Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Книги » Нестор Махно: легенда і реальність

ПОЗА ЗАКОНОМ (закінчення)
Друга заява Махна була усною, і зробив він її 15 червня на бенкеті, влаштованому перед від'їздом у тил Червоної Армії. "Ні, ми були правими, — казав Махно, озираючи присутніх. — Повстанству ми відкрили нову блискучу сторінку в історії, не піддалися на провокацію. Всупереч бажанню Троцького — штовхнути нас в обійми Денікіну — ми витримали іспит блискуче. Оточені трибуналами, які нас розстрілюють, не маючи патронів і снарядів, ми не відступали, а, навпаки, просуваємось уперед. Проте так тривати далі не повинно. На цьому засіданні ми повинні вирішити подальшу долю повстанства, бо не резон вмирати на фронті, коли в тилу розстрілюють. Ми вийшли з підпілля, і спробуй тільки трибунал арештувати когось із нас — ми закатимо таку істерику, що здригнеться й Київ. Досить сентиментальності: треба діяти так, щоб червоний фронт розіграти на користь повстанству. Наша дивізія повинна багнети повернути проти свого тилу: Мелітополя, Федорівки, Олександрівни, де засіли червоні полки чотирнадцятої армії і, як мисливці, розстрілюють наших командирів, роззброюють обози, лазарети. Ми повинні сказати: або йдіть до нас на допомогу проти білогвардійщини, або дайте дорогу на Херсонщину й самі захищайте наші райони. Треба вийти з-під перехресного вогню, відпочити, поповнитися й помститися за стару кривду". 

Але колишньої впевненості у Махна вже не було. Він просувався крадькома від села до села, переважно по глухій місцевості, малоїждженими шляхами й стежинами. Розвідка діяла чітко і знала про все за десятки верст навкруги. 

На Махна покладали надію багаті селяни, які вважали карту отамана Григор'єва битою. Найнявши бідняків для роботи у своїх господарствах і згодом взявши їх на утримання, забезпечивши хлібом, вони посилали наймитів у банди, зокрема до Махна, і таким чином перетворювали їх у фізичну силу для боротьби проти радянської влади. 

Але Махно не покладався цілком на них, а сам вів пропаганду, голосно заявляючи, що захищає сільську бідноту від будь-яких зазіхань як з боку радянської влади, так і Денікіна. "Тепер, при більшовицькому уряді комісарів, чи змінилося твоє тяжке становище?" — риторично питав Махно й тут же відповідав: "Ні, ніщо не змінилося. Селянин, як і раніше, оре і засіває землю, веде своє господарство, а більшовицькі чиновники, наприклад, дармоїди-комісари, приходять і силою багнета у нього відбирають продукти його праці, як раніше відбирали царські пристави та капітан-справник. І якщо при цьому трудівник-селянин буде протестувати, то розплатиться усім своїм майном та своєю головою". 

Крім ідейної підтримки, махновщина давала великі матеріальні вигоди селянам, передаючи у їхні руки значну частину награбованого — сільськогосподарське знаряддя, домашнє майно, одяг тощо. 

Махно розпочав відкриту боротьбу проти радянської влади, нападаючи на червоноармійські частини, що відходили під натиском денікінців. Тим самим він допомагав білогвардійцям успішно розвивати наступ. Виступив Махно відкрито й проти свого колишнього командира та покровителя П. Ю. Дибенка, направивши йому телеграму з вимогою залишити Нікополь. Після деяких вагань Махно видав наказ наступати на Єлисаветград. Серед бійців миттєво поширилася чутка, нібито "батько" робить це для визволення з тюрьми махновців, насправді ж він розраховував після захоплення міста пограбувати мешканців. Спочатку все відбувалося згідно з планом "батька", але згодом, скориставшись тим, що махновці припинили бойові дії, зайнявшись мародерством, червоноармійські загони завдали їм нищівного удару. Махно намагався пояснити поразку тим, що його загін прийняли за григор'євців. "Розпитавши у селян про всі підходи до міста, — писав згодом він,— ми на світанку повели на нього наступ. Швидко й легко зайняли першу половину міста без поранень і втрат з нашого боку. Коли ж почали вступати у другу половину міста, то одразу ж відчули рішучий протест і мужність тих, хто виступав проти нас. З одного боку по нас била відступаюча піхота, з другого — з горищ, вікон і підвалів будинків по нас стріляли жителі міста й кричали один одному: "Не здавайтесь — наступають банди Григор'єва, вони нас усіх переб'ють". Як тільки мені доповіли про це, я одразу ж наказав відтягнути частини". 

Кочуючи по багатьох селах, Махно зупинився у Компаніївці, де від місцевих селян дізнався, що у Сасівці перебуває Григор'єв. "Батько" одразу ж послав до нього делегацію на чолі з Фомою Кожиним. Через дві години біля хати, де розмістився "батько", зупинився автомобіль, з якого вийшли Григор'єв, його начштабу Бондар та ще два штабісти. Махно першим підійшов до отамана і простяг йому руку. "Це був міцний, присадкуватий чоловік, який говорив у ніс, брутальний, самовпевнений, з негарним тупим обличчям, який вічно лаяв "жида" Троцького", — згадував Махно. Майже добу вони радилися наодинці. Григор'єв заявляв, що битиме комуністів та петлюрівців, а денікінців, проти яких збирається воювати Махно, поки що не знає. 

Зібравши командирів, Махно поставив на обговорення питання про об'єднання з Григор'євим. Цю думку підтримали четверо. За те, щоб Григор'єва негайно розстріляти і не об'єднуватися, проголосували сім командирів. Тоді слово взяв Махно, який заявив, що розстріляти отамана можна будь-якої миті, головне ж — приєднати загін, а для цього необхідно добре придивитися до григор'євців. Після роз'яснення "батька" за його пропозицію проголосували 9 командирів і лише 2 утрималися. 

Командуючим об'єднаними силами було призначено Григор'єва, головою реввійськради — Махна, начальником штабу — його брата Григорія. Фактично ж керівниками махновсько-григор'євських військ стали брати Махно, оскільки командуючий підпорядковувався реввійськраді. 

Майже місяць Махно та його найближчі сподвижники придивлялися до Григор'єва. "Проте ми, — писав "батько", — зовсім не довіряли один одному, як і з мого, так і з його боку працювала контррозвідка". Рядові бійці постійно скаржилися Махнові на те, що отаман захищає інтереси поміщиків й ображає бідних. Поповзли чутки, нібито Григор'єв ніколи не вступає у бій зі шкуровцями, посилаючись на слабкість свого загону. 

Опівдні 30 червня до Махна прибула група бійців з найближчої застави й привела двох затриманих у селянському одязі. Незнайомці попросили дозволу поговорити з "батьком" наодинці. Обережний і завжди підозрілий Махно наказав обшукатии їх. Упевнившись, що зброї немає, Махно велів охороні вийти. Товплячись у передпокої, махновці, затамувавши подих, прислухалися й підглядали у замкову щілину, тримаючи напоготові зброю. 

Махно сів у куток під іконами, і один з незнайомців, той, що був вищий на зріст, тихо сказав: "Пан отаман Григор'єв! Ми — офіцери ставки Добровольчої армії, надіслані до вас для зв'язку. Ось лист. Тиждень тому вам надіслали гроші у сумі півтора мільйона карбованців, які ви можете отримати у Єлисаветградському кооперативі". 

Махно, який деякий час мовчки сидів і лише нервово покусував губи, раптом різко скочив на ноги і, вихопивши револьвер, почав стріляти в офіцерів. Коли махновці увірвалися до кімнати, розвідники конали у передсмертній агонії. Махно істерично кричав, щоб знайшли листа. Коли із піджака одного з офіцерів було вилучено папірець, "батько" наказав негайно, потайки від григор'євців скликати командирів і членів реввійськради. Лист був написаний генералом Романовським, начштабу Добровольчої армії. З нього випливало, що Григор'єв був давно пов'язаний зі ставкою Денікіна й отримував звідти військові розпорядження, до нього вже не раз прибували зв'язкові. Йшлося про те, що Григор'єву належить більш активно боротися проти червоних і зрештою з'єднатися з частинами генерала Шкуро, в подальшому ж діяти на залізницях, перекриваючи Червоній Армії шляхи відступу від Одеси й Миколаєва. 

Махновська верхівка засідала недовго і вирішила — негайно викрити підступного отамана й усунути його. Лише один Махно вагався. Він доводив, що ще не настав час, що треба почекати, поки чисельність армії зросте, що, взагалі, краще придивитися, бо цей жарт могли втнути й більшовицькі агенти, щоб скомпрометувати Григор'єва в очах махновців... 

У цей напружений період Махно несподівано для багатьох прийняв досить дивне рішення: залишивши військо на Григор'єва, з невеликим загоном направився до села Піщаний Брід. Справжню мету поїздки "батька" у село, що розкинулося в живописному місці на березі тихої річки Чорний Ташлик, знали тільки найближчі до нього люди. Це була батьківщина дружини Махна, гуляйпільської вчительки Галини Кузьменко, куди вона поїхала під час денікінського наступу. 

Галина Андріївна Кузьменко відіграла важливу роль у житті Махна і багато в чому вплинула на розвиток махновського руху. Народилася вона 1895 року в сім'ї Андрія Івановича Кузьменка. Замолоду він мав гарну зовнішність та могутній голос, краще за всіх співав у церковному хорі, тож завдяки природним даним військову службу проходив у лейб-гвардії Ізмайловського полку, чим дуже пишався, а потім служив жандармським унтер-офіцером у Могилеві-Подільському. Усіма силами прагнув дати своїй доньці освіту. У 1910 році Галина закінчила шість класів жіночої гімназії, а наступного року її батька, який пристрастився до "зеленого змія", вигнали зі служби, і родина мусила повернутися до Піщаного Броду. Сільське життя вже не влаштовувало колишню гімназистку, і вона вирішила піти чорницею до Червоногірського жіночого монастиря на Полтавщині. Щоб якось урізноманітнити монастирське життя, новоспечена сестра Анфіса завела таємний роман з молодим діловодом золотоноської поліції Євстигнєєвим, а потім поїхала з бароном Ю. Корфом до його маєтку в село Синиці Уманського повіту. Коли ж батьки невдалого нареченого заборонили йому одружуватися на селянській дівчині, вона була змушена знову повернутися до монастиря. Євстигнєєв же, дізнавшись про зраду, застрелився. Цей скандал змусив ігуменю відправити незадачливу чорницю до батьків. 

Восени 1911 року Галина Кузьменко вступила до Добровеличківської жіночої семінарії, яку закінчила із золотою медаллю. 1916 року за розподілом Херсонської земської управи її направили працювати вчителькою у Гуляйпільську двокласну школу. Тут через два роки і зустрів її Махно. Владний характер, неабияка сила волі, незалежність у думках та приваблива зовнішність одразу ж привернули увагу Нестора, їй же імпонували його легендарне минуле, невтомна жадоба змінити існуюче життя. Словом, новий знайомий здавався дівчині непересічною особистістю. 

Зустріч їхня відбулась у приміщенні Гуляйпільської гімназії. Зайшовши туди у супроводі С. Лютого, Нестор, щоб продемонструвати свою ерудицію, почав вимагати в учительки якусь унікальну книгу, прочитану ним у Бутирці. Та відповіла, що видання настільки унікальне, що за межі бібліотеки не видається. "Батько", який не звик до заперечень, побагровів і почав ще настирливіше вимагати видання. Тоді Галина, яка теж утратила самовладання, так шпурнула книгу, що та полетіла на підлогу. Лютий нахилився було, щоб підняти її, але Махно зупинив його і наказав зробити це вчительці. Горда жінка відмовилася і зі зверхністю подивилася на повстанського ватажка. Коли ж той за звичкою схопився за кобуру, не злякалась, а з посмішкою сказала: 

— Культурна людина, яка себе поважає, не погрожувала б беззбройній жінці револьвером. А взагалі, я вас зовсім не боюся. 

Розлючений Махно підштовхнув Лютого до дверей і вийшов з бібліотеки. 

Через тиждень Махно відзначав свій день народження. У розпал гулянки несподівано з'явилась Галина з величезним тортом власного приготування і, привітавши "батька", вручила йому подарунок. Махно піднявся з-за столу і щиро подякував гуляйпільській вчительці. Він вмів бути люб'язним і щиросердним господарем, що й підкупало багатьох. "Батько" наказав одному з підлеглих розрізати торт, щоб дісталося по шматочку кожному гостю, а потім його власний оркестр, що складався з 20 музикантів-євреїв, заграв любиме "Яблучко". Танцював Нестор, як згадують очевидці, легко і вправно, не поступалася йому й темпераментна партнерша. Після цього "батько" наказав підлеглим продовжувати святкування, а сам з вчителькою залишив компанію. Наступного ранку під схвальні вигуки махновців він заявив, що відтепер Галина Андріївна Кузьменко — його дружина. Майже одразу повстанці почали називати її "матір'ю". 

Згодом знайомство Махна з Галиною Кузьменко, яка стала йому не лише дружиною, а бойовим соратником, обросло легендами. Слід відзначити, що Махно був вірним чоловіком, поважав дружину і навіть прислуховувася до її порад. Білогвардійська ж преса зображала "батька" не лише кривавим вампіром, а й небаченим розпутником. Анонімний очевидець писав у газеті "Киевлянин", що Махно мав 11 дружин, кожного разу вінчаючись оригінальним способом. 

Так, захопившись в одному провінціальному містечку місцевою єврейкою, він посадив її в свою тачанку і, тричі об'їхавши навколо церкви, назвав жінкою. Потім, влаштувавшись з нею в шатрі на центральній площі, наказав єврейському населенню нести подарунки у розмірі від 5 до 90 тисяч карбованців. Той, хто йому подобався, отримував чарку самогону, решта ж — канчуків... 

Проте на цьому численні борзописці не зупинялися. Махно для них був втіленням не лише "Пугачова, а й Стеньки Разіна з його персидською княжною". Нею, як писав М. О. Адцанов, стала рокова єврейка Соня — колишня курсистка з дуже багатої родини. Нестор нібито хотів спочатку спалити її живцем, але, згідно з вигаданим літераторами сценарієм, палко закохався. Соню охрестили, і, коли вона дістала православне ім'я Ніна Григорівна, "батько" одружився на ній. Молоді їхали до Гуляйполя на тачанці по дорозі, вкритій коштовними килимами. Як тільки не називали дружину Махна: і Сонею, і Ніною, і Марусею, і Федорою... Але всі автори були одностайні у тому, що це була струнка красуня з чудовим матово-рожевим обличчям, ласкавими темно-сірими очима з довгими віями. Ця міфічна жінка нібито лишалася єдиною силою, яка могла врятувати білих офицерів від лютої розправи Махна. У момент страти полонених Соня виходила з тачанки, підходила до свого чоловіка і лагідно брала його за руку. Ледь помітна посмішка на дитячо-милому обличчі робила свою справу — Махно ховав у кобуру револьвера і кричав конвоїрам: 

— Прогнати їх... Відпустити і тільки! 

Можливо, білогвардійська преса розповсюджувала подібні байки для того, щоб підняти моральний дух офіцерства, зародити надію на те, що, потрапивши до рук махновців, якось можна врятуватися... 

Приїхавши 1 липня до Піщаного Броду, Махно одразу ж попрямував до хати Андрія Кузьменка і оголосив батькові Галини, що вони вже рік як одружені. Але старий жандарм, який став ревним християнином, запротестував, заявивши, що не визнає ніяких громадянських шлюбів — тільки церковний. Махно, який не терпів жодних заперечень, пригрозив тестю розстрілом як колишньому жандарму, а отже, й ворогові революції. Та норовистий старий не злякався, навпаки — став гнати "батька" з хати, називаючи бандитом і кажучи, що тільки через його труп донька стане дружиною головоріза... Не відомо, чим би все скінчилося, якби жінка Андрія Кузьменка не підказала Нестору, що старий полюбляє випити і за чаркою стає добрішим. Махно швидко послав Чубенка за пляшкою. Добре пригостившись, старий згодився-таки на цей шлюб, обумовивши відступ від своїх принципів труднощами воєнного часу... 

Антагонізм, що існував між Махном і Григор'євим, кожного дня зростав. Повернувшись 24 липня у розташування своїх військ, "батько" вирішив раз і назавжди покінчити з отаманом. На мітингу, що відбувся 27 липня у селі Сентові на Херсонщині, рішення викрити й ліквідувати отамана було одностайно підтримане махновцями. Дивно, що сам Григор'єв, незважаючи на притаманне йому гостре відчуття небезпеки, зважився приїхати до махновців і навіть затіяв з ними сварку. 

Свідчення про вбивство Григор'єва, які дав після свого арешту Чубенко, неодноразово наводилися у багатьох працях. Однак про цей епізод згадувала ще одна людина — ад'ютант Махна Г. Троян. І хоча його позповідь ніколи не публікувалася, ми гадаємо, що саме вона заслуговує на увагу, оскільки показує, як повівся у тій екстремальній ситуації "батько". 

"Невдовзі Махно у супроводі Чубенка, Каретникова, Лепетченка, Колісника та мене прибув на збори. Ми вже знали, що Григор'єв звинувачує наших хлопців, і по дорозі домовилися негайно викрити його перед селянами. Ця місія випала Чубенкові, який постав перед селянами: збори були на вулиці, у дворі сільради. 

Чубенко сказав, що отаман Григор'єв надто багато собі дозволяє, що не махновці винні в пограбуванні кооперативу, а григор'євці, що Григор'єв взагалі негідник і денікінський наймит. 

Григор'єв, який сидів поруч з Махном, обурився і звернувся до нього із словами: 

— Батько, Чубенко за свої слова відповідає сам або за нього відповідає реввійськрада? 

Як ви знаєте, Махно у таких випадках викручується. Знизавши плечима, він сказав: 

— Нехай закінчує, а потім у нього спитаємо. 

Григор'єв підбіг до Чубенка, хапаючись за "маузер". Але, коли помітив, що його охороняють Лепетченко і я, сунув маузер за халяву чобота (він носив за халявами два маузери). Чубенко перервав промову і попросив Григор'єва увійти в будинок для пояснень. 

Селяни здригнулися і почали юрмитися купками, коли Григор'єв у супроводі свого охоронника разом з Чубенком, Каретниковим, Лепетченком і мною входив до канцелярії сільради. За ними йшли Махно, Чалий і Колісник. Григор'єв з охоронцем став з одного боку столу, лаючись та грюкаючи, а Чубенко з Лютим — з іншого. 

— Отаман Григор'єв, ти негідник і білогвардієць, ти зв'язаний зі ставкою Денікіна, — загрозливо сказав Чубенко. 

Раптом Григор'єв вхопився за "маузер", нахилив голову до столу, але не встиг його вихопити, як Чубенко з "біблея" поцілив йому в ліву скроню. Григор'єв закричав і кинувся до виходу під градом куль. Махно, який стояв осторонь, крикнув навздогін: "Бий отамана!" На охоронця навалився Колісник і хотів його роззброїти. Чубенко, Каретников, Лепетченко, я та Чалий бігли через двір на вулицю за Григор'євим, стріляючи навздогін. Григор'єв спіткнувся і впав, вихопивши свої "маузери", а махновець Качан підбіг, стріляючи йому в скроню, поки він не звалився. Переляканий натовп кинувся на всі боки. У канцелярії коїлось неймовірне: охоронець — дужий грузин — встиг підім'яти Колісника, вихопивши у нього револьвер, та охопити пальцями шию. Махно бігав по кацелярії та здаля розстрілював охоронця, кликаючи нас на допомогу. На щастя, встиг Каретников і одним пострілом у голову звалив охоронця. Скривавлений Колісник тяжко зітхнув, коли ноша звалилася вбік, і крізь зуби процідив Махнові: "Дурень..." 

— Ах, сволочь, якби не я, він би тебе придушив, — відповів Махно. 

Стріляючи в охоронця, Махно влучив у Колісника, внаслідок чого у нещасного лилася кров з семи ран: сім куль влучило в нього і тільки одна в охоронця". 

Махно наказав забрати розкішну тачанку отамана і заборонив ховати вбитих. Лише через кілька днів приїхала з Олександрівська дружина Григор'єва й забрала труп свого чоловіка. 

Після самосуду над отаманом його загін остаточно розпався. Частина перейшла під командування Махна, інші розбіглися по дрібних бандах. 

Вбивство Григор'єва викликало величезний резонанс як серед червоних, так і серед білих. За наказом Махна з найближчої залізничної станції телеграфом передали таке повідомлення: "Всім... Всім... Всім... Копія — Москва, Кремль. Нами вбито відомого отамана Григор'єва. Підпис: Махно. Начальник оперативної частини Чучко". 

Одним з перших одержав цю звістку К. Є. Ворошилов, який 29 травня 1919 року оголосив, що той, хто доставить живим чи мертвим Григор'єва, одержить 100 тисяч карбованців. Зрозуміло, що він не збирався платити "батькові" таку сума, та й Махно не претендував на винагороду. 

X. Г. Раковський вирішив перевірити ці дані й таємно направив у Сентове одного з працівників Ради робітничо-селянської оборони України. Невдовзі у Київ надійшла телеграма: "Григор'єв й Терещенко з усім майже штабом порубані махновцями, що встановлено офіційно". 

Звістка про розправу Махна з отаманом-заколотником дещо змінила на краще ставлення до нього Троцького. 4 серпня голова реввійськради опублікував у газеті "В путь" статтю "Махно та інші". 

"Серед повстанських отаманів та "батьків" є люди двох категорій, — писав він, — є бандити, пройдисвіти, продажні кар'єристи, але є й чесні люди, що не звели кінці з кінцями. 

Григор'єв шкодив Червоній Армії через кар'єризм, жадібність, продажність. Цілком можливо, що Махно у всіх цих вадах невинний, але й він завдав Червоній Армії жахливої шкоди, бо діяв за невірною анархо-повстанською системою. І зараз махновщина залишається отрутою, бо труїть відсталі частини української армії. Вбивством Григор'єва Махно, може статися, заспокоїв свою совість, але своїх злочинів перед робітничою і селянською Україною Махно цим не згладив. Якщо Махно й деякі інші партизани дійсно хочуть звернути з шляху григор'євщини, відродитися, стати на захист революції, — у них для цього тільки один шлях: відкрито заявити, що вони раз і назавжди відмовляться від дезорганізації, отаманства, свавілля, а віддадуть свої сили, як дисципліновані солдати, цілком і повністю у розпорядження робітничої й селянської влади на Україні". 

В. П. Затонський відзначив, що хоча Махно й знаходився, по суті, по інший бік барикад, але "безперечно нам допоміг у боротьбі проти Григор'єва". 

Тоді ж газета "Правда" надрукувала статтю "Махновщина й григор'євщина", в якій було дано об'єктивну оцінку партизанщини на різних етапах революційної боротьби й повідомлялося, що її "герої" — отаман Григор'єв і батько Махно зійшли з арени політичної боротьби, залишивши по собі тяжку спадщину, яку необхідно "випалювати розпеченим залізом". Усе було правильно в цій статті, крім одного: Нестор Махно і не думав залишати арену політичної боротьби. 
Валерій Волковинський. Нестор Махно: легенда і реальність.



Взято з: http://exlibris.org.ua/machno/r06.html
Категорія: Нестор Махно: легенда і реальність | Додав: sb7878 (24.06.2009)
Переглядів: 396 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017