Починаючи від 1920 року, через совєтсько-польський кордон ввесь час тікає дуже багато людей в Польщу. Пробираються дальше на захід. Це були головним чином колишні царські урядовці, поміщики, промисловці, купці та духовенство. Вони кублилися з родинами попід польськими урядами. Оповідали людям жахливі речі про боль-шевицьку революцію. Вони особливо підкреслювали дикі методи, якими большевики проводили „націоналізацію" і боролися з релігією. „Матрос" пояснював справу коротким: „Це клясові вороги трудового народу".

Десь від 1925 року через той самий кордон почали переходити все більші і більші маси людей. Це вже не буржуї, не куркулі, не великі купці і не духовенство. Це була головним чином українська трудова інтелігенція: професори, інженери, агрономи, народні вчителі, кооператори, лікарі та всякі службовці. Вони так само в жахливому вигляді скупчуються при польських урядових установах, чекаючи оформлення документів. Вони також оповідають людям макабричні факти з щоденного життя в СССР. Особливо вони підкреслюють, як ганебна большевицька влада трактує кожну інтелігентну людину, рахуючи її ворогом держави тільки за те, що вона людина письменна, тобто „білоручка"... І на це в „матроса" були стандартні відповіді, мовляв, це звичайні злочинці, хабарники, бюрократичні нероби.

Але починаючи від 1930 року, польсько-совєтський кордон на Поліссі заливає нова хвиля втікачів. Між втікачами та пограничними військами ҐПУ ведеться справжня війна. Цілими ночами строчать кулемети та сяють ракети та прожектори, наче на фронті. Такого видовища ще цей кордон не бачив.

Біля польських прикордонних урядів хмари народу. Хто ж це такий? Це вже ні буржуї, ні куркулі, ні інженери, ні кооператори, ні професори, ні агрономи, ні урядовці. Це звичайні робітники і селяни рятують своє життя. Тікають під градом кулеметних куль, наче на фронтовій лінії. Біжать наосліп через непрохідні багна та ліси, аби тільки денебудь попасти поза межі СССР. Несуть на плечах поранених та побитих дітей, тягнуть покалічених, обдертих до наготи жінок. Створюють на прикордонні невимовний жах.

Розповіді втікачів з совєтської тюрми народів відкрили очі не одному на дійсний стан і життя в СССР. А втікачів не треба було й питати. Як вони довідались, що совєтська пропаганда діє на людей поза СССР, вони дуже дивувались і не шкодували фарб, щоб подати засліпленим справжню картину совєтського „раю".

Вони розповідали тим, хто цікавився, що в СССР проводиться насильна колективізація, в людей відбирають худобу, землю та реманент — все те, що недавно дала їм революція, що мільйони голодують і вмирають, як мухи, по всій Україні, що бідних жертв нікому й ховати, що люди їдять листя, траву, котів, собак і не обходиться й без людоїдства.

Я порівняв те, про що трубить київське радіо з тим, що розказують втікачі і вирішив, молодий та здоровий, „скочити" на Україну і побачити на власні очі, що там діється, бо втікачі, мені здавалось, розповідали неймовірні речі. Від 1932 року я не раз і не два переходив нелегально кордон. Пробивався в глибину України до Житомира, Києва та Харкова.

Щойно тоді я побачив соціялізм на практиці: цілі області абсолютно спустошені, покриті бур'яном. Мільйони людей попухли від голоду, а гори хліба гниють на залізничних станціях. Трупи та півмертві люди валяються, наче після чуми, по селах, стежках, полях та дорогах. Серед розвалених румовищ вчорашніх чудових осель не своїм голосом виють сухоребрі собаки... їх господарів вивозять кудись цілими ешелонами, відділяючи жінок від чоловіків та дітей від батьків. Деякі села та райони ставлять розпачливий спротив, але чекісти пацифікують їх танками та гарматами і все це в „мирний час соціялістичного будівництва".

Комсомольські бригади наче сарана гасають по всіх селах та кутках. Налітають хмарами на поодинокі господарства, грабуючи чесних трударів села. Розвалюють печі та комини в хатах, шукаючи хліба для „пролетарської держави". Молодших працездатних членів сімей в'яжуть і забирають з собою. Старців та дітей викидають в балки та яри. Лишають на волю стихії голих, босих та голодних людей на морозі, бо, мовляв, бракує транспорту. Так, насправді, виглядала „добровільна" колективізація, про яку так красномовно горлало київське радіо.

Міста переповнені безпритульною дітворою та жебраками. Селяни буквально душаться та гинуть в кілометрових чергах за хлібом попід міськими хлібними крамницями. Їх розганяють, по них топчуться партійні комісари, наче по падлині. Щоб повитягати від людей золоті „п'ятьорки", „пролетарська" держава організувала так званий „Торгсін". Там за золото чи срібло можна все купити. Почалися грабунки недограбованих комсомольцями церковних храмів. Жертвою погоні за золотом та сріблом стали могили давно померлих людей по численних цвинтарях України.

В Житомирській області були мої кревні по матері. Я хотів їх відвідати, але з їх скромної оселі не лишилося ні сліду. Мого двоюрідного брата вивезли на Сибір. Старого діда, бабу та дружину з 7-літньою дитиною серед зими викинули з хати. Розвалили піч та комин, повибивали всі вікна та двері. Вони примостилися в яру, в „собачій ямі"...

Піде людина підстригатися до голяра, то той разом з волоссям відріже навіть голову, якщо в нього був золотий чи срібний зуб у роті. А скільки було випадків зникання людей, які, як виявлялось потім, були спожиті приватно, або продані людям у вигляді ковбаси чи інших виробів?

Це був жах, якого я не в силах описати. Коли я сьогодні собі уявляю ті макабричні сцени з „соціялістичного раю", мені холоне кров у жилах, а попід горло починає щось душити...

В самому Житомирі були ще інші наші кревні. Від цих інтелігентних людей я довідався, що тотальний терор, грабунок та голод в Україні, тоді, коли в Україні та в Росії було повно хліба, — це ніщо інше, як наслідки генеральної лінії комуністичної партії. Що ціла акція переводиться навмисне, за пляном, для того, щоб фізично знищити українську націю. Діється це тому, що вона не піддається ні комунізації, ні русифікації.

— Вся вина лежить головним чином в науковому марксизмові, який, заперечуючи всі досьогочасні світогляди, породив свою дитину — комунізм, — так говорили мені ті люди.

Мені раз і назавжди стало ясно, що не „матрос", а „самостійник" мав рацію, хоч він не мав у своїх руках стільки свіжих газет, книжок чи журналів, а щирим дохідливим словом говорив святу правду про новітню трагедію України під комунізмом. Я побачив, що компартія — це корупційна банда міжнародніх пройдисвітів, яким політика служить засобом, а не ціллю. Замість свободи — несе жахливу неволю. Замість добробуту — несе злидні та фізичне винищування цілих націй. Замість великого будівництва — тотальну руїну зайнятих країн. Замість культури та цивілізації — примітивне, дике варварство. Замість вічного миру — постійне підпалювання та роздмухування революцій та війн. Замість влади диктатури пролетаріяту — безконтрольну диктатуру нової банди партійних паразитів над трудящими масами. Замість універсального прогресу — відсталість і реґрес...

Після всіх цих митарств та досвіду я почав частіше відвідувати „самостійника". Тепер і в нього почали появлятися якісь невідомі люди, щось обговорюють, організовують. Значить, робиться діло, де можна прикласти і свою силу і здібності. В таборі „самостійника" я познайомився з видатними особистостями українського світу: Драгоманів, Грушевський, Петлюра, Липинський, Міхновський, Аркас, Донцов, Огієнко, Лотоцький, Дорошенко, Липа, Сціборський, Христюк, Шаповал, Ґалаґан, Юрченко, Горліс-Горський, Дудко, Олесь, Маланюк та іншими.

В цей час я багато читав, продовжуючи свою самоосвіту. Я побачив, що моя батьківщина у своїй писаній історії три рази була самостійною державою: княжою — до 14 століття, козацькою — до 17 століття та сучасною — від 1917 до 1921 року. Я довідався, що цю державність знищила підступна та брутальна політика колись царської, а тепер комуністичної московської імперії. Я побачив, що сильна московська держава — це смертельний ворог моєї нації.

Мені стало ясно, що тільки в своїй суверенній державі кожна нація може розвинути своє многогранне життя, як культурна людська спільнота. Без своєї суверенної держави навіть найкультурніша нація стає об'єктом обкрадання та визиску з боку окупанта. Натомість, у своїй суверенній державі навіть найвідсталіша нація, користаючись досвідом світової історії, маючи свободу дії, може піднестися до найвищого рівня соціяльного розвитку.

З таких причин я вирішив віддати всі свої сили на активну боротьбу за відновлення Української Суверенної Держави. Але до якої української національної партії вступати? Кого з-посеред українських політичних діячів підтримувати та як йому допомагати? На яку ідеологічно-світоглядову плятформу та соціяльну програму ставати? Який державний лад самостійної України вважати за найбільш відповідний: монархію, республіку чи вождівську диктатуру? Я вирішив розв'язати ці питання і взятися за конкретну роботу, щоб бути корисним для своєї нації.

До 1930 року політика завойованої України була репрезентована трьома концепціями: комуністичною — в рамках СССР, республіканською та монархістичною — на еміграції. У тридцятих роках на овиді антикомуністичної української політики появляється третя концепція — вождівського націоналізму на зразок модного в той час західньо-европейського фашизму.

Всі поважніші центрально-українські демократичні та монархістичні партії після програної війни Української Народньої Республіки, опинившись на еміграції, припинили активну політичну діяльність на своїй території, їх політична дія непомітно зійшла тільки на офіційну репрезентацію української справи перед світом. Ці угруповання, таким чином, для України майже вмерли. Політика вимагає конкретних, живих людей та постійно-оперативної програми дії в масах.

Старі і нові західньо-українські політичні організації були або занадто угодово-опортуністичні до Польщі та інших окупантів українських земель, або розпиналися за „дійсний", а не комуністичний соціялізм...

Активним антиподом червоного чаду та повоєнного хаосу в українській національній політиці 30-х років був новий націоналістичний рух. Якби український націоналістичний рух тотально не заперечував всіх інших світоглядів і базував свою ідеологію та програмову дію не на авторитарному вождизмові, а на основі ширшої репрезентації на зразок західніх вільних країн, то тоді напевно всі українці були б влилися в його ряди. Але так не було. Націоналісти починали історію цілого світу від себе. Ось чому багато українців і я в тому числі не влилися в русло вождівського націоналізму, хоч він на початку мені дуже імпонував маштабом свого розмаху, прекрасною організованістю та зразковою дисципліною.