дратували Троцького, котрий називав комсклад бригади "нетямущими і безпутними анархістськими командирами" і звинувачував їх у всіх невдачах. 

Відмова від використання досвідчених військових спеціалістів зумовлювалася не лише примхами Махна (у його війську були гуляйпільці, які дослужилися до нижчих офіцерських чинів), а й тим, що на відміну від регулярних частин Червоної Армії махновці використовували переважно партизанські форми ведення воєнних дій, коли й знання військспеців начебто ні до чого. Практично командував усім військом "батько", а військрада і культпросвіти на морально-бойову підготовку бійців істотно не впливали. 

І все ж таки Аршинов і Махно розуміли переваги запроваджуваного більшовками суворого централізму, обов'язкового виконання кожним дорученої справи, дотримання дисципліни тощо і почали, хоча й не завжди успішно, запроваджувати ці принципи у своєму війську, викликавши хвилю невдоволення і нападок з боку "охранців анархістської думки й практики". 

Аршинов знав, що без Махна і його війська анархісти не становлять ніякої реальної сили і всі їхні ідеї нічого не варті й приречені на провал. Тому він, як міг, прагнув перетворити махновську вольницю на дисципліноване боєздатне військо. "Батько" ж, зі свого боку, намагався використати роль централізації і дисципліни, насамперед, для утвердження "єдиноначальності" у війську. 

Махно, між іншим, мав неабиякі військові здібності. На початку 1919 року, як констатували представники радянського командування, які ретельно знайомилися з махновською бригадою, він чудово володів усіма видами зброї — добре знав кулемет і гвинтівку, вправно бився шашкою, влучно стріляв з "маузера" і "нагана". Міг вести вогонь і з гармати, що викликало особливе захоплення повстанців. "Батько" був вправним вершником, вміло управляв тачанкою. Існує твердження, що в основному він займався військовою справою, а ідеологічну роботу за нього вели члени анархістської організації "Набат" — Аршинов, Волін, Барон, Тепер та інші. Однак це не так. У 1918 році, коли теоретиків-анархістів і близько не було серед повстанців, агітаційно-пропагандистську роботу вів сам "батько". Ставши комбригом, пильно стежив за політичним життям на Україні. Люди, яких він посилав на з'їзди Рад, залишалися, по суті, безіменними і оголошувались лише як представники махновців. На Катеринославському губернському з'їзді Рад, що розпочався 10 лютого 1919 року, з 226 делегатів 204 представляли комуністів та співчуваючих їм, і лише 1 зареєструвався як анархіст. Це був представник повстанців-махновців. Коли секретар губкому КП(б)У Аверін надав йому слово, він наголосив на тій виключній ролі, яку відіграють загони у справі розгрому ударних сил контрреволюції на Україні, яскраво змалював труднощі і нестачі, яких зазнають повстанці заради досягнення "заповітної мрії - світлого царства трудящих". 

Своє привітання з'їзду махновський оратор завершив так: "У нашу братню сім'ю відкритий доступ кожному, хто дійсно палає бажанням звільнити трудовий народ від ярма капіталізму. У наших лавах немає місця лише бандитам та контрреволюціонерам. З ворогами революції ми безпощадні". Останні слова потонули в бурхливих оплесках. Подібні виступи звучали не раз і знаходили відгук в серцях простих людей. Багато хто мріяв потрапити до лав, як спочатку здавалося, безстрашних і незламних борців за ідеали революції. 

На початку березня 1919 року, коли в Харкові проходив III Всеукраїнський з'їзд Рад, Махно не проминув направити свою делегацію, щоб знову нагадати усій Україні про те, що існує така сила, як військо Махна, і що вона не буде пасивно спостерігати за діями властей. 

У період між II та III з'їздом повстанців, тобто у березні — на початку квітня, Махно, як згадував Тепер, "глибоко й щиро зненавидів анархістів". Ненавидів за те, що вони тримаються незалежно, ненавидів за їх вчинки, за повсякденні вимоги грошей "на рух", ненавидів, нарешті, за те, що сам перебував в їхніх тенетах, не маючи сили перескочити через голови баронів, воліних, черняків та інших. Тепер він вважав, що радянська влада упустила момент, коли можна було безболісно заарештувати секретаріат "Набату" й усіх анархістів-командирів. 

Останнім часом багато говориться про те, що у Махна не було гідного комісара, який міг би подібно до Фурманова настановити "батька" на шлях істинний, зробити з нього "українського Чапаєва". Одначе такий "Фурманов" у Махна був. У перших числах квітня 1919 року до Гуляйполя приїхав Петро Аршинов — "комісар від анархії". За його вказівкою сюди ж переїхав секретаріат "Набату". Розпочалася планомірна агітаційна кампанія серед селянства, яка зводилася до закликів боротися з владою "звідки б вона не виходила", пропаганда теорії "вільного радянського ладу". Аршинов був ініціатором створення махновської преси і єдиним її редактором, засновником військово-політичних шкіл. Він активно впливав на перестановки комскладу, був причетний до проведення мобілізації селян та ін. 

У середині березня 1919 року махновська бригада наступала на Бердянськ, який після евакуації німців займали білогвардійці. Коли неподалік міста з'явилися роз'їзди махновців, це спочатку не викликало особливого хвилювання серед білих офіцерів, які мали досить непевне уявлення про "батька". Зате не на жарт перелякалися гуляйпільські поміщики, фабриканти й інтелігенція. Вони з жахом розповідали про пережите під владою махновців. Учорашні ж юнкери і гімназисти хвалькувато відповідали: 

— Ми — регулярні війська, а махновці — набрід, котрий нічого не розуміє у війні. 

При перших же ударах махновців білогвардійці посідали на пароходи і втекли до Єйська та Новоросійська. З цивільного населення квитки змогли придбати лише ті, хто заплатив неймовірну ціну, встановлену військовим комендантом. 15 березня махновці увірвалися до Бердянська. "Білогвардійська біднота", що потрапила до рук махновців, зазнала страшних тортур і знущань. Усі гуляйпільці, які свого часу втекли від "батька", та офіцери були розстріляні. 

З перших днів Махно прагнув самостійності. Накази начдива Дибенка, які вважав серйозними і важливими для організації розгрому контрреволюції, виконував справно, а інші, на його думку, формальні, ігнорував. Вимоги командування прибути особисто в штаб дивізії для одержання вказівок або складання звітів пропускав повз вуха. Тоді начдив вирішив сам приїхати до Бердянська. Разом з цією звісткою до Махна з'явилися працівники контррозвідки Глагзон та Цинципер і повідомили, що начдив має намір власноручно розстріляти "батька" за невиконання наказу. Вони розповіли, що Дибенко вже не раз застосовував зброю, розстрілюючи командирів полків за невиконання його наказів. 

Махно був не з полохливих, та й не він їхав до Дибенка, а той до нього. Тим паче, що його оточення ніколи б не дозволило будь-кому підняти руку на "батька". Коли прибув Дибенко, комбриг доповів, як годиться, про бойові операції й, зокрема, про взяття не лише Бердянська, а й станції Волноваха двома днями пізніше. Він прямо натякнув Дибенкові на непевність свого командирського становища, на те, що радянська влада швидка на розправу з командирами будь-якого рангу, і нагадав, як Павла Юхимовича самого судили в 1918 році за поразку радянських військ під Нарвою. 

Щоб остаточно заспокоїти Махна, Дибенко пообіцяв першим повідомити його про будь-які непорозуміння і загрозу з боку вищого командування Червоної Армії. 

Наприкінці березня головком І. І. Вацетіс, задоволений усіхами махновців, дав директиву командуванню Українським фронтом розпочати наступ 3-ї бригади й інших частин Задніпровської дивізії на Маріуполь і далі на Таганрог. 26 березня махновці оточили Маріуполь і після запеклого бою наступного ж Дня захопили його. Після цього вони просунулися на кілька десятків кілометрів у бік Таганрога, де були змушені зупинитись. Щоб подолати опір біло- гвардійців, головком 16 квітня віддав наказ командуючому Українським фронтом надати бригаді Махна енергійну підтримку. Але цей наказ не було виконано. П. Дибенко зосередив основні сили для визволення Криму, залишивши на такій важливій ділянці, як Таганрог — Ростов, лише махновську бригаду. З 15 квітня вона діяла у складі 2-ї Української радянської армії, будучи практично її ударною силою. 4 травня 2-у армію включили до складу Південного фронту. Це було на руку Махнові, оскільки давало можливість, практично нікому не підпорядковуючись, проводити незалежну політику. 

Через Махна виник розлад між командуванням Українського і Південного фронтів. "Батько" був задоволений — він знову став третьою, незалежною силою, акції його зростали, і від його рішення багато що залежало. 

1-а Задніпровська дивізія практично не існувала. З весни 1919 року Дибенко перебував у Криму, Григор'єв — в районі Одеси, а Махно сам воював у районі Приззоз'я. Радянське командування дуже погано постачало його бригаду і зброєю, і боєприпасами, і обмундируванням, і продовольством. Антонов-Овсієнко скористався тим, що з 26 березня Махно підпорядковується Південному фронту, і 5 квітня телеграфував Дибенкові: "Бригада Махна забезпечується патронами Південфронту. Набої слід економити, фронт їх не має. Центром відпущено на весь фронт 3 млн. патронів". 

Близькість Махна з анархістом Аршиновим і засвоєння їм деяких анархістських ідей привернули до "батька" увагу створеної у листопаді 1918 року в Курську групи українських анархістів "Набат". Особливо зріс її інтерес до махновщини весною 1919 року. У цей період Махно і його військо являли досить грізну силу. До того ж між махновщиною і радянською владою намітилися перші серйозні суперечності, що й засвідчив II з'їзд повстанців. 

З 2 по 7 квітня 1919 року вібувся Єлисаветградський з'їзд "Набату", який констатував, що населення розчарувалося в існуючій соціалістичній владі і готове вступити з нею у вирішальну боротьбу. Крім того, набатовці ухвалили рішення про перенесення своєї діяльності на село. Вони готові були співробітничати з будь-якою повстанською силою і в будь-якому регіоні, але махновщина, на їх думку, була найбільш підходящою силою. У квітні до Махна була послана група набатовців, до яких той поставився не лише з недовір'ям, а й цілком негативно. 

На початку 1919 року Махно відійшов від анархізму, політика якого на даному етапі не відповідала інтересам селян, що боролися за землю і владу. Під час зустрічі з представником секретаріату "Набату" Я. Алим (Суховольським), який висловив незадоволення діям Махна як анархіста, Нестор заявив: "Я в першу чергу революціонер, а потім анархіст". Іноді він навіть твердив, що "зовсім перестав бути анархістом і всі зусилля спрямує на зміцнення радянської влади та ліквідацію контрреволюції". 

Наприкінці 1918 — на початку 1919 року, коли Махно вагався, не знаючи, яким шляхом йти далі, на чий бік стати, поряд з ним не виявилося людей, здатних рішуче вплинути на нього, привернути на бік радянської влади. 

Зате Махно активно боровся проти Скоропадського і його хазяїв — кайзеровських окупантів, петлюрівців і білогвардійців. І цього було достатньо, щоб керівні радянські та військові діячі беззастережно вирішили, що "батько" нарешті обрав свій шлях і тепер, за логікою, має завжди виступати проти будь-яких контрреволюційних проявів. 

Посилаючись на революційне минуле і вдаючись до демагогічних роздумів про боротьбу за щастя і визволення народу від ярма експлуатації, Махно міг завоювати довір'я будь-якого співбесідника. У першій половині 1919 року "батько" зустрівся з В. О. Антоновим-Овсієнком, К. Є. Ворошиловим, П. Ю. Дибенком, Л. Б. Каменевим, О. М. Коллонтай, В. І. Межлауком і зумів справити на них приємне враження. Багато хто з них у той час вбачав в його театралізованій анархії славні традиції запорозьких козаків. О. М. Коллонтай навіть назвала Гуляйполе "справжньою Січчю", а Л. Б. Каменев — "картинкою українського XVII століття". 

Між тим партизанщина на Україні 1918 — початку 1919 року була породжена, як зазначав В. П. Затонський, могутньою стихією революції. В загонах, що виникали стихійно, була відсутня військова дисципліна, яку заміняли революційний ентузіазм і безшабашне завзяття. Командири обиралися з рядових бійців. Такі формування самі забезпечували себе зброєю і продовольством, в них не було чіткої структури, постійно змінювалась чисельність особового складу, оскільки бійці самовільно приєднувалися до загонів і виходили з них. 

Махновська бригада, звичайно, нічим не відрізнялася від решти партизансько-повстанських військ. Представники радянської влади, які спілкувалися з Махном, намагалися згладжувати всі гострі кути, щоб, боронь Боже, не розсердити селянського "батька" і тим самим не штовхнути його в бік ворогів. Так, наприклад, на мітингу в Бердянську Махно в присутності Дибенка і Коллонтай відверто паплюжив робітничий клас і його диктатуру, але гідної відсічі не дістав. 

У той час, як командування дивізії і комісари із зворушливою бережністю ставилися до махновщини, анархісти намагалися привернути Махна на свою сторону. Оголосовши війну радянській владі, вони покладали великі надії на селянство, помилково вважаючи, що головною причиною краху австро-німецької окупації на Україні були масові селянські повстання. Якщо селяни, розраховували анархісти, били такого сильного ворога, то зможуть повалити і радянську владу. Махновщину ж набатовці вважали ударною силою українського селянства. Знаючи вразливі риси характеру Махна, зокрема його любов до лестощів, вони проголосили "батька" "народним вождем", "великим анархістом", "другим Бакуніним", поширювали чутку, нібито Кропоткін назвав Махна своїм послідовником і заявив: "Передайте товаришеві Махно, щоб він беріг себе, тому що таких, як він, мало в Росії". 

На перший погляд здавалося, що Махно обласканий без міри і більшовиками, і анархістами. Насправді ж представники радянської влади не обіцяли йому ніяких вигод, вбачаючи в Махнові лише рядового бійця революції. Биті ж анархісти розгледіли в "батькові" свого захисника, ховалися за спиною, згодні були служити під його прапором і, зробивши лідером народних мас, управляти ним, як маріонеткою. Ці останні більше імпонували Махну, і зрештою їхні слова про винятковість, талант селянського ватажка, його визначні військові та організаторські здібності, постійні порівняння з видатними історичними постатями минулого зробили свою справу. Махно знехтував посадою рядового бійця і суворою дисципліною на користь вільних анархістів, безладного життя й вседозволеності. Анархісти обгрунтували політичну платформу махновщини, спрямувавши її вістря проти радянської влади, до якої з весни 1919 року почало негативно ставитися й селянство. 

Захопивши поміщицьку землю і ставши на ній повновласним господарем, заможне селянство південних регіонів України прагнуло створити самостійну сільськогосподарську базу. Однак цьому перешкодило австро-німецьке вторгнення, спроби уряду Скоропадського реставрувати поміщицьке землеволодіння. Піднявшись на боротьбу з іноземною окупацією і домігшись перемоги, селянство знову відчуло себе єдиним господарем на селі. Однак цього разу на заваді стала політика радянської влади, спрямована на ліквідацію сільськогосподарського ринку, заборону купівлі та продажу землі, організацію колективних господарств. Ця політика сприймалася селянами як відвертий замах на свободу й здобутки у боротьбі з численними ворогами. 

У війську Махна торжествували анархія, пияцтво й розпуста. Така "свобода" тільки розкладала повстанське військо, сприяла моральному падінню командирів і самого Махна. Слід зазначити, що на початку 1919 року "батько" навіть змінив зовнішність. Якщо раніше він ще намагався виглядати як військова людина, носив навіть форму і відповідну зачіску, то з розгулом анархії в Гуляйполі відпустив довге волосся, почав одягатися строкато й визивно. Очевидець так описав його зовнішність в той час: "Невеликий на зріст, худорлявий, з довгим, до плечей, прямим темним волоссям, обличчя все чисто поголене, риси обличчя грубі, селянські. Привертає увагу тільки неприємно холодний вираз очей. Одягнений він переважно в шкіряну темно-коричневу куртку, зашнуровані до колін високі черевики, шпори з довгими шенкелями, на голові чорна смушкова шапка". 

Махно не любив, коли анархісти намагалися втручатися у його справи, ведучи агітаційну роботу серед селянства. Так, у лютому 1919 року стара знайома "батька" Маруся Никифорова, повернувшись з Москви, почала розповідати гуляйпольцям про переслідування більшовиками анархістів. "Звичайно, — згадував Чубенко, — це селянам було не зрозуміло, і багато з них протестували, кажучи, що вони чекали чого-небудь розумного, а вона їм розповідає казки про білого бичка. Махно в таких випадках любив підтримати селян і зігнав з трибуни М. Никифорову". 

Знаючи неврівноважений характер Махна, анархісти робили все можливе, щоб нацькувати його на комуністів, втягнути в активну боротьбу прбти радянської влади. Розрив "батька" з більшовиками вселяв у них надію на те, що поступово махновський рух стане слухняною зброєю в руках анархістів. 

Уже в березні 1919 року помічник уповноваженого Наркомзаксправ на Україні А. А. Машицький повідомляв Г. В. Чичеріна про небезпечну позицію Махна. Це повідомлення, щоправда, із значним запізненням — 18 травня — потрапило до В. І. Леніна. 

Згодом потік листів і телеграм про антирадянські дії батька" і підготовлювану ним зраду помітно збільшився. 19 квітня член реввійськради Південного фронту Г. Я. Сокольников направив Раковському й Леніну телеграму в якій говорилося: "Бригада Махна не тільки сама небоєздатна, але й розкладає також сусідні частини 9-ї дивізії. Вам, напевно, відомо, що Махно веде рішучу відкриту боротьбу проти комуністів серед селян і червоноармійців, починаючи від скликання селянських з'їздів, закінчуючи зриванням червоноармійських значків. Юзівські робітники обурюються і стогнуть від грабунку махновських банд. У зв'язку із здачею Маріуполя, поразкою, втечею бригади Махна, чи не вважаєте ви за доцільне прибрати Махна, чий престиж похитнувся, і тим почати оздоровлення ділянки нашого Південного фронту... З одного боку, становище Донецького басейну не може вважатись міцним, з другого боку, просування до Ростова істотно гальмується". 

Дибенко вважав, що ажіотаж навколо Махна нагнітає керівник Катеринославської парторганізації Аверін, який зводить рахунки з представниками військового командування. 12 квітня начдив надіслав Раковському телеграму, в якій повідомив, що Махно справно виконує всі його накази. Дибенко попросив уряд створити комісію, щоб перевірити, "чи дійсно згідно агітації Аверіна штаб тов. Скачка є головним гніздом махновців і штаб моєї дивізії — кублом змови проти радянської влади". 

Однак скарги на Махна та його штаб надходили й від деяких командирів. 28 квітня командир 1-го Ударного полку Задніпровської дивізії Чайка з обуренням написав Наркомвоєн УСРР про те, що, прибувши в Царекостянтинівку, одержав від Махна наказ зайняти відповідну ділянку фронту. Але коли полк прибув у пункт пркзна-:зння, то виявилося, що начальник бойової дільниці Білаш абсолютно необізнаний із станом справ на фронті. Він поінформував Чайку, що його сусіди — 9-й і 13-й полки, однак, як з'ясувалося, фланги були відкриті верст на сорок. "Усе це, мені здається, — зробив висновок комполка, — відбувається через незнання військової стратегії". 

"Батько" Махно й справді мав досить приблизну уяву про свою бригаду, місцеперебування частин, кількість бійців тощо. 4 травня він, приміром, надіслав Білашу та Куриленку телеграму такого змісту: "Повідомте, які частини входять до бригади, найменування їх, прізвища командирів, хоча б приблизну чисельність, місце знаходження полкових, батальйонних штабів". 

На початку квітня 1919 року Махно ще раз продемонстрував свою самостійність і незалежність, призначивши на 10 число проведення III Гуляйпільського районного з'їзду. Спроби П. Ю. Дибенка заборонити це зібрання були розцінені як намір більшовиків ущемити права повстанців. 

З'ї


Взято з: http://exlibris.org.ua/machno/r05.html
Категорія: Нестор Махно: легенда і реальність | Додав: sb7878 (24.06.2009)
Переглядів: 400 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017