У 1920 році Махно значно послабив дисципліну у своєму війську в порівнянні з минулим роком. Це відбилося на боєздатності армії, на управлінні нею. Виконання цієї функції вирішив покласти на себе Барон, який досі вірив в ідею перетворення махновської армії на збройне знаряддя анархізму на Україні. Махно й тут виступив "третьою силою". Він ліквідовував численні конфлікти між гуляйпільськими командирами ("селянськими анархістами з дореволюційним стажем") і набатовцями-теоретиками класичного анархізму, конфронтація між якими щотижня зростала. Особливо не любили ветерани-повстанці Барона, людину обдаровану, але властолюбну, до того ж страшенного демагога. Махно ж ставився до нього більш-менш терпимо, оскільки той мав вплив серед анархістів і офіційно величав себе "генеральним представником набатовської організації". Опозицію очолив секретар реввійськради Попов — представник вольниці, проти якої був безсилий і сам "батько". 

Барон таки дещо зробив у махновському війську, але цим викликав ще більше невдоволення як командирів, так і бійців, які не розуміли його перетворень. Так, він утворив політшколу для комскладу і провів через реввійськраду постанову про дисциплінарну кару за її невідвідування. Розлючені командири побігли до "батька" зі скаргою, але той лише посміхнувся і мовчки розвів руками. А Барон на одному з засідань комскладу заявив, що це конче необхідно для створення "кадру політично-письменних командирів-анархістів набатовської течії". 

Крім цього, Барон оголосив, що не варто залишати за контррозвідкою карні функції, і зажадав від реввійськради створення спеціальної комісії під головуванням Галини Кузьменко. Махно й на це дав згоду. Невдовзі, як згадував Тепер, комісія стала досить популярною серед повстанців, і варварські масові розправи з полоненими значно порідшали. 

Проте чекістів, продзагонівців та комуністів високого рангу, як і раніше, чекала смертна кара, схвалювана самим Бароном. Невдовзі трапився випадок, який поклав край його кар'єрі в махновській армії. У червні 1920 року махновці захопили село Туркенівку, і "батько" поїхав до Гуляйполя з невеликим загоном. Решта бійців, що залишилися, влаштувала пиятику. Вартові самовільно покинули свої пости і приєдналися до гультяїв. Якби у той момент червоноармійці почали наступ на Туркенівку, то розгромили б повстанців без найменшого опору. Розлючений Барон кинувся до начштабу Петренка, але той крізь зуби процідив: "Нічого втручатися не в свою справу". Барон написав Махнові досить жорстку записку і з кур'єром надіслав до Гуляйполя. Як на біду, "батько" був не в дусі: свого часу він передав одному з повстанців-земляків на збереження золото, яке планував використати згодом на утримання армії, але той загинув; пошуки у його садибі виявилися безрезультатними, оскільки навіть сім'я загиблого нічого про це не знала. І от саме у цей момент до Махна під'їхав посланець Барона. Махно порвав на дрібні клаптики записку і сказав те ж саме, що й Петренко. Наступного дня "батько" і Барон зустрілися досить миролюбиво, але у їх відносинах з'явилася перша тріщина. 

Барон вперто проводив жорстку політику в справі поліпшення дисципліни серед особового складу. Дізнавшись, що один з провідних командирів, Пузанов, згвалтував медсестру, він став наполягати на проведенні суду. Суд відбувся. Махно був настільки розлючений, що вимагав своєму найближчому поплічнику смертної кари, але більшість присутніх проголосували за те, щоб перевести Пузанова з командирів на посаду рядового бійця кінної розвідки. Через кілька днів в одному з боїв Пузанов загинув. Це викликало ще більшу хвилю обурення серед командного складу махновців, та й "батько", який добре розумів політику Барона, дедалі частіше став висловлювати своє невдоволення ним. 

Невдачі Махна дали привід голові реввійськради анархісту Барону зробити спробу взяти військову та політичну владу в армії в свої руки. 

Разом з іншими набатовцями він вимагав контролю за здійсненням військових дій повстанців, погодження з ними планів операцій. Це викликало невдоволення Махна, його найближчого гуляйпільського оточення, а також рядових махновців, які з недовірою та нерозумінням ставилися до набатовців та їх теорій. Збагнувши, що перетнув межу дозволеного, Барон вирішив кинути Махна, бо інакше, як і багатьом іншим претендентам на роль вождя, йому загрожувала смерть. 

Перед від'їздом Барон заявив: 

— Краще загинути у радянській в'язниці, ніж нудитись у цій анархічній обстановці. 

Таким чином, між Махном і "Набатом" відбувся остаточний розрив. Повернувшись до Харкова, де з 3 по 8 вересня проходила Всеукраїнська конференція "Набату", Барон піддав Махна нищівній критиці. Делегати визнали, що Махно перестав, по суті, бути анархістом і що свою "особисту вередливість" він не завжди уміє підпорядковувати загальним інтересам. Ця звістка не дуже засмутила "батька", адже думати йому тепер доводилося про більш реальні речі. Таким чином, махновщина, близько підійшовши до анархізму, не стала анархічним рухом. 

...Об'єктивні причини змусили Махна вже вкотре піти на союз з радянською владою. Оцінюючи цей крок, В. І. Ленін писав: "Елементи, які групувалися навколо Махна, вже випробували на собі режим Врангеля, і те, що він їм може дати, їх не задовольнило... Тут утворилася така сама картина, як і з Денікіним, і з Колчаком: як тільки вони торкнулися інтересів куркулів та селянства взагалі, останні переходили на наш бік". 

27 вересня 1920 року начальник штабу повстанської армії В. Білаш зв'язався по телефону з Харковом і передав пропозицію "батька" начальнику особливого відділу і тилу Південного фронту В. М. Манцеву. 

29 вересня Політбюро ЦК КП(б)У позитивно вирішило питання про переговори з Махном. Причому приписувалося надавати сприяння Махнові, звертаючи головну увагу на посилення у його загонах дисципліни, революційної спайки. Червоноармійським загонам належало, не вливаючись до армії Махна, входити в разі потреби в оперативний контакт з нею. 

Того ж дня у місті Біловодську Махно від імені голови ради Революційно-повстанської армії України (махновців) і Каретников, який тимчасово виконував обов'язки командарма, видали наказ № 84 про припинення з другої години ночі усяких ворожих дій проти частин Червоної Армії, партійних та радянських органів. Водночас махновцям наказувалося пильно слідкувати за усіма діями червоноармійських частин і з'єднань. На командирів, котрі застосовуватимуть насилля щодо представників радянської влади, чекала сувора кара. 

Махно пояснював цей крок у наказі так: "Наше командування в особі ради армії та тимчасово виконуючого обов'язки командарма тов. Каретникова почало переговори з урядом України про спільний похід у той досить тяжкий момент для революції проти безпосереднього ворога трудівників — Врангеля. Переговори дійшли загалом спільної мови і проходять нормально". 

Аналогічного змісту документи було видано у населених пунктах, які перебували в руках'махновців. Комендант міста Старобєльська Домашенко оголосив наказом від 2 жовтня, що Червона Армія і армія Махна — одне ціле, а тому ніяких непорозумінь між ними бути не може. 

Кілька днів Махно з нетерпінням чекав відповіді з Харкова і, коли о другій годині ночі 30 вересня дістав позитивну відповідь, одразу ж продиктував наказ, в якому говорилося: "Всякі ворожі дії проти частин Червоної Армії повинні бути припинені, так, як і проти яких би то не було радянських установ і їх працівників". Обійшовши довкола столу, за яким сиділи члени штабу, і уважно подивившись на кожного з них, "батько" трохи тихше додав: "Кожна частина Революційно-повстанської армії України (махновців) мусить завжди бути в повній бойовій готовності і пильно стежити за всяким пересуванням частин Червоної Армії". 

Наступного дня реввійськрада повстанської армії звернулася до РВР Південного фронту з проханням припинити проти махновців воєнні дії. 2 жовтня опівдні командуючий фронтом М. В. Фрунзе віддав таке розпорядження командуючому військами внутрішньої служби фронта Р. П. Ейдеману. На 2 жовтня було призначено підписання угоди. Махно і його найближче оточення добре знали, навіщо це робиться, але належало ще пояснити цей крок повстанській масі, причому так, щоб вони не відійшли від анархо-махновщини й змогли, в разі потреби, знову повернути зброю проти радянської влади. Махно, який дуже стомився останнім часом, не міг сам написати потрібну відозву, тому на допомогу прийшла Галина Кузьменко. 1 жовтня вийшло звернення до повстанців з такими словами: "Тяжкі часи настали на рідній Україні. Знову на змучену батьківщину насуваються грозові хмари. З заходу йде ненависний кожному українцеві історичний ворог — польська шляхта. З півдня нестримно врізається все глибше й глибше в серце України душитель народу німецький барон Врангель. Комуністи й комісари, що втратили було почуття міри, дістали знову гарний урок. Довелося їм визнати, що без українського народу і вільного повстанства вони вдіяти що-небудь безсилі. З іншого боку, рада Революційно-повстанської армії України (махновців) прийняла рішення тимчасово до розгрому зовнішніх ворогів, які насідають, й царських наймитів йти в союзі пліч-о-пліч з Радянською Червоною Армією". 

19 серпня 1920 року политбюро ЦК РКП (б) визнало найголовнішим фронтом у республіці врангелівський. Для розгрому білогвардійців на півдні було створено Південний фронт під командуванням М. В. Фрунзе. 2 жовтня В. І. Ленін звернувся з листом до незаможників України з закликом встати на боротьбу з Врангелем. З інших районів країни на Південний фронт передислоковувалися найкращі частини РСЧА, відбувалася мобілізація для зміцнення радянських військ, які вели бої з білогвардійцями. Тож перехід Махна на бік радянської влади не лише ліквідовував небезпеку в тилу Червоної Армії, але й певною мірою примножував збройні сили, які 

Підписання старобєльської угоди махновців 
з Радянською владою. Жовтень 1920 р.

мали взяти участь у розгромі чорного 

Підписання старобєльської угоди махновців 
з Радянською владою. Жовтень 1920 р.
барона. Але рішення про укладення військової угоди з Махном приймалося не зопалу. Як констатував Ленін, питання про Махна 
обговорювалося дуже серйозно у військових колах і було вирішено позитивно тільки тоді, коли з'ясувалося, що нічого, крім виграшу, воно не дасть. 

2 жовтня у Старобєльську відбулося підписання угоди між урядом Радянської України і Революційно-повстанською армією (махновців). Перший пункт, який підписали з радянського боку Яковлев і з махновського Куриленко і Попов, стосувався політичного питання. Згідно з ним звільнялися з ув'язнення усі анархісти та махновці і припинялося їх переслідування з боку радянської влади, за винятком тих, хто виступав проти неї зі зброєю в руках. Дозволялася агітація і пропаганда анархо-махновських ідей без закликів до насильницького повалення радянського уряду. Махновці й анархісти діставали право вільно брати участь у виборах Рад і скликанні V Всеукраїнського з'їзду Рад. Другий пункт угоди стосувався суто військового питання і передбачав оперативне підпорядкування партизанської махновської армії, яка залишала за собою існуючий раніше уставний порядок, вищому командуванню РСЧА. Махно не мав права приймати до свого війська дезертирів Червоної Армії. Сім'ї повстанців отримували ті ж пільги, що й червоноармійці. Цю частину угоди підписали від імені командування Південного фронту Фрунзе, Бела Кун та Гусєв; з боку реввійськради Революційно-повстанської армії (махновців) усе ті ж Куриленко та Попов. 

Окрім цього махновці висунули 4-й пункт політичної угоди, за яким передбачалося створення на території дій повстанської армії вільних місцевих органів політичного і економічного самоврядування, які б мали автономію і підтримували федеративний зв'язок з державними органами Радянської республіки. Цей пункт мав бути всебічно вивчений обома сторонами і підписаний пізніше. 

Махно міг торжествувати. Союз з радянською владою істотно підніс його авторитет серед мас, повернув до повстанської армії багатьох селян, які залишили її влітку 1920 року. "Як тільки стало відомо, що махновці спільно з червоними йдуть на Врангеля, — змушений був констатувати П. Аршинов, — настрій серед місцевого населення швидко піднісся". 

В історичній літературі утвердилася думка (одним з перших, як свідчать документи, її висловив П. П. Любченко у газеті "Робітник і селянин" — друкованім органі інструкторсько-агітаційного поїзда ЦВК України ім. В. І. Леніна), що в умовах врангелівської небезпеки, яка загрожувала реставрацією буржуазно-поміщицького ладу, селянство знову почало вливатись до лав "батька" Махна. Куркульство ж, навпаки, брало зброю до рук, щоб боротися з робітничо-селянською владою. Махно нібито не поспішав і, як завжди, вичікував, з задоволенням спостерігаючи, як тануть у цій боротьбі сили і білих, і червоних, причому останніх — не без його допомоги... 

Насправді ж саме влітку настала криза махновщини, яку прозорливо помітив сам Махно. З повстанської армії почався масовий ухід біднішого та середнього селянства. Раніше за інших побачив "батько" і те, що куркульству дедалі більше не подобається махновська "республіка на колесах", скачкоподібні переходи його війська з одного місця на інше, їм потрібна була реальна сила на місцях, здатна захистити від продрозверстки і комнезамів, які повели наступ на заможне селянство. Та й Врангель не обіцяв їм нічого хорошого... 

Махновські війська не одразу вступили в дію. Фрунзе дав їм 10 днів на те, щоб зібратися з силами, навести порядок у загонах, переорієнтувати особовий склад на боротьбу з новим ворогом. Уважно стежачи за махновцями і не вбачаючи в їхніх діях ніякого підступу або хитрощів, командуючий Південним фронтом повідомив Леніна, що з 12 жовтня вирішив залучити махновську армію до бойових дій проти Врангеля. 

Для участі у цій боротьбі Махно виставив повстанську (або як її ще називали "кримську" армію у кількості 2—2,5 тисячі бійців на чолі з командуючим Каретниковим та начштабу Гавриленком. Кавалерію очолив Марченко — довірена особа "батька", кулеметним полком командував Кожин. Так звана тилова група, яка підпорядковувалася безпосередньо Махну та начальнику головного штабу Білашу, знаходилася у Гуляйполі. Кілька махновських загонів розташувалися в районі Бердянська, Маріуполя, Новомосковська; посилено формували нові частини Удовиченко та інші старі махновські командири. 

Врангелівці, як видно, не знали про укладення договору між Махном і радянською владою. 21 жовтня білогвардійський офіцер Валентинов зробив такий запис у своєму щоденнику: "Червоне командування здійснило обстеження дна Сивашу для форсування його. Для цього, між іншим, до Сиваських озер були підтягнуті не то ті, що відкололися, не то такі, які вступили у контакт з червоними (залишилося нез'ясованим), частини "армії Махно". 

Для повернення дезертирів, що перебігали з червоних частин до махновців, 22 жовтня до штабу Махна на станцію Ульянівка прибув член реввійськради Південного фронту Бела Кун. Виїжджаючи рано-вранці з Павлограда до ставки "батька" і наслухавшись про підступність махновців, він надто хвилювався, очікуючи усіляких провокацій та авантюр. Зрештою Кун вирішив їхати без зброї й майже без усякого супроводу, важаючи, що це справить добре враження на Махна та його наближених. Й справді, як потім писали біографи Бела Куна, повстанців вразила його особиста відвага й те, що під час обшуку особистою охороною "батька" в нього не виявили навіть пістолета. Лише багато років потому у розмові з дружиною Бела Кун зізнався, що почувався тоді досить незатишно. Досить було одного необережного слова, і махновці тут же, без розмов, вбили б його. "Це ще дрібниці, — сміючись, заключив він, — але разом зі мною вони прикінчили б союз проти Врангеля і з тилу напали б на Південну армію". Та Бела Кун хвилювався безпідставно. Він навіть не здогадувався, що головним його захисником від будь-якої провокації був сам "батько". 

У той час Махно вважав, що перемир'я з радянською владою необхідно подовжити якомога далі, оскільки вбачав у цьому гарантію збереження махновського руху. Він боявся дати хоча б найменшу підставу для виникнення конфлікту з радянським урядом та командуванням Червоної Армії. Навіть написав листа своїм представникам у Харкові Попову і Буданову із закликом поводитися коректно й не висловлювати ніяких антирадянських ідей. Аналогічне рішення 9 листопада ухвалила і реввійськрада, заслухавши звіт про роботу махновської делегації у столиці Радянської України. Махно не тільки надсилав своїм емісарам заклики вести себе пристойно. Насамперед він жадав від них конкретних дій, а саме — настирливо вимагати від радянського уряду виділення території для "будівництва вільного ладу". Крім цього, він давав Попову вказівки щодо ліквідації непорозумінь між Червоною Армією і повстанським військом. 14 листопада "батько" зажадав, щоб уряд зауважив командуючому Південним фронтом М. В. Фрунзе з приводу постійних чвар між червоними і махновськими командирами, які точилися через те, що рядові червоноармійці симпатизували "революційному повстанству". 

В період ліквідації Врангеля знову перетнулися шляхи Махна й Л. Б. Каменева. У складі поїзда Московської Ради у жовтні 1920 року Лев Борисович об'їхав війська Південного фронту, познайомився зі станом справ у 1-й Кінній та 6-й загальновійськовій арміях, побував у Херсоні, Миколаєві, Очакові. Самого "батька" він не зустрів, але активно цікавився махновщиною. Повернувшись 29 жовтня після 18-денної поїздки до Москви, Каменев дав інтерв'ю кореспондентові газети "Известия". 

"Вас, звичайно, цікавить питання про Махна, — випереджаючи журналіста, мовив він наприкінці бесіди. — Звільнення від засилля бандитів і отаманів, розшарування в українськім селянстві, втягування мас у безпосередню господарчу та організаторську роботу, — все це, безсумнівно, позначилось й на тому, що звичайно називають 

Махно на лікуваннні в радянському госпіталі 
у Старобєльську. Осінь 1920 р.

махновщиною. 

Махно на лікуваннні в радянському госпіталі 
у Старобєльську. Осінь 1920 р.
У лавах махновців теж почалося розшарування, й саме у цьому слід шукати причини того, що Махно запропонував свої послуги радянській владі. Мушу 
засвідчити, що, за відгуками командування, Махно до цих пір взяті на себе зобов'язання виконує лояльно. Подальше залежить від його власної поведінки. Сам Махно поранений і лежить в Гуляйполі, де його нещодавно відвідав Бела Кун". 

У ніч на 8 листопада махновці у складі ударної групи 6-ї армії в складних погодних умовах форсували 7-кілометрову водну перешкоду — Сиваш, брали участь у захваті Литовського півострова. Разом із червоноармійськими частинами під ураганним вогнем, у крижаній воді вони форсували Сиваш. Першими йшли кавалеристи Марченка, вслід за ними — кулеметний полк Кожина. У сиваських водах загинуло багато махновців, ще більше було поранено, у тому числі й комполка кулеметників. 

Форсування Сиваша і вихід військ Південного фронту у тил перекопським укріпленням сприяли успіху усієї Кримської операції. Протягом місяця махновські війська підпорядковувалися кільком арміям фронту. Зараз важко оцінювати воєнно-оперативну необхідність такої частої передачі групи Махна з однієї до іншої але ясно, що спілкування з численними частинами та з'єднаннями Південного фронту відіграло згодом все ж таки негативну роль для радянського командування. У свідомості багатьох червоноармійців, які не дуже добре розбиралися у суті анархо-махновщини, чітко відбилося одне: Махно та його армія є союзниками радянської влади і пліч-о-пліч з червоними воюють проти Врангеля. У майбутньому Махно вдало використовував цей момент. До того ж близьке спілкування з радянськими військами дозволило махновцям ще краще вивчати їх тактику, структуру, комполітсклад, широко використовуючи це у розв'язаній ними "малій" війні проти радянської влади. 

Російський письменник В. Г. Короленко 24 листопада 1920 року зробив запис, в якому високо оцінив вклад "батька" і його війська в розгром чорного барона: "Врангель остаточно розбитий... — писав він. — Над цією перемогою варто сильно замислитися. Вона здобута при допомозі Махна і анархістів. Махно, ще зовсім недавно оголошений поза законом, — тепер союзник. У Харкові відкрито існує його штаб (під чорним прапором)". 

Самі махновці не думали, що Врангель буде розгромлений так швидко. "Батько" розраховував виграти час для здійснення ідеї створення вільних трудових Рад, за допомогою яких він сподівався залучити на свій бік широкі маси трудящих, у першу чергу селянство, яке відійшло від нього. 

Коли у Гуляйполі стало відомо про успіхи Південного фронту і, зокрема, про те, що група Каретникова рухається на Сімферополь, особистий ад'ютант Махна Г. Василевський сказав: "Кінець угоді! Поручусь чим завгодно, що через тиждень більшовики будуть громити нас". Махно промовчав, і лише довгий погляд був відповіддю земляку, з котрим він колись починав сколочувати свою "чорну гвардію"... 

Звісно, "батько" був не менш передбачливим. Після розгрому Врангеля не існувало іншої сили на шляху мирного радянського будівництва, окрім Махна та його війська. Багато з його бійців, "рубак-професіоналів", що звикли жити за рахунок воєнної здобичі, навіть не могли собі уявити, як після такого вільного життя вони візьмуть косу або підуть за плугом... Були серед них і такі, що не уявляли собі життя за радянської влади і знали, що ніколи не примиряться з нею. Це радувало Махна. В умовах розрухи та хаосу у нього не буде нестачі у солдатах. Надихало "батька" й недалеке минуле, коли на його бік нерідко переходили цілі червоні загони. "Батько" вірив, що після закінчення громадянської війни до нього буквально лавами посунуть червоноармійці. 

Від широко розгалуженої агентури Махно добре знав становище у червоноармійських частинах, їхній бойовий дух, настрої рядових бійців і командирів. Небезпідставно розраховував "батько" й на перехід до нього кіннотників Будьонного. Ще 6 жовтня 1920 року Фрунзе у доповіді В. І. Леніну щодо становища на Південному фронті вказував на необхідність посилення ідейно-виховної роботи у 1-й Кінній і просив направити туди голову ВЦВК М. І. Калініна. 

Мавр зробив свою справу. Тепер ЦК РКП (б) та ЦК КП(б)У разом з командуванням думали, як бути далі з махновщиною... 

14 листопада ЦК КП(б)У спільно з членами ЦК РКП (б) розглянуло питання про Махна і доручило Яковлеву, Раковському та Мініну розпочати переговори з реввійськрадою для розроблення відповідних заходів. 

Добре знаючи Махна, командування Південного фронту вирішило вжити проти повстанців запобіжні заходи. Але, не применшуючи віроломства командування Червоної Армії, слід сказати й про те, що анархісти, перебуваючи в Харкові, також не дуже обирали засоби. Вони не лише випускали газети та різні відозви, намітили на 1 грудня свій з'їзд, але й відкрито критикували радянську владу. 

20 листопада махновцям було запропоновано вирушити на Кавказ для участі у розгромі тамтешніх контрреволюційних сил. Це був надійний спосіб ще раз перевірити, чи переглянули Махно та його сподвижники свої погляди щодо автономізації махновщини, чи не змінили бажання бути "третьою силою в революції", чи відмовились від нав'язливої ідеї безвладного ладу... Махно, звісно, відмовився виконати таке розпорядження, і тому 23 листопада командування Південного фронту видало наказ, згідно з яким у зв'язку з ліквідацією врангелівщини запропонувало Махнові та його реввійськраді негайно приступити до переформування повстанських військ у регулярні частини Червоної Армії. Існування повстанської армії зі своєю організацією, дисципліною поряд з Робітничо-Селянською Червоною Армією, покликаною захищати революційні завоювання від зовнішньої та внутрішньої контрреволюції було названо неприпустимим явищем. До того ж, у наказі було наведено кілька фактів нападів махновців на бійців та командирів Червоної Армії, що змушувало реввійськраду Південного фронту поспішати з ліквідацією партизанщини та породжуваного нею хаосу. Всім частинам колишньої повстанської армії, що знаходилися в Криму, належало негайно влитися до складу 4-ї армії, війська ж махновців, що дислокувалися у Гуляйполі, мали бути розформовані та приєднані до запасних частин. 

Наступного дня був виданий другий наказ Фрунзе, який, по суті, дублював зміст попереднього, але водночас містив більш чітку характеристику махновщини як антирадянського руху. "До 26 листопада, — писав Фрунзе, — я чекатиму відповіді на вищезгаданий наказ. У разі неотримання такого, що видається найбільш вірогідним у зв'язку з існуючими на сьогоднішній день донесенням про початок передислокації махновських загонів та ряду нових нападів на наші частини, червоні полки фронту, які покінчили з Врангелем, розмовлятимуть з махновськими хлопцями іншою мовою". З огляду на неминучість зіткнення з Махном Фрунзе закликав бійців та командирів: "З махновщиною треба покінчити негайно. Всім частинам діяти сміливо, рішуче й нещадно. У найкоротший строк усі банди повинні бути винищені, а вся зброя з рук куркулів передана до державних складів". 

Перший наказ було видано у Мелітополі, другий — на станції Лозовій, і зрозуміло, вони могли одразу ж опинитися у Гуляйполі. Однак офіційний історик махновщини П. А. Аршинов стверджував, що Махно не отримував цих наказів і дізнався про них лише після публікації їх текстів у газеті "Комуніст" від 15 грудня 1920 року. 

Майже водночас з наказами Фрунзе вийшло офіційне повідомлення Центрального управління надзвичайної комісії при Раднаркомі України "Зрада махновців". У ній йшлося про те, що з перших днів угоди махновці тільки й думали про те, щоб завдати удару радянській владі в спину і влаштувати змову. Антирадянські документи, які мала комісія, дали привід заарештувати верхівку анархо-махновщини — Попова, Буданова, Хохотву, Зінченка та інших, а також анархістів Воліна, Барона, Когана. 

Активні учасники махновського руху розповідали пізніше про засилку напередодні оточення радянськими військами гуляйпільської ставки Махна чекістів. За словами В. Білаша, це виглядало приблизно так. У середині листопада з Харкова до Гуляйполя за наказом Мартинова було направлено 40 агентів "надзвичайки". 20 листопада Махно організував у себе вдома велику гулянку, на яку запросив увесь "цвіт" махновщини. На урочистості прибуло й декілька мартиновців, які хотіли закидати махновців бомбами. Проте їх випередила контррозвідка Махна, схопивши 7 чекістів. На допиті вони зізнались у намірі здійснити терористичний акт проти Махна та його найближчого оточення. В ніч на 25 листопада усі були розстріляні. 

У спогадах П. Аршинова йдеться про 9 радянських агентів, направлених у Гуляйполе контррозвідкою 42-ї дивізії. Вони мали виявити місцезнаходження Махна, членів його штабу та реввійськради і, коли до села увірвуться червоноармійці, вказати їхні адреси для арешту. Контррозвідники були заарештовані 23 листопада і на допиті зізналися, що наступ радянських частин слід чекати 24 або 25 листопада. 

У цих розповідях багато протиріч. Виходить, що Махно знав точну дату наступу на Гуляйполе і з наказів Фрунзе, і зі свідчень заарештованих чекістів. Проте дальший хід подій свідчить, що махновці не чекали удару з боку частин Червоної Армії і не були до нього готові. 

Командування Південного фронту і Кримський ревком боялись махновщину як військову силу і як політичний рух. 

Командування Південного фронту видає одне за одним два ультимативних укази, в яких фактично йдеться, про ліквідацію махновщини як антирадянської сили. Перший удар припався по кримському угрупованню, яке в 20-х числах листопада розташувалося навколо Сімферополя, а штаб, реввійськрада — безпосередньо в самому місті. Було заарештовано й розстріляно Каретникова, Гавриленка та інших махновських командирів. 

Співробітник особливого відділу 6-ї армії Бистрих розповідає майже через 7 років, як вдалося зненацька захопити штаб махновців. Далеко за північ група особістів наблизилася й оточила будинок, у якому знаходився начштабу Гавриленко. Бистрих постукав у двері і запитав, чи тут знаходиться начальник штабу, для якого є терміновий пакет. Один з охоронців з гасовою лампою в руці відчинив двері і довго вдивлявся в обличчя посильних. Коли ж нарешті здогадався, хто перед ним, і спробував вихопити револьвер, то тут же був обеззброєний. 

У протилежному кінці коридора особісти почули підозрілий шурхіт і відразу здогадалися, що це стукіт коліс кулемета, який хтось перекочує. Однак інша група захоплення на чолі з Кибортовим вдерлася в будинок через вікна й обеззброїла всіх, у тому числі й самого Гавриленка. 

М. В. Фрунзе, на відміну від інших червоних командуючих, які робили спроби ліквідувати махновщину, зрозумів, що мирним шляхом зробити це не вдасться, і оперативно й несподівано завдав випереджаючого удару по Махнові. 26 листопада в 1.35 командування арміями Південного фронту видало наказ, яким оголосило "Махна і всі його загони ворогами Радянської республіки і революції" і приписало командуванню частин Червоної Армії розпочати обеззброєння махновських банд, а тих, хто чинитиме опір, знищувати. Завершувався цей документ, який підписали командуючий фронтом М. В. Фрунзе, член реввійськради С. І. Гусєв та начштабу І. X. Паука, такими словами: "Усю територію УСРР у найкоротший строк очистити від залишків банд і тим забезпечити можливість мирного будівництва". 

Тієї ж ночі війська Південного фронту приступили до ліквідації махновщини в Криму. Загін Каретникова було розбито, його командира та найближчих помічників розстріляно. 

Розрив з Махном дозволив Надзвичайній комісії заарештувати у Харкові його "дипломатичну місію" у складі Попова, Богданова та Хохотви, які були направлені до Москви, їх, як вже згадувалося, спіткала доля кримських колег. 

Цікаво, що 26 листопада рада революційних повстанців України (махновців) затвердила "Загальне положення про вільні Ради". Що ж змусило Махна та його соратників зайнятися в такий непевний час розробкою документа, покликаного роз'яснити широким масам повстанців, селян і робітників суть головної мети боротьби махновщини — затвердження "вільних Рад"? Зміст "положення" дозволяє певною мірою відповісти на це запитання. 

Отже, селянські й робітничі Ради є органами економічного та громадського самоврядування трудящих. "Вільними" вони називалися тому, що не повинні були затверджуватись державною та партійною владою, не залежали від неї й не були їхньою сліпою зброєю. Ради не мали ніякої влади над селянами і робітниками, що створили їх, а, навпаки, були ревними виконавцями їх волі, організовуючи свою роботу лише згідно постанов і наказів, даних їй виборцями. Членами Рад могли бути лише трудящі — чоловіки й жінки, вік виборців і обраних визначав схід у кожному конкретному випадку. Тут же робилося роз'яснення: кого можна вважати трудящими. На селі — це ті, хто живе своєю працею і в минулому не займався експлуатацією, не користувався працею сільської бідноти. В місті — будь-який робітник, що заробляє на життя працею своїх рук. До Рад не могли бути обрані колишні чиновники, а також представники радянської адміністрації, у тому числі комуністи, оскільки ці органи мали обов'язково складатися з безпартійних. Члени Рад переобиралися через б—8 чи 12 місяців. Ініціатива в роботі обраних до Рад, сміливість передбачалися самі собою, тому що ніхто не міг за них виконувати їхні обов'язки. 

Ось такими демократичними органами влади сподівався Махно привернути на свій бік широкі верстви селянства та робітників, у тому числі вдягнених у червоноармійські шинелі. 

...Похмурий осінній день 26 листопада 1920 року запам'ятався "батькові" назавжди. Він став початком організованого розгрому махновщини. Напередодні Махно далеко опівночі засидівся з членами свого штабу. Він був у піднесеному настрої. З ентузіазмом говорив про те, що війна із зовнішніми та внутрішніми ворогами завершена і, тепер численні частини Червоної Армії перейдуть на бік махновців. Помітивши, що його підлеглі недовірливо поставилися до цієї заяви, Махно підвівся і майже пошепки, начебто розкриваючи неабияку таємницю, заявив, що мироновці, тобто 2-а Кінна армія, вже давно називають себе махновцями. Проте цього йому здалося замало, і він зверхньо повідомив, що до нього давно прагнуть перейти численні частини 42-ї та 30-ї стрілкових дивізій та 1-ї Кінної. Далі "батько" почав розмірковувати про те, як посилена армія повстанщв рушить на Харків, а потім розгорне наступ на Москву... Розмова тривала довго. Наприкінці Махно, наче забувши про те, що казав годиною раніше, заходився обговорювати можливість виступу на стороні засновника й першого президента Турецької республіки Мустафи Кемаля проти англо-грецьких інтервентів... 

Спав "батько" тієї ночі дуже мало. Рано-вранці до нього прискакали один за одним кілька вершників, які повідомили одну й ту ж новину: червоноармійські частини оточили столицю Махновії з усіх боків. Це вже знали півсотні гуляйпільців, які без команди вантажили на підводи награбований скарб, все, що могли, ховали в землю або на дно діжок з капустою... Махно розгубився. Він знав, що будуть ще зіткнення з Червоною Армією, але щоб так швидко... Заклавши руки за спину, нервово стискаючи пальці, він швидкими кроками міряв кімнату. Іноді зупинявся і хмільними очима вдивлявся крізь невеличке віконце кудись в далечінь. Його командири, які сиділи вздовж стін, чекали від "батька" якогось неординарного, рятівного рішення... 

Запам'ятав цей день і Білаш. За його розповіддю, Гуляйполе нагадувало Запорозьку Січ, блоковану ворогом. Вулиці були загромаджені обозом. Піхотинці бігали селом, підганяли їздових, вимагаючи звільнити дорогу. Кулеметні тачанки щодуху, ледь не перевертаючись, мчали за село, щоб зайняти оборону. Багатьом здавалося, що вирватися з цієї пастки неможливо. Послана в усі кінці кінна розвідка дуже швидко повернулася. Усі були одностайні в оцінці ситуації: оточення таке щільне, що вирватися з нього неможливо. Протягом кількох годин Махно безрезультатно кидався то в один, то в інший бік. Раптом йому повідомили, що одна з кавалерійських частин, яка наступала з боку Туркенівки, без усяких причин почала відходити. Спочатку Махно сприйняв це як хитрий маневр, спрямований на те, щоб заманити його до пастки. Деякий час він вагався, але, переконавшись, що іншого виходу немає, зі своїми 300 бійцями стрімголов кинувся у цей бік. Взнавши пароль, пройшов із загоном крізь заслон радянських військ як червоноармійська частина. 

Невдачею закінчилися спроби ліквідувати махновців і в інших місцях. Зведена дивізія курсантів у ніч на 26 листопада почала ліквідацію махновського загону в Мелітополі. Проте повстанці завчасно втекли, й напасти на їхній слід червоним курсантам так і не вдалося. Отже і покінчити з Махном одним ударом не вдалося, а це означало, що тепер доведеться докласти ще багато зусиль для його остаточного розгрому. 

2 грудня командування 4-ї армії видало наказ оголошення Мелітопольського, Бердянського, Олександрівського та Маріупольського повітів у стані облоги. Населенню було заборонено з'являтися на вулиці та виїжджати з населених пунктів після 22-ї години. Особи, схоплені після вказаного часу без відповідної перепустки, підлягали негайному розстрілу без суду й слідства. Така ж кара чекала на тих, хто укривав або допомагав махновцям. 

Вирвавшись з пастки, Махно став табором у 25 верстах від Гуляйполя. Усю ніч "батько" просидів біля єдиного вогнища, яке він дозволив запалити в стороні від тачанок. Разом з ним не спали вартові й кілька командирів. "Батько" зовсім не торкався того, що трапилося, задавав одне лише питання: що з Польовою армією, яка її доля? До 10 листопада між Гуляйполем і махновськими військами у Криму існував живий зв'язок, що підтримувався через кінних кур'єрів, потім уся інформація з Криму надходила телеграфом, однак 15 листопада замовк і він. З тих пір ні Махно, ні його штаб не знали, що з Каретниковим та його загонами. Між тим "батько" на них сильно розраховував, сподівався, що разом з ними до повстанців приєднаються частини Південного фронту. Махно розраховував також на