Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Армія без держави » Революційно-партизанська боротьба проти большевиків

ЛІКВІДАЦІЯ ПОЛІСЬКОЇ СІЧІ
Поліська Січ та Білоруська Самооборона повністю і з честю виконали своє перше бойове завдання, вкриваючи свої прапори вічною славою. Вся Поліська котловина була очищена від дикої диверсії большевиків і дуже швидко почала загоювати свої тяжкі рани, повертаючись помалу до більш-менш нормального життя.

Але розбити якогось партизанського ворога і перегнати його в інше місце — це не те саме, що його цілком знищити. Його треба або переслідувати далі, або не допускати назад відповідною обсадною силою звільненої території. Українсько-білоруські партизани витиснули ворога в Брянські ліси, але далі його переслідувати ми не мали змоги. Зате була дуже велика потреба та реальна змога забезпечити цю територію такою силою, щоб той самий ворог не міг вернутися завтра назад. Ми були більш ніж певні, що Москва докладатиме всіх сил, щоб суходолом та повітрям перекидати своїх партизан в Поліську котловину.

Хто ж і якими силами забезпечить Полісся від нової большевицькоі небезпеки? Німецька армія? Ні. Всі свої резерви німецьке командування кидає на головний фронт, а якби якісь резерви були для Полісся, то що може зробити німецький вояк в багнах та лісах? Він вже раз їх обійшов не для того, щоб вертатися туди знову. Поліська Січ та Білоруська Самооборона могли б забезпечити спокій на Поліссі, але німці, а особливо Ґестапо та гітлерівська партія, не армія, бояться цієї місцевої військової сили гірше, ніж московської диверсії, яка вже „знищена".

Вони, маючи явно нечисту совість у відношенні до всіх завойованих націй на сході Европи, з байдужістю, а може й з почуттям внутрішнього вдоволення спостерігали, як населення Полісся було змушене голими руками боронити свої стріхи та виганяти большевицькі банди з своєї священої землі.

Ми не раз, сидячи в своєму біда-штабі, в порозбиваних олевських казармах, за мапами та звітами з цілого терену, мов на екрані бачили, як в Рівному та Мінську нові нацистські „аристократи", порозвалювавшись у вигідних фотелях з цигарами в зубах, складали свої диявольські пляни проти нашої країни. Але що ми могли зробити? Розпочати відразу одверту збройну боротьбу проти ще одного ворога? Який сенс? Яка стратегія? Нам конче треба, щоб Берлін з Москвою кривавилися якнайдовше і то на московській території. Кожний штаб комбінує так, щоб в той самий час було якнайменше фронтів. Тому-то й ми, хоч і в мініятюрному маштабі, не могли робити інакше.

При цьому ми були повністю ізольовані від світу і світ цей рахує нас „коляборантами Птлера", лише тому, що ми опинилися під німецькою окупацією. Все це діється в той самий час, коли райхкомісари починають насаджувати на нашій землі своїх генералкомісарів, ґебітскомісарів з цілою бандою садистичних катів для здійснення людиноненависницьких плянів „Нової Европи".

Туполобі нацистські' „дипломати" та „стратеги", думали, що тут, як в Німеччині, досить повісити таблицю з написом "amtlich verboten"* і вже туди ніхто ногою не стане. Вони не знали того, що для нас всі чужі заборони, будь вони совєтські, німецькі чи турецькі, — це законне беззаконня, проти якого боремося цілими віками. А для большевиків це „verboten" взагалі нічого не значить, бо з Брянська назад до Мозири чи Коростеня — лише один крок.

У нас була директива Уряду та своя тверда постанова розпочати активну збройну боротьбу проти нового окупанта, як тільки головний фронт досягне бодай Волги. Гітлерівці цей момент очевидно також передбачували. Вони скорше сподівалися удару спротиву від України та Білорусі, ніж від „розбитих" большевиків. Наскільки їх припущення у відношенні до можливої антинімецької акції України та Білорусі були вірні, настільки думки, що „розбиті" большевики, як на головному, так і на партизанському фронті, були абсолютно фальшиві.

Німецьке командування звертало належну увагу на Поліську котловину, як на можливу диверсійну базу для большевицьких партизан та їх розвідки. Натомість, Ґестапо хотіло тримати цю територію у своїх руках місцевою міліцією, очолюваною в кожному районі одним німецьким „вахмайстром", бо, мовляв, це буде дуже дорого коштувати. Замість до війська та міліції, всі молоді люди Східньої Европи були змушені їхати на рабську працю до Німеччини, або працювати на місцях для німців.

Ми стояли перед дуже складною проблемою: як перейти з офіційного Олевська до підпільного „лісу"? У наш рух разом з білорусами було втягнене силою обставин все цивільне населення великої території, що нараховувало понад один мільйон людей з усіма установами. По наших військово-міліційних штабах, як і по всіх адміністративних та громадських установах працювало зовсім явно дуже багато людей. Тут же на місці було їх майно, житла і т.п. Коли ми несподівано втічемо „в ліс" і відразу розпочнемо явну боротьбу з німцями — вся ця маса народу буде репресована німцями, так само, як і большевиками. Щодо цього ми не мали жодних сумнівів.

Втримати цю величезну територію на довгі літа в своїх руках ми не мали найменшої змоги. Передусім, ми могли розраховувати лише на власні сили та запаси — ніхто нам не допомагав. Воєнних матеріялів нам якось вистачило б для партизанської боротьби, але не проти танків чи літаків справжньої фронтової війни. Навіть, якби ми втрималися перед німцями своєю „звуженою республікою", то коли повернеться назад совєтська армія з її „спецами" у боротьбі з партизанами, то „республіка" однак буде знищена.

Отже, вихід був тільки один: розв'язати Поліську Січ офіційною дорогою. Звільнити всіх людей і порозсилати по домах, по можливості в інші місцевості, а таємно організувати в лісі новий штаб та нову базу для майбутніх партизанських акцій, коли на це дозволить час. Про цілковиту ліквідацію збройної боротьби як проти німців, так і проти москалів не могло бути мови. Але до цієї боротьби треба було всебічно приготуватись.

Маючи вже таку секретну постанову Головної Команди УПА, я з сотником С. Сиголенком поїхав 9 листопада 1941 року ще раз до начальника тилу України генерала Кіцінгера в Рівному і офіційно йому заявив, що коли німецьке командування не визнає Поліської Січі в силі 10,000 багнетів, як спеціяльну військову українську частину для охорони Поліської котловини від большевицьких партизан, тоді ми зараз же цю формацію розпустимо. При цьому я додав, що совєтська диверсія ще не знищена повністю, а лише витиснена на іншу територію, що загроза большевицьких партизан зникне тоді, коли зникне совєтська армія в глибині СССР.

Генерал Кіцінгер заявив, що він тут безрадний. Німецьке командування має все це на увазі, але ця територія вже входить в орбіту впливів цивільної німецької влади, а не армії. Отже, й питання безпеки цієї території вже не належить до компетенції німецької армії, а до компетенції райхскомісара України та його адміністративних і поліційних органів. Він від імени німецької армії сердечно подякував воякам Поліської Січі за таку блискучу воєнну операцію проти спільного комуністичного ворога. Відтепер у цих справах треба говорити з представниками німецького цивільного управління. Якби у нас було бажання, то він міг би домовитись, щоб переслідувати противника далі на північ від Чернигова у прифронтовій зоні. Для цього потрібно більш-менш 1000 людей, при чому зброю та постачання дасть німецька армія. На цьому наші зв'язки з німецькою армією закінчилися. Я дипломатичне сказав генералові Кіцінгерові, що ми тут самі відповіді щодо Чернигівської пропозиції не можемо дати, хоч та відповідь вже була давно готова. Словом, почалася, як це ми називали, „лісова дипломатія". До жодних представників Коха ми не заходили, а поїхали ліквідувати Поліську Січ.

Повернувшись до Олевська десь коло 12 листопада 1941 року, ми застали там одного „гавптштурмфюрера есес" з Житомира. Він ні менше, ні більше, а тільки привіз наказ обласної команди СД з Житомира Поліській Січі негайно „ліквідувати всіх жидів" в Олевську та інших районах.

Я наказав сотникові С. Сиголенкові дати цьому „фюрерові" та Ґебітскомісарові таку відповідь:

1. Поліська Січ — це українська військова частина, яка не підлягає юрисдикції німецької цивільної влади і має своїм завданням боротися не з цивільним населенням, а лише з озброєним противником, в цьому разі з совєтською військовою диверсією.

2. З уваги на те, що останні наші переговори з генералом Кіцінгером щодо дальшого існування Поліської Січі, як окремої української частини, не дали позитивних наслідків, ця формація 15 листопада 1941 року розв'язується. Олевський штаб ліквідується. Всі люди йдуть по домах.

„Гавптштурмфюрер" трагічно розвів руками, що в такому випадку на „ліквідацію" жидів їм доведеться стягати їх мішану поліцію з кількох областей. На це сотник С. Сиголенко відповів, що це вже їх справа. З моментом приїзду Гебітскомісара до Олевська та перебрання ним цивільної влади датою 5 листопада 1941 року, ми не маємо вже нічого спільного з тим, що тут діється. Сотник С. Сиголенко повернувся до мене дуже схвильований та обурений, що ті гітлерівські людоїди трактують масову „ліквідацію" безборонних людей, як якусь зовсім нормальну річ. Цих людей не могла врятувати жодна сила.

Публічне видовище масового розстрілювання старців, жінок та дітей викликало в Олевську страшне враження та обурення. Старе та мале відразу заговорило: „Це варварство! Сьогодні їх, а завтра нас!"

З 485 душ, громадян Олевська жидівської національности врятувалося втечою всього коло 25 людей та одна 16-літня дівчина Соня (прізвища не пригадую). Вона працювала в нашій їдальні для старшин. Вона добре володіла українською мовою і не була рисами обличчя подібна до жидівки. Всі наші люди знали, що вона жидівка, але ніхто її не видав. Навпаки, в часі загальної облави по всьому місті сотник С. Сиголенко, з мого дозволу, сховав її у своїй квартирі. Вночі відпровадив її з одним козаком до своєї нареченої в с. Борове Рокитнянського району. Її матір та сестру розстріляли. Ця дитина мало що не збожеволіла. Все хотіла сама потім бігти до Олевська, щоб її застрілили разом з усіма іншими, але її заспокоювали і нікуди з хати не випускали. Потім вона трохи заспокоїлась, отримала нові документи, як українка і все було гаразд. Жила і працювала у наших довірених селян, найбільше в Бистричах. Де вона тепер — не знаю.

Між іншим, я ніколи не припускав, що жидівський народ є аж настільки фаталістичний. В Олевську вже давно було відомо, що сталося з жидами в Києві, Рівному та Житомирі. В наших казармах працювало багато жидів по всіх варстатах, як шевці, кравці, гарбарі та інші ремісники. Коли був виданий ґебітскомісаром наказ про те, що 16 листопада 1941 року всі жиди повинні зібратися з своїми речами на одній площі для „переїзду" в інше місце, ми зробили звечора так, що сотник С. Сиголенко „проговорився" перед головою жидівської громади, що цей „переїзд" означає. Він виразно підказував, щоб жиди вночі тікали, поки ще є час. Голова громади, старша людина, подякувавши нам, сказав, що він про це повідомить всіх своїх людей, але чи хто з них буде тікати — він сумнівається. По-перше тому, що нема куди тікати, їх однак половлять і постріляють, а по-друге, коли Бог допускає таку кару на Ізраїля за його гріхи, вони не мають права противитись Божій волі.

З уваги на те, що українсько-жидівські відносини ще й далі залишаються натягнутими, незважаючи на зусилля певних українських та жидівських груп чи поодиноких людей якось ці відносини унормувати, варто тут бодай в кількох словах кинути трохи світла на цю запутану проблему України.

Я вважаю, що жидівська проблема — це світова проблема і як вона буде розв'язана в усьому світі з усіма націями, то буде вона розв'язана і в Україні. Зважаючи на те, що Україна століттями була об'єктом нападів, окупації та гніту з боку інших держав, ніхто і ніде не може мати до України та українців будь-яких претенсій, що ми шовіністи чи агресори. Не можуть цього говорити й жидівські провідники. Якщо в Україні під впливом роздмухуваного царським самодержавієм антисемітизму були випадки протижидівських виступів, то це не значить, що всі українці мають тотально відповідати за дії кількох одиниць, що допускалися актів антисемітизму.

Так само українці, як і всі інші нації, не можуть кидати тотального обвинувачення в сторону жидівської нації, бо якщо є випадки жидівського втручання в життя інших націй, то знову ж таки за це не можна обвинувачувати всіх жидів. Я вважаю, що в кожному народі є добрі і злі люди. Є вони серед нас, так само є вони серед жидів. І лише з такою міркою можна і треба підходити до питання унормування відносин між українцями та жидами. Та сама нація, що видала з себе Троцького, Кагановича, Ягоду чи Шварцбарда — дала також Марголіна, Красного та багатьох інших приятелів України. Отже, хто виступає з заявою, що всі жиди сякі і такі, чи всі українці сякі чи такі — той є ворог обох і жидів і українців, бо таким чином українсько-жидівські взаємини ніколи не будуть внормовані.

Ми знаємо, і це є історичний факт, що сучасну совєтську імперію фінансували великі магнати жидівського роду, але в цей самий час серед жидівського суспільства є групи, які такої політики їх багачів не підтримують і засуджують. Навіть тепер (1974 р.), коли, як жиди, так і українці вільного світу гостро відчувають потребу унормування українсько-жидівських відносин, то сям, то там, чуємо, появляються провокативні книжки жидівських авторів, які не перестають виливати помиї на все, що є українське, ставлячи українців у гірше становище, як нацистів, які спричинили і доконали погроми жидівського населення під час Другої світової війни.

Українська Народня Республіка в часі визвольних змагань, йдучи на зустріч жидівській меншині в Україні, може, як ні одна держава у світі, дозволила жидам свою автономію. В Уряді УНР були міністри жидівського роду. На українських грошах були написи жидівською мовою поруч з українською мовою. Голова держави Головний Отаман Симон Петлюра спеціяльними наказами поборював найменші прояви антисемітизму з боку українських вояків. Чого можна ще бажати від українців, які своєї держави не мають і за всяку антижидівську агітацію німців чи москалів відповідати не будуть.

Якщо певним жидівським групам здається, що наше органічне бажання бути господарями на своїй власній землі входить в колізію з їх дивовижними плянами світового панування, то ми мусимо категорично заявити, що від цих представників племени Ізраїля ми сподівалися і сподіваємося кращого розуміння і трактування нашої національної проблеми.

Відрадним явищем є, що й жиди сьогодні вже не такі, якими вони були вчора. На підставі їх героїчної боротьби за свою національну державу в Палестині, вони зробилися державницькою нацією, яку український народ високо шанує, бо він сам провадить таку боротьбу вже понад 300 років. І треба думати, що маючи гіркий досвід кривавої боротьби за свою державу, жиди також будуть спроможні зрозуміти і належно оцінити подібну боротьбу інших націй за свою національну незалежність, в тому числі і нашу визвольну боротьбу за свою суверенну державу.
* *
*

Ліквідація Поліської Січі переводилася за точним плином. Всі міліційно-осадні та рухомі курені насамперед поховали добру зброю, а всяку непотріб віддано новій міліції. Всіх людей розпущено по домах. Залишився тільки Олевський гарнізон з його трофейним магазином, в якому крім брухту не було нічого особливого. Вся ліпша зброя та воєнний матеріял, що міг бути ще використаний, ввесь час таємно ховався в інших місцях.

Видано накази, за якими козаків Олевського гарнізону підвищено до ранги старших козаків. Всіх старшин та підстаршин, які досі були чинні в лавах Поліської Січі УПА, автоматично підвищено та затверджено в ранґах на один ступінь вище.

При цьому виринула проблема, як нагородити за всю досьогочасну службу мене, як Командира цілої частини та революційного і громадського діяча. Річ у тому, що я не мав жодного офіцерського звання, яке можна було б підвищити так, як це зроблено з іншими старшинами та підстаршинами. На пропозицію полковника П. Смородського у цій справі була скликана спеціяльна нарада Головної Команди з участю всіх старшин, що були тоді в Олевську. На цій нараді по короткій дискусії, полк. П. Смородський запропонував схвалити більш-менш таку постанову (точного тексту не пам'ятаю):

„З уваги на ліквідацію Поліської Січі УПА, спільна нарада Головної Команди та всіх старшин Олевського гарнізону Поліської Січі дня 15.11.1941 року в Олевську постановляє:

1. В імені українського народу та його війська винести якнайсердечнішу подяку п. Отаманові Тарасові Бульбі-Боровцеві за його жертвенну службу Батьківщині та за заслуги по організації українського війська, як ініціяторові та Головнокомандуючому Поліської Січі та цілої Української Повстанської Армії.

2. В знак признання заслуг п. Отамана Тараса Бульби-Боровця, як довголітнього громадського та революційного діяча, та за бойові пляни та його особисте керівництво великими партизанськими бойовими операціями проти численної московсько-комуністичної партизанки на всьому Поліссі від 22.6. до 15.11.1941 року, на підставі законів революційного часу, признати п. Отаманові Бульбі-Боровцеві право на старшинське звання та ранґ генерал-отамана (генерал-хорунжий) повстанських військ України.

3. Ця постанова являється пропозицією для затвердження Голові Української Держави, коли на це дозволять обставини. 

(Підписи)
Олевськ, 15.11.1941"

Поза тим було видано ще цілий ряд наказів. Все це було оформлено документами на друкованих формулярах. Видано всім воякам посвідки про їх службу, послужні особисті анкети і т.п. Все це робилося так, як у реґулярній армії з усією точністю та педантичними формальностями нашого Начальника штабу.

Мимо такої плянової ліквідації цієї славної військової частини, сам момент ліквідації останнього Олевського гарнізону був дуже драматичний. Для вояка краще вмерти, ніж кидати з своїх рук зброю під ноги ворога або „союзника". Я ніяк не можу забути того трагічного моменту, коли цілий Олевський курінь був зібраний на площі в повному виряді для останнього звіту та зачитання ліквідаційного наказу.



Фотокопія посвідки виданої полк. П.Смородському
з приводу розв'язання „Поліської Січі" в листопаді 1941 року

Звіт здавав мені в окруженні цілого штабу інспекційний старшина гарнізону поручник Лев Ковальчук. Після перегляду цілого куреня, починаючи від прапора, знову була дана команда „струнко" та відчитано ліквідаційний наказ — з очей всього складу куреня бризнули сльози!

Це були несподівані сльози гордого молодого лицарства, яке не плакало, коли йому фельдшери без наркозу ампутували руки або ноги в найпримітивніших санітарних умовах. Але тепер, коли йому без жодного фізичного болю ампутовано символ його вояцької чести — скромну стару рушницю, — на його очах появилися сльози, що повільно горохом котилися вниз по гарних молодих лицях, їх ніхто не міг обтирати, бо цілий курінь стояв під зброєю на „почесть дай!".

Я був до того схвильований такою несподіваною картиною, що не міг промовити ні слова. Забрав слово полковник Петро Смородський. Він усіх нас заспокоїв дуже змістовною промовою. Почав він свою промову з того, що в його житті це вже другий раз доля судила так, як тут, розставатися з тим, що святе для вояка — зі своєю зброєю. Перший раз він віддав свою зброю полякам в 1920 році, коли армія УНР закінчила свої трагічні визвольні змагання. Сьогодні він віддає свою зброю німцям, коли військо тієї ж самої УНР, що ним являється наша славна Січ, гідно і чесно виконало один етап свойого бойового завдання. Полковник зробив порівняння, заявивши, що сьогодні йому багато легше складати цю зброю на купу, бо це робиться на початку, а не в кінці війни, як це було в 1920 р. Цієї зброї так тоді, як і тепер нам ніхто не давав, а ми здобули її виключно самі. Це символ і наявний доказ, що коли Україна знову видасть нам бойовий наказ, то ми знаємо, де і як ту зброю знову здобувати. Але все це ми мусимо робити мужньо та розважно, згідно з наказами і плянами національної влади та Головної Команди Військ України.

Полковник П. Смородський витягає з кобури свого пістоля, цілує і кидає на землю. За його прикладом так само робить цілий курінь.

Так, по-лицарському, пляново закінчила своє легальне існування перша легендарна українська чисто-національна військова одиниця часів Другої світової війни 16 листопада 1941 року.

Всі люди роз'їхалися по домах. Для ліквідації справ Поліської Січі в Олевську залишився ще на кілька тижнів один старшина з десятьма підстаршинами та козаками, поручник Чортенків.

Демобілізованих вояків, які роз'їздилися на всі сторони, Олевське населення прощало так само, як і вітало, але ця сердечність виявлялася цим разом не в захоплених оваціях, а в тихих сумних поглядах, наче після похорону найдорожчої людини. Жінки та дівчата не могли стримувати сліз ... Поліської Січі нестало. Вона пішла в ліс. Над Олевськом та над цілим Поліссям знову запанувала непевна атмосфера невідомого завтра, мов тяжка темна хмара. Це була атмосфера так званої „Нової Европи" Гітлера.

Поліська Січ УПА була своїм численним складом малою військовою частиною, озброєною дуже скромними засобами, але її політична концепція, маштаб дії та практичні військово-революційні успіхи мали і будуть мати велике військове, революційне і виховавче значення для нескореної України.

Все це треба завдячувати тільки тому, що ця військова одиниця дихала одним сильним геройським духом, мала зразкову дисципліну та чисто-лицарську мораль. Вона діяла за глибоко-продуманими плянами, як справжнє дитя нашої християнської волелюбної Батьківщини-України.

Це й була та грізна і невловна сила, яка буревійно потрясала багнисто-кам'янисті надри Поліської котловини поруч вибухів динаміту та дзвонів сталі в каменоломнях від Першої до Другої світової війни. Не вгаває вона там і сьогодні. Вона буде давати про себе знати, доти, доки волелюбна українська нація не осягне своєї суверенности. Вона була продовжувачем традиції армії без держави в боротьбі проти всіх і всяких ворогів України.



Взято з: http://zustrich.quebec-ukraine.com/lib/bulba/bulba_166liquidation.htm
Категорія: Революційно-партизанська боротьба проти большевиків | Додав: sb7878 (28.06.2009)
Переглядів: 1109 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2018