Скільки горя народного треба було розлити по українській землі, аби заговорило воно словами думи-пісні:

За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять.
Село наше запалили
І багатства розграбили.
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан в'ється,
А на ногах ланцюг б'ється...

Польсько-литовська держава, до складу якої входила тоді Україна, не спромоглася організувати належну відсіч турецько-татарським агресорам, і спустошливі набіги степової орди і далі плюндрують Київщину, Волинь, Поділля, Білорусію, Червону Русь... і тоді український народ став творити власну військову силу, яка взяла на себе місію обороняти рідну землю. Такою силою "з кінця XV століття виступає наше славне козацтво — явище єдине в своєму роді в світовій історії. Воно покликалося до життя саме потребою захисту батьківщини, а не з метою грабежів торговельних шляхів, як це інколи представляють окремі дослідники. І якщо козаки пускалися в погоню за ордою аж до берегів Чорного моря, то не тільки відібрати загарбане хижаками-кочівниками, а в першу чергу врятувати ясир. У багатьох випадках це вдавалося, зокрема, коли ворога вдавалося наздогнати в степу. Так, 1540 року прославлений оборонець українського пограниччя барський староста Бернард Претвич двічі вибирався успішно на татар. Перший раз тоді, навесні, коли кількасот їх з Очакова та Білгорода пустошили околиці Бара та Хмільника. Претвич переслідував їх аж до «березанських верховин», де визволив 50 полонених і захопив 1000 коней, у тому числі 450 турецьких.

Восени орда пішла на Литву, Претвич зі своїми «служебниками» стеріг її на бродах під Кременчуком (на Дністрі) і багато побив, а чимало в полон узяв. Очевидно, цих полонених невдовзі обміняли на православний бранців, бо на початку квітня 1541 року султан Сулейман І, повідомив з Константинополя Сигізмунда І, що він «доручив звільнити християн, підданих короля, взятих до неволі людністю Акерману (Білгород-Дністровський. — В.С.) в часі нападу на польські землі і відшкодувати збитки».

Наступного року Бернард Претвич знову кинувся в погоню за ордою. Ось як описує її відомий польський хронікер Мартин Бєльський: «Бернард Претвич, староста барський, вартий пам'яті всіх нас, поляків, пустився за ними з невеликим числом козаків і чемерисів, прийшов за ними аж під Очаків, але вже забрані в неволю були на кораблях, везли їх у Кафу на продаж. Плакав, дивлячися на їхню біду, промовляючи: як би я радий був вас вирятувати, коли б міг».

Чи не з цього часу українське козацтво остаточно усвідомлює необхідність мати власну сильну флотилію, яка зможе впливати на розвиток подій на чорноморському узбережжі Криму і Туреччини. І розв'язати це завдання взяли на себе козаки, які мешкали на Дніпрі за порогами,— запорожці або низовці.

Там, серед верболозу і ситника, засновували вони табори-січі, чужим недоступні і важкі для відшукання. Там же схвалювалися ними рішення про морські походи, обирали отаманів та комплектували екіпажі чайок. На думку окремих дослідників, морський похід цілої флотилії чайок ніщо інше, як вихід у море запорозької піхоти, яка вози замінила на морські човни.

Запорозькі піхотинці були досконалими воїнами, як відомо. Під час походів надзвичайно дисципліновані, послушні старшим, відважні і мужні, не здавалися вони легко противни кові. Вміли вони організовувати табір, складений з возів, який, коли був у їхніх руках важко було здобути. Вони були прекрасними стрільцями з ручної вогнепальної зброї та з луків, вміли також вести влучний вогонь з малих, розставлених на возах гармат.

Перебуваючи в постійній загрозі від ординських наїздів, у боротьбі з природою за існування, виростали вони в хоробрих звитяжців.

До речі, при вступі до запорозького товариства, кожний новак мав проголосити ось таку клятву: <Хто хотів би за християнську віру потрапити на палю, хто хотів би бути четвертованим, колесованим, хто хотів би прийняти всілякі муки — вступай до наших лав. Не треба смерті боятися, вмирати все-одно один раз».

До морського походу запорожці готувалися дуже старанно. Його організація охоплювала такі етапи: вибори старшого — похідного отамана, визначення мети походу, розподіл козаків на екіпажі, вибір місця і часу для будови чайок, забезпечення їх необхідним оснащенням та озброєнням.

За кілька тижнів до походу на Дніпрі на численних островах збирали матеріал для будови і оснащення чайок. Кожен загін-екіпаж у складі якого було 50-70 козаків, будував чайку для себе протягом кількох тижнів. Залежно від того, яким великим мав бути похід, від кількості йото виставлялась флотилія величиною від кільканадцяти до 80-100 чайок. Таке швидке створення величезних флотилій можливе було завдяки досконалій організації. Кожен мав певні обов'язки, які повинен був якнайкраще виконати. Були серед козаків різні ремісники, в тому числі суднобудівники.

Для будівництва використовували липу, вербу, ситник, яких у районі Дніпра було вдосталь. Так, великі бори тягнулися правим берегом Дніпра, в районі порогів та на багатьох його островах.

Щодо самої чайки, то слід сказати, що був це великий морський човен, у якому могло вміститися від 50 до 70 чоловік, — з оснащенням, озброєнням та провіантом. Головною його частиною, як свідчить французький інженер Боплан, був кіль-човник довжиною близько 15 метрів, видовбаний з липового або вербового дня, поширюваний вгору. Від нього розбудовували корпус, прибиваючи дошки цвяхами, розширюючи і видовжуючи його із зростанням висоти, а човен забезпечували жердинами. Міцно спаяні дошки обводили колодою з липової кори і обливали їх смолою.

Потім ззовні на обох бортах колодою з липового лика і дикої вишні прив'язували снопи очерету. Снопи ці не дозволяли човну затонути навіть тоді, коли наповнився він водою. Охороняли вони також екіпаж від куль, які летіли низько, й водночас сповнювали роль буферів. Воду, яка вливалася до середини, виливали черпаками.

За гетьмануваня Івана Мазепи на один козацький човен, окрім дерева, витрачалося 13 пудів заліза, 2 бочки смоли, 200 аршин полотна, 20 сажнів линви, 3 пуди клоччя, 195 аршин різних шнурів для підв'язки очерету.

Довжина чайки сягала до 20 метрів, ширина — 4, осадка — 1,5 метра, а була вона еластичною і відзначалася великою морською бойовитістю. Однак з огляду на її довжину характерні були й труднощі при виконуванні поворотів, зазначає уже згадуваний Боплан. Козаки зарадили цьому, прикріплюючи два веслові стерна, на носі і на кормі, обидва в симетрії чайки. Завдяки цьому човен став маневровим, і коли з'являлася потреба, не треба було виконувати важких поворотів, бо вистачало веслувати в протилежному напрямку, переходячи на керування другим стерновим веслом. Було це важливе під час боротьби на морі, при маневруванні в портах противника та плаванні на водах з навігаційними перешкодами. Окремі дослідники вважають, що подібне було з козацькими возами. Адже кожен запорозький віз у таборі мав два орчики — один спереду, а другий ззаду. Коли доводилось, скажімо, відступати, то запрягали коней просто до другого орчика так, і не треба було розвертати воза.

Приводом у чайці служили весла по 10-15 на кожному борту та вітрило зі складною щоглою, використовуване при сприятливому вітрі. Англійський дипломат Ріо так описує козацьку чайку: <їхні вітрильники — довгі й легкі, мають з кожного борту по 10 весел і по два чоловіки при кожному веслі. Ніс і кермо збудовані майже однаково: тому вони становлять кермо на носі, або на кормі, щоб не обертатися кораблем і, таким чином, виграють час.

...Кожна одиниця (чайка — В.С.), має по 50 добірних людей. Озброєні гарматами, а також шаблями, якими орудують дуже вправно.

...Козаки — це нація невибаглива, дуже працьовита і звикла жити тим, що трапиться. Вони дуже добре маневрують. І то з такою швидкістю, що ворог довідується про їхні напади тільки після наскоку». Виховані на Дніпрі та його притоках, козаки були знаменитими веслувальниками. Попервах гірше було на морі, адже не було ще тоді в запорожців відповідної морської підготовки. Тому, коли міцнів вітер і зростала хвиля, вітрило згортали і користувалися веслами. Але з досвідом запорожці стали, як ми знаємо, неперевершеними мореплавцями.

Слід зазначити, чайка — відкритий човен, без палуби, з лавами, які зміцнювали одночасно його конструкцію. Екіпаж, який будував собі сам човен, знав, природно, свою чайку досконало, що дуже допомагало під час морського походу. Крім цього, безпосередня участь у спорудженні згодом і полегшувала ремонт човна та лагодження при пошкодженні. Козаки дбали про нього та клопоталися завчасно про його консервування: від правильної експлуатації чайки залежала ефективність походу та життя його учасників.

Кожен козак, вирушаючи в морський похід, брав з собою, як правило, 2 рушниці або пістолі, 3 кілограми пороху, свинець і шаблю. Крім цього, чайка могла мати до 6 малих гармат-фальконетів з повним боєкомплектом.

Вони, до речі, були в основному з турецьких кораблів. Крім цього, кожен з учасників походу збирав з собою додатково одяг для зміну, білизну і шапку. Брали також сухий провіант, бо не було змоги варити страву на вогні, та воду. Сухий провіант складався з товчених сухарів, сушеної риби, сушеного баранячого м'яса і саламахи (з борошна, переважно гречаного і пшона). Провіант і воду зберігали в довгих бочках, покладених на дно чайки. Брали також необхідне для мореплавства майно: коміпас, запасне вітрило, теслярське знаряддя, линви, черпаки, ліхтарі та інші предмети, потрібні під час тривалого перебування на морі.

Чайка мала велику бойову силу і в зазначений час на Чорному морі була вона досконалим і дуже дешевим знаряддям боротьби. Стала вона незамінимою в боях біля берегів, на водах з численними мілинами, недоступними великим кораблям, і на ріках.

Треба вказати і на такий момент. Коли у XVIII ст. Росія вирішила створити Дніпровську флотилію, то фельдмаршал Мініх цікавився в запорожців, чи можуть їхні судна «с грузом и без груза через пороги весною пройти», оскільки намічалося це замовлення виконувати на Брянській верфі. Козаки дали відповідь, що «таковыя суда, а особливо дубы вешнею водою без груза чрез помянутые пороги проходить могут».

При цьому було ухвалено: виготовляти в Брянську судна на зразок козацьких чайок слід з урахуванням глибини Дніпра.

Запорозький човен був швидкий, для турецьких галер — невловимий, виявляв якості річкового, птаха — чайки — звідси його назва. Просувалась вона тихо, а флотилія в районах загрози йшла у згущенні, чайка біля чайки. Рікою пливли одна за одною. На човні похідного отамана розвівався прапор командуючого.

Чайки, з огляду на умови перебування на них, могли виходити в море тільки в теплу погоду. Випливали переважно в червні або ранньою весною. З походу козаки поверталися звичайно восени.

Усі очевидці зазначають, що служба на чайці була важкою, її екіпаж був під сонцем, дощем, на вітрах, хвилях. Веслували переважно в три зміни, а складні обставини вимагали від екіпажу великого психічного та фізичного напруження. Розбурхане море викликало коливання, човен потопав і виринав у хвилях, а це викликало в членів екіпажу нудоту, брак апетиту, біль та запаморочення голови, послаблення уваги, спроможності спостерігати, пам'яті і думання, сонливість і збайдужіння, особливо у тих, хто не веслував, а сидів бездіяльне. Ці важкі морські обставини викликали також в'ялість, занепад сил і швидку втому, що чинило веслування неповноякісним. Зарадили цьому, частіше міняючи залоги веслувальників. А ось коли стояла добра погода, екіпаж чайки підданий був дії втомленої монотонії довкілля: морскої безмежяості, постійно одних і тих же облич, шуму води і ритмічної праці весел. Крім цього, втомлювало обмеження до мінімуму руху, який людському організмові необхідний. Тому-то перед походом проводили суворий відбір, і козаків, неспроможних витримати службу на чайці, не брали. З метою привчити — призвичаювати до труднощів служби в морські походи брали щоразу певну кількість молодих людей, які вправлялися в козакування. У звиканні до мореплавства не останню роль відігравало плавання на Дніпрі і спроби долати пороги.

Морська боєздатність чайок дозволяла козакам вести бойові дії на великій відстані від Дніпра, в будь-якій частині Чорного і Азовського морів. При цьому флотилія, група, як це ми побачимо далі, та окремі чайки мали значну самостійність. Своєрідність дій на цих морях, на яке поширювалось панування Туреччини, далеко від своїх берегів, вимагала від запорожців відваги, послідовності і витривалості, самостійності й активності, сміливості і розсудливості в рішеннях, здатності ризикувати, передбачливості і неперебільшеної обережності.

На чайці діяли колективно, тут, відзначають і сучасники, і дослідники, не могло бутя індивідуальності. Зусилля цілого екіпаж, і флотилії у виконанні бойового завдання спиралося на взаємозалежність, і козаки перемагали на морі саме завдяки колективним зусиллям. Оця колективність виникала з взаємного довір'я, пошани, приязні, фаховості, спільного досвіду і підтримки в боротьбі, а також з суворої дисципліни. Звідси й за кожен прояв неслухняності безумовно карали, а того, хто вживав алкоголь, наприклад, просто викидали за борт. Крім цього екіпажеві чайки притаманна була однодумність відносно здійснюваного завдання, взаємопорозуміння, звички гармонійного колективного діяння і високий рівень організованості.

Керування чайкою потребувало у старшого нею відчуття руху, вміння окреслювати відстань, швидкість та інших рис, які необхідні для командування на морі. Крім цього, підкреслюється в свідченнях очевидців, він мусив відзначатися добре розвиненою спостережливістю, увагою, пам'яттю, уявою, асоціативністю, вдумливістю і володіти мовою розпоряджень. Коли командуючий був слабким, нерішучим, тоді на його місце обирали іншого. Натомість з тим, котрий виявився боягузом, поводилися безпощадно.

Звісно, кожен черговий морський похід збагачував знання про море, про турецькі порти, про найнебезпечніші курси і небезпечні місця. Зростало знання про місцевість, атаку, на які передбачалося повести, про морські та теренові умови на турецьких узбережжях, про силу противника та його слабкі сторони. Зростала також кількість організаторів, що в морських походах брали участь багато разів, їхні імена часто згадуються в історичних документах — Шафран, Шило, Сулима...

Великим тактичним мистецтвом було виведення флотилії чайок з Дніпра у море побіч турецької кріпості — Очакова, яка стояли в гирлг цієї ріки. Чайки йшли за течією ріки в строю, одна за одною. Попереду дві, як розвідка, потім чайка похідного отамана, а за нею — всі інші. Перед флотилією за течією річки, пущені козаками, пливли великі дуби з гілляками або балки, обковані залізом, для проривання ланцюгів, які перегороджували гирло Дніпра. Виходили на Чорне море козаки такими трьома способами.

Уночі пущені за течією ріки балки проривали в кількох місцях ланцюги, які перегороджували Дніпро. Турки ж одразу відкривали в це місце вогонь з гармат, докладно не прицілюючись. Переконавшись після якогось часу, що на воді спокій, турки переставали стріляти. Тоді приховані в темряві чайки виходили крізь прорвані місця у відкрите море.

Більш трудомісткішим було переправлення чайок на валках суходолом від Дніпра на ріки, що стікали в Азовське море, застосовуючи оборону від татар, які могли налетіти на розгорнутий козацький стрій. Після виходу на Азовське море запорожці були безпечні та спокійно випливали з нього у Чорне море.

У третій спосіб — форсування гирла Дніпра збройною силою. Траплялося це тоді, коли козаків передчасно викривали, а турецький флот, що стояв під Очаковим, був слабкий.

Ще складнішим, ніж вихід у море, було повернення в Дніпро. Біля Очакова майже завжди чекала їх турецька флотилія. Крім цього, просуватися проти течії, перегородженої ланцюгами річки, було важко, а в звичаю козаків, крім усього, було повертатися до Запорожжя з усіма здобутим та з чайками. Зрозуміло: лише за сприятливих умов могли запорожці проходити безпечно саме цією дорогою. Переважно ж поверталися вони ось такими двома шляхами.

На 3-4 милі на захід від Очакова, в лимані, козаки виходили із чайок і тягли їх узбережжям. Потім вище Очакова перетягували їх у Дніпро і безпечно поверталися на Січ.

Азовським морем, з нього ріками до Дніпра, так, як під час переходу на Чорне море. Способом цим користувалися тоді, коли біля Очакова стояла міцна турецька флотилія, або коли з походу поверталося 20-25 чайок. При цьому способі козаки також організовували оборону від татар, які намагалися відвоювати те, що було на чайках.

Треба зазначити: флотилії чайок, в основному ухилялися від боротьби з турецькими воєнними кораблями. Як правило, вони атакували торговельні судна, щоб визволити галерних невільників та взяти товар, який повністю старалися доставити на Запорожжя.

Запорожці атакували окремі воєнні кораблі противника, а змушені до боротьби з турецьким угрупованням, приймали бій, і найчастіше виявлялись в ньому переможцями. Знали вони, що потрапити до турецького полону — це значить бути мученим і тортурованим, тому не здавалися, воліли загинути в бою.

Згуртування турецьких галер було безпорадним напроти швидких чайок, які перед лицем переважаючих ворожих сил, ухиляючись від боротьби, відступали, особливо тоді, коли на човнах вже були трофеї походу.

У битві з воєнними кораблями, які розпоряджали артилерією, козаки могли зазнати втрат, тому поводились вони обережно й намагались використовувати переваги власних човнів. Оскільки чайка з великою осадкою виступала з води приблизно на 1 метр, то важко було її вгледіти. А ось її екіпаж бачив, що діється на морі, та легко з далекої відстані розпізнавав оснащені щоглами турецькі галери. Після розпізнання противника й схвалення рішення про атаку, екіпаж чайки вправно згортав вітрило та складав щоглу. Старший визначав напрямок атаки і маневрував так, щоб стосовно об'єкта атаки зайняти позицію під сонцем, аби не бути поміченим. За годину до заходу сонця чайки займали позицію на 1 милю від об'єкта атаки і, чекаючи ночі, стежили за ним, щоб не втратити його з поля зору. Близько опівночі за наказом отамана вони швидко наближались до турків і несподівано брали їх на абордаж. Під час бою козаки вели вогонь з рушниць та пістолів» боролися шаблями, ножами і навіть кулаками. Група козаків звільняла прикованих до лав веслувальників-невільників, які приходили їм з підтримкою у подальшій боротьбі з турками. Коли здобували корабель, турків ліквідували, звільняли полонених, брали вартісне майно і зброю, а корабель затоплювали.

Найефективнішим способом боротьби чайок з турецькими кораблями був абордаж. Група чайок, маневруючи, примушувала атакований корабель розпорошувати артилерійський вогонь. У хвилини, коли пушкарі підготовляли гармати для наступних пострілів, чайки блискавично підходили до корабля. Оскільки кулі з гармат, розставлених на палубі високих галер, летіли вище чайок, не чинили їм шкоди, козаки вторгалися на палубу і вступали в рукопашний бій.

Найлегшими і найуспішнішими були атаки козаків на багаті приморські турецькі міста, на які вони налітали несподівано вночі або вдосвіта. До речі, від гирла Дніпра до узбережжя Туреччини шлях займав від 36 до 40 годин. Інколи влітали в порти, однак неподалік міста потайки робили висадку десанту і організовували загони піхоти, які приступали до боротьби, а для захисту чайок залишали сторожу, переважно по двоє козаків біля кожного човна. На суші козаки не заходили далі, ніж на одну милю, пам'ятаючи про те, що противник може знищити чайки. Після вторгнення в місто, захоплений зненацька гарнізон козаки ліквідовували. Майно, яке важко було забрати на чайки, знищували і палили. Застукане вночі або вдосвіта турецьке населення не чинило опору. Козаки, не зазнавши втрат, поверталися на човни з відвойованим добром. Бувало, атакували вони набережні османські гарнізони, коли ті були кількісно сильнішими і могли б не допустити до здобуття турецького міста. Тоді, провівши докладу розвідку об'єкта атаки, приховано підходили під стіни фортеці та вторгалися у неї. Турецьких воїнів у полон не брали. Знищивши військові об'єкти, запорожці входили в місто.

Походи запорозьких флотилій чайок організовувалися часто. Перші походи, як правило, обмежувались до гирла Дніпра, в основному до околиць Очакова...

Тринадцятого жовтня 1545 року, скажімо, вісімсот козаків під проводом Ісачка з Брацлава, Карпа Масла та Івана Держка з Черкас підпливали вночі на тридцяти двох чайках під Очаків. Вони здобули замок, убивши п'ятьох і поранивши чотирьох чоловіків з турецької залоги, тридцять два було взято в полон. З числа останніх двадцять осіб заплатили за себе викуп на суму 40.600 аспр, і козакам дісталося їхнього майна на суму 19.000 аспрів. Крім того, козаки мали ще 36.000 аспр окупу за тридцять інших підданих: на Україну також відігнали 97 коней. Усього турецький султан підрахував шкоду на суму 97.000 аспр.

Подібні походи відбуваються і в наступні роки. Зокрема, в 1552-му кримський хан скаржився в зв'язку з цим польському королю:

«Козаки ваші, Дніпром водою підійшовши, під замок його милості цесаря турецького, під Очаків, корабель із людьми взяли». А вже після того, з приходом на дніпровські острови князя Дмитра Івановича Вишневецького, організоване ним Військо Запорозьке починає регулярно вибиратися на море. Хроніка значних морських походів запорожців (на матеріалах вітчизняних і зарубіжних дослідників) з середини XVI століття виглядає так.

1556. Документами зафіксовано перший спільний похід українців і росіян (тоді їх називали москвинами) проти ординських завойовників. Триста запорозьких козаків разом із затоном московського дяка Ржевського спустилися в червні в пониззя Дніпра й опустошили околиці татарської фортеці Іслан-Кирмен. Потім вони підійшли до Очакова й атакували тамтешню фортецю.

У відписках дяка Ржевського до Москви основна заслуга в цьому поході приписується йому. В той же час турецькі й татарські документи головним винуватцем розорення Очакова називають не Ржевського, а Дмитра Вишневецького. Турецький султан, наприклад, повідомляє, що на Очаків 29 червня напав загін Вишневецького, який нараховував 600 кінних і запорожців на 18 чайках, що «припливли Дніпром».

А кримський хан, поставивши до відома польського короля, що «князь Дмитро... його милості цесаря турецького замку Очаківському шкоду немалую учинив», погрожував: «Коли б то латвей стало того слугу вашого князя Дмитрія до рук своїх дістати».

Повертаючись з-під Очакова, українсько-російський загін був атакований татарами на Дніпрі. За словами дяка Ржевського, «под Ислам-Кирмен пришел калга крымский, а с ним весь Крым — 6 дней бились в пищалями на острове».

Потім, відігнавши вночі татарські кінські табуни, переправили їх на острів, після чого по «литовській стороні» (правий берег Дніпра — В.С.) пішли вверх.

На цьому бойові дії на Дніпрі не припинилися. Посол російського царя Федір Загряжський повідомляв у грудні 1556 р. до Москви: «Сие осени о Покрове Вишневецкий князь Дмитрий взял Ислам-Кирмен й людей побил і пушки вывез к себе на Днепр во свой город».

Слід нагадати, що саме після цього першого спільного походу під Очаків організатор дніпровської вольниці на Хортиці князь Дмитро Вишневецький відправляє своїх послів до Івана Грозного, «чтобыі его государь пожаловал, а велел себе служить, а от короля из Литвы отъехал и на Днепре на Кортицком острову город поставил против Конских вод».

1557. Кримський хан Довлей-Гірей тримав 24 дні в облозі Запорозьку Січ на Хортиці. Однак Вишневецький, як повідомляв у Москві козак Дениса Малий, «отбился и побил у царя (хана — В.С.) многих людей лутчих, и пошел царь от него с великим соромом».

З початком весни Вишневецький з своїми козаками продовжує непокоїти турецькі фортеці в Північному Причорномор'ї, зокрема біля Акерману (Білгород-Дністровського — В.С.). До речі, в черговій скарзі султана до короля, йдеться про те, що «всього злого і лотрства причиною є князь Дмитраш». Сулейман і мріє про одне: «біля порога Порти того лотра, якимось способом до рук діставши, скарати».

1558. Запорожці, скориставшись відсутністю хана, котрий пішов на землі Московської держави, на чолі з отаманами Ваською Рожном та Рихликом напали на кримські володіння. Неподалік Перекопу їм удалося відігнати п'ятнадцятитисячний табун коней.

Французький дослідник Ш. Лемарсьє-Келькеже, котрий працював у турецьких архівах, вважає, що опустошувало околиці Перекопу військо Вишневенького, яке прибуло цілою флотилією. Очевидно, так воно і було, про що свідчить і детальна відписка самого Вишневецького Івану Грозному: «приходил к Перекопи и сторожей побил за шесть верст от Перекопи, а люди ему встречю крымские не бывал ни один человек... и пришел на Хортинский остров, дал Бог, со всеми людьми здорово и тут дождался Діака Ржевского с суды и встретил Діака выше порогов и кош з запасы оставил Діака выше порогов на Монастырском острове, а детей боярских перебрав, которые потомилися отпустил ко царю и государю с Ондреем Лашитуким, а у себя оставил немногих людей, детей боярских да казаков и стрельцов, а сам пошел летовати в Ислам-Кирмен: и приходити на крымского улусы за Перекоп и под Козлец (Євпаторія — В.С.) хочет, сколько ему милостивый Бог поможет».

1559. Півтори тисячі українських козаких на чолі з Недригалом спільно з «многими людьми московскими зодиночившися», спустившись навесні у пониззя Дніпра, «великее шкоды починили» татарським і турецьким володінням. Кримський хан вимагав від польського короля гото шкодника Недритала», який був стари їм, «есьмо горлом скарати».

У лютому Іван Грозний відправив Дмитра Вишневецького на Донець, звелівши йому виготовити човни і наступати на кримські улуси біля Азова і Керчі. В квітні відбулися перші сутички Вишнeвецького з ордою на Айдарі. Тоді «шел Мишка Черкашенин (отаман запорожців - В.С.), ко князю Дмитрею же и побил крымцов вверх Донца Северского и четырех языков крымских ко государю прислал».

Останнє повідомлення з Никонівського літопису засвідчує, на на'ш погляд, про те, що запорожцям відводилася особлива роль у походах на морські фортеці противника, для чого загін Черкашеніна направлявся на Дон, мабуть, на прохання Вишневецького. І вже у травні Вишневецькии здійснив напад на Азов, воєнний форпост Оттоманської імперії в причорноморських степах. Тривога в турецькій столиці була великою, оскільки крім усього, будь-яка загроза Азову негайно відбивалася на продовольчому становищі Константинополя — саме через азовський порт надходили до Порти різні продукти з нижнього Дону,

Правда, Вишневецькому не вдалося оволодіти Азовом, і він змушений був відступити від його стін, після чого флотилія пересікла Азовське море і з'явилася під Керчю. Атака тут також була відбита оттоманською ескадрою.

Тоді ж восени отаман запорожців Гаврило Сліпецький котрого російський воєнанальник Данило Адашев залишав замість себе в пониззі Дніпра, організував похід на Крим. Прибувши в грудні до Москви, козаки розповіли, що «убили семь мурз и поймали многие улусы».

1560. У липні українці, козаки з Дону (там були запорожці), і черкеси племені Жане на чолі з Дмитром Вишневецьким, спустившись Доном, почали штурмувати Азов, але в зв'язку з прибуттям турецької ескадри (7 військових кораблів) не мали успіху. Спроба Вишневецького форсувати Таманську протоку і, проникнувши в Крим, атакувати Кафу, (Феодосія), також закінчилася невдало: інша османська флотилія вже чекала на переправі і зуміла відбити цей наступ.

Французький дослідник Ш. Лемерсьє-Келькеже вважає, що турецькі власті були попереджені про ці акції Вишневецького московськими купцями. Це видно з тексту листа бея Кафи султанському дивану: вони, мовляв, «хотіли попередити оттоманські власті про намір Дмитрашки здійснити набіг на Азов». Тим самим московський уряд прагнув продемонструвати могутньому південному сусідові свою добру волю. Він відмовлявся від «Дмитрашки», за якого «не хотів нести відповідальність». Ш. Лемерсьє-Келькеже висуває іншу версію: повідомлення про наміри Дмитра Вишневецького могли бути добуті «шпигунами, посланими кримським ханом в черкеські землі».

Бею Кафи Сінану турецький диван видав суму в 30 тисяч акчей за «гідні послуги, надані під час захисту Азова від руських під проводом Дмитрашки».

1561. На початку року французький посол в Константинополі доносив: козаки спільно з черкесами спустилися Доном повз Тани (Азова), осволоділи кількома фортецями на узбережжі й досягли Кафи. В зв'язку з цим 12 санджакам поблизу Трапезунда наказано відновити становище.

У донесеннях цього дипломата з турецької столиці в лютому й березні повідомлялось:

20 галер готові відправитися в Чорне море для захисту татар і Кафи та Азова, очікуються дії «капітана Дмитрашки» з черкасами в бік Мегрелії. В серпні посол повідомляв, що османський флот змушений був повернутися. оскільки турки зазнали втрат при спробі висадитися в незнайомому місці.

1562. Під цим роком дійшла звістка про похід на Очаків хортицьких (запорозьких) козаків на чолі з Миколаєм та черкаських, очолюваних Кобелею, «з стрельцами с пятьмастами человеков». Хан скаржився, що «підданим його милості цесаря турецького багато шкоди вчинили», зокрема забрали людей у татар, тобто полонених з українських земель.

У грамоті польського короля до кримського хана, перехопленій на Дніпрі російським воєводою Данилом Адашевим, зазначалося, що, крім того, українськими козаками, які разом з князем Вишневецьким перейшли на службу Москви, захоплене й турецьке судно, на якому перевозили коні.

1563. До Порти надійшла звістка, що запорожці знову напали на околиці Очакова, забрали багато худоби.

1568. У вересні хан повідомив, що «теперішнього часу козаки українці, вийшовши з Дніпра, п'ять тисяч овець і тисячу коней і двадцять чоловік узяли».

1570. П'ять тисяч запорожців прибуло на Дон. Вони засновують тут Черкаськ, що згодом стане столицею Донського козацтва.

Кримський хан Довлет-Гірей повідомив султана, що козаки, скориставшись походом татар під Астрахань, напали на ординські володіння в Причорномор'ї, забравши з собою велику кількість жінок і дітей. У Черкасах, Києві, Брацлаві і Каневі на той час перебувало понад тисяічу їх. Вони, звичайно, мали бути обміняні на християнських дітей і жінок.

1574. Донські і запорозькі козаки напали на Азов. Цього ж року відбувся похід українських козаків і під Акерман.

1575. У відповідь на грабіжницький набіг татарської орди запорожці на чолі з гетьманом Богданом Ружинським здійснили морський похід на Крим, де висаджувалися біля Гьозлева (Євпаторії) і Кафи.

Затим на чайках козаки пересікли Чорне море і несподівано для турків почали штурмувати Трапезунд і Синоп.

Успішним діям запорожців тоді сприяла допомога московського уряду, котрий за рік перед цим надіслав дніпровській вольниці гроші, селітру й зброю. В Бахчисараї знали, що Іван Грозний «грамоты днепровским наказам писал не по однажды».

1576. Спільно з російськими ратниками на чолі з А. Верьовкіним запорожці оволоділи татарською фортецею Іслам-Кермен. У книгах Литовської Метрики зберігся запис розповіді кримських послів на Торунському сеймі: козаки «около Ислам-города попалили, попустошили в одну вежу збили... и первей шестьсот козаков забравшися о полночи вбегли в замок, и там люди наши их на голову побили. Видели есьмо, или с того краю нам пожитку немать, одно от казаков ваших завше великие шкоды и утиски... мы с того замку для казаков ваших мусели есьмо тот замочок опустити». Орда, яка в цей час вибралась у землі Московської держави, змушена була негайно повернутися назад.

Дещо згодом козацькі чайки з'являються в гирлі Дунаю. Взявши Кілію, вони просуваються на південь уздовж західного узбережжя Чорного моря. В тому часі маємо свідчення про відвідання запорожцями Сілістрії та Варни.

Запорожці за свідченням історика А. Висковатова, того ж року висаджувалися біля Козлева і Кафи, громили тут татар, а потім ходили на протилежний берег Чорного моря до Трапезунда і Синопа.

Детальніше про це розповідається в рукописі «Гетьманщина», що зберігається в Центральній науковій бібліотеці АН України: «Федір Богданко послав Нечая з 5000 в море, щоб виручити полонених — загатити Козлов і Кафу, щоб там не випускали полонених, а сам відправився суходолом. У степу між Кучугурами і Дарієвим мостом на нього напали всі орди татарські під проводом Довлей-Гірея, але Богданко, маючи гармати на флангах, через годину відігнав їх геть.

Татари розташувалися спереду і ззаду Дарієвого моста, але Богданко задніх затримав гарматами, а передніх відрізав і перебив на їхніх очах. Татари старалися хоч не пустити його в Крим і на всіх воротах розставили гармати і сторожу, але Богданко переправив вночі частину кінноти вбрід і вплав через Сиваш і вона, надавши на перші ворота, відбила їх і впустила козаків. Козаки негайно взяли з бою Перекоп і все перетворили в прах і попіл. Потім пішли до Кафи, обложеної а моря запорожцями, вирізали всіх татар і звільнили 500 полонених. Потім пішли на Бахчисарай і Козлов, але над річкою Салгир зустріли їх посли від хана з великими дарами повернули йому всіх полонених християн, які в них, дали 15 мурз (супровід) і Богданко з торжеством повернувся додому. А Нечай по дорозі заїхав у Синоп, Трапезунд і відтілля також визволив кілька сот полонених одновірців.

Та ледве вони повернулися додому, як король наказав їм, зробити набіг на віддалені землі турецькі, щоб відволікти турків, котрі напали в цей час на дунайських слов'ян.

Богданко знову пустив Нечая з 3000 козаків у море, а сам пішов сухолутно. Він пройшов спокійно кримські степи, погостював у донських козаків, пройшов мирно землі черкесів, потім уздовж берега разом з Нечаєм почав громити і палити землі горців, підлеглих туркам...»

1587. Відбувся «похід на широке море», під Козлов. Запорожці ходили туди під командуванням отамана Захара Кулаги, під Азов і Акерман.

1588. Група заапорожців під проводом отамана Матвія Федоровича, відділившись «от собратий своих в знатном числе», пішла на Дон.

Зупинившись на берегах Сіверського Дінця на дорозі Ливонській, якою проїжджали посли в Крим і в Москву, вони громили їх тут. Це змусило московського царя звернутися до Матвія Федоровича з проханням пропускати посольства, обіцяючи йому «государеву милость й жалование».

1589. У повідомленні російського гінця до Криму Петра Зінов'єва зазначалося, що «литовские люди круг Белогорода все посады пожгли. Да Черкасы же литовские воевали сее весны в Азове посад, на посаде Черкасы всяких людей человек с 300».

Очевидно, це були запорожці, котрих очолював отаман Матвій Федорович.

1592. За дорученням царя російський посол Константинополі Г. Нащокін заявляв: «А по Дону были литовские Черкаси многне и сложася с нашими изменниками с Донскими казаками, которые от нас бегают, жили на Дону и потому нашему посланнику и Доном проехать нельзя».

1593. У зв'язку з тим, що кримські тагари збиралися на окраїни Московської держаки, запорожцям і донцям надійшов такий наказ з столиці: «А царь будет и царевичи и азовские люди пойдут на наши украинцы, и вы б конные под них на перевозы и на шляхи, на Донец на Северской, и над ними нашим делом промышляли, а где сойдетесь на Донце с нашими людьми с путивлскими и запорожскими Черкасы, которые из Днепра придут по нашему указу (підкреслення моє. — В.С.), под царя на Донец, а велено Черкасам запорожским Гетману Хриштову Косинскому и всем атаманом и черкасом быти на Дону на шляхах и за царем итти, и нашим украйнам помогати».