Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Книги » Нестор Махно: легенда і реальність

БОРЕЦЬ ЗА "ВІЛЬНИЙ РАДЯНСЬКИЙ ЛАД"


Третю річницю революції Країна Рад зустрічала значними успіхами у боротьбі з Денікіним. Війська Південного фронту увійшли на територію Катеринославщини. Махно уже був безсилий перешкодити тому, чого так боявся, — зустрічі повстанців з бійцями Червоної Армії. Першим донесенням, яке отримав "батько" у новому році, було повідомлення, що 29 грудня в районі Дмухалівських хуторів зустрілися частини 45-ї дивізії Й. Е. Якіра та Новомосковського полку, яким командував відчайдушний анархіст по кличці "Диявол". Переважна більшість партизан зажадала стати до лав Червоної Армії, їх колишній командир розпрощався з повстанцями і, одержавши спеціальну перепустку, разом з тими, хто не побажав перейти на бік Червоної Армії, вирішив їхати до Махна. Та комбриг М. В. Голубенко, виконуючи наказ Троцького, все ж таки заарештував махновця і направив його в штаб 45-ї дивізії. Якір без особливих вагань наказав розстріляти "Диявола", мотивуючи це тим, що рано чи пізно той знову стане під махновські стяги. Такі дії радянського командування викликали деяке занепокоєння і настороженість серед повстанців. Махно ж сприйняв цей факт з задоволенням, вважаючи, що він остудить занадто гарячі голови повстанців, багато з яких заявляли: радянська влада, яка повертається, уже не та, що була раніше, — без ЧК, трибуналів, продзагонів і т. п. 

3 січня 1920 року у селі Ново-Миколаївка Махно зібрав своїх командирів, щоб проаналізувати хід бойових дій і намітити плани на майбутнє. Усіх турбувало питання, чому повстанська армія змушена відступити на катеринославському та кічкаському напрямах. Головуючий Калашніков надав слово Махнові. "Батько" повільно піднявся, важко сперся двома руками об стіл і, дивлячись у вікно, роздратовано сказав: 

— Це трапилося тому, що ми переживали найтяжчі хвилини з часу Перегоновки... У нас у Першому Донецькому корпусі та тринадцятому полку було лише близько сотні піхоти і триста вершників. Денікінці могли розбити нас вщент, тим паче, що в тилу в районі Кривого Рогу та станції Знам'янки стояли петлюрівці. Наше щастя, що противник не ставив за мету знищити нас, бо квапився захопити кічкаський міст, щоб переправити на лівий берег свої цінності, зброю, боєприпаси тощо. 

З обуренням говорив "батько" про тих командирів, які перейшли на бік Червоної Армії. Окинувши присутніх допитливим поглядом, він закінчив сумбурну промову закликом: 

— Я, командарм, з свого боку, в ім'я врятування селянської революції прошу кожного командира бути відданим революціонером, як я, і готовим у будь-яку хвилину пожертвувати собою за честь селянської революції і довести усьому світові, що наше начальство і повстанці вільні і люблять помирати за свободу, яку добувають. 

В обговоренні доповіді Махна взяли участь командир 3-го корпусу Марченко, тимчасово виконуючий обов'язки начштаба Гавриленко, командири 5-го та 13-го полків Петренко і Лашкевич, інші командири. Вони говорили про слабку дисципліну в армії, ігнорування наказів тощо. Петренко навів приклад, коли о третій годині ночі надійшов наказ полку виступати, а повстанці зібралися лише об одинадцятій ранку... 

Командири вимагали негайно навести дисципліну в армії, перейти у наступ на Кічкас і відбити його у білих. Після запального виступу Марченка, якого всі з 

Група командного складу Української повстанської армії (махновців). Каретников, Петренко, Махно, медсестра, Куриленко, Васильєв. 1920 р.

ентузіазмом підтримали, знову підвівся Махно і заявив, що захоплюватися активними бойовими діями не слід, оскільки "усі старі чесні повстанці — 

Група командного складу Української повстанської армії (махновців). Каретников, Петренко, Махно, медсестра, Куриленко, Васильєв. 1920 р.
близько одинадцяти 
тисяч — знаходяться зараз по лазаретах". Махно прагнув з'ясувати причини останніх невдач повстанців і вжити заходів щодо піднесення боєздатності своєї армії. 

Невдовзі "батькові" самому трапилася нагода віч-на-віч зустрітися з командирами і бійцями Червоної Армії. 5 січня 1920 року після короткого бою з білогвардійцями Олександрівськ зайняли війська радянської 133-ї бригади, якою командував Ф. Я. Левінзон. Відразу ж після цього з правого берега Дніпра в місто почали входити махновці. "Батько" безапеляційно заявив, що Олександрівськ — у сфері його впливу, і призначив начальником гарнізону Щуся. Таким чином, у місті утворилося двовладдя і склалася досить напружена обстановка. 

8 січня 1920 року Реввійськрада 14-ї армії за розпорядженням Й. В. Сталіна віддала наказ армії Махна виступити на польський фронт, вказавши при цьому маршрут руху: Олександрівськ — Черкаси — Бориспіль — Чернігів — Ковель. Неозброєним оком було видно, що це був привід для того, щоб розпочати рішучі дії проти махновщини і остаточно її ліквідувати як "п'яту колону", оскільки Якір прямо заявив: "Я особисто, знаючи Махна, впевнений, що він ні в якому разі на це не згодиться". Далі Якір висловив побоювання, що подолати Махна, який мав все ще значні сили, буде важкувато. І. П. Уборевич відповів стурбованому начдиву, що "цей наказ є політичним маневром, і тільки". Якщо махновці не схочуть цього зробити, вони в очах Червоної Армії та широких мас трудящих виявляться зрадниками й ворогами. Так воно й сталося. Наказ протирічив самому духові махновщини, яка, по суті, існувала як захисниця селянства у південно-степових районах України. Практичної загрози цим районам з боку білополяків тоді ще не було — військові дії велися у районі Білорусії, й "батько", скориставшись цим, ухилився від передислокації на польський фронт і висунув стару вимогу — повної незалежності дій. 

Командування РСЧА у такий спосіб боролося не лише з Махном. На Катеринославщині діяла банда карних злочинців на чолі з відчайдушним отаманом Милашком. У період денікінщини він очолив великий загін повсталих селян, а коли було відновлено радянську владу, влився зі своїм загоном до лав Червоної Армії. Милашко вів переговори про формування особливої бригади, а тим часом катеринославське ГубЧК надіслало командуванню відомості про отамана, і те негайно наказало йому вирушити на фронт. Новоспечений червоний командир двічі відмовився виконати цей наказ, посилаючись на обмаль зброї, боєприпасів, обмундирування тощо, і коли, зрештою, був викликаний до Олександрівська для усного пояснення, його заарештували чекісти. Щоправда, Милашко досить легко схилив на свій бік охорону і втік разом з конвоїрами. Створивши збройну банду, він деякий час вів боротьбу проти радянської влади у районі Верхньодніпровська. Врешті-решт катеринославські чекісти при підтримці червоноармійських частин ліквідували банду. 

Радянська влада не могла миритися з наявністю в своєму тилу махновщини, готової, як вона заявляла, в умовах небезпеки з боку буржуазно-поміщицької Польщі та недобитих військ Денікіна, що перебазувалися до Криму, нанести підступний удар у спину. 

На початку січня 1920 року почався масовий вихід махновців з повстанської армії. З "батьком" залишилося лише найближче оточення, готове на все. Політвідділ 45-ї дивізії вважав, що на даному етапі прийшов час ліквідувати махновщину морально, бо "фізично вона вже ліквідована тим, що розкол відбувся — армія розбігається". 

ЦК КП(б)У погодився з цим висновком, водночас відзначивши, що вплив Махна на селі все ще досить сильний. Моральну ліквідацію махновщини можна було здійснити лише за умови якнайширшої і енергійної роботи в селі. "Але для цього, — відверто зізнався ЦК КП(б)У, — немає сил ні в губпарткому, ні в повітпарткомів. Крім цього, комуністи, котрі служать в повстанській армії, прямо заявили, що оточення Махна, за винятком кількох ідейних анархістів, всі бандити з дуже багатим минулим, і агітація їх — даремна витрата часу". 

Радянське командування вирішило остаточно ліквідувати махновщину найбільш ефективним в умовах громадянської війни способом — воєнним. 

9 січня Всеукраїнський революційний комітет прийняв постанову про оголошення Махна і його оточення поза законом. Було випущено відозву до всіх робітників, червоноармійців і селян України, в якій говорилося: 

"Товариші! Нарешті, по неймовірних тяжких жертвах, нашій доблесній Червоній Армії вдалося розбити поміщиків і капіталістів і їхнього прикажчика Денікіна. 

Але головний ворог українського народу — польські пани — ще не розбиті. Йдучи на допомогу Денікіну, вони зайняли цілий ряд міст і містечок як у нашій країні, так і в Росії. 

Військове командування, всіляко прагнучи до об'єднання усіх бойових сил проти спільного ворога трудового народу — поміщиків та капіталістів, запропонувало махновцям виступити проти поляків і тим підтримати Червону Армію й звільнити наші села і міста від ярма польських поміщиків, а робітників — від рабства капіталістів. 

Але Махно не підкорився волі Червоної Армії, відмовився виступити проти поляків, оголосив війну нашій визволительці — Робітничо-Селянській Червоній Армії. 

Відтак Махно і його група продали український народ польським панам подібно Григор'єву, Петлюрі та іншим зрадникам українського люду. 

Тому Всеукраїнський Революційний Комітет ухвалює: 

1) Махно з своєю групою оголошуються поза законом як дезертири і зрадники; 

2) всі, хто підтримує й переховує цих зрадників українського народу, будуть нещадно знищені; 

3) трудяще населення України зобов'язується всіляко підтримувати Червону Армію в справі знищення зрадників-махновців. 

Дану постанову всі ревкоми України зобов'язані прочитати на фабриках, заводах, шахтах і зборах". 

За розпорядженням членів реввійськради Південного фронту Сталіна і Єгорова це звернення було оголошено також в усіх військових частинах. 

Перед 133-ю бригадою поставили два завдання: заарештувати Махна та його штаб і роззброїти повстанські загони. У операції мали взяти участь і війська 41-ї дивізії. Коли вони попрямували до Олександрівська, щоб не дати махновцям втекти, містом рознеслася чутка, нібито 133-я бригада переходить на правий берег Дніпра, а її замінять новоприбулі війська. Раптовий удар кавалеристів Няги захопив махновців, що знаходились у ближніх селах, зненацька. У місті провести операцію так, як було задумано, не вдалося: Махно був попереджений про намір радянського командування і, переодягнувшись у селянський одяг, вільно виїхав возом з Олександрівська, а його штаб з кавалерією, скориставшись з розгубленості у червоноармійських частинах, також вирвалися, з улаштованої для них пастки. Махновцям усе-таки було завдано відчутного удару, оскільки вони утратили значну частину обозу, 200 кулеметів на тачанках, трофейну батарею у повній упряжі, багато зброї. 

На початку січня 1920 року Махно влаштував у Гуляйполі загальні збори командирів, на яких було вирішено надати повстанцям місячну відпустку. Це був тактичний хід, за допомогою якого Махно намагався якось загальмувати масовий перехід повстанців до частин Червоної Армії. За словами начштабу В. Білаша, майже 50% махновців були готові стати на бік радянської влади й боротися з білогвардійцями. 

300 чоловік, які лишилися під проводом Махна, фактично перейшли на нелегальне становище й розпочали партизанську війну з радянською владою. 

Командування Червоної Армії, яке мусило рахуватися з махновщиною, що завдала відчутних ударів Денікіну, 15 січня створило спеціальну комісію при реввійськраді 12-ї армії для всебічного вивчення дій "партизанських банд". Махновщина була визнана куркульським рухом, учасники якого, як і в 1919 році, виступали проти радянської влади. Переважна більшість селянства, яка прагнула захистити свої домівки, після розгрому білогвардійців вирішила, що справу зроблено, і розійшлась по селах. "Батько" і його оточення не дуже боялися Червоної Армії, заявляючи, що "повстанська армія бунтарів, яка спромоглася відбити удар Денікіна, зможе дати належну відсіч усім зазіхачам на її незалежне життя". Невдачі повстанців у сутичках з Червоною Армією вожаки пояснювали хворобою Махна, Білаша та інших командирів. Тиф скосив близько 15 тисяч повстанців, які, не маючи належної медичної допомоги, розійшлися по домівках, розносячи страшну епідемію. Відчувши різке послаблення махновщини як реальної воєнної сили, багато анархістів, котрі до цього працювали в політичних і культосвітніх органах і чимало зробили для її об'єднання навколо ідеї створення незалежної вільної території, розчарувалися в "батькові" і покинули його військо. Першим пішов Волін, якого радянські органи заарештували у Кривому Розі. Однак, за оцінкою спеціально створеної комісії ВУЧК, Гуляйпільський район, як і раніше, залишався махновським. "Відношення селян до Махна, — констатувала комісія, — цілком позитивне. Він продовжує користуватися у них авторитетом і великим впливом. Його ім'я вважається священним, і слово — законом. Сам батько — людина великого екстазу і сили волі; здатний на найбільш відчайдушні вихватки з карколомною швидкістю. Здатний на красиві справи, але з такою ж швидкістю готовий витворити найзгубніші справи, не задумуючись наперед. Велінням долі він робиться "ореолом", оточивши себе зграєю таких же головорізів, які лестять його витівкам, і піддається їхньому впливу. Заради цієї зграї він готовий порвати в один момент з анархічними групами, з якими до того рахувався. Махно негативно ставиться до петлюрівщини і пишається знешкодженням Григор'єва". Цікаво, що комісія не обминула увагою і Г. А. Кузьменко. "Дружина його, з якою він нещодавно одружився, — доповідали радянські агенти, — великої ролі не відіграє. У військово-політичному житті особливого впливу не мас, лише широко користується плодами його здобичі. Свівчутливо ставиться до самостійництва". Початок 1920 року приніс Махнові багато неприємностей. Повстанців косив тиф. Фельдшери, які очолювали лазарети, нічого не могли вдіяти. Не допомогло й те, що Махно розстріляв за бездіяльність начальника лазарету в Мелітополі. 19 січня захворів на тиф і сам "батько". Кинувши все, він поїхав з Гуляйполя до Дібрівки, а звідти у супроводі 10 охоронників направився лікуватися на хутір Білий, який знаходився у 5 верстах від села. Через місяць, коли "батькові" трохи полегшало, він спробував здійснити кілька нападів на червоноармійські частини. Але до цього часу відбулися події, які відкололи від Махна ще один масивний прошарок повстанців. 5 лютого Всеукрревком затвердив закон про землю, згідно з яким підлягало ліквідації відновлене Денікіним поміщицьке землеволодіння. Усі землі, що раніше належали поміщикам, церкві й монастирям, передавалися трудящим селянам України. У новому правовому акті були виправлені помилки аграрного законодавства 1919 року, що викликали невдоволення селянства, — в користування сільських трударів передавалися землі радгоспів, організованих на базі поміщицьких маєтків. Законом обмежувалося куркульське землекористування. Безземельні та малоземельні селяни України одержали 11,8 мільйона десятин землі. Ці аграрні перетворення сприяли зміцненню союзу робітничого класу і селянства, відіграли значну роль у створенні передумов для початку соціалістичних перетворень у сільському господарстві, повернули тисячі селян з численних антирадянських формувань до мирної праці. Запровадження Всеукрревкомом закону про землю значно знекровило й махновщину, вирвало з її лав багатьох сільських трудівників. 

Анархісти посилено розпускали чутки про масові розстріли радянськими органами учасників махновського руху. П. Аршинов без посилання на будь-які джерела заявив, що, за найскромнішим підрахунком, більшовиками було "розстріляно та покалічено до 200 тисяч чоловік робітників і селян". 

8 лютого 522-й полк Червоної Армії вибив махновців з їхньої "столиці" — Гуляйполя. "Батько" вирішив підняти моральний дух свого війська та відбити село. Він двічі посилав туди розвідку і, встановивши, що у Гуляйполі знаходиться приблизно 200—300 червоноармійців, вирішив у ніч з 20 на 21 лютого здійснити напад. Вночі повстанці захопили околицю, а потім тихо попрямували в глиб села. Раптовість удару допомогла їм здобути перемогу. "У кожного повстанця, — записала у своєму щоденнику Г. Кузьменко, — було усвідомлення того, що навіть невелика група людей, фізично слабка, але сильна духом, надихана однією великою ідеєю, може зробити велику справу". 

Після взяття Гуляйполя Махно з дружиною у супроводі свити урочисто в'їхали до центру села. Вони вже збиралися урочисто відзначити перемогу, як раптом з'явився захеканий охоронник Гаврюша і повідомив, що з боку Пологів рухається червона кіннота. Махно вискочив з-за столу і, сівши у тачанку, наказав охороні відходити в степ. Прикривати відхід він доручив своєму братові Савці. 

Вже на околиці села Махно почув перестрілку між повстанцями та червоними кіннотниками. А через кілька днів до нього дійшли чутки, що Савку вбито. "Батько" наказав своїм вершникам перекрити усі дороги з Гуляйполя і дізнатися у проїжджих про долю брата. І лише 25 лютого один з гуляйпільців підтвердив чутки про загибель брата Махна та очолюваних ним повстанців. Однак Савка загинув не в бою. Він сховався у своєї нареченої і, лише коли червоноармійці стали наближатися до її хати, вирішив тікати. Перебігши городами до іншої хати, спробував заховатися там, але господарі, боячись репресій з боку червоних, не впускали "гостя" до тих пір, поки той не пригрозив їм кривавою розправою. Сунувши в сіно свій револьвер і пояс з вишитим золотом написом "Махно", Савка ліг у ліжко і велів господарям сказати, що він їхній далекий родич, який захворів на тиф. Однак червоні, йдучи слідом, знайшли зброю і пояс і, увірвавшись до хати, де Савка спробував заховатися, застрелили його прямо в ліжку. Дізнавшись про це, а також про арешт повстанців у Гуляйполі, Махно люто вилаявся, а потім зловтішне мовив: "Не хотіли воювати, так і на допомогу не підемо. Нехай сволоту розстрілюють". Ловлячи на собі протягом кількох днів похмурі погляди земляків, він таки наважився здійснити напад на Гуляйполе. 1 березня раптовим нічним ударом махновці захопили село. У швидкоплинному бою було смертельно поранено командира 6-го Радянського полку Федюхіна. Коли до нього підбігли махновці, червоний командир попросив застрелити його. Це холоднокровно зробив Калашников. Цей епізод не залишила поза увагою дружина Махна, записавши у своєму щоденнику, що "батькові закортіло побачити командира і він послав за ним, але посланий швидко повернувся і повідомив, що наші не мали можливості з ним возитися і на його прохання пристрілили". 

Щоб якось реанімувати махновський рух, "батько" вдався до підкупу повстанців. 2 березня він розпорядився видати усім рядовим бійцям по тисячі карбованців жалування, а командирам — по півтори тисячі, роздавши таким чином, як підрахувала його дружина, 2 мільйони карбованців. Проте й це не дало бажаного результату. Під чорні знамена ніхто особливо не поспішав. Чимало повстанців втомилося від багатомісячної боротьби, бажало хоч якось дати ладу господарствам, провести весняні польові роботи. Махно пробував вмовляти селян, залякував їх і навіть розправлявся з деякими із своїх колишніх бійців. Про ці дні "батька" цікаві щоденникові записи лишив його начштабу В. Білаш: 

"5, 6, 7 березня. Стояли у Гуляйполі. Батько запив ще з Федорівки. Він ходить з хлопцями по знайомих і під гармошку танцює. Селяни сміються, а він злиться і з "біблея" стріляє повстанців, які сидять вдома і не хочуть воювати. Зі своїми "холуями" він сів верхи та об'їжджав повстанців, грубо лаючи їх. Зустрівши на вулиці колишніх махновців, бив їх нагайкою. Двом навіть розбив голови, а одного загнав у річку на кригу. Той провалився, а потім, видершись, обмерзлий побіг на Богани. На вулиці спіймали Коростильова, побили, а ввечері розстріляли за те, що червоним видав три кулемети. Збирали мітинг, але селяни не з'явилися, а колишні махновці, не бажаючи з червоними воювати, від нас причаїлися". 

Це підтверджує й щоденник Г. Кузьменко. 7 березня вона записала: 

"Годині о 8-й ранку виїхали на Шагаровe, а звідти на Гуляйполе. Дорога неможлива: 6 коней насилу тягли одну тачанку. Ще з Новосілки батько почав пити. У Варваровці зовсім напилися і він, і його помічник Каретник. Ще у Шагаровці батько вже почав дуріти та лаятися непристойно на всю вулицю. Горлав як безумний, лаявся у хаті при малих дітях та при жінках. Нарешті, сів верхи на коня та поїхав до Гуляйполя. По дорозі ледве не впав у грязюку. Каретник почав дуріти по-своєму — пішов до кулеметів і почав стріляти то з одного, то з іншого. 

Кулі засвистіли низько над хатами. Знялася паніка. Але швидко з'ясувалося, що пальбу підняв здуру п'яний Каретник. 

Приїхали до Гуляйполя. Тут під п'яною командою батька стали витівати щось неможливе: кавалеристи почали бити нагайками та прикладами усіх колишніх партизан, яких тільки застигали на вулиці. 

Сьогодні неділя, день ясний, теплий, людей на вулиці багато. Усі повиходили з хат, дивляться на приїжджих, а приїжджі, наче божевільна, дика орда, несуться верхи, налітають на безвинних людей і ні з того ні з сього починають їх бити, приказуючи: "Це тобі за те, що не беріг гвинтівки..." Двом хлопцям розбили голови й загнали одного в річку, де він плаває й кричить. Люди злякалися й розбігаються. 

Гуляйпільці стали обурюватися тихенько по кутках, а відкрито бояться висловлювати своє невдоволення проти махновців — такий напав на всіх страх... Та й справді, як було забитим, заляканим, знесиленим усякою владою селянам протестувати проти насильства п'яних махновців — зараз їх сила, їх і воля". 

Червоноармійські загони не давали життя махновцям. Неодноразово Махнові доводилося панічно тікати на своїй тачанці по розмитих весняних дорогах, кидаючи не тільки зброю, награбоване майно, а й документи. 29 березня у бою з частинами 42-ї дивізії таким чином був захоплений щоденник його дружини. 

Своїми, нехай навіть незначними, бойовими діями у цей період Махно все ж таки добряче прислужився білогвардійцям. Затримавшись та ув'язнувши у боях в махновському районі, частини 13-ї армії не встигли увірватися на плечах тікаючих військ Слащова до Криму й дали можливість білогвардійцям закріпитися там. Боротьба з білими на Північному Кавказі, у районі Перекопу, загострення становища на Західному фронті не дали можливості Червоній армії остаточно розгромити махновщину. 

На початку 1920 року віра у Махна серед набатовців дещо похитнулась. На конференції, що відбулася у лютому в Харкові, вони заявили, що "поряд з визнанням махновщини досить здоровим рухом, здібним по суб'єктивних і об'єктивних причинах виконати завдання третьої соціальнобезвладної революції, сам Махно в силу відірваності його від анархістів та анархістських організацій та у зв'язку з сильним моральним падінням був визнаний непридатним керувати цим рухом". У той же час іншої кандидатури, яка б мала таку популярність у селян степової України, не було, і анархісти вирішили зайнятися перевихованням "батька", щоб врешті-решт підпорядкувати його собі. 

25 квітня 1920 року розпочалася радянсько-польська війна. Основні бойові дії розгорнулися на території України. Значна частина радянських військ була кинута на фронт, що полегшило Махнові життя. Знову під його крило почали збиратися дезертири. 

Махно свято вірив, що будь-яка людина швидше обере запропоноване їй вольготне безтурботне життя, ніж сувору дисципліну, постійну необхідність піддавати себе смертельній загрозі на фронті, різним обмеженням тощо. Тому, хоч дещо й побоювався Махно радянських військ, які проходили на польський фронт, але водночас плекав надію, що багато червоноармійців, а то й цілі загони, увійшовши до Гуляйпільського району, перейдуть на його бік, як це було влітку 1919 року. 

У квітні особливим відділом Південно-Західного фронту було затримано групу білогвардійських агентів, які зробили спробу проникнути на територію УСРР. У одного з них чекісти вилучили мандат: "Пред'явник цього, поручик Єрмаков Григорій, дійсно уповноважений говорити з батьком Махном від імені добровольчого командування у Криму. Феодосія, 10 березня 1920 p., № 106/Р. Т. в. о. начальника штабу командування військами Новоросії генерального штабу полковник Коновалов". У поручика було знайдено ще один документ на ім'я Головіна Євгена Анатолійовича, у якому йшлося про те, що він посилається у район Катеринослав — Мелітополь з особливо важливим і таємним завданням, і військові та цивільні власті на захопленій білогвардійцями території повинні подавати агентові необхідну допомогу. Чекісти більш ретельно обшукали затриманого і знайшли зашитий в мундирі шматок цупкого полотна з надрукованою інструкцією для ведення переговорів з Махном. 

У майбутньому цей факт більшовики використали для компрометації Махна в очах трудящих. 

Наприкінці квітня — у перших числах травня проти махновців повели рішучі бойові дії частини 1-ї Кінної армії, здійснюючи 1200-кілометровий перехід з Північного Кавказу в район Умані, на польський фронт. Здобувши перші перемоги над розрізненими махновськими загонами лихі будьоннівці уголос заявили: "Махновщину ліквідовано!" Під таким і ще радіснішим заголовком — "Махна полонено" — вийшла 6 травня катеринославська газета "Известия". 

Це була перша дезінформація про полонення Махна. У майбутньому ще не раз, намагаючись видати бажане за дійсне, гарячі фронтові кореспонденти напишуть і про загибель, і про полонення демонічного "батька"... 

14 травня 1920 року ЦК КП(б)У здійснив нову спробу ліквідації махновців. На розширеному засіданні ЦК за участю Раковського, Петровського, Затонського, Зінов'єва, Дзержинського, Блакитного, Кона та Артема було заслухано доповідь Косіора про хід боротьби з повстанцями Махна і вирішено покласти організацію розгрому "батька" на Затонського, "давши йому широкі повноваження від ЦК і Раднаркому". Раковському та Блакитному було доручено розробити інструкцію по боротьбі з бандитизмом. 

Травень 1920 року приніс дещо нове в життя українського села: 9 числа ВУЦВК та Раднарком УСРР прийняли закон про створення комітетів незаможних селян. Вони були покликані захищати інтереси бідняків та середняків, боротися із засиллям куркульства та зміцнювати радянську владу на селі. Махно, як не дивно, не побачив у цій масовій організації селянства могильника куркульства та його самого, як ватажка сільських багатіїв. Він навіть вітав їх створення, гадаючи, що підкорити собі організоване селянство буде значно легше, ніж розрізнений натовп. Розраховував "батько" й на те, що комнезами працюватимуть під його диктовку та в його інтересах. Але невдовзі, зрозумівши, що насправді являють собою організації КНС, які стають господарями на селі і ще більше розпалюють братовбивчу війну, він у притаманній йому манері коротко кинув: "Рекомендую негайно ліквідувати комітети незаможних селян, бо це бруд". На практиці це означало, що під час нападів на села нарівні з комуністами, комсомольцями, радянськими працівниками, продзагонівцями махновці з витонченою жорстокістю мали розправлятися і з комнезамівцями. 

Щоб повернути селянство у свою армію, Махно спробував вжити силу, залякати їх шляхом кривавих розправ. За даними розвідки 13-ї армії, у травні 1920 року "батько" намагався мобілізувати до своєї армії жителів села Рождественське. Після відмови селян стати під чорні прапори він наказав підпалити село і відкрити по ньому ураганний кулеметний вогонь. 

...Під час одного з наїздів у Гуляйполе Махно дізнався, що в село повернувся його земляк Ярофей Крат. Колись у дитинстві вони разом ходили до школи, пасли коней. Якось Махно вкрав у свого приятеля нові пута і зв'язав ними коней. Вранці Ярофей, побачивши свої пута на махнових конях, забрав їх, а Нестора відлупцював вуздечкою. Той крізь зуби процідив: 

— Я тобі цього не забуду! 

І ось через багато років вони зустрілися. Махно, який пиячив у сусідів Крата, наказав покликати його до себе. Переляканий Крат обережно переступив поріг хати, де "батько" сидів в оточенні своїх поплічників. Він, як згадував пізніше, був переконаний, що Махно неодмінно розправиться з ним. Проте "батько" зустрів колишнього товариша радо. Перескочивши через стіл, схопив в обійми, посадив за стіл і став частувати спиртом. За випивкою сказав: 

— А пам'ятаєш, як бив мене вуздечкою? 

— А чого ж, — відповів Крат, полотніючи від страху, — ти пута мої покрав... 

— Ну, нічого, — сказав Махно, сміючись, — то молодість була. Давай вип'ємо. — І запросив Крата вступати до його армії. Але той, посилаючись на те, що не відпочив після фронту, попросив дати відстрочку. Махно написав справку про те, що Крату надається відпустка на 2 місяці і приклав печатку. 

Однак Крат так і не пішов на службу до Махна. 

Член ЦК КП(б)У Я. О. Яковлев, який побував у середині червня на Катеринославщині, відзначав, що Махно не зміг підняти, як сподівався, селянство губернії проти радянської влади. "Селяни в масі вже не з ним, — заявив Яковлев кореспондентові газети "Коммунист". — Махно був змушений кинутися назад, в Гуляйпільський район, де пробує розправитися з силами, що визнали радянську владу, чисто по-денікінськи". 

Весною 1920 року, коли становище Махна і його війська було скрутним, набатовці вирішили знову зробити на нього ставку, вважаючи, що "батько" буде більш піддатливим, ніж рік тому. 

У середині квітня секретаріат "Набату" скликав конфіденціальну нараду активних робітників Харкова та інших місць. Після нетривалих дебатів нарада ухвалила таку резолюцію: 

"а) Сама історія диктує доконченість найшвидшого переходу від слів до діла, тобто до здійснення заповітів "батьків" анархізму — Бакуніна, Кропоткіна, Малатести та інш. 

б) Повинність перед загальною анархістською революцією зобов'язує саме українських анархістів-набатовців бути першими в справі здійснення анархізму та виконання перших експериментів анархістського будівництва. 

в) За найближче тактичне завдання повинно стати — завоювання за допомогою повстанства невеликої території, де розпочати експерименти будівництва безкласового суспільства. 

г) Знайти таку форму зв'язку махновщини з набатовським рухом, що цілком відповідала духові ухвалюваних постанов. 

д) Прагнути виховати з самого Махна найактивнішого виконавця волі конфедерації й, таким чином, усунути в нього ті негативні риси, що могли б перешкоджати справі здійснення всіх накреслених завдань. 

е) Послати делегацію до Махна в складі Барона, Суховольського та Тепера, що повинна залишатися в лавах махновщини як офіційне представництво від конфедерації анархістських організацій на Україні "Набат" в тому разі, коли штаб Махна покладе цю резолюцію в основу формальної угоди". 

Делегація набатовців пробиралася до Махна півтора місяця. У цей час секретаріат "Набату" наважився послати анархіста Мокроусова до голови Раднаркому УСРР, щоб той обговорив з Раковським можливість примирення радянської влади з Махном. Голова уряду відхилив пропозиції набатовців, які були у цей час заарештовані в Харкові, звинувативши їх у з'язках з штабом Махна. Заарештовані оголосили голодування і через 9 днів були звільнені. 

У травні делегація секретаріату "Набату" нарешті зустрілася з Махном. "Батько" згодився заключите нову угоду з анархістами, віддавши їм ідеологічну та культурно-освітню роботу в своєму війську. 

На цей час під рукою Махна знаходилося 500 кавалеристів, 77 чоловік піхоти, 30 кулеметів, 8 гармат. З цими силами він здійснив рейд по Павлоградському, Новомосковському і Бахмутському повітах, де розраховував на підтримку й поповнення своїх лав. Рейд розпочався 15 травня і тривав до 8 червня. За цей час військо повстанців зросло до 6 тисяч, у кавалерії нараховувалося понад тисячу чоловік, на тачанках стояло 180 кулеметів. 

10 червня махновці захопили Гуляйполе, а через два дні у селі Успіновці відбулася їх зустріч з представниками "Набату" — Бароном, Тепером, Алим та іншими анархістами. 

Навесні і влітку ні ЦК КП(б)У, ні уряд республіки, ні командування Червоної Армії не вели організованої й дійової боротьби з махновцями, покладаючись на дрібні гарнізони та червоноармійські загони, а також сподіваючись на місцеву міліцію, комнезамівців, партійних і радянських працівників, які, як могли відбивалися від чисельних загонів Махна. Чимало партійних і радянських діячів розуміло, що такими способами махновщину не викорінити, не налагодити мирного соціалістичного будівництва. 

19 липня Махно захопив місто Ізюм. Поки його "синки" відпочивали після запеклого бою, а контррозвідка розшукувала місцевих партійних і радянських керівних працівників, "батько", прихопивши з собою Попова і ще кількох членів реввійськради, поїхав на пошту. Через півгодини Махно диктував телеграфісту текст: 

"Голові Раднаркому Раковському і всім радянським установам. Революційні повстанці України — махновці, рухаючись на фронт проти Врангеля з метою виконання наміченого плану прорива білогвардійського фронту, по-зрадницьки були зустрінуті значними силами Червоної Армії, що не дало змоги командуванню махновської армії завдати справжнього удару білим. Владарі-комуністи, які зовсім зарвалися, ставлять інтереси партії вище інтересів революції. Зрадництву комуністів покладено край. Повстанською армією України — махновцями захоплено м. Ізюм. Революційно-повстанська армія України (махновців) вирішили дати належну відсіч володарям. Останній раз вимагають негайного звільнення усіх заарештованих махновців-анархістів як на Україні, так і у Великоросії; друге — скликання вільно обраного трудового з'їзду селян і робітників усієї України. В противному разі Революційно-повстанська армія ставитиметься до партії комуністів як до запеклого ворога революції і відстоюватиме свої вимоги силою зброї". 

Коли телеграфіст закінчив передавати текст, Махно вирвав з його тремтячих рук аркуш паперу і олівцем дописав: "Від імені Революційно-повстанської армії України (махновців) Рада революційних повстанців-махновців. Голова ради батько Махно. Секретар Попов". 

— Передавай далі! — владно наказав Попов, кладучи перед телеграфістом документ... 

Через кілька годин червоноармійські частини вибили махновців з Ізюма. Коли бій точився на околиці містечка, Махно на запитання штабістів, куди відступати, мовчки, не дивлячись навіть на карту, показав на захід. 

Рухоме військо повстанців підійшло до Павлограда, потім прокотилося на південь по Зміївському повіту, пройшло територією Костянтиноградського та Кобеляцького повітів і 1 серпня зупинилося у 10 верстах від Кременчука. 

На перший погляд могло здатися, що "батько" сам обирає маршрути просування свого війська, але насправді він йшов туди, куди спеціально або несвідомо направляло його радянське командування. Використовуючи прогалини між червоноармійськими та чекістськими загонами, які вели проти нього боротьбу, Махно досить вдало маневрував на невеликій території, завдаючи дошкульні удари, захоплюючи по декілька населених пунктів на день. 

Для організації більш успішної боротьби з Махном 3 серпня до Полтави прибув польовий штаб на чолі з заступником Дзержинського Євдокимовим, сюди ж прибув начальник військ ВОХР харківського сектора Мармузов із загоном особливого відділу Південно-Західного фронту. 

Водночас райони, вражені політичним бандитизмом, об'їхав голова Української ЧК Манцев із своїм заступником Баліцьким. 

Як свідчив В. Білаш, Баліцький потрапив до рук махновців. Розмова у них була короткою. Майбутнього голову НКВС УСРР вже вели на страту за село, коли, на його щастя, цю процесію зустрів махновський начштабу. Увагу Білаша відразу ж привернув високий блондин у військовому френчі з добротного сукна, з незалежним і 

В. Білаш, 1930-ті роки.

навіть дещо визивним зовнішнім виглядом, який свідчив про те, 

В. Білаш, 1930-ті роки.
що цей досить молодий чоловік уже звик розпоряджатися людськими долями. Махновець зупинив коня 
і, пригостивши приреченого цигаркою, розговорився з ним. Не відомо, про що вони говорили (можливо, Баліцький розповідав Білашу те, про що писав у 20-х роках у своїй автобіографії: як в роки першої світової війни служив у військово-польовому трибуналі в Персії і рятував від смертних вироків рядових солдат, а якщо не вдавалося, то у нього від розпачу серце кров'ю обливалося; як вирішив порвати із своїм офіцерським минулим і став на шлях рев


Взято з: http://exlibris.org.ua/machno/r08.html
Категорія: Нестор Махно: легенда і реальність | Додав: sb7878 (24.06.2009)
Переглядів: 699 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2024