Перше „совєтське" містечко на колишньому кордоні поміж СССР та Польщею в діях УПА має свій окремий розділ. І це не випадково і не дарма. Від половини серпня до половини листопада 1941 року Олевськ був справжньою столицею, щось на зразок окремої абсолютно суверенної української національної республіки. Ця „республіка" мала свою окрему територію, що її сама виборола від ворога, свою адміністрацію, своє військо, своє законодавство воєнного часу, свій суд, свою виконавчу владу.

Німецький окупант на цю територію ще не показувався, а залишки большевицького окупанта були розгромлені на голову. Уся Поліська котловина протягом половини року жила своїм окремим, суверенним життям. З цього відтинку часу три місяці проходили в оскаженілій боротьбі з совєтськими диверсійними бандами, а друга половина, до появи німецької окупаційної адміністрації Еріха Коха, проходила в умовах справжньої свободи і вільної творчости в усіх ділянках життя. І вся ця свобода та її творчість була зв'язана з іменем досі майже невідомого більшого районового містечка Олевськ.

В усьому величезному трикутнику Слуцьк-Гомель-Житомир — ніхто не вважав німців за ту силу, що розбила Червону армію та вигнала безбожну диктатуру з України та Білорусі. Все це діялося поза поліською територією. Все Полісся бачило і знало, що навіть тоді, коли німецька армія взяла Смоленськ та Київ і пішла далі на Москву і Харків — ціле Полісся було в руках комуни. Там всюди стояли большевицькі партизанські гарнізони та офіційно діяли „райвиконкоми" та „обкоми". І щойно в серпні і вересні появилися „літаючі бригади" Поліської Січі та Білоруської Самооборони з масою місцевої міліції, які знищили партизанські сили Червоної армії з їх „сільрадами", „райвиконкомами" та „обкомами" та органи свавільного насилля і терору — НКВД. Лише тоді населення Полісся дихнуло вільною волею святою.

Цим і пояснюється та палка любов та шана всього населення Полісся не до німецького „визволителя", а до своєї збройної сили, тобто — Поліської Січі УПА та Білоруської Самооборони. В білоруських районах „Палєская Сєч" була як в себе вдома, а курені Білоруської Самооборони на українській території були дорогими гостями, їх вітало населення як найрідніших братів і справжніх визволителів. Це була безприкладна маніфестація братніх почувань та солідарности обох націй до їх рідної збройної сили, як єдиного реального фактору їх визвольної боротьби. Це був зародок великого союзу двох братніх народів та скромні початки їх спільного чину в бурхливому майбутньому.

Я повік не забуду тріюмфальн'ого в'їзду Головної Команди Поліської Січі до визволеного Олевська та інших місцевостей. Це були такі урочисто-щирі маніфестації, яких в усьому Поліссі не зазнав ніхто від часів наших козацьких воєн та походів армії УНР. Протягом трьохсот літ Полісся було змушене дуже часто вітати всяких „благодєтєлєй", „союзників", „оборонців" та „визволителів". Були тут татари, росіяни, поляки, шведи, французи та німці. Були в давнину, були й не так давно. Були „білі" і „червоні" москвини. Були царські генерали та губернатори, були й совєтські комісари, комдиви та маршали. Були польські воєводи, графи та поміщики. Всі вони були тут і їх наш народ мусів вітати і вітав. Навіть тепер подекуди вже доводилося вітати німецьке військо, його „ортскомандантів" та генералів. Він їх „вітає"...

Але такого вітання, як справляє ціле Полісся своїй рідній військовій формації, що навіть називається „Поліська Січ" вже дуже давно не бачили навіть самі найстарші столітні дуби та сосни непрохідних поліських лісів. Перед кожним селом — вітальна арка з масою народу. Перед кожною десятою чи двадцятою хатою — стіл з хлібом-сіллю, з пообгризаними мишами старими церковними хрестами, образами та рештками старих хоругов без держалн, і обов'язково з водою у відрах!

Де взялися ці повищерблювані хрести, безрамні образи та понівечені часом та большевиком хоругви?

Там же ж протягом 25 років за це розстрілювали та засилали на каторгу старе і мале, в кого ці „дурмани" знаходили. В ім'я чого цей, так жорстоко катований народ зберігав всі ці святощі, наражаючи себе на небезпеку смерти та з якої це нагоди він їх тепер з такою урочистістю витягає з-під влади щурів та мишей, щоб поставити на незграбний поточений шашлями столик, але зате накритий соняшною скатертиною, поперевишиваною червоною ниткою?

Цей лицарський народ чверть століття зберігав свої скромні хрести, хоругви та образи, не зважаючи на жорстокий терор, бо це тисячолітні святощі його славних предків. А так гордо й радісно витягає він їх сьогодні від мишей та щурів, бо треба вітати своє рідне військо!

Наші молоді старшини та вояки з-поза Полісся ніяк не можуть розгадати одної таємниці. Вони не раз бачили, як поліське населення вітало чи то „білих" чи „червоних" „визволителів", але вони ніде не бачили — води. Був хліб-сіль, були квіти, але води — ніде не було.

Це велика таємниця. При вітанні предки нашого деревлянського племени ставили воду, як особливий додаток до хліба-соли, лише перед тим, кого рахували не тільки дорогим гостем, але й своїм рідним другом чи великим добродієм. Це найвища міра довір'я, гостинности та вдячности. Це означає те саме, що моя хата — твоя хата. Ось чому на всіх вітальних столах перед вояком Поліської Січі УПА та Білоруської Самооборони нараз появилася ознака найщирішого вітання — вода.

Це пояснюється тим, що той вояк якраз бореться, жертвуючи самовіддано своє життя за той же самий народ, за його правду, за його святощі, за Бога й Батьківщину, за віру своїх предків, за суверенну Україну і Білорусь, складовою частиною яких є Полісся.

Наші заболочені та пообложувані пісковими бортами „Зіси" та „Гази" всюди пробивалися поміж масою шаліючого від радости натовпу з сльозами на очах по горах васильків, цвінтурії та всяких інших осінніх квітів, що на них так бідна наша поліська земля під цю пору року. А де не вистачало цих скромних природніх прикрас, там на наші колони з обох боків летіла маса кознику та стерні, але яка ж вона була нам дорога. Навіть найкращі рожі, левконії чи жоржини при інших обставинах не викликали в мені такої радости, як цей звичайний козник, що валився на нас з цілого лісу старих і дитячих рук зодягненої в лахмани та личаки маси.

Після кожного виходу з машини ми цілі десятки метрів добивалися до столів по вишиваних рушниках та скатертках, щоб прийняти хліб-сіль, почути слова радости й найсердечнішої вдячности, коротко подякувати і пробиватись далі.

Старе й мале, діди і парубки, жінки і дівчата під гучні вигуки: „Слава! Слава!" всюди проривають кордон охорони, заступають дорогу. Вони хочуть „добре побачити" свого нового отамана та його січовиків. Хапають за руки, цілують заболочені поли гумових плащів та шкірянок. Цілують коней, стремена, колеса тачанок, польові кухні, автомашини. Що до кого найближче...

Чогось подібного я ще в своєму житті не бачив і не переживав. Це була вже навіть не стихія, а якийсь особливий шал ентузіязму. Я абсолютно ні від кого не ховався від страху, що мене в цьому розбурханому морі хтось може вбити. Направо і наліво вітався обома руками з сотнями людей. В тисячах розпромінених очей я бачив тільки невимовну радість, щастя і почуття вдячности. Я був свідком всяких своїх і чужих маніфестацій, але такого явища, з такою полум'яною любов'ю та ентузіязмом не бачив ніде. Тим більше, що ці маніфестації відбувалися спонтанно, без приготувань.

Це був вибух віками заглушеної лицарської традиції. Тут враз промовила козацька кров і передвічна стихія нічим не знівеченої любови цього народу до своєї рідної збройної сили, пошана до свого рідного начальника, до своєї рідної влади. Це були прояви не рабопослушности, а лицарська самопошана, національна гордість та дисципліна. Тому й не випадково, що чогось подібного не бачимо при всіх тих маніфестаціях, що відбуваються без води.

Містечко Олевськ стає столицею цього тріюмфу. Під охороною своєї рідної збройної сили усе Полісся, мов щойно на світ народилось. Відроджується громадське життя, адміністративна самоуправа, господарство, культура, освіта, преса, видавництва, охорона здоров'я — одним словом все, що хоч на деякий час вирвалось з-під гніту серпа та молота й білого орла.

Майже в кожному районі починають виходити рідні газети — ціла маса „Вістей", „Голосів", „Газет", „Слів". Появляються інші видавництва. Відновляються зруйновані комуною церкви. Організовуються спортові товариства, професійні та аматорські театри і хори. І все це виростає наче з-під землі. На все знаходяться фахові сили на місцях. За що ці люди не візьмуться — горить в руках.

Відбудовуються фабрики та заводи. Десь „знаходяться" машини. На очах виростають нові димарі, з'являються електростанції, залізничні та інші варстати, автоколони. Хто зна, звідки й беруться трактори, комбайни, жниварки, молотарки, амбуляторії, лікарські кабінети і т.п.

Все це виробництво організовує сам робітник на тимчасовому положенні про трудову власність, в якому проектується оформити того робітника в майбутньому, як дійсного власника-акціонера заводу чи фабрики.

Тартаки, шкляні гути, порцелянові заводи, мебльові фабрики, цегельні, гарбарні, ґуральні, паперові фабрики. Все це національне майно, що ще вчора лежало в руїнах, сьогодні вже починає давати нову продукцію. Рівночасно відбудовуються і виробничі цехи і самі будови заводів під гаслом — „перше продукція, потім дах над головою".

Ніде ніхто нікого не агітує до жодних „соцзмагань". Ніде, ніхто нікого не судить за „прогул" та „саботаж". Зникла совєтська панщина. Всюди закипіла робота без підганячів та бригадирів. Народ став справжнім власником засобів виробництва і творить сам, з своєї власної ініціятиви. Люди працюють не по годинах, а день і ніч, бо бачать, що працюють для себе самих.

Всі колхози народ відразу ліквідує, як найогидніше зло комуно-рабської системи. Діляться врожаєм. Ведуться приготування до колективних посівів з індивідуальним користуванням через нестачу тяглової сили.

Всі „радянські господарства", частково в перших днях понищені та розграбовані, або цілком ліквідуються, або знову організуються, як державні господарства. Заводяться дослідні станції, створюються насінні фонди. Про все вирішує сам народ. Зник комісар з поліської землі, який повчав відвічних господарів нашої землі, як орати та сіяти землю. Пригадується, як один з таких комісарів присікався до селянина, чому він не сіє, а чогось вичікує.

— Забув штельваги, товаришу комісаре.

— Сій сьогодні овес, а завтра будеш сіяти штельваги — наказав комісар.

Нервовим центром всієї діяльности був Олевськ. Звідси на всі боки пливли накази та директиви. Туди з усіх сторін напливали звіти, питання, пропозиції та проекти. Всі ці нитки тримала в цупких сухорлявих руках одна людина, яка на все зразу знаходила рішення і своєчасно давала всі накази та директиви. Тією людиною був наш начальник штабу, полковник Петро Смородський. Це — зразковий вояк, діловий господар і добрий комерсант. Він має всесторонню фахову начитаність та досвід. А головне, не дивлячись на всі ці високі якості і прикмети — це скромна, тактовна і доступна для всіх людина. Він з кожною людиною терпеливо та людяно поговорить, наче рідний батько. Дасть всяку допомогу чи пораду. Кого треба — добре висповідає, покарає, а кого нагородить. Я не чув ні разу, щоб на нашого начальника штабу хтось за щось гнівався, чи мав до нього якісь претенсії, хоч він дуже багато січовиків і навіть старшин досить жорстоко карав за їх негідні вчинки. Він при цьому давав їм таку словесну „школу", що вони потім були готові за свого полковника кожної хвилини наложити головою.

Тримати в руках таку розбурхану масу, як на скору руку зібрана перша-ліпша партизанська частина та всякий народ в міліції та цивільній адміністрації все нових теренів в такому революційному хаосі, як це було в нас в 1941 році — треба бути тільки тим, чим був в штабі УПА полковник Петро Смородський.

До всього сказаного я від себе можу додати, що коли українська нація була здібною видати таких людей, як наш начальник штабу, які в такому хаосі на голій землі, зуміли доконати таке чудо, як наш Олевськ, то ця нація має всі дані доконати найвище чудо-ідеал і мрію українського народу — навіть на попелі чи на голій землі воздвигнути храм Української Суверенної Соборної Держави.

Олевськ відразу прибрав усі внутрішні та зовнішні ознаки українського національно-адміністративного осередка. Леніни, Сталіни та всі інші „вожді трудящих" зникли з площ, установ та вулиць „олевської республіки". На їх місце появилися портрети українських князів, гетьманів та інших видатних людей України, а найбільше було всюди портретів Симона Петлюри. Всі вулиці містечка Олевськ управа переіменувала іменами українських діячів. Не забула при цьому Олевська міська управа за своє сучасне військо. Якось в'їжджаючи з Сарн на червоноармійську вулицю Олевська, я побачив на першому будинку велику таблицю: „Вулиця Поліської Січі". Дуже добре, думаю. А виїхавши на головну вулицю, я мало не остовпів. Там стоїть: „Вулиця Отамана Тараса Бульби". Я відразу видав наказ напис зняти і вулицю переіменувати.

З'явилася до нашого штабу делегація від міської управи. Міська управа просить відмінити той наказ. Я їм пояснив, що на таку особливу честь я ще не заслужив, щоб за мого життя іменувати вулицю міста моїм іменем. Делегація настоює на своєму. Це вже саме місто рішає. Управі буде дуже прикро, коли їй доведеться цю вулицю переіменувати.

Я наказу не відмінив. Написи з вулиці були зняті, але ... інші не появилися, а вулицю далі називали іменем командира Поліської Січі.

В перших днях вересня 1941 року до Олевська блискавично прилетіла дуже прикра вістка з Житомира. Там 30.8.41 року публічно хлинула українська кров від української руки. Ставленик патологічного вождизму, бандерівець Кузій на вулиці, стріляючи в спину, застрілив двох старшин української армії: полковника Миколу Сціборського та сотника Сеника-Грибівського, які були членами проводу ОУН і їхали до Києва. Це була дуже пригнічуюча вістка.

Така боротьба групи блискавичного відокремлення з політичними противниками того ж самого націоналістичного світогляду викликала в народніх масах підсовєтської України дуже пригноблююче враження і сильне обурення. Тим більше, що полковник Сціборський був родом з Житомира, де все старше покоління знало цю людину, як доброго вояка та великого революційно-визвольного діяча Української Народньої Республіки з часів визвольних змагань 1917-20 років. На еміграції він став співініціятором нового націоналістичного руху, як теоретик по ідеологічно-програмовій лінії і мав сильний вплив на координацію дій націоналістичного руху з державним центром УНР.

Житомирський акт відкритого братовбивства та терору з боку вождівської групи проти своїх людей на тлі такої невиразної політичної ситуації України, остаточно скомпромітував цю групу в очах політично-обізнаного громадянства. Коли ще всі „державні акти" цієї групи люди були схильні виправдувати політичною невиробленністю цих молодих людей, то вже такі ганебні факти, як явне братовбивство, народ кваліфікує не інакше, як явний злочин провокований чужою рукою.

Полковника Сціборського я знав до Другої світової війни тільки з його публіцистичних праць. Щойно в часі моїх переговорів з ними 2-3 серпня 1941 року у Львові я мав нагоду познайомитися з цією людиною особисто.

Його теорії націократизму були мені чужі. Але вони були написані на такому високому інтелектуальному рівні та подані в такій оригінально-новій формі й побудовані на такій переконливій аргументації, що навіть найзапекліші його противники ставилися до нього з великим респектом.

Я не дуже знав цю людину, щоб тут давати їй бодай найскромнішу характеристику. Можу лише сказати, що хоч Сціборський був великим противником української демократії, проте він рівночасно був ще більшим патріотом такої України, в яку він вірив, яку визнавав. Нагла смерть Сціборського — це велика втрата не тільки націоналістичного табору, а й всієї української нації. Ідеологічно-програмові концепції Сціборського можуть бути заперечені тільки або сильнішою та більш ґрунтовною теоретичною концепцією, або життєвою практикою.

Це був політичний противник з уродженими лицарськими якостями характеру, його зброя була гостра, як бритва, а рубала тільки там і тоді, де і коли дозволяє лицарська етика. Коли він бачив, що не має рації, то мав відвагу це відразу признати. Пригадую один цікавий фрагмент з нашої дискусії у Львові. Стояло питання про Уряд УНР. Я запитав, чому ОУН досі не визнала нашого законного державного центру? Сотник Сеник-Грибівський почав мене переконувати, що це діється не з вини ОУН, а з вини Уряду УНР, що старий Уряд УНР не стояв і тепер не стоїть на висоті своїх завдань і через те він своєю реґресивно-пасивною політикою довів до того, що тепер Президент Андрій Лівицький сидить у Варшаві буквально сам.

На це я заявив:

— Байдуже, з ким сидить Президент УНР в Варшаві. Головну ролю грає те, що той Президент не є сам у Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі, Житомирі, Сарнах і т.д. Доказом цього може служити той факт, що наша понад десятитисячна Поліська Січ — це люди, які визнають Президента УНР. Таких Січей кожної хвилини може бути більше по всій Україні, якщо на це буде наказ того Президента.

— Ми — молоді республіканці — продовжував я — також бачимо негативні сторони нашого старого Уряду. Але це нас не турбує. Уряд буде змінений. Справа не в поодиноких людях, а в державній концепції. Люди приходять і відходять, а народньо-правна концепція УНР існує вічно, як синонім абсолютної суверенности України та її законної державности.

Тоді забрав довше слово полковник Сціборський, яке закінчив таким визначенням:

— Ми глибоко віримо, що до всебічного порозуміння поміж нами та Урядом УНР вже недалеко. Ми не покликані сьогодні ці справи тут вирішувати. Тепер воєнний час і я признаю рацію Отаманові. Всі сили народу на єдиний фронт!

Десь у половині вересня я поїхав до Рівного на розмову з полк. Ів. Литвиненком, куди він знову прибув. Тепер він переїздив на постійне перебування в Крем'янецький район. З „високої політики" нічого не було чути. Я зложив через нього Урядові звіт про всю нашу досьогочасну роботу та успіхи. Він цим був дуже задоволений. Передав нам сердечний привіт від Головного Отамана А. Лівицького, полковника Садовського та інших членів Уряду УНР.

Ситуація була така, що полковник Литвиненко не бачив можливости втриматися нам довший час на очищеному від большевиків Поліссі. Туди незабаром німці пришлють свою цивільну адміністрацію. Від імени Уряду УНР він дав мені директиву триматися так довго, як це буде можливо, а потім дуже обережно офіційно ліквідувати цілу нашу „республіку". Штаб знову переставити на підпільно-повстанську акцію, але тієї акції не розпочинати відразу, а чекати дальших наказів та директив Уряду.

З уваги на те, що самого Президента німці тримають під домашнім арештом у Варшаві, ціла наша майбутня акція мусить вестися дуже обережно та так, наче б Президент про неї „нічого не знає".

Про все це я не мав права нікого інформувати, включно з начальником штабу. Для зв'язку посилати тільки сотника Раєвського. Все має робитися на місці так, наче б ми вирішували всі питання самі без жодних директив зверху. Ми договорилися про все і він поїхав.

Наша газета „Гайдамака", як одинокий вільний пресовий орган, до якого не добралася ще німецька цензура, мала дуже велику популярність по всій Україні. Ми її транспортували до Рівного, звідки вона розсилалася на всі сторони. Редактором газети спочатку був сотник Сиголенко, а потім редакцію перебрав один учитель з Житомира — пан Бобенко. Ні Сиголенко, ні Бобенко не були професійними журналістами. Газета відчувала брак бодай одного доброго фахового редактора. Я давав фейлетони у формі „Листів до Сталіна", писані поліським діялектом під псевдонімом „Діда Гаврила Обруча" та дуже рідко ще деякі матеріяли, але цього було мало. Я не мав часу писати.

Саме тоді, коли я розглядався по Рівному за відповідним журналістом, щоб притягти його до співпраці в „Гайдамаці", наче з неба являється мій кацетний приятель, редактор Іван Мітринґа.

Мітринґа заявив мені, що він їде спеціяльно до мене, щоб співпрацювати в газеті, як також, щоб порадитися зі мною у ще одній справі. Він сказав, що їх вже є ціла опозиційна група проти партії Бандери в складі: Мітринґа, д-р Турчманович, Роман Паладійчук, Василь Ревак, Борис Левицький та інші. Вони вирішили ще в Кракові відійти від групи Бандери та мають постанову здійснити цей плян після організації нової політичної партії, про який він говорив мені в Кракові минулого року.

Мітринґа щойно повернувся з інформативно-студійної поїздки, що її робила ціла група по всій правобережній Україні, їхали вони машиною з фальшивими документами. Їх Гестапо мало що не схопило, але вони втекли, Всі інші члени групи поїхали назад до Львова та Кракова, а він тримає курс на наш „ліс".

Мітринґа, як звичайно, далі пропаґує зовсім протинімецький курс. Повідомляє, що все українське населення вже починає поважно орієнтуватися щодо німецьких цілей в Україні. Робить з ситуації належні висновки. Вже ростуть активні антинімецькі настрої в народніх масах. Провідні кола конспіруються. Вичікують. Ніхто не хоче себе виявляти. Жвава пропаґанда та практична діяльність, що її так активно та „навипередки" провадить ОУН та група Бандери, за інформаціями Мітринґи, не мають жодних виглядів на успіх в народніх масах підсовєтської України. Взагалі, вся націоналістична ідеологія, світогляд та програма — все це, на погляд Мітринґи, не те, чого вимагає Україна, його висновок: треба обов'язково організувати якусь нову політичну силу, яка вела б розумну, насамперед, ідеологічно-світоглядову боротьбу проти компартії, німців та супер-націоналістів. Такою силою може бути тільки зовсім нова революційно-демократична партія.

Їх група вже робить конкретні заходи у справі організації нової партії. Приступає до опрацювання ідеологічно-програмових тез і т. ін. Він мене запитує, чи я досі не змінив свого погляду на цю справу? Чи я не погодився б включитися до цієї роботи з цілою УПА? Тобто зробити так, щоб УПА була зародком майбутньої армії, підпорядкована політичній лінії тієї нової демократичної партії.

Мітринґа твердить, що він має поважні підстави побоюватися, що коли в Україні не постане тепер така солідна підпільна, але дуже сильна демократична організація, то на тлі тієї політичної порожнечі, яка тепер витворюється, бо ж активно діють лише компартія і націоналісти, в наслідок розчарування народніх мас в „Заході", перевагу візьме гнучка пропаганда большевиків. Тим більше, що та пропаганда, на думку Мітринги, напевно злізе з інтернаціонального коня, а пересяде на суто національні паролі, „повну самостійність" всіх совєтських республік.

Крім вищезгаданого, Мітринґа, наче пророк, твердив, що німці далі Волги взагалі не посунуться та почнуть відступ. Отже, треба розраховувати ще на досить затяжне підпілля в большевиків.

На це я відповів Мітринзі, що наскільки доцільним вважаю організацію нової революційно-демократичної партії, настільки не вважаю доцільним підпорядковувати військо будь-якій партії. Військо підпорядковується тільки Урядові. І тільки через Уряд окремі партії можуть впливати на формування політичної лінії для війська. Отже, в справі організації партії я готовий всіма засобами допомагати, але сам не буду вступати в ту чи іншу партію. До війська приходять члени різних партій. Командування війська мусить бути об'єктивне і безпартійне.

Я йому також заявив, що я вже наткнувся на групу людей на Волині, з Іваном Либаком та Леонідом Щербатюком на чолі, яка має подібні заміри і робить ті самі заходи. Це колишні соціял-радикали, соціял-демократи та безпартійні (Щербатюк). Добре було б, якби вони договорились, щоб не розпорошувалися сили у двох організаціях. Мітринґа дуже радо погодився розпочати розмови. Щербатюк тоді ще був у Києві з д-ром Харитиною Кононенко в Червоному Хресті. Я пов'язав Мітринґу з Либаком та іншими його приятелями. Вони навіть вже „охрестили" свою майбутню організацію „Українською Національно-демократичною Партією". Вони хочуть тримати свою організацію в абсолютному підпіллі до певного часу і покищо вестимуть лише підготовчі роботи. Їм бракує теоретиків для опрацювання ідейно-політичних напрямків нової партії та її програми. Взагалі — це дуже тверезо думаючі і серйозні люди.

Вони майже в усьому були однозгідні з Мітринґою за винятком деяких програмових питань. Мітринґа заступав дуже лівий курс, не виключаючи навіть колгоспів, якщо цього десь хоче народ. Він мотивував це тим, що трагедія полягає не в тому, що в Україні є колгоспна система для продукції хліба, а в тому, що той хліб безкоштовно забирає чужа держава. На його думку, у своїй державі це відпадає, а колективне господарство завжди дасть більшу продукцію. Такими поглядами Мітринґа насторожував проти себе багато людей, які підозрівали його в націонал-комуністичних тенденціях, від яких він по-правді був далеко. Він тільки не визнавав доцільности безконтрольного приватного капіталізму, а підпорядковував його суворій контролі держави. Всюди давав перевагу нації — через державу, а не одиницям — через приватну безконтрольну кишеню. Відстоював плянове господарство, яке тепер практикує кожна держава, незалежно від того чи вона соціялістична, чи капіталістична.

На цій нараді вони вирішили, що обидві групи приготують проекти своїх постулятів та тез і в майбутньому порозуміються щодо дальшої акції.

Мітринґа поїхав зі мною до Олевська й неофіційно став редактором нашої газети. Офіційно газету підписував ред. Бобенко. Редакторові Мітринзі я дав сувору інструкцію щодо змісту нашої військової газети. Мітринґа точно і дисципліновано дотримувався цієї інструкції. Він поставив газету на високий рівень. Для вишколу юнацтва та пропаганди українознавства почав друкувати в газеті свій популярно-історичний нарис „Хто ми такі?", в якому виявляв гнучкий підхід, як до самої проблеми, так і до читача. На жаль, цього нарису не докінчено, бо газета десь по 12-му числі перестала виходити.

В самій редакції не обійшлося без клопоту. Ми намагалися тримати газету в цілком незалежному тоні у відношенні до німців. Ми їх просто промовчували, наче б їх і не було. Але відповідальний редактор Бобенко мав тенденцію кадити „визволителям". Я останнім часом мало бував в Олевську. У полковника Смородського та сотника Сиголенка, а особливо у ред. Мітринґи створилося враження, що Бобенко підісланий до нас з Житомира, як аґент або Ґестапо, або НКВД для шпигунства, провокації та компромітації. Поведінка цієї людини була явно провокативна. Він одверто почав загрожувати сотникові Сиголенкові, що як його та чи інша стаття з „кадилом" не буде вміщена, то він поїде до Житомира скаржитися німцям. Як же це так, мовляв, нас німці визволили від комунізму, а ми у своїй газеті про них навіть нічого не згадуємо?

З уваги на те, що наші справи вже так чи інакше наближалися до ліквідації „республіки", Бобенка з редакції ми не викидали, а залишили, щоб „тягнув" до кінця. Газета вже почала переставлятися з органу „Поліської Січі" на німецьку районову газетку. 5 листопада 1941 року до Олевська приїхав Ґебітскомісар, який почав обережно заводити порядки „Нової Європи". Він викликав до свого штабу нашого адютанта сотника Сиголенка і поставив вимогу, щоб штаб Поліської Січі підпорядкував свою роботу його наказам. Іншими словами, він хотів спокійно спати під охороною української зброї. Я послав сот. Сиголенка до Ґебітскомісара вдруге, щоб повідомити його, що Поліська Січ, як українська військова одиниця, німецькій цивільній владі не підлягає, а тримає зв'язок з німецьким військовим командуванням. Наша відповідь на нову ситуацію буде дана Ґебітскомісарові після нашого порозуміння з генералом Кіцінгером.