Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Книги » Петро Мірчук. Коліївщина.

ІV. КОЛІЇВЩИНА І ЗАПОРОЗЬКА СІЧ


При розгляді Гайдамаччини заскакує кожного відсутність Запорозької Січі як ініціятора, організатора й керівника тих збройних зривів. Бо ж це власне Запорозька Січ проводила усі повстання проти Польщі до Хмельниччини і вона ж була ініціятором та організатором успішного повстання під проводом Богдана Хмельницького, ставши опісля ядром і хребтом мілітарної сили української козацької держави. Доказуючи раз-по-раз чином свою непримиримість супроти кожного наїзника, Запорозька Січ стала символом безкомпромісової боротьби за волю України. Вона, Запорозька Січ, була теж завжди школою воєнного ремесла, військового вишколу.

А тим часом, основною прикметою Гайдамаччини є те, що це була низка стихійних збройних виступів самого українського населення Правобережжя, закутого польськими наїзниками в кайдани панщини. Коли ж при широких розмірах гайдамацьких повстань, як от у 1734-1735, ми бачимо козаків як ядро повстанських сил, а козацьких старшин на постах керівників повстання, то це не запорожці зі своїми курінними й кошовим отаманом, але "надворні козаки", міліція, зорганізована панами з рядів їхніх підданих, українських селян правобережної України.

Яку ж ролю відіграла в Коліївському повстанні і взагалі в Гайдамаччині Запорозька Січ? Чому не стала вона ініціятором і керівником Коліївського та інших гайдамацьких повстань так, як це було в повстанні Хмельницького й усіх інших повстаннях проти Польщі до Хмельницького?

При розгляді цього питання конечно усвідомити собі насамперед політичне й мілітарне положення самої Січі в тому періоді.


1. Перше зруйнування Січі

В 1709 році, після перемоги над Мазепою, московська армія посунула на Січ і на наказ царя зруйнувала Запорозьку Січ за те, що запорожці під проводом свого кошового отамана, Костя Гордієнка-Головка, приєдналися до Мазепи в боротьбі проти Московщини за волю України. Користаючи з того, що на Січі весною 1709 р. залишилася була лише невелика залога, московське військо здобуло запорозьку фортецю Переволочну вище порогів, а далі й Січ, що була тоді над річкою Чортомликом. Вся козацька залога загинула в бою. Січ і фортецю Переволочну москалі зруйнували дощенту.

Запорожці, які приєдналися до Мазепи, після невдачі відступили із своїм кошовим отаманам Гордієнком як особлива охорона гетьмана Мазепи та шведського короля Карла до Туреччини. Запорозька Січ перестала існувати, запорозьке військо із усією своєю старшиною опинилося на еміграції.

Тимчасовим осідком запорожців стали землі татарського хана.

В 1710 році після смерти Мазепи Козацька Рада в Бендерах вибрала гетьманом україни Пилипа Орлика, найближчого співробітника Мазепи. Орлик проголосив нову конституцію Української Держави і заприсягнув не скласти зброї, поки Україна не буде звільнена зпід московської окупації. Але можливостей здійснити цього не було.

В такій ситуації, на протязі цілого чвертьстоліття перебування запорожців на еміграції на татарській землі, вся увага гетьмана Орлика і всіх козаків була звернена на боротьбу проти Москви. Природними союзниками в цій боротьбі являлися не лише шведи й Туреччина з татарами, але й та частина поляків, що здавала собі справу з московської небезпеки для польської держави. Коли весною 1711 року Орлик із 16 тисячами козаків почав у союзі з татарами відвойовувати Україну від Москви, то його союзником став і польський король Станислав Лєщинський, який прислав Орликові загін польського війська під командою Йосифа Потоцького. Тому, за ввесь час, від 1709 до 1734 років запорожці, відірвані від тих частин України, що опинилися знову під Польщею й московськими та татарськими володіннями, не мали прямо фізично змоги ефективно піддержувати гайдамацьких повстанців. А до того, еміграційний гетьман і козацька старшина були заінтересовані у зберіганні приязних взаємин із Польщею як потенціяльним союзником у боротьбі проти Москви.


2. Відновлення Січі

Щойно в 1734 році, коли після 25 років побуту на чужині, повних невдач і розчарувань, запорожці втратили надію на допомогу турків чи когось іншого в боротьбі проти Москви і тому постановили помиритися з Москвою, прийшло до відновлення Січі на українській землі взамін за визнання запорожцями зверхности московського царя, запорожці одержали на своє володіння територію обабіч річки Самари як "Вольності Війська Запорозького". Лише тепер, у 1734 році, Запорозька Січ стала знову безпосереднім сусідом Правобережної, підпольської частини України.

"І, - стверджує в своїй праці про Гайдамаччину Володимир Антонович, - запорожці, як вернулися зі свого вигнання в Олешки і як в 1734 р. поновили Січ на колишніх своїх займищах, то зараз же шпарко почали допомагати народньому рухові. Через рік, у 1735, ми вже зустрічаємо перших запорожців поміж гайдамаками. Чим далі, то кількість запорожців все більше зростає, а біля 1750 р. уся гайдамаччина окупляється навколо запорожців".192

Але нова Запорозька Січ одразу відчула, що її політичне положення тепер зовісім інакше від того, в якому перебувала Запорозька Січ сто літ раніше. Тоді, під кінець ХVІ і в першій половині ХVІІ століття, Запорозька Січ вважалася самостійною і тільки у випадку конечности толерувала зверхність польського короля. Польський сойм, дискутуючи, наприклад, у 1611 і 1613 роках, на всі лади, що робити з козаками, стверджував, що "козаки нікого не слухають, крім своєї старшини".193 Починаючи воєнні дії проти Польщі запорожці були залежними тільки від себе самих і правно й фактично. А тому то у кожному повстанні проти Польщі того періоду Запорозька Січ являлася ініціятором і керівником. Тепер, по відновленні Запорозької Січі в 1734 р., козаки одразу відчули, що вони - закуті у важкі московські кайдани.

В 1734 році, майже одночасно з відновленням Запорозької Січі на українській землі, на Правобережжі вибухло велике гайдамацьке повстання проти Польщі, кероване полковником Верланом. На початку наступного року воно розгорнулося широко й переможно котилося по всій підпольській Україні все далі на захід. Немає сумніву, що приєднання Запорозької Січі до того повстання було б завершило повний розгром польських окупантів і відновлення незалежности Правобережної України. Але цьому спішно і з найбільшою рішучістю спротивилася Москва. В далекосяглих плянах Москви поневолення України й перетворення її в московську колонію лежало збереження на певний час польського панування на Правобережжі. Московський уряд дав гостру заборону Запорозькій Січі підпомагати гайдамацьке повстання. Проти самих повстанців Москва вислала на допомогу полякам армію під командуванням московського генерала фон Гайне й доручила російському генерал-губернаторові в Києві Вейсбахові докласти всіх старань для здавлення гайдамацького повстання і, перш за все, для успішного відсепарування Запорозької Січі від гайдамацьких повстанців.

З метою припинити зв'язки запорожців з українськими землями під Польщею, московський уряд збудував у роках 1734-1750 на території "Вольностей Війська Запорозького" вздовж польсько-козацького кордону від Дніпра до Буга лінію військових фортець із московськими залогами. Це було явним порушенням договору козаків із московським урядом, в якому цариця признала цю територію козацькими володіннями. Але козаки не були в силі спротивитися цьому. Вслід за тим Москва пішла далі: в 1751 році московський уряд відібрав запорожцям широку смугу землі над північно-західньою границею понад річкою Синюхою і створив з неї "Новосербську провінцію" для поселення сербських вихідців. У 1753 році такий грабіж козацької землі продовжено на схід від первісної "Новосербської провінції" аж до Дніпра. Так відрізано територію нової Запорозької Січі від українських земель під Польщею лінією московських фортець і двома новими російськими провінціями, заселюваними сербами. Врешті почали москалі будувати свої фортеці і в центрі "Вольностей Війська Запорозького", в сусідстві Січі. 

В такій ситуації провідники запорозьких козаків визнали конечним подбати насамперед про розбудову і зміцнення самої Січі. На всю територію "Вольностей Війська Запорозького", обезлюднену війнами, прибуло крутло 20 тисяч запорожців. Поділені на 38 куренів, вони отаборились разом на новій Січі. Всю землю довкола Січі поділено на 8 округ, званих "паланки". Кожна паланка мала свій військово-адміністраційний центр, що звався "гард"; у гарді перебував полковник, військово-адміністраційний комендант паланки, із полковою старшиною. Хто із запорожців хотів, займав для себе частку землі паланки, будував собі "зимовник" і займався тут риболовством, хліборобством чи скотарством. Землі було доволі, тому на територію "Запорозьких Вольностей" почали скоро напливати й поселюватись утікачі із Правобережної й Лівобережної України. Вони були з родинами. Тому поруч осідку запорожців Січі і їх зимовників, починають виростати оселі вільних українських селян. Збережений в архівах реєстр населення "Вольностей Війська Запорозького", яке складало присягу новій цариці Катерині Другій в 1762 році, подає 13.427 самітних запорожців на Січі і 2.312 запорожців, що мали родини, на зимівниках та 150 сіл із поверх 150 тисячами душ вільних селян, усіх біля 200 тисяч душ.

Серед населення Запорозьких Вольностей почав зростати добробут. Очевидно - впарі з тим почало наростати й економічне зрізничкування. Спільність майна залишалася лише на Січі як військовому центрі. Поза Січчю зобов'язувала приватна власність. А при приватній власності, - як й сьогодні бачимо, напр., в Америці, - коли кількох починає з нічим, то по роках одні чогось доробляються, хтось розбагатіє, а хтось так і залишиться з нічим. Так було й на землях Запорозьких Воліьностей: з'явилися дійсні багатії і залишилася "голота", тобто такі запорожці, які тільки те й мали, що на них, та й то голим тілом не раз світили. Ті, які не мали нічого, наймалися на працю в заможних, або бурлакували, займаючись риболовством, чумацтвом тощо.

Кошового отамана і всю старшину Січі вибирано вільними голосами всіх присутніх на Козацькій Раді запорожців кожного року в часі Різдвяних Свят або на Новий Рік. Та звичайно вибирано заможних, як "статечних" і прив'язаних до землі Вольностей Запорозьких.

Між заможними й біднотою почав наростати конфлікт. Совєтські історики із захопленням підхоплюють і підкреслюють це як доказ, що на Січі панувала клясова ворожнеча та клясова боротьба між "дуками" - старшиною, нібито тодішньою козацькою "буржуазією", й біднотою чи "голотою", тодішнім козацьким пролетаріятом.

Але в дійсності ворожнеча почала наростати не на маєтковому, а на ідейно-політичному тлі; на тлі постави до визвольної боротьби українського народу, особливо на Правобережжі, та відношення до московського уряду.

Московські заходи - побудова лінії фортець уздовж польсько-козацького кордону та створення смуги "Новосербської" і "Слов'яносербської" провінцій між Запорозькою Січчю та Правобережжям - дуже утруднили зв'язок між гайдамаками й Запоріжжям. Але не зліквідували його. Запоріжжя й далі являлося пристановищем і вихідною базою для гайдамацьких загонів. На Запоріжжя йшли майбутні гайдамаки, щоб тут набрати військового вишколу і знання, організували тут зав'язок загону й поверталися на Правобережжя для боротьби з польськими займанцями. Сюди, на Запоріжжя, відступали теж вони, загрожені переважаючими силами ворога, прокрадаючись, або прориваючись збройно крізь лінію московських фортець і поміж сербські поселення.


3. Важке московське "нєт!"

Але московський уряд видав гостру заборону Запорозькій Січі давати піддержку гайдамацьким повстанцям, вимагаючи, щоб запорозька старшина дбала про виловлювання гайдамаків, які появилися на території Вольностей Запорозьких, і передавання їх московській владі. Оце, власне, й викликало розкол серед січового братства. Одні вважали, що Січ заслаба, щоб рискувати відкритий зудар із дуже сильною тоді мілітарно Московщиною. Для збереження самої Січі, на їхню думку, треба було бодай сповидно коритися Москві. Очевидно, сюди належали насамперед багатії, які боялися рискувати втратою власного майна й особистого добробуту, а згодом теж утратою надій дорватися до дворянства. Але сюди належала і старшина Січі, відповідальна за долю всієї Запорозької Січі. Вона боялася спровокувати нове зруйнування Січі. Тому кошовий отаман урядово передавав заборону запорожцям приєднуватися до гайдамаків, а коли ставало відомим, що гурт гайдамаків появився на території Вольностей Запорооьких, кошова старшина висилала загін запорожців для ловлення й заарештування гайдамаків, та доставлення зловлених до тюрми на Січі.

Загал запоріжців обурювався цим, щиро і глибоко співчуваючи гайдамацьким повстанцям та часто приєднуючись до них. Тому то у збережених в архівах звідомленнях звичайно подано, що висланому для ловлення гайдамаків загонові запорожців не вдалося зловити нікого з гайдамаків, а якщо часом траплялося, що гайдамаків таки зловлено й доставлено до тюрми на Січі, то ті майже все "умудрувались якось" втекти з тюрми і зникнути безслідно. Багато було між запорожцями таких, які одверто обурювалися будь-яким протиставленням запорожців гайдамакам. Для них гайдамаки були одвертими борцями за визволення українського народу з-під польського ярма, тому обов'язком кожного запорожця мусіло бути ставати поруч гайдамаків до боротьби. Вони бунтувалися проти покірности й підлеглости Москві. Зрозуміло, що сюди належали насамперед "бідняки", яким ніякі маєтки, ні почесті не в'язали рук і які тому були кожної хвилини готові мандрувати у випадку конечности з одного місця на друге.

Цей характер внутрішнього конфлікту між двома "крилами" запорожців нової Січі дуже виразно віддзеркалений у документі, цитованому совєтським істориком В. О. Голобуцьким, в якому описано інцидент при виборі членів "депутації" від козаків із чолобитнею Москві в 1767 році: "Вибори депутації відбувалися на сходці, якою керували курінний отаман Петро Остроух, депутат Комісії уложення 1767 р. Мусій Скапа та інші "достойні" козаки. Під час виборів один із козаків, Микита Дорошенко, назвав Скапу і "знатне товариство" зрадниками. Скапа вдарив Дорошенка. На допомогу Дорошенкові підбігли козаки... Козаки били Скапу, промовляючи: "Це ти чванишся що почепив на грудях цяцьку?" (сие же они называли портрет государственный"). 

Відомо, що про "зрадника" говориться завжди в ідейно-політичній площині. Багатіїв прозивається "кровопивцями", "гієнами", "глитаями", а не "зрадниками". Отже, коли в даному випадку козак Дорошенко назвав депутата до московського уряду і старшину "зрадниками", то йшлося, очевидно, не про маєткову різницю, чи - як кажуть комуністи - "класову ворожнечу", а про політичну настанову депутата Скиби і таких як він, про їхню підлеглість московському урядові, яка є зрадою принципу політичної суверенности Запоріжжя. Тому то Дорошенко й витикає депутатові, що той почепив собі на груди "государственный портрет", символ рабства й підлеглости Москві, та ще й чваниться цією "цяцькою".

От тому то не з рядів кошової старшини, а з запорізької "бідноти" вийшли й ініціятори та керівники коліївського повстання 1768 року з Максимом Залізняком на чолі, і сотні тих запорожців, що скоро приєдналися до коліївського повстання.

Кошовим отаманом на Запоріжжі в час Коліївщини був Петро Кальнишевський. Кошового отамана вибирано на Кошовій Раді щороку на один рік. Але Кальнишевського вибирано Кошовим десять разів підряд. Він був добрий полководець і непересічно здібний організатор господарського життя. Про нього говорила козацька приповідка: "Коли кошовим став Кальниш, то з'явились на Січі сало й книш". Поруч хліборобства розвинено на землях Вольностей Запорізьких теж рибний і соляний промисел та торгівлю із сусідними державами. Про загальний добробут свідчить хоча б згадка в реєстрі шкід, заподіяних татарами в наскоку 1769 р. про те, що тільки в одного простого козака татари захопили 250 коней і 70 волів. Кальнишевський розбудував теж своє власне господарство; власними фондами він збудував чотири церкви.


4. Вимушена примирливість кошової старшини

Тільки ж для того, щоб заселити запорозькі землі і зробити Запоріжжя міцним економічно, а через те і мілітарно, Кальнишевський визнав конечним виминати всякі зудари з московським урядом. Тому, підкорюючись дорученням московського уряду, він, як Кошовий Січі, піддержував - особливо в період Коліївщини - заборону запорожцям приєднуватися до гайдамаків, чи будь-яким іншим способом помагати гайдамакам. І коли на вістку про участь запорожців у коліївському повстанні московський уряд поставив Кальнишевському запит, що це за люди "грабують у Польщі", кошовий Січі відповів: "Гайдамацкие шайки не суть Запорожское войско, а по слухам вышли от живших в Очакове людей, польських мужиков і винокуров, которыми предводительствовало несколько ватажков из запорожских воров і самозбройцов".195

А московський генерал-губернатор у Києві Воєйков писав у своєму ордері з датою 31-го липня 1768 року до кременчуцького коменданта бригадира Черткова: "В силу моих ордеров, от Кошового отамана командированием при шести полковниках и при нескольких куренных отаманах разных партий в степ запорожскую и рекою Днепром к Очакову надлежащие меры уже прийняли, как для пресечения перехода гайдамаков в Польшу, так для переловления возвращающихся оттуда з добычею в запорожские земли".196

Мабуть на підставі отаких джерельних інформацій дослідник Гайдамаччини Скальковський у своїй праці "Наезды гайдамак" твердить, що запорожці в гайдамацьких повстаннях і особливо в Коліївщині участи не брали і, взагалі, тим повстанням не співчували. Але, при наводженні документів із Коліївщини Скальковський таки згадує учаість поверх 600 запорожців у коліївському повстанні, сам заперечуючи цим своє заздалегідь зготовлене твердження про абсолютну неучасть запорожців у Колїївщині. А другий дослідник Коліївщини, Максимович, додає до числа 600 запорожців, участь яких у Коліївщині мусів признати на підставі документів Скалковський, ще 420 запорожців, про участь яких у Коліївщині він знайшов докази у розгляданих ним документах російських судів. Значить - участь поверх тисячі запорожців у Коліївщинї доведена тими документами російських судів, що збереглися в архівах. Супроти цього, твердження про неучасть запорожців у коліївському повстанні є аж надто очевидним абсурдом.

Натомість речевим залишається питання, як поставилася до Коліївщини старшина, команда Запорозької Січі.

Запорожцям, учасникам коліївського повстання, які попали в московський полон, ставлено на допиті кожному зокрема питання, чи "с ведома кошевого отамана и войсковой старшины отлучились они в Польшу". В протоколах допитів у кожному випадку записано відповідь, що ні кошовий отаман, ні січова старшина дозволу на перехід до коліївських повстанців не давали, кожний ішов із власного переконання, без відома кошового й січової старшини. В кількох випадках переслухувані висловили лише своє припущення, що старшина співчувала повстанню і тому мовчки схвалювала участь запорожців у повстанні.

Тому серед дослідників Коліївщини в питанні відношення Запорозької Січі до коліївського повстання прийнявся загально, погляд, що загал запорожців, низи, стали ідейно по стороні повстанців і масово приєдналися активно до нього, а натомість запорозька старшина з (Кошовим Кальнишевським на чолі поставилася проти повстання і проти допомоги коліям зі сторони Запоріжжя. 

Такий погляд спішно підхопили совєтські історики, вкладаючи його у свою схему клясової боротьби: сірома, тодішній козацький "пролетаріят", включилася в Коліївщину, бо Коліївщина, - кажуть совєтські історики, - була власне пролетарським повстанням, а старшина, тодішня козацька "буржуазія", поставилася проти.

Але уважливий дослідник тієї доби, історик Василь Греков, рішуче заперечує такий погляд. Він признає, що на підставі тільки деяких документів, а саме тих, у яких старшина Запорозької Січі в кореспондеції з московським урядом офіційно заперечує причетність Січі до Коліївщини, можна б робити висновок, ніби козацька старшина Коліївському повстанню не сприяла. Тільки ж, - зауважує Греков, - поруч із такими документами "є відомості, до того ж не менш яскраві, що характеризують відношення Коша до Коліївщини в зовсім іншому освітленні".

Греков наводить як приклад два документи: збірний протокол переслухання російською владою в єлисаветській провінційній канцелярії (у "Новосербській провінції") 32 придержаних запорожців, та звідомлення таємного агента, висланого московським полковником Пікінерського полку М. Одобашем на Запоріжжя для "пронюхання" дійсних настроїв запорозької старшини. В першому документі запротоколовано зізнання отамана задержаного москалями загону запоріжців, Василя Потягайла, в якому записано: "Свой выход с товарищами он учинил из Сечи днем явно и будучи в пути, шел чрез зимовники запорожских козаков Пашковского куреня Пархома Пашковского, да Минского куреня казака, прозываемого Самбика, Щербинского куреня, прозываемого казака Подпилного, которим объявил, что идет в Польшу, и они ему с товарищами давали на дорогу хлеб и в своих зимовиках кормили".197

І козак Калниболоцького куреня Олекса Жмур зізнає, що на зимовниках запорожці, довідавшись, куди вони йдуть, гостили їх і кормили, й казали, що й вони думають іти до коліїв. А козак Щербинівського куреня Влас Прутко на допиті додає, що коли вони зустріли по дорозі завідателя хутора кошового отамана, то той, довідавшись, куди вони йдуть, сказав їм: "Ідіть, хай вам Бог помагає!"

Ще цікавішим є зізнання козака Корсунського куреня Павла Головка, в якому він подає, що коли він стрінув на своєму зимівнику влітку 1768 року групу запорожців, около 70 чоловік, що йшли на допомогу коліївським повстанцям, й повідомив про це кошового отамана, то кошовий отаман відповів йому: "Що ж, най ідуть, я їх здержати не можу!"

І, врешті, збережений в архіві звіт висланого на Січ російським полковником таємного розвідчика, який прикидався перед козаками й перед Кальнишевським щирим українцем із Лівобережжя. Кальнишевський, - звітує розвідчик, - дуже цікавився положенням українців під московським пануванням і висловив глибокий жаль, що Україна "втратила свою давнину". "Скоро, - казав Кальнишевський розвідчикові, - Москва закріпостить усіх селян, а тоді візьметься до козаків й до Запорозької Січі".198

Проаналізувавши ті документи, Греков робить висновок: "Отже, як бачимо, повстанський рух у Польській Україні, відомий в історії під назвою Коліївщина, знаходив загальне співчуття всього Запорозького Товариства, на чолі з військовою старшиною".199 "Співчуття, допомога, нарешті навіть конфіденційні дозволи кошового запорозьким козакам йти гайдамакувати до Польщі - такими рисами можна схарактеризувати відношення Запорозького Коша до повстанського руху в Польській Україні, відомого під назвою Коліївщина. Зайвим були всі запевнення запорозької старшини про непричетність до цього руху. Російський уряд не вірив їй і мав на те підстави: численні загони козаків, що діяли на чолі з Максимом Залізняком в Польській Україні, і таємні розвідки в самій Січі, які виявляли справнє відношення військової старшини до повстанського руху розкривали увесь фальш цих запевнень... Щождо вирядження з боку кошового отамана військових команд аби затримувати гайдамацькі загони під час Коліївщини, про що згадує Воєйков у своєму ордері на ім'я бригадира Черткова із 31-го липня 1768 р., то вони - ці вирядження - безумовно були вимушеними, оскільки виряджалися, як свідчить сам Воєйков, "В силу его ордеров". 


5. Бунт "сіроми" на Запорізькій Січі 1768 р.

Але таке, хоч і щире, а приховане співчуття старшини Запорозької Січі із кошовим отаманом Кальнишевським включно не задоволяли козацьку масу. Навпаки, вимушена Москвою та важким положенням Січі, деклярована кошовим раз-по-раз, "непричетність Січі" до коліївського повстання дразнила й обурювала "сірому". У висліді того наростала ворожнеча козацьких низів до кошової старшини. "Сірома" вимагала відвертого виступу Запорозької Січі на допомогу коліям проти польських займанців й обвинувачувала старшину, що та кориться Москві та виконує її накази всупереч інтересам українського народу, боячись утратити свої маєтки.

Невдоволення "сіроми" дійшло до вершка, коли після московської інтервенції проти коліївських повстанців багато учасників повстання були змушені відступити на Запоріжжя, де частина з них була заарештована й посаджена в тюрму на Січі. Арештування учасників українського повстання запорозькими козаками, які повинні були самі стати в передових лавах повстанців і держання їх у тюрмі на Січі, центрі борців за волю України, було надто обурливим. На роз'яснювання старшин, що це конечне для рятування самої Січі перед московським ударом, сірома відповідала вимогою зірвати підлеглість Москві і прийняти ще раз протекторат Туреччини.

В час Різдвяних Свят 1768 року прийшло врешті до відвертого бунту "сіроми" проти кошової старшини.

Згідно зі звичаєм, першого дня Різдвяних Свят відбулася Кошова Рада, на якій було знову обрано кошовим отамана Петра Кальнишевського. Вибори пройшли спокійно. Але коли керівники Ради не допустили до відвертого обговорювання політичних питань, закриваючи спішно Раду, явне невдоволення сколихнуло масою козаків: вони подалися до будинку тюрми, розломали двері і звільнили всіх в'язнів, що ними були, як свідчить російський документ, "політичні", значить - учасники коліївського повстання, які мали бути передані на слідство й суд московській владі. Звідси юрба подалась до будинку кошового, де відбувалася нарада новообраної кошової старшини Січі. Побачивши, що діється, старшина спішно прорубала отвір у стелі й даху й, діставшись так на заднє подвір'я будинку, непомічена козацькою юрбою, втекла під захист московської залоги в Новосіченському ретраншементі. Не заставши старшини й відкривши, що вона втекла під захист москалів, козаки розділили між собою всі речі, які були у скринях у мешканні кошового отамана, кошового судді та деяких інших членів старшини, а після цього пішли до церкви й попросили панотця, щоб він відправив вечірню. Після вечірні відбуто нараду, на якій постановлено повторити наступного дня Козацьку Раду, вибрати нову старшину Запорозької Січі вважаючи, що коли щолиш вибрана старшина втекла від козаків під захист Москви, то вона перестала бути козацькою старшиною. А тоді всі запорожці повині були забрати військовий скарб, хоругви, гармати й коні та перейти на турецьку територію.

Другого дня після Богослуження обрано нову старшину.

Але заалярмована московська влада негайно інтервеніювала. Московське військо з гарматами оточило Січ і почало обстрілювати її з гармат. Речник московського уряду, осавул артилерії Кологривий і кошовий Кальнишевський, що повернувся з московським військом, закликали козаків здатися. Заскочені таким розвоєм подій, козаки розгубилися. Деякі покинули Січ, прокрадаючись чи прориваючись одинцем, або невеличким гуртом. Інші погодились відбути нараду з участю Кальнишевського. На нараду прибув теж Кологривий як представник московської влади. Він виголосив бомбастичну промову, доказуючи, що то ж великий гетьман Богдан Хмельницький після визволення України з польського ярма з'єднав Україну з Московщиною, й завдяки тому українському народові жити стало краще.

Намови Кальнишевського й Кологривого мали успіх. Московське військо ввійшло на Січ, керівників бунту заарештовано й посаджено в січову тюрму, з якої вони попереднього дня звільнили учасників коліївського повстання.

Для проведення слідства й суду приїхала спеціяльна московська комісія, зложена із трьох старшин російської армії. На допити й суд передано кругло сто запорожців. Кожному з них ставлено ті самі, заздалегідь приготовані 14 питань. І, знаменно, - на що звернули увагу всі дослідники того випадку 201 - нікому із переслухуваних не ставлено питання, чому прийшло до бунту. Такого питання між 14 приготованими наперед не було, й нікотрий із слідчих та суддів його не підносив. Виходить, що московська влада не хотіла, щоб правда про причину бунту була виявлена і збережена у слідчих та судових протоколах. На питання "Які мав пляни надалі?" одні відповідали, що, ніяких плянів не мали, а інші відверто заявляли, що думали перейти до Туреччини, обравши собі нову старшину. Як при переслухуванні захоплених москалями в полон учасників коліївського питання з Максимом Залізняком на чолі, так і в цьому випадку, при переслухуванні січовиків, московські слідчі намагалися представити всю справу як випадок грабежу й пияцтва, виминаючи у протоколах послідовно все, що вказувало на політичний характер справи.

Бунт на Січі в час Різдвяних Свят 1768 року яскраво віддзеркалює трагічне тогочасне положення Запорозької Січі: з однієї сторони - щире співчуття всіх запорожців, із старшиною та Кошовим Кальнишевським, коліївським повстанцям і бажанням дати їм належну піддержку, а із другої - намагання кошової старшини зберегти саму Запорозьку Січ від зруйнування ціною підлеглости Москві й бодай удаваної відмови піддержки коліївського повстання.


6. Московська заплата: друге зруйнування Січі

Угодова політика кошового Петра Кальнишевського врятувала Залорозьку Січ від зруйнування її Москвою тільки на дуже короткий час. Присуд смерти Запорозькій Січі видала цариця Катерина ще далеко до Коліївщини, коли тільки почала реалізувати крок за кроком свої пляни перетворення України у провінцію Росії не тільки адміністративно, але й під оглядом соціяльно-правного ладу. Запорозька Січ із своїм демократичним ладом, свободою й пошаною гідности кожної людини була особливо гострим протиставленям московського ладу поліційної канцелярщини, поділу всього населення на дворянство й закріпачене селянство та загального, глибокого приниження людської гідности. Безпосередня загроза, а далі й вибух російсько-турецької війни, що велася в 1768-1774 роках, заставили Москву відкласти на деякий час знищення Січі, бож участь запорожців у цій війні по одній чи по другій стороні могла мати вирішальне значення.

Запорозька Січ під проводом Кальнишевського взяла в тій війні льояльно, участь по боці Росії і причинилася великою мірою до її перемоги. В боях під Очаковом запорожці своєю відвагою і твердітстю принесли особливу прислугу російській армії. Влітку 1770 року полк запорожців під проводом Третяка розбив коло гирла Дунаю цілу турецьку флотилію і затопив 11 турецьких кораблів. В 1771 р. запорозький полк Ковпака здобув Каффу.

Та все це не врятувало Січі від її долі, призначеної їй Москвою і її царицею Катериною. Коли війна закінчилася перемогою Росії, для Запорозьскої Січі з рук Москви, замість сподіваної нагороди за таку визначну допомогу в війні проти Туреччини, прийшов нищівний удар. Весною 1775 р., після заключення миру, російський генерал Текелій зібрав біля фортеці св. Єлисавети 66 тисяч війська з 50 гарматами і заскакуючим маневром оточив Січ. Одночасно 20-тисячний корпус князя Прозоровського вирушив на лівобережні паланки запорожців. 4-го червня 1775 р. Текелій виставив гармати для бомбардування Січі. Настоятель Січової церкви, архимандрит Володимир Сокальський став умовляти козаків не вступати в бій із московським військом, але здатися на ласку "православної цариці". Кошовий отаман Кальнишевський і цим разом, приєднуючись до архимандрита, пробував рятувати Січ підлеглістю. Але Текелій заарештував січову старшину із Кальнишевським на чолі й відіслав її як в'язнів до Петербургу. Частина запорожців прорвалась і подалась за Дунай, решта здалася. Текелій доручив москалям зруйнувати Січ дощенту. "Православна цариця" Катерина розправилася з ув'язненою старшиною нелюдяно жорстоко. 70-літнього кошового Кальнишевського на її наказ замуровано в маленькій манастирській келії на Соловках, де він промучився 30 літ, втративши там зір і слух. Кошового суддю Головатого й писаря Глобу заслано до Тобольська, інших на Сибір. Запорожці, що здалися Текелієві, розбрелися по Україні. Запорозькі землі дарувала цариця Катерина своїм полюбовникам, роздавши так сотні тисяч гектарів багатої козацької землі, а решту сколонізувала німецькими колоністами.

В 1709 році цар Петро Перший наказав зруйнувати Запорозьку Січ із помсти за те, що запорожці стали до бою проти Московщини за волю України. В 1775 році цариця Катерина зруйнувала вдруге Запорозьку Січ, не маючи ніякої прямої причини для цього. Це був тільки пляновий акт докінчення варварського нищення волі України московським урядом і московським народом.

Твердження деяких істориків, нібито Коліївщина спричинила друге зруйнування запорозької Січі московськими військами, не має ні речевих, ні логічних основ. Якщо б акція московської цариці Катерини проти Січі була дійсно пов'язана з коліївським повстанням, то руйнування Січі було б відбулося в 1768 році, або в липні, коли виявилося, що керівником коліївського повстання був запорожець Максим Залізняк, і між схопленою московськими військами кругло тисячею повстанців було 65 запорожців, а козацько-татарський зудар у Балті, як думає дехто, спровокував напруження між Туреччиною й Росією, бож тоді московський уряд мав би логічно виправдання для руйнування Січі, а Туреччині дав би був цим повну сатисфакцію, або в час Різдвяних Свят, коли запорозька "сірома" відверто виступила з вимогою зірвати підлеглість Запорозької Січі Москві й шукати знову союзу з Туреччиною. А тим часом московська цариця наказала зруйнувати Запорозьку Січ щойно в 1775 р., сім років пізніше: сім років, в яких запорожці своєю визначною участю у війні Росії з Туреччиною принесли Москві великі прислуги в закріплюванні московської територіяльної експансії на південь. Дійсною причиною поновного зруйнування Запорозької Січі було те, що в системі "російської імперії" не було місця для української козацької Січі з її демократичним ладом, свободолюбністю й принципом пошани людської гідности.

Сподівання кошового Петра Кальнишевського, що користуючись угодовством супроти Москви як засобом політичної гри можна буде зберегти Січ від знищення і, присипляючи так підзорливість московськото "протектора", скріплювати ступнево ріст і силу Січі, не виправдалися ніяк.

Для московських тиранів вже само існування Запорозької Січі було надто грізною небезпекою.




Взято з: http://exlibris.uaweb.org/hajdamaky/r04.html
Категорія: Петро Мірчук. Коліївщина. | Додав: sb7878 (29.09.2009)
Переглядів: 1291 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2024