Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Армія без держави » Революційно-партизанська боротьба проти большевиків

ПРИГОТУВАННЯ ДО ГЕНЕРАЛЬНОГО НАСТУПУ
Готуючись до генерального наступу проти московсько-большевицьких сил на Поліссі, ми насамперед вислали делегацію під проводом хорунжого Петра Довматюка-Наливайка до білорусів, щоб з цим нашим братнім сусідом нав'язати якнайтісніший контакт зараз і на майбутнє. Становище в Білорусі в той час було дуже подібне до нашого. Частина країни була повністю опанована німцями, а в іншій частині проходив фронт з боями. Вся південно-східня Білорусь, тобто поліська частина, що межує з Україною, була в руках російсько-большевицьких банд. Така сама історія в білорусів була з міліцією, їх міліцію німці також обмежували пропорцією один до ста. Вони так само решту своїх міліційно-військових сил відтягали далі від німців в свої поліські терени.

Білоруси вітали нашу делегацію з особливою гостинністю, питомою хіба тільки цьому лицарському народові. Вони повністю схвалювали спільний плян якнайскорішого очищення всіх наших поліських земель від російсько-большевицького терору. Делегації договорилися, що штаб білорусів приготує також свій плян, а тоді обидва пляни узгідняться і за одним сигналом розпочнеться генеральний наступ. Становище білорусів до німців було однозгідне з нашим становищем. Білоруси так само боролися за свою суверенну державу проти СССР і були готові на чинну боротьбу проти Німеччини, якщо німецька політика не буде шанувати державних аспірацій білоруського народу.

Відділами Білоруської Самооборони командував капітан Всеволод Родзька та його заступник поручник Михайло Вітушка. Вони діяли під політичним проводом проф. Радослава Островського, що потім був обраний Президентом Білоруської Центральної Ради.

Тимчасово виконуючим обов'язки начальника штабу Поліської Січі УПА був сотник Іван Комар-Рогатий з Клесова. Ця досить активна людина не мала на таке становище відповідних кваліфікацій, хоч ад'ютант штабу, молодий старшина з польської армії хорунжий Дорошенко у дуже великій мірі покривав брак кваліфікацій в сотника Івана Комара-Рогатого. Робота штабу, однак, ще не могла стояти на тому рівні, якого вимагала ситуація. Штаб містився в будинках каменоломної фірми „Пугач" в лісі під селом Вири, Клесівського району. Там стояв також постійно гарнізоном один неповний курінь війська для охорони штабу. Курінь постійно зростав за рахунок все нових добровольців, переводив муштру та всебічний вишкіл. Я в той час був примушений перебувати переважно в Сарнах та в роз'їздах.

Перед заплянованим наступом Поліська Січ відчувала катастрофічний брак командного складу, особливо штабівців. Люди почали постійним потоком напливати, але це не були якраз такі люди, яких ми так потребували. Десь в останніх днях липня 1941 року я вирішив поїхати до Львова, щоб там остаточно оформити справу військової співпраці УПА з проводом ОУН та конкретно договоритися з проводом групи С. Бандери, щоб їх люди на терені не ставили нам різних перешкод.

З бандерівцями, що містилися, наче ЦК ВКП(б), на вулиці Руській, як звичайно, ні до чого не можна було договоритися. Вони далі стояли на своєму становищі. Домагалися ліквідації всіх організацій та підпорядкування людей цих організацій тільки наказам політичної лінії їх проводу. Зорієнтувавшись в ситуації, я навіть не пробував більше з ними говорити про всі справи, бо бачив, що всі ці розмови не дадуть жодного позитивного наслідку. Ці розмови справили на мене дуже пригнічуюче враження.

За допомогою свого земляка і приятеля п. О. Ждановича, що був членом ОУН, я відшукав політичний штаб другої національної групи полк. А. Мельника.

Від проводу ОУН у Львові вже були: полк. Микола Сціборський, сотник Омелян Сеник-Грибівський та інші визначні члени, які збиралися далі їхати до Києва через Житомир. Наші переговори з перервами тяглися три дні й були закінчені 5 серпня 1941 року укладенням такого договору:

1. Українська Повстанська Армія, як зародок української національної збройної сили, не підлягає жодній політичній партії чи організації, а тільки державному центрові УНР, де всі партії та організації можуть бути репрезентовані на паритетних засадах чи якихось інших умовах.

2. Організація Українських Націоналістів, попри деякі принципові розбіжності в її політичній лінії з тією політичною лінією, що її веде Уряд УНР, не має жодних застережень проти того, щоб військові кадри, охоплені націоналістичним світоглядом та приналежні, як члени чи симпатики до ОУН, добровільно голосилися в ряди УПА, підлягали всім її внутрішнім законам та брали участь у всіх боях, як рівноправні вояки УПА.

3. Для прискорення справи поповнення рядів УПА фаховим командним складом, провід ОУН зобов'язується шляхом організаційного відрядження постійно посилати такі кадри до диспозиції Головної Команди Поліської Січі УПА.

4. Для постійного контакту та духово-ідеологічної опіки над вояками УПА, членами ОУН, провід ОУН делегує до Головної Команди УПА свого постійного делегата, якому Головна Команда УПА зобов'язується створити всі сприятливі умовини для виконування його службових обов'язків.

5. Вояки УПА — члени ОУН — мають право обслуговуватись ідеологічно-програмовою літературою ОУН та іншими виданнями цієї організації.

6. Всяка пропаганда ідеології ОУН поміж вояками УПА, приналежними до інших політичних світоглядів, організацій чи партій або безпартійних, забороняється. Так само забороняється в рядах УПА подібна пропаганда інших партій та організацій.

7. УПА має свій власний політичний відділ, що виховує все вояцтво в загально-національній ідеології та діє за надпартійною і виключно державницькою програмою.

8. На світоглядово-виховну, пропагандивну та стратегічно-дійову й тактичну лінію Головної Команди УПА провід ОУН може мати свій вплив шляхом спільної консультації, на рівних правах такої ж самої консультації, як дорадчого голосу, з участю представників всіх інших політичних організацій, що готові по військовій лінії співпрацювати з УПА. Остаточно вирішальний голос по всіх питаннях має тільки апартійна Головна Команда УПА.

Деякі мемуаристичні публікації ОУН з часів Другої світової війни через слабу поінформованість трохи перебільшують практичний вплив ОУН на дії УПА. Як виникає з поданих пунктів офіційного договору, ОУН могла мати свій вплив на політичну та стратегічно-тактичну лінію УПА тільки, як рівноправний консультант з дорадчим голосом, так само, як всі інші організації. Ми не бачимо жодної потреби зменшувати тих колосальних заслуг, що їх дала ОУН для УПА, але так само не маємо жодних підстав ті заслуги перебільшувати. Треба триматися історичної дійсности. Ця дійсність була такою, що ОУН, маючи свою власну широку політично-військову програму, до концепції УПА ставилася цілком позитивно і всіма силами цій військовій формації допомагала.

Вже в часі перших переговорів у Львові зголосилося добровільно до УПА 10 молодих старшин та підстаршин, членів ОУН, які відразу поїхали зі мною на наш лісовий фронт.

Повернувшись зі Львова до Рівного 5.8. 1941 року, я застав там дуже дорогих гостей. Це були: полк. Петро Дяченко та полк. Іван Трейко.

З полк. Трейком ми відразу оформили аналогічний договір про участь українських монархістів в рядах УПА, як це зроблено з представниками ОУН. Полковник Дяченко зголосив свою готовість прийняти обов'язки Начальника Штабу УПА й відразу поїхав зі мною до Клесова. З полк. Дяченком був його син Юрко та ще один молодий, дуже солідний і здібний штабовий старшина з польської армії, поручник Омелянів-Терлиця.

Ми енергійно заходилися організовувати новий штаб та опрацьовувати нові оперативні пляни. З появою полк. Дяченка та поручника Омелянова-Терлиці в нашому штабі повіяло більш воєнним, ніж партизанським духом. До Сарн вже приїхало багато німців. Нам в цих околицях з кожним днем робилося тісніше. Ми постановили відбити від большевиків місто Олевськ, з його багатьома військовими казармами, щоб туди перенести свій штаб. Це виникало також із нашого договору з білорусами. Всі райони на схід по лінії Слуцьк-Лунінець, в напрямку Мозиря, мали очищувати білоруси. Нашим завданням було витиснути росіян з районів Столін-Сарни-Олевськ-Зв'яльге-Овруч і з'єднатися з білорусами в Мозирі.

Полковника Дяченка я особисто мало знав. Я знав цю людину тільки з історії наших визвольних змагань 1918-20 років, як командира славного кавалерійського полку „Чорних Запорожців" Армії УНР. Мені було відомо також, що він довший час перед Другою світовою війною служив контрактовим старшиною в польській армії та скінчив курс польської Академії Генерального Штабу. Особисто я познайомився з ним у Варшаві зимою 1939-40 року, коли він повернувся з німецького полону. Тоді його дуже сердечно вітали в приміщеннях нашого комітету його колишні товариші по зброї, „чорні" та всі інші вояки. Я мав тоді з ним кілька розмов, натякаючи на те що ми маємо в Україні невелику військово-революційну організацію, яка дуже зацікавлена нав'язувати контакти з усіма українськими визначнішими вояками. Полк. Дяченко та його варшавські приятелі, як сотник Сім'янців та інші, прізвищ яких сьогодні не пригадую, на такі зв язки та можливу співпрацю в майбутньому радо давали свою згоду.

Отже, моя несподівана зустріч з полк. Дяченком 5 серпня 1941 року не була першою. Він мене сердечно поздоровив з досьогочасною працею та її наслідками. Потім він мені заявив, щоб я не боявся, що він їде в моє „лісове царство" робити мені будь-яку конкуренцію. Навпаки, він прибув лише для того, щоб спільними силами продовжувати наше спільне військове діло. На це я полковникові Дяченкові відповів, що я жодної конкуренції не боюся. Те, що в „лісі" можу зробити я, не зробить він, а те що в штабі чи на фронті може зробити він, того не зроблю я. Отже, роботи для всіх є дуже багато, та тільки мало людей. Ми по-дружньому стиснули руки і взялися за конкретну роботу. Ділове командування Поліською Січчю перебрав полковник Дяченко, а я далі очолював цілість, як Головнокомандуючий УПА та Окружний Комендант міліції в Сарнах. Полковник Дяченко переніс свій штаб з с. Вирів до районового містечка Клесів.

Ми негайно вирішили вислати один курінь в розвідку в напрямку Олевська під командою поручника Омелянова. Курінь Омелянова мав складатися з одної сотні з Клесівського куреня та цілого Людвипільського куреня. Я дав накази і сам виїхав у інспекційну поїздку в напрямку Пінська. Командир Людвипільського куреня, хорунжий Адам Воловодик-Граб, мав негайно заешелонувати цілий свій курінь на залізничній станції Мочуленка, переїхати до Рокитного, отаборитись, підпорядкуватись наказам поручника Омелянова та далі діяти під його командою згідно з наказами полк. Дяченка. Рівночасно був виданий наказ командирові розміщеного по селах Рокитнянського куреня готуватися до бойових дій.

Хорунжий Граб, через непередбачені перешкоди, не міг відразу виїхати до Рокитного з усім своїм куренем. Вислав до диспозиції поручника Омелянова покищо одну свою сотню під командою, здається, бунчужного Михайла Рибачка-Кваші. Сам з рештою свого куреня прибув до Рокитного трохи пізніше. Це було не цілком добре, бо якраз в тих околицях, що були найближче від Олевська, Людвипільський курінь у нас був найбільше „військовий", прекрасно зорганізований, солідно вишколений. Він складався з добірного бойового елементу, з досвідченими командирами. Людвипільський курінь мав три сотні піхоти, одну сотню тяжких кулеметів, чоту кіннотчиків, одну „6-дюймовку" і навіть одного „Т-34". Панцер і гармата були сховані. Курінь стояв у колишніх польських казармах в лісі за Случем поміж селами Губків-Віллія, куди німці досі взагалі не мали жодного доступу. Курінь жив абсолютною „автономією", як чисто військова українська частина з дотримуванням всіх правил та норм військової дисципліни. Таких умов в інших районах не було. По містечках були тільки районові команди, а військо було розташоване по селах. Отже, там не було такої пружности керування військом і сама дисципліна також була недостатньою.

З цих міркувань я хотів дати до диспозиції поручника Омелянова для його дуже тяжких операцій якраз Людвипільський курінь. На жаль, цей плян повністю не вдався. Поручник Омелянів, досягнувши із своєю сотнею Рокитного, там хорунжого Граба з його куренем не застав. З уваги на те, що від полк. Дяченка він мав наказ вирушити в околиці Олевська негайно, він на швидку руку комплектує собі в Рокитному інший курінь, куди ввійшли по одній сотні з Клесівського, Людвипільського та Рокитнянського куренів, і вирушає в дальший похід, як наказано.

Курінь Омелянова почав обережно пробиратися лісами з невеликими боями на південь від Рокитного. Осягнув і перейшов колишній польсько-совєтський кордон в районі Остні. Почав ловити „язика" про Олевськ та дальші опановані большевиками райони. В селі Лопатичі, Олевського району, здобув одного панцера „Т-34" та багато іншої зброї. До штабу регулярно пливуть звіти та донесення, а з штабу до Омелянова — накази та директиви. На штабових мапах щоденно зростає лісок хоругвок різнокольорових трикутничків та інших значків. Починається справжня модерна війна.

В Пінську я сам зустрівся ще раз з білоруською делегацією. (На превеликий жаль, не пам'ятаю прізвищ тих людей). Ми остаточно узгіднили спільний плян нашого наступу. Білоруси нас поінформували, що вже так само вислали кілька бойових груп на розвідувальні дії в терени, опановані ворогом, їх всебічна розвідка доносить про великий хаос серед большевиків, що його намагаються ліквідувати партійці та чекісти. Всі інформації білорусів точно сходяться з донесенням нашої розвідки. Ми устійнили нові гасла для дальшого контакту та договорилися, що акція буде розпочата за нашим сигналом.

В міжчасі події розвинулися так, що полк. П. Дяченкові довелося виїхати з України в Польщу і таким чином, Поліська Січ знову залишилася без начальника штабу. Вслід за полк. П. Дяченком від нас виїхав також поручник Омелянів, Юрко Дяченко та ще кілька старшин та підстаршин. Полковник П. Дяченко запевнив мене, що він докладе всіх сил, щоб повернутися назад в Україну, але я вважав, що з цього нічого не вийде. Це була для Поліської Січі дуже болюча втрата, тим більше, що Січ готувалася до своєї генеральної розправи з таким грізним ворогом.

Всюди, де стояли гарнізони Поліської Січі, був зразковий лад і порядок. Воякам та міліціонерам було суворо заборонено грубо трактувати цивільне населення незалежно від національности чи віровизнання. Поліська Січ суворо дотримувалася всіх законів воєнного часу, як регулярна армія.

Все постачання війська, як правило, переводилося тільки через місцеві органи цивільної адміністрації. Був виданий наказ до населення здати всяке військове майно, який виконувався без жодних застережень чи спротиву також через місцеві адміністративні органи. Жодних конфліктів на цьому тлі поміж нашим військом та населенням ніколи не було.

Повернувшись з Рівного, я застав у нашому штабі дуже дорогого гостя. Це був сотник Василь Раєвський. Йому доручено обов'язки зв'язкового офіцера Уряду до Головної Команди УПА.

Ми відразу засідаємо з сотником В. Раєвським, поручником Дорошенком та іншими старшинами на цілий тиждень, щоб викінчити оперативний плян, започаткований полк. П. Дяченком та поручником Омеляновим. Вони встигли лише частково підготувати деякі матеріяли. Працюючи вдень і вночі, ми аж „впріваємо" над кожним деталем пляну. Нарешті плян був готовий. Я забрав його разом з усіма додатками та мапами до себе в Сарни. Відложив на кілька днів, щоб він трохи „остиг", а потім треба було наложити остаточну резолюцію.

Коли ж за кілька днів я сам знову поринув у всі деталі нашого оперативного пляну, мене прошила якась дивна судорга. Наш плян — це не плян воєнних операцій, а якась дивовижна фантазія. Треба брати цілі міста, села та лісові масиви. Це ще не біда. Треба брати цілий ряд укріплених вогневих точок „лінії Сталіна" та багато нових оборонних землянок по лісах!

Чим же їх брати? Де наша артилерія? Де вогнемети? Де маса боєприпасів до тяжкої зброї? Про допомогу з повітря — нема мови. І взагалі нам ніхто не дає ніякої допомоги.

Пляном передбачено опанувати бункери звичайним динамітом з каменоломень. Міста, села та великі лісові масиви має брати маса величезної армії з міліції та цивільних під керівництвом „літаючих бригад", тобто рухомих куренів Поліської Січі.

Увесь плян побудований не так, як у людей, а все навпаки. В усьому світі люди воюють головним чином вдень, а наш бойовий плян — це виключно нічні операції. Нормально люди покладають всі надії на наступальну силу та вогонь своєї зброї, а наша вся надія на повільний непомітний підступ та якнайшвидший відступ після кожної операції.

Одинокий козир в наших руках це те, що всі армії цілого світу ведуть свої операції по мапах та бусолях, а в нас є люди, що знають кожну стежку до кожного об'єкту, що його треба брати. Ми воюємо на своїй землі і за свою землю.

Цей одинокий козир і добре знання каменоломних динамітників, які завжди виконають кожне своє завдання так, як їм буде наказано, давали мені глибоку віру в те, що наш оперативний плян — це не фантазія, а реальний задум, який напевно увінчається успіхом. Але це була лише моя глибока віра. А хіба ж можна посилати тисячі людей на небезпеку явної смерти на підставі однієї віри в перемогу? До тієї віри потрібні ще реальні докази. І якраз цих реальних доказів в нашому оперативному пляні я не міг дошукатися. А коли й були, то дуже проблематичні, бо залежали від цілого ряду дуже складних комбінацій.

Але Бог не без милости, а козак не без щастя. Саме тоді, коли я ще до кінця „допрівав" над кожним деталем нашого оперативного пляну, пробуючи їх якось поліпшити, щоб з якнайменшими втратами осягнути якнабільшу ціль, стійковий зголошує, що зі мною хоче говорити якийсь пан.

— Просіть зайти.

До кабінету входить високий худорлявий, трохи зизоватий добродій літ понад 50. Людина військова — це відразу видно. Скромний, мов аскет.

— Пане Отамане, дозвольте відрекомендуватись: підполковник Петро Смородський. Зголошуюсь до вашої диспозиції в Поліську Січ. Ось мої документи.

Особистий пашпорт, послужний список армії УНР. Підполковник генерального штабу. Грамота Хреста Симона Петлюри. Дипломи двох факультетів вищої школи, агроном і торговельник. Всі документи поцвіли — були закопані. Тепер шануються, наче святі мощі, старанно попідклеювані.

— Сердечно вітаю. Дуже приємно познайомитись. Де ж ви, пане полковнику, мешкали і звідкіля оце добилися до нас?

— Мешкав я в Рафалівці, Сарненської округи. Торік був засуджений большевиками, втік з транспорту. Ховався в Карпатах майже рік, а тепер їду до хати. Про нашу Січ почув ще у Львові. Душа помалу відживає. Зголошуюсь до військової служби, до хати вспію.

Я попросив гостя на обід. На хвилину вибачився — зателефонував до голови міста Сарн, адвоката Маринюка, чи він знає полковника Смородського з Рафалівки. Так, всі знають і дуже раді, що полковник ще живий. Його давно вже поховали.

Я перед війною якось не мав нагоди познайомитися з полк. Смородським, хоч дуже часто споживав масло з його молочарні з його прізвищем на опакуванні.

До Українського Національного Відродження полк. Смородський не належав. Протягом довгих місяців при безсонних ночах та неспокійних днях з тисячами справ я був до того перемучений, що я й не пригадав собі, як на однім списку людей, одержаному в Варшаві, було на самому початку прізвище полк. П. Смородського. Забув я також, що через деякий час після того, як я повернувся в Україну, наш Сарненський обласний осередок в одному з своїх звітів лаконічно повідомляв, що полк. Смородський ліквідований.


Тепер я все собі пригадав. Перевірка була закінчена. Супроти особи полк. Смородського не може бути жодних застережень. Навпаки, це дуже поважна та високозаслужена перед нацією людина, як на військовому, так і на громадсько-національному відтинку. Людина бездоганно чесна і має високі кваліфікації.

Таким чином, Поліська Січ зовсім несподівано і наче з самого неба і якраз в пору, отримала нового начальника штабу.

Вже перші наші загони, що переходили колишній совєтсько-польський кордон в липні 1941 року, зіткнувшися з місцевим населенням колишньої підсовєтської України, серед багатьох всяких звітів та донесень, повідомляли, між іншим, таке:

„В селі Н. ми організували мітинг, нав'язуючи дружні відносини з місцевою молоддю. На зборах говорив я та бунчужний С. Ми закликали населення вступати до лав нашої повстанської армії та чинно боротись за ідею української суверенної держави. Виступив якийсь бородатий дядько літ під 50 і запитав: „Яка ваша програма?" Ми сказали, що ми військо, а не політична партія. В нас програми нема. Всі присутні в регіт!

— Як то? Ви воюєте без програми?! Защо ж та в ім'я чого маємо ми з вами воювати? Армія хлопців мусить мати або свою державну програму, або програму тієї парті, яку вона захищає.

На підставі подібних звітів, які свідчили про те, що країна вимагає навіть від війська ясно конкретизованої політичної плятформи аж до соціяльних постулятів включно, ми опрацювали для майбутньої нашої просвітньої роботи, на базі програмових тез УНВ наступну політичну програмову плятформу під назвою:
За що бореться Українська Повстанська Армія

1. Українська Повстанська Армія — це надбання всього українського народу. В її військово-революційні лави мають право вступати всі українці.

2. УПА не підлягає жодній політичній партії. Свою діяльність УПА підпорядковує тільки законному Урядові Української Держави.

3. УПА не вступає в жодні міжпартійні суперечки. Замість партійних та клясових міжусобиць, УПА бореться за абсолютну консолідацію серед українців та мобілізує всі творчі сили України насамперед проти зовнішніх ворогів України.

4. УПА веде свою акцію на двох фронтах: революційно-партизанську в СССР та репрезентативно-інформативну поза межами СССР.

5. УПА стоїть на становищі безкомпромісової боротьби з кожним загарбником України. Свою діяльність УПА не підпорядковує жодним чужим силам.

6. УПА бореться в першу чергу за визволення України з чужого ярма та відбудову своєї суверенної держави. Про державний лад і форму володіння державою буде вирішувати своєчасно тільки увесь народ за посередництвом своїх представників в парляменті Самостійної України або загальним голосуванням.

7. УПА бореться за перебудову Східньої Европи за принципом етнографії. Кожний народ мусить мати свою суверенну державу, а не каратися під насильною окупацією чужої імперії.

8. УПА бореться за спільний революційний фронт всіх народів поневолених московською компартією або якою іншою імперією.

9. УПА визнає потребу уряду воєнного часу. Всю владу в воєнний час виконує уряд, складений з представників всіх політичних угруповань, а в основному опертий на власну мілітарну силу.

10. УПА визнає засади демократії, як єдино-правильні для української народньої держави. Українська держава мусить базувати свою розбудову не на вузьких реакційних, однонаціональних чи одноклясових доктринах, а на широких основах територіяльного патріотизму. Добрими патріотами української держави можуть бути не тільки одні українці, але також представники всіх інших національностей, що чесно визнають Україну своєю батьківщиною.

11. УПА бореться за абсолютну рівноправність всіх громадян, незалежно від їх статі, стану, національности та релігії. Не може бути ані упривілейованих одних, ані позбавлених прав („лішенци") других. Всі громадяни мусять мати однакові права і однакові обов'язки.

12. УПА бореться за дійсну, не фіктивну свободу думки, слова, віри і чину кожного громадянина української держави, без різниці його національности, статі, стану, походження й політичних та релігійних переконань.

13. УПА бореться за відновлення вільної діяльности всіх віровизнань та церкви, як одного з дуже важливих чинників національно-державного будівництва.

14. УПА визнає законною і правильною націоналізацію більшости ресурсів країни державою, але рівночасно стоїть на сторожі права оборони інтересів трудящого люду перед державним капіталом, так само, як і перед капіталом приватним. Державний капітал не має права до рішального впливу на соціяльне законодавство української держави.

15. УПА бореться за якнайскорше уконстатування в українській державі:
1) державної власности
2) комунальної власности
3) кооперативної власности
4) приватної власности.

Кожна форма володіння власністю мусить бути рівноправна перед законом.

16. УПА бореться за перебудову економічної структури української держави з монопольної совєтської „казьонщини" та „колхозництва", за поширення свободи приватної ініціятиви, але тільки шляхом організації регульованого державою народнього капіталізму, а не підпорядкування держави приватному капіталові.

17. УПА визнає за конечну потребу безпосередньої державної адміністрації тільки для воєнної та тяжкої промисловости. Всі інші галузі індустріяльної продукції мусять пляново переставитись на адміністрацію комунальної, кооперативної та приватної ініціятиви.

18. УПА бореться за негайне переставлення фабрик та заводів в українській державі на дійсну, а не фіктивну власність трудового народу. Це має бути доконане шляхом організованих державою спеціяльного роду акційних товариств. Кожний трудовик — акціонер.

19. УПА бореться за абсолютну перебудову українського села. Хаотичне й зруйноване старе та насильно колективізоване теперішнє село мусить заступити нова хліборобська оселя з самовистачальних господарств, пристосована до нового розподілу країни, комунікаційної мережі і т.п.

20. УПА визнає за найвідповідніше в майбутній державі державне, кооперативне та приватне хліборобство:

Державне — це адміністрація самою державою всього національного державного фонду.

Кооперативне — це всякого роду кооперативно-артільні господарства, які можуть існувати там, де місцеві обставини та воля народу бачать їх потребу.

Приватне — це одноосібне, сильне хуторне господарство в системі хліборобської станиці, побудоване за всіма правилами модерної агротехніки з механічним обробітком.

Спекуляція землею та великовласницьке поміщицтво виключається. Землю, як на кооперативні, так і на одноосібні господарства надає держава законним актом на вічну приватну власність тому, хто її обробляє, безплатно.

21. УПА бореться за плянову перебудову цілої країни. Принагідне повсталі хліборобські, промислові, торговельні та адміністративні осередки мають бути змінені новими пляново-розміщеними оселями, залежно від тереново-кліматичних, сировинно-продукційних, торговельних та адміністративних умов та потреб країни.

22. УПА бореться за справедливе унормування відносин в державі та за дійсне піднесення життєвого рівня всього трудового населення України.

23. УПА бореться за право довільного вибору роду праці на підставі добровільної умови. Трудовий люд має право до зміни праці через розв'язання умови, а не бути прикованим до заводу диктатурним „указом" держави, або всякими примусами працедавця.

24. УПА бореться за право на безкоштовну освіту і повну культурну, соціяльну та санітарно-медичну опіку для всіх громадян української держави.

25. УПА бореться за право трудових мас на максимально 8-годинний день праці, на нормальний відпочинок і на оборону своїх інтересів професійною організацією, як перед приватним, так і перед кооперативним і державним капіталом.

26. Всі революційні кадри і вояки УПА мають право належати до своїх політичних партій та громадських і професійних організацій та визнавати той чи інший політичний світогляд. В рядах УПА їх зобов'язує ідея відродження української суверенної держави, постанови внутрішніх організаційних правил та вояцько-лицарська дисципліна.

Ця скромна плятформа дуже подобалася як нашим воякам, так і всьому населенню по обох боках колишнього совєтсько-польського кордону. Люди знали, за що мають боротися. Хоч вона була дуже малословною, але практично вона була досить багатомовною в усіх питаннях і зробилася серйозною основою програмових міркувань не тільки війська, але й ширшого громадянства. Дуже багато принципів цієї плятформи відразу почали вводити в життя цілі громади та райони, що були під впливом та контролем Поліської Січі.

Ця плятформа була багато разів змінювана та модифікована, а в пропагандивних летючках скорочувана, але її основні принципи лишалися ті самі. Це була основна база політично-програмового світосприймання всього повстанського руху.



Взято з: http://zustrich.quebec-ukraine.com/lib/bulba/bulba_121action.htm
Категорія: Революційно-партизанська боротьба проти большевиків | Додав: sb7878 (28.06.2009)
Переглядів: 749 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2024