Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Армія без держави » Революційно-партизанська боротьба проти Гітлера

МАСОВІ ЖЕРТВИ ЛЕБЕДІВСЬКОЇ ДИКТАТУРИ
Не дарма говориться, що внутрішній ворог кожного народу багато грізніший від найсильніших зовнішніх ворогів. На сумних прикладах нашої армії, бачимо, що їй не могли нічого вдіяти ні совєти, ні німці. Коли ж їй почали „помагати" весною 1943 року свої люди з-під стягу диктатора Лебедя, то пляномірна акція армії була у великій мірі паралізована. Замість боротьби проти зовнішніх ворогів, замість ударів по об'єктах військово-стратегічного значення Гітлера та по совєтських партизанах, нова армія Лебедя заходилася винищувати національні меншини України.

Поділена на дві групи в березні 1943 року, армія почала діяти за новими, окремими плянами у згоді з їх окремою ідеологією, світоглядом та програмово-тактичними засадами. Переіменована УПА на УНРА, виконуючи накази та директиви Уряду УНР під моїм командуванням, пішла по лінії самозахисту, пляномірного зменшення своїх рядів та преходу в глибоке підпілля перед новою московсько-комуністичною окупацією України. Натомість, новоорганізована УПА, виконуючи директиви одної партії — ОУН-Бандери, під особистими наказами диктатора Миколи Лебедя, пішла по лінії масового розросту, не враховуючи завтрішніх наслідків з такої акції під новою совєтською окупацією.

Лебедь видав наказ по своїй партії та новій армії — організувати в лісових районах Полісся та Волині цілі партизанські республіки, а по селах та містечках ставити військові гарнізони. Цим гарнізонам наказано переводити різні економічні реформи. Видано цілу низку „законів" про володіння землею, індустріяльну власність, ремесло, торгівлю і т.п. На селян наложено дуже високі контингенти збіжжя, харчових продуктів, одягу та взуття для УПА. Всі ці поставки насильно стягалися з населення і „таємно" серед білого дня ховалися по викопуваних серед поля та в лісах ямах. На ці „республіки" налітали німецькі бомбардувальники, випалювали цілі села та райони, а на другий день туди набігали большевицько-польські партизани, добивали решту населення, а все поховане майно викопували та вивозили до своїх баз в Білорусі. Таким чином Україна зробилася головною базою постачання для масової большевицької партизанки в білоруських лісах, де вона відчула велику нестачу харчових продуктів, одягу та взуття. Москва постачала своїх партизанів лише зброєю та іншими технічними засобами. Москва не постачала своїм партизанам навіть медикаментів, а наказувала здобувати їх від ворога. Тим ворогом був передусім український народ, від якого большевикам було легше видушити усе постачання, ніж битися за економічні бази по містах з німецькими гарнізонами.

Така вже засада і закон дії у всіх тоталітаристів без огляду на те, чи вони комуністи, чи націонал-фашисти, що вони нікого не визнають крім себе і намагаються всіма силами підпорядкувати під свою беззастережну диктатуру всі сили, що діють у цілому світі. Кого їм пощастить зламати та примусити виконувати їх накази, то той „патріот" і „герой", а той, хто їх наказів не виконує, автоматично стає зрадником і бандитом.

Цю нечесну засаду присвоїли собі також вожді українського тоталітаризму. Коли їх переговори з Головною Командою УПА в березні 1943 р. не дали бажаного їм результату, тоді вони не обмежилися організацією своєї окремої армії, а рівночасно з цим постановили і видали наказ — повністю знищити існуючу армію, до якої їм був вільний доступ. А щоб знищити армію треба політичне скомпромітувати і фізично знищити її командування. Починаючи від червня 1943 року, пропаганда цієї групи почала називати армією тільки свої нові військові відділи. А існуюча УПА з її багатим бойовим досвідом, з її висококваліфікованими старшинами в їх очах стала „бандою", а командування — агентами: раз Берліна, другий раз Лондону і нарешті — червоної Москви. На цілий наш штаб Лебедь виніс заочні присуди смерти і наказав СБ ті присуди всіма засобами виконувати. Усіх переловлених наших вояків братія Лебедя агітувала переходити на їх сторону, а хто відмовлявся, того на місці розстрілювали.

При зустрічах більших військових частин лебедівці відкривали братовбивчий вогонь. Всі ці непочитальні дії випливають з низькопробного розуміння світу і людей, з тоталітарної ідеології та дикої жадоби абсолютної влади. Мало того, що вони ведуть свою окрему політику, не рахуючись з багатьма іншими угрупованнями; вони ще хочуть доказати перед цілим світом, що в Україні лише їх партія є тією реальною силою, яка веде визвольну боротьбу і має право на військово-політичний провід цілої нації. А щоб так було, треба всіх своїх противників фізично знищити. Ця засліплена мегаломанія Бандери та Лебедя коштує нашій нації сотні тисяч кривавих жертв в часі Другої світової війни, жертв, що їх при іншій політиці можна було б уникнути.

Командування нашої армії стояло влітку 1943 року перед альтернативою:

— або мобілізувати відповідну кількість нашого демобілізованого війська та дати відповідь засліпленим братовбивцям огнем і мечем (зброя і кадри були),

— або маневрувати так, щоб до масового братовбивства не допустити.

Всі молоді старшини нашого штабу, а особливо начальник політично-пропагандивного відділу хор. Полин (ред. Іван Мітринга) обстоювали перший варіянт. Полин-Мітринга ще в березні доказував, що коли наша армія не ліквідує в зародку нової диверсії Лебедя, тоді вони обов'язково будуть намагатися повністю знищити всіх нас, щоб таким чином опанувати армію. Як бувший провідний член тої партії, Мітринґа-Полин прекрасно знав психологію та всі методи дії тих людей і очевидно мав повну рацію.

Решта наших старших офіцерів, а саме: полк. Литвиненко, полк. Смородський, полк. Трейко, полк. Совенко, полк. Новицький, сотник Раєвський, сотник Жданович, пор. Гудимчук, д-р Турчманович та наш начальник штабу отаман Зубатий-Щербатюк — обстоювали другий варіянт. Я особисто був за другим варіянтом, але остаточного рішення не виносив, поки не отримав директиви від Президента А. Лівицького. Президент абсолютно забороняв допуститися до масового братовбивства і наказував маневрувати так, щоб не доводити до жодних боїв з українцями. Його мотиви:

— нема політичної доцільности збільшувати число армії напередодні окупації України червоною Москвою.

— нема політичної необхідности армії без держави в підпіллі боротися за панівне становище серед свого народу. Це допустиме тільки тоді, коли є державна влада.

Директива Уряду УНР була для нас законом. Ми пішли по лінії другого варіянту. Цю нашу постанову п. Лебедь пояснив собі, як слабість української „демократичної гнилі". Яка тактика була правильніша? На це дасть відповідь хіба історія України, а не ми — суб'єктивні учасники подій.

Події розвивалися шаленим темпом. З кожним днем збільшувався масовий терор лебедівської отаманії проти свого власного народу. Всіх, хто не поділяв думки Лебедя та його програми, якою нездарною вона не була, піддавали різним, дуже гострим репресіям, їх оголошували „зрадниками української нації", „саботажниками українського державного ладу" і за це карали шомполами та розстрілами. В кінці липня 1943 р. Головна Команда УНРА видала відозву до українського народу, в якій протестувалося проти всіх тих заходів, осуджувалося їх, як непочитальні вчинки засліплених тоталітаристів, та підкреслювалося, що за всі ці злочини всю відповідальність несе персонально урядуючий провідник ОУН-Бандери, пан Микола Лебедь-Рубан. Відозва була підписана Головною Командою та всіма організаціями, які були репрезентовані при нашому штабі.

Ми цілий час ставилися до них, як до українських національних патріотів, які через помилку стали на фальшиву дорогу і ми ніколи не тратили надії на те, що, коли вони самі побачать жахливі наслідки їх роботи, то опам'ятаються. 10.8.1943 року наш штаб виніс рішення звернутися ще раз до проводу їх партії з всеохоплюючим листом та опублікувати цей документ без жодних змін та скорочень.

"ОБОРОНА УКРАЇНИ"

Часопис Української Народньої Революційної Армії.
Особливе видання ч. 1 — 10.8.1943 р.

Відкритий Лист
до Членів Проводу Організації Українських Націоналістів Степана Бандери

„Коли в липні 1941 року Українська Повстанська Армія „Поліська Січ" розпочала свою збройну акцію, Ви зайняли супроти неї негативну позицію, яка триває до останньої хвилини. Непорозуміння полягали в тому, що ми не підпорядкувалися урядові Степана Бандери, і Ви це вважали за прояв отаманії та анархії з нашого боку.

Ми не могли підпорядкуватися урядові, який проголосив Українську Державу за плечима німецької армії без офіційного визнання цієї держави німецьким урядом. Нам було ясно, що коли Німеччина офіційно української держави не визнала, але дозволила на її проголошення, то в тому факті криється провокація. Німці в перших днях свого походу на Схід потребували:

— створити враження серед народів СССР, що існує Українська Держава і, мовляв, можуть постати також інші держави,

— голосу українців до червоної армії, щоб масово переходили до „визволителя", і

— українського підпису на летючках та відозвах, щоб населення здавало німцям зброю та зберігало для них майно, яке могло б залишитись у руках народу,

— нашої крови перед фронтом, на фронті і за фронтом,

— розконспірувати клітини українських революційних організацій, щоб їх потім знищити.

Крім того, непорозуміння поглиблювалось тим, що Ви визнаєте фашистську засаду безоглядної диктатури Вашої партії, а ми стояли на позиції кровної та духової єдности всього народу на засадах демократії, де всі мають рівні права і обов'язки. На цих засадах ми ще тоді знайшли площину для співпраці з багатьма націоналістами без того, щоб вони, або ми зрікались своїх поглядів.

Ми стверджуємо світоглядову багатогранність серед українського народу й не бачимо потреби ліквідувати її штучними засобами штучної єдности, а вважаємо, що єдино правильна буде та концепція, яка, замість того, щоб розпалювати внутрішню міжусобицю за владу, змобілізує всі сили народу до боротьби насамперед з зовнішніми ворогами та підпорядкує її не тій чи тій партії, а маєстатові нації й держави.

Щоб цю ідею запровадити в життя, восени 1942 року ми звернулися до Вас і до ОУН під проводом полк. Мельника з офіційною пропозицією зорганізувати Українську Революційну Раду, складену з представників усіх діючих українських революційних осередків. Завданням Ради, як надпартійного органу було б керування всенаціональною політикою, створення генерального штабу та надавання відповідного напрямку нашій військовій акції.

Ця пропозиція не пройшла. Ви нашу пропозицію відкинули, пояснюючи це тим, що єдиним проводом українського народу є Ви. З полк. Мельником ми не могли зв'язатися, але місцеві чинники розпочали співпрацю з нами на засаді міжпартійного порозуміння.

Коли політична співпраця виявилася неможливою, ми запропонували Вам співпрацю військову. В ті часи Ви ще партизанки не провадили й гостро проти такої акції виступали, а Ваші члени називали нас слугами Сталіна й Сікорського.

22 лютого 1943 року відбулася наша офіційна нарада з Вашими політичними представниками. Нарада виявила, що ОУН змінює свій погляд на партизанку й визнає потребу її існування та потреби збільшення повстанських лав. Визначено політичну лінію для партизанки, а тактику й оперативні пляни мав опрацювати спільний штаб.

9 квітня 1943 року відбулася наша перша нарада з командуючим Ваших військових відділів ОУН „Юрком". Стверджено потребу одного спільного штабу, прийнято, що військові відділи ОУН перестають існувати, а вся українська національна партизанка виступатиме під нашою старою назвою — Українська Повстанська Армія.

Накреслено генеральну лінію військової акції, яка мала бути спрямована головним чином проти німецького окупанта і совєтських парашутистів, як шпигунів та агентів московського імперіялізму, що вже сьогодні знов розпочали винищування українського національного активу. Згідно з нашою пропозицією, акція мала бути добре підготована, як чинник народнього контртерору й мала бити сильними ударами по ворожому транспорті, воєнному промислі та важливих об'єктах стратегічного значення. За два тижні мала відбутись наступна зустріч для контакту й комплектування штабу УПА. Ми приїхали на визначене місце, а Ваші люди ні. Зв'язкові пояснювали це тереновими перешкодами і визначили другу зустріч на 23 травня, де мали зустрітись представники трьох угруповань.

23 травня приїхали на вказане місце наші люди й мельниківці, а бандерівці знов не приїхали. Ви перервали всякий зв'язок з нами, але попередні зустрічі, розмови та пляни Ваші люди використали, щоб прийняти нашу популярну назву УПА та вживати в своїх публікаціях наші протифашистські гасла.

Ще в березні цього року неконспіративною поведінкою організаційної мережі передчасно спровоковано на загальне повстання українську поліцію, чим загнано багато людей в могилу та німецькі табори, а українське населення віддано під польський терор та знущання фольксдойчерів і т.д., які прийшли на місце українців.

Вже в час переговорів, замість того, щоб провадити акцію по спільно накресленій лінії, військові відділи ОУН, під маркою УПА, та ще й нібито з наказу Бульби, заходились винищувати ганебним способом польське цивільне населення й інші національні меншини. Замість сильного фахового удару по німецьких стратегічних пунктах, Ваші бойові коменданти дали зброю в руки дітям, які для спорту почали стріляти на німців з-за кожної хати та дали змогу німецькій пропаганді виправдувати їхні звірства. Командування партизанськими відділами в багатьох випадках передали не в руки фахових командирів, а в руки недосвідчених партійців, які, не знаючи ні завдань, ні тактики партизанської боротьби проводять акцію з величезними втратами в людях.

Як перед переговорами, так і після них, члени Вашої організації ведуть дивовижну агітацію проти нас. Один раз заявляють, що Бульба підпорядкований проводові ОУН і тільки командує однією партизанською групою. А останнім часом розголошується, що з Бульбою не можна нічого зробити і поважно говорити, бо Бульба говорить одне, а робить друге. Акція міжусобиці доходить до того, що останніми днями виявились спроби перетягнення силою на свій бік та роззброювання наших відділів, викрадання зброї всякими підступами, перешкоди в харчуванні людей, арешти наших зв'язкових, нищення нашої преси, літератури і т.д.

У Сарненській окрузі Ваші люди в Бережниці підступом роззброїли один наш відділ, відібрали і спалили всю літературу, людей з відділу довго агітували перейти на свій бік, а коли ті не погоджувались, рішили їх перестріляти. Тільки випадок нападу большевиків у селі Берв'ятниця та розсіяння Вашого відділу врятувало цим людям життя.

На Крем'янеччині, де наші і Ваші люди ввесь час провадили спільні операції і навіть створили спільний оперативний штаб, Ваші люди потрапили зломати підписану умову, підступом напасти та роззброїти цілих три сотні і знищити штаб, чим Ваша сітка хвалиться, як великим досягненням, мовляв, три сотні „мельниківців" вже пішло пасти корови, і те саме чекає їх всіх.

Все це пояснюється тим, що, мовляв, якийсь там поліський мужик Бульба ..виламався" з-під дисципліни, оголосив себе отаманом і хоче бути вождем України, тоді, коли саме Провидіння призначило на це саме становище тільки Степана Бандеру.

Товариші націоналісти! Як Вам не сором і де Ваша національна мораль та гідність толерувати такі злочини та оперувати в пропаганді такими засобами?

Хто з чесних революціонерів може розділювати сьогодні функції в Україні, коли вона димиться в пожежах та спливає кров'ю? Хто ще сьогодні може мріяти про ті Ваші посади, коли щоденно падають тисячі — гинуть від терору і голоду? Чи важливіше сьогодні те, хто керуватиме Україною, чи те, щоб її спільними силами врятувати від цілковитої заглади? Хто про такі речі сьогодні думає, той не український патріот, а професійний політик, що справді думає про Україну не як про свою батьківщину, а як про місце теплих посад. Перше треба визволити рідну землю і свій народ з-під чобота ворогів, а справа посад — це марнота. Державна влада — не вигідне місце, а найвідповідальніша стійка тяжкої служби батьківщині.

Ви на кожному кроці говорите про конечну потребу єдности серед українського народу, а насправді змагаєте здійснити цю єдність не шляхом об'єднання всіх сил народу на підставі взаємного порозуміння і пошанування політичних переконань інших співгромадян, тільки шляхом підпорядкування всіх собі та диктатурі однієї партії.

Ваша пропаганда закидає нам, як злочин те, що ми не хочемо підпорядкуватися Вам, як єдиному проводові. Ми з великою охотою ладні кожної хвилини підпорядкуватися, але для цього потрібна здорова політична концепція і солідна плятформа.

Чи концепція і плятформа, на якій спиняється Ваша праця, може стати головним чинником державного будівництва? Вона могла б бути її частиною, якби Ваші люди не були засліплені манією величі, а провадили свою революційну працю скромно й чесно, як це личить справжньому патріотові, але у Вас, на превеликий жаль, цього нема.

Жодна партія не може мати монополії на український народ. Боротьба за тотальний режим можлива тоді, коли вона в терені має відповідний ґрунт. Коли ж того ґрунту нема і вона затягається, тоді вона анархізує життя народу і всяка така спроба в час війни, це не що інше, як національний злочин, або перевага особистих амбіцій над інтересами загалу.

Чи правдивий революціонер-державник може підпорядкуватися проводові партії, яка починає будову держави від вирізування національних меншин та безглуздого палення їхніх осель? Україна має грізніших ворогів, ніж поляки. Кожна дитина знає, що винищення кількохсот поляків у деяких областях не зліківдує польської небезпеки для України. Польський народ всеодно існує і як довго він буде в тій же неволі, що й ми, так довго силою обставин він буде не ворогом нашим, а союзником. Які заміри можуть мати поляки супроти нас у майбутньому і як укладуться наші взаємини — це інша річ. Сьогодні, замість того, щоб різатись взаємно, ми мусимо монтувати один революційний фронт усіх поневолених народів проти окупантів, а не відкривати собі зайві фронти. І якраз Гестапо та НКВД того союзу поневолених народів бояться, тому й нацьковують народ на народ та розбивають блахманом нових ідей кожний народ зокрема, ділячи його на політичних ворогів.

Ваші люди всюди хваляться, як діти, що, мовляв, нас дуже багато, що в нас велика організаційна мережа та ціла армія, тому всі мусять нас слухати і нам покорятися.

Це правда, що Ваша партійна мережа в деяких областях Західньої України досить поширена, але чи цього вистачить, щоб збудувати велику самостійну соборну українську державу? Мало закинути сітку в глибоке море. Важливіша річ — витягти її звідти цілою. Скажімо, що Ви сьогодні маєте 10, 20, З0, 40 або навіть 100 тисяч партизанів. Чи ця сила зможе оборонити Україну тоді, коли та справа вимагає щонайменше тримільйонової армії та однодушної постави всього народу? При Ваших методах вистрілювання українців з Червоної армії, колишніх українських комуністів, комсомольців та бичування українського активу, як це було на Житомирщині, душення путом своїх найкращих людей — Ви не змобілізуєте цієї армії, а навпаки — знищите самі себе й тих, які єдині могли б збудувати українську державу.

Українську державу зможемо збудувати лише тоді, коли об'єднаємо під одним прапором боротьби за незалежність ввесь народ, кожну гвинтівку, кожного українця, без огляду на його політичні переконання, без огляду на те, чим він був учора. І тому ми дуже тішилися б, коли б сьогодні наш товариш по революційній боротьбі Степан Бандера був на волі і мав вплив на роботу Вашої організації. Ми глибоко переконані, що цей революціонер після гіркого досвіду з „тотальною диктатурою" 1941 року, що позначилася смертю таких людей, як полковник М. Сціборський, сьогодні поставив би роботу Вашої організації на правдивий шлях, на шлях всенародньої консолідації і будови муру єдиного революційного фронту. Але, на жаль, Степана Бандери серед Вас нема, тому деяка частина української революційної енергії спрямовується на хибний шлях.

Ваш шпіонаж топче по моїх слідах. Дітвора всюди розвідує де, хто, скільки, яка охорона. Часто чути погрози, залякування і т.д. Таку поведінку Вашої української організації кваліфікуємо, як національний нетакт. Охорону я тримаю тільки від німців і москалів. Від українців я ще не ховався і не думаю ховатись, без огляду на те, яких вони політичних переконань. Ніхто мене не замурував у льох, як оголошує „шептана" пропаганда, я перебуваю щоденно з повстанцями і між цивільним населенням, де можете зустріти демократів, націоналістів, комсомольців і колишніх комуністів, яких я не боюсь так, як бояться Ваші командири своїх однопартійців.

На закінчення можу сказати одно: або Ви, Товариші, необдумано вибрали хибну дорогу, або впали жертвою чужої провокації. Як в одному, так і в другому випадку існує дорога чесного відвороту, замість того, щоб „принципово" йди в безодню і тягнути за собою інших. Чесний відворот — це не брак відваги і не сором, а доказ революційної чесности, цивільної відваги та реального підходу до справи. Треба вміти приймати життя не таким, яким ми хотіли б його бачити, а таким, яким воно є.

Самі ж Ви бачите, що силою історичних обставин, ми перебуваємо в трагічному становищі, що не маємо права марнувати енергії жодної української людини, з приводу того, що вона має погляди, відмінні від наших. Треба об'єднати народні маси не на засадах насильної однопартійної диктатури, що отруює атмосферу і не дає змоги включитись у єдиний фронт боротьби за державу українцям інших переконань, а стати на засадах кровної єдности та міжпартійного порозуміння, підпорядковуючи всі сили народу одному спільному центрові державного будівництва. Щойно тоді зможемо створити з наших розбурханих народніх мас не однопартійний „моноліт", а однодушний народ, якого не переможе жодна ворожа сила.

Цей шлях зобов'язує кожного чесного українця — без огляду на його партійну приналежність.

З тих оглядів ми ще раз пропонуємо створити спільно з усіма діючими революційними осередками Українську Народню Революційну Раду, яка єдина буде спроможна стати справжнім політичним проводом усього українського народу, а не однієї партії, надасть відповідний напрям нашій всенаціональній політиці та збройній силі. За назву УПА, під якою Ваші люди розпочали акцію не завжди військово-державницького характеру, не маємо наміру сперечатись... Тим більше, що по мірі поширення військової акції на всій Україні, наша збройна сила набула, характеру всенароднього руху і тому мусіла перейменуватися на Українську Народню Революційну Армію.

Уявляю собі, яку радість викличе цей лист серед наших ворогів, що між українцями нема згоди, але, на мою думку, ліпше про зло говорити, як його промовчувати.

Вислати цей відкритий лист до Вас змусила мене Ваша робота в терені, яка входить в таку стадію, коли до братовбивчої війни лише один крок. Про це говорять Ваші провідники, відкидаючи всякі переговори та порозуміння, вимагаючи абсолютного підпорядкування виключно проводові Вашого ОУН. Вони відверто заявляють, що для осягнення своєї партійної диктатури не завагаються розпочати братовбивчу війну, навіть коли б вона коштувала українському народові не сотні, а цілі мільйони жертв.

З тих оглядів я дозволю собі запитати Вас: за що Ви боретесь? За Україну, чи за Вашу ОУН? За Українську Державу, чи за диктатуру в тій державі? За український народ, чи тільки за свою партію?

Будьте певні, що ніхто з наших людей зброї з рук не випустить. УНРА є осередком українських патріотів-військовиків різних політичних переконань, для яких відбудова української держави є найвищою метою їхнього життя. І було б злочином супроти народу, коли б ми, свідомі того, що вибраний Вами шлях — хибний, мовчки дивилися, як справа нашого національного визволення летить у безодню. Такої думки більша частина українських патріотів, яких Ваша диктатура думає зтероризувати. Все громадянство відчуло й відчуває жахливі наслідки Вашої політики.

Для з'єднання всіх національних сил ми зробили все. Простягаємо до Вас ще раз братню руку. Коли Ви ставите справу України понад усе, коли поза Вашими плечима не криється спритно замаскована ворожа пружина, то ми знайдемо спільну мову так, як знаходимо її з Вашими стрільцями не раз лежачи разом в одному окопі під ворожим вогнем.

Тому творімо Українську Революційну Раду, як єдиний міжпартійний орган всенаціональної політики та головний центр державного будівництва.

Хай живе єдиний революційний фронт українського народу, репрезентований Українською Революційною Радою!

Слава Україні!

Командувач УНРА, отаман Тарас Бульба-Боровець".

Замість чесної відповіді на цей останній лист, був підступно зорганізований органами СБ напад на наш штаб вночі 19. 8.1943 року, що був розташований в лісі та по різних законспірованих квартирах. Пограбовано військове та приватне майно. Вбито багато людей на місцях. Оперативна частина штабу в складі: от. Бульба-Боровець, от. Леонід Зубатий-Щербатюк, сот. Раєвський, сот. Жданович, хор. Полин-Мітринґа та інші старшини, що були оточені в лісі Людвипільського району, проривом вибилися з оточення. Адміністративно-вишкільна частина штабу в складі: полк. Совенко, полк. Новицький з дружиною, полк. Трейко з родиною, поручник Гудимчук, Анна Боровець (моя дружина) та багато інших людей були взяті в „полон" Лебедя. Крім того були так само взяті в полон полк. Литвиненко в районі Остріг, командир одної нашої рейдуючої бригади пор. Волинець-Яценюк з Житомира та багато інших командирів і вояків.

Всі ці люди були терором примушені деякий час працювати в новому війську, а потім були поголовне ліквідовані, як свідки масових злочинів. Особливо була тортурована Анна Боровець, щоб виявити деякі таємниці її чоловіка, а головним чином — де поховані магазини зброї та наші друкарні. Ця людина нічого не зрадила і була замучена на смерть. 15 листопада 1943 року партія Лебедя подала до відома що: „СБ устійнила, що Анна Боровець, як полька по національності (вона була чешка), була польським шпигуном серед українців і тому її засуджено ревтрибуналом на кару смерти та вирок виконано 14. XI.1943 р."

Наші ряди постійно несли болючі втрати в керівних кадрах. Виступаючи, наприклад, з боями від переслідування нашої штабової групи під охороною відділу поручника Мухи, перед двома кременецькими батальйонами бандерівців, під командою „Нечуса", що брали участь в окруженні нашого штабу 19. 8.1943 року, ми мали дуже багато вбитих і ранених козаків. Вони витиснули нас на правий берег річки Случ, де в польських селах була офіційна „совєтська влада" та стояли великі відділи совєтсько-польських партизанів. 6.9.1943 р. ми затрималися постоєм на згарищах українського села Вілія Людвипільського району, щоб дати відпочинок до півсмерти перевтомленим постійними боями та маршами людям. На світанку там на нас напав великий совєтсько-польський партизанський відділ. Нам не було іншого виходу, як прийняти бій. Штабова група, силою одної чоти, стояла в одному кінці села, а відділ пор. Мухи, силою 200 багнетів та 50 кіннотчиків — в другому. Ворог, силою 500 вояків, думав, що має діло тільки з нашою невеликою групою. Почав енергійно атакувати наші вигідні позиції в румовищах кількох мурованих домів та ще й захищених високим горбом над річкою Случ. Саме в ту мить, коли большевики вже почали обкидати наші позиції ручними гранатами, їх несподівано заскочили з їх лівого флангу кіннотчики та автоматчики пор. Мухи. Окружили їх півколом і притиснули до річки. Деякі польські цивільні люди, що на скору руку були мобілізовані большевиками, кинулися в паніку й почали безладно тікати назад до лісу. Але москалі, як кадрові вояки, залягли і з ними розпочався наш справжній довгий бій. Після втечі цивільних, наші сили були більш-менш рівні, але місцева ситуація сприяла більше нам, бо ми були в обороні, а вони наступали і відступали.

Цей Вілянський бій тягся більше чотирьох годин. В його результаті нам з великим трудом вдалося таки втримати наші позиції та остаточно примусити большевиків відступити. В розгарі цього бою ми втратили 6.9.1943 року 8 забитими та 15 раненими. Серед забитих були:
• Сотник Василь Раєвський
• Хорунжий Іван Полин-Мітринга
• Хорунжий Петро Виливайко-Довматюк
• Бунчужний Олександер Столярчук-Батюшка
• Чотовий Петро Дубина
• Козак-кулеметчик „Вулей"
• Козак-розвідувач — „Стріла"
• Козак-фурман „Горобець".

Ворог втратив у цьому бою самого командира цілого відділу, якогось совєтського лейтенанта, що прибрав собі українське псевдо „Харченко", 12 інших вояків на полі бою та понад 40 польських партизанів, що були масово побиті в лісі при їх хаотичній втечі — разом 53-х людей. Не можна при цьому не згадати, що на совєтському лейтенантові були знайдені чоботи з червоної шкіри отамана Зубатого, що їх з нього здерли большевики, як розстрілювали 19.2.1943 р. Чоботи вернулися до свого правного власника аж через 8 місяців. Ми зберігали їх, як справжню воєнну святиню, в нашому архіві.

Другою характерною рисою подій того фатального дня було те, що коли ми в поспіху навантажили всіх побитих наших товаришів на один віз та почали негайно назад форсувати Случ, на його лівий берег, нас з другого боку річки взяли під сильний кулеметний вогонь „свої", бандерівці. Вони залягли там силою одної сотні, спокійно приглядалися до нашого бою з большевиками, хоч ми в таких випадках постійно їм допомагали. Вбито одного коня від воза з трупами. Трупи мало не потопилися в воді. Ситуацію врятували незабутні героїчні кіннотчики пор. Мухи. Вони в іншому місці перейшли ріку вплав і заскочили непомітно в тил „противника". Вибили кулеметні гнізда і охоронили переправу решти людей через Случ. Тоді ми перевагою свого відділу розігнали їх геть. Всі вісім трупів поховали з військовими почестями в братній могилі на цвинтарі одного села Людвипільського району. Вище названі 8 наших товаришів полягли смертю героїв з руки нашого ворога. Але посередньою причиною їх передчасної смерти була наша власна громадянська війна. Місяць пізніше, в ніч на 10.10.1943 року агенти СБ Лебедя вбили пор. Муху в його помешканні в Людвиполі.

Хай буде вічна Слава всім полеглим патріотам народоправної України!

По всіх інших партизанських районах була така сама ситуація. На кожному кроці нас завзято переслідували „свої". Вони добре знали всі наші партизанські шляхи, як місцеві люди. Наші люди опинилися в дурному положенні: їм наказом заборонено проливати братню кров, а ті „брати" на кожному кроці відкривають по них вогонь та провокують різними негідними способами. Слабші одиниці почали розчаровуватися, побачивши безперспективну ситуацію. Молодим людям хотілось радше парадувати зі зброєю по селах та містечках, ніж тинятися в глухих лісах глибокого підпілля. Що буде з їх „параду" завтра — ті люди, правдоподібно, не усвідомлювали. Дехто піддавався демагогічній пропаганді „великої революції", переходячи на сторону Лебедя. Нам довелося перевести перевірку кадрів, очистити свої лави від слабших елементів, щоб з рештою випробуваного та вірного елементу продовжувати далі свою роботу згідно з новим пляном Головної Команди.

Мені почали сильно докоряти деякі наші молодші товариші, що наше рішення не поборювати збройною рукою диверсії Лебедя, було абсолютно фальшиве. Як армія, ми не мали права допустити до всього того, що діється в Україні. Допускати до того, щоб кожна політична партія організовувала свою партійну армію — це національний злочин. З національної точки зору, мовляв, „було б куди правильніше, якби ми на початку, в березні 1943 року, були розстріляли пару сот зачумажених тоталітаристів, чи навіть хай би ця акція потягла тисячі жертв українського народу, ніж сьогодні та завтра за це все нація мусить платити десятками та сотнями тисяч кривавих жертв, абсолютною руїною економіки та терпіти ганьбу за чиюсь партійну сліпоту та вождівство ..."

Під впливом усіх жахливих подій, подібні думки не були чужі й для мене в пізню осінь 1943 року. Я остаточно переконався, що з українським вождизмом так само, як і з комунізмом чи нацизмом в нас може бути тільки одна мова — повне їх заперечення. Інакше, вони фізично винищать усіх інших політичних противників. Як комунізм, так і вождівський фанатизм, що прагне сліпо і настирливо тотальної влади, ніколи у світі не підуть на чесну співпрацю з інакодумаючими. Це їм забороняє їх „Коран".

Одначе, зробити практичний висновок з ревізії наших поглядів в листопаді 1943 року було неможливо. На перешкоді стояли:
• відворотна директива нашого Уряду і
• Червона армія була вже в Києві. Було вже пізно.

Всі політичні, військові та економічні акти монопартії Бандери-Лебедя можна б рахувати звичайною помилкою, якби тут не малося до діла з такими явними злочинами:
— Послідовна, систематична і настирлива диверсія, скерована на розкол і хаотизацію українського національного, державно-творчого і соціяльного життя (Розкол ОУН, впертий саботаж державно-творчих починань всього національно-свідомого українства, розкол УПА і саботаж військово-революційних плянів та операцій),
— Повне порушення і заперечення встановлених норм людяности та загально-людської етики і моралі, що рівнозначне з бандитизмом,
— Свідома чи несвідома допомога найлютішому ворогові України — світовому комунізмові та московському імперіялізмові. Ця допомога рівнозначна з ворожою агентурою серед української нації та її визвольного руху.

За всі ці злочини їх виконавці мусять відповідати, перед правосуддям українського народу. Щойно тоді може бути мова, чи ідеологія та програма їх партії має право на дальшу участь в активній політиці українського народу.



Взято з: http://zustrich.quebec-ukraine.com/lib/bulba/bulba_255victimes.htm
Категорія: Революційно-партизанська боротьба проти Гітлера | Додав: sb7878 (28.06.2009)
Переглядів: 588 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2019