Коліївське повстання, при ограниченій піддержці запорозьких козаків, було в основному скероване проти Польщі, маючи за ціль звільнення Правобережної України з-під польського панування. І навіть після московської інтервенцїї по стороні Польщі, коли повстанські бої коліїв скеровувалися вже однаково проти польських, як і проти московських військ, повстанські дії проходили тільки на Правобережжї. Що ж діялося в тому часі на Лівобережній Україні?

Історик Володимир Антонович думає, що це власне Лівобережна Україна і в час Коліївщини, і в інших періодах Гайдамаччини наснажувала гайдамаків ідейно. На його думку, населення Лівобережної України жило у кращих економічних умовинах, аніж населення Правобережжя, і мало більше свободи, тут теж довше й міцніше збереглися ідеї козацької свободи та державної самостійности, й тому саме тут, на Лівобережжі зароджувалися й переносилися на Правобережжя політичні ідеї гайдамацьких рухів. Але конфронтація цього твердження з фактами приводить до припущення, що Антонович мав на думці скласти цим данину московській цензурі, мовляв, під Москвою українцям жилось краще й вільніше, аніж під Польщею. Бо, в дійсності - у кігтях московського окупанта українське населення Лівобережжя опинилося в некращому положенні, як українці під Польщею. Тут тільки інакше проходив процес важкого поневолення. Польща верталася на Правобережжя з готовим ярмом панщини в руках шляхетської зграї, прогнаної раніше з України. Москва, ніби "союзник" України і "братній нарід", щойно починала уярмлення України, проводячи його послідовно, але обережно, крок за кроком.

1. Населення Лівобережної України

У протилежність до браку точних інформацій щодо кількости населення Правобережної України, ми маємо статистичні дані населення Лівобережної України в час Коліївщини дуже докладні. А це тому, що власне в роках 1765-1767 була проведена з доручення московського генерал-губернатора Рум'янцева "ревізія", тобто перепис населення Українських земель під московською окупацією.

Адміністраційно ця частина України була поділеною на такі частини: 1. Гетьманщина, 2. Слобожанщина - територія на схід від Полтавщини, простір колишньої Харківської губернії і кілька повітів губерній Курської та Воронізької, 3. Білгород, 4. Новоросійська губернія і 5. Землі Війська Запорозького. Населення цього простору в час Коліївщини виносило: Гетьманщина - 2,048.000; Слобожанщина - 677.000; Білгород - 530.000; Новоросійська губернія - 130.000; Землі Війська Запорозького - 200.000. Разом - 3,585.000; приблизно стільки ж само, як на землях під Польщею, на Правобережжі, з Галичиною включно.

Все населення Росії в тому часі виносило, як подає Томас Мальтус, кругло двадцять мільйонів. Значить - українці становили тоді одну шосту населення "Росії".

2. "Привести до того, щоб Малоросія обрусіла!"

Після полтавського бою по Україні, захопленій московськими військами, на доручення царя Петра прокотилася хвиля варварських погромів українського населення, що своєю жорстокістю й безоглядністю дорівняла чинам орд Джінгісхана з-перед півтисячі літ: руйнуючи Батурин, Полтаву та інші здобуті міста України московськса орда не пожаліла ні жінок, ні дітей ні старців. "Від блискучої гетьманської столиці (Батурина) залишились обсмалені руїни, калюжі крови й гори людських трупів, стверджує історик Д. Дорошенко.202 - Ті козаки, які попали живими в полон, особливо начальники, були поварварському замучені, й їх замордовані тіла були прив'язані до дощок та пущені плисти рікою Сеймом, щоб дати знати про долю оборонців Батурина". Після того, Москва застосувала перфідну методу морального ломання козацької провідної верстви. В Лебедині було заложено "царську головну квартиру": там тих козацьких старшин, а то і простих козаків, які виреклись боротьби за волю України і явились "з повинною", з поклонами Москві й заявою вірної служби їй, цар нагороджував щедро становищами в поневоленій Україні, дворянством і маєтками, відібраними в козаків, а тих, хто не корився, жорстоко переслідувано. "Бататьох старшин і козаків, - оповідає український хронікар, - запідозрених у прихильності до Мазепи тому, що вони не прибули до Глухова на вибори нового гетьмана, вишукувано по домах і віддавано на різні тортури: їх колесували, четвертували, вбивали на палю, а вже зовсім за іграшку вважалося вішати й рубати голови". Отак, - свідчить хронікар, - було замучено у Лебедині 900 видатніших прихильників Мазепи, головно з-поміж козацької старшини.

Закінчення воєнних дій проти Мазепи не припинило варварського переслідування й винищування українців Москвою, а тільки прибрало інші форми. Після "шведської" війни цар Петро почав будувати на фінських болотах нову столицю Петерсбург та канали довкола Ладозького озера: для виконання цих фараонських робіт призначив цар насамперед українських козаків. Тільки в 1721-22 р. туди було вислано 24 тисячі козаків із Гетьманщини і, як стверджують історики, приблизно третина з них загинула в невільничих роботах у фінських болотах, а більшість із тих, що повернулися в Україну, повернулися каліками. В 1716-18 рр. на наказ царя вислано 20 тисяч козаків на будову каналу між Волгою й Доном коло Царицина, в 1718 вислано великий відділ козаків будувати лінію над Тереком на Кавказі. В 1721, коли почалась московсько-перська війна, на фронт під Дербент було вислано 10 тисяч козаків, наступного року нових 10 тисяч, в 1724 р. ще 10 тисяч, а в 1725 р. 2 тисячі. "Половина їх загинула від тяжкої праці і злиднів у нездоровому, гарячому, й вогкому кліматі" - стверджує історик.203 В 1731 для копання лінії укріплень на степу понад Озівським морем вислано 20 тисяч козаків і 10 тисяч селян.

До того, в ту особливо важку годину народнього лихоліття знайшлося серед козацької старшини, а то й серед простих козаків чимало таких, що стали на службу Москві, щоб коштом національної зради пошитись у російське дворянство. Наводячи ту сумну сторінку нашої історії Д. Дорошенко вичисляє низку українців - напр. Гнат Галаган, Кочубеї, Андрій Маркович, Михайло Милорадович, піп-розстрига Лісовіський, - які "грабували козаків і селян, били їх та їх жінок, мордували звірським способом",204 щоб так заслужити собі в царя шляхетський, чи пак "дворянський" стан і маєтки, пограбовані в українських козаків і селян.

Значить - у час, коли на Правобережній Україні, окупованій Польщею, народжувалася Гайдамаччина, нова форма боротьби українського народу за державну незалежність і справедливий соціяльний лад у ній, український нарід на Лівобережній Україні, в московському ярмі, крім пляново проводженого варварського винищування населення і грабування землі, проходив ще й трагічний процес затрачування великої частини провідної верстви, - процес, який на українських землях під польським ярмом пройшов раніше, коли то багаті роди Вишневецьких, Любомирських, Острозьких, Чарторийських, Сангушків, Тишкевичів і батато інших, у час лихоліття "ради лакімства нещасного", зрадили свій нарід і спольщились. Тому Лівобережна Україна не мала ніякої змоги помагати правобережним українцям, навіть ідейно щодо методів збройного спротиву окупантам.

Після смерти царя Петра Першого московський терор супроти Українців дещо послаб. Московщина, перемінена "указом" царя Петра на "Росію", потребувала оконсолідування й закріплення своїх імперських сил, а для цього передишка в нутрі імперії була конечною. Особливо, ж відносно України, яка не так легко здавалася в московські шори. В 1727 р., по п'ятьох роках "безгетьманства", Москва погодилась на вибір нового гетьмана, яким став Данило Апостол. "Малоросійську Колегію" було скасовано. Новий цар, Петро Другий, своїми "Решительними пунктами" в 1728 р. привернув Україні деякі, хоч і дуже куці, автономні права. Створена так фікція "зміни політики" Москви супроти України заманула запорозьких козаків, що перебували на еміграції на турецьких землях, повернутися в 1734 р. під зверхність московського царя на приділені їм під назвою "Вольності Війська Запорозького" землі південної України.

Але в тому самому році, коли було проголошено "амнестію" запорозьким козакам, Москва зі смертю гетьмана Данила Апостола знову скасувала уряд тетьмана України й заступила його другою Малоросійською Колегією. Отже в час, коли на Правобережжі спалахнуло велике гайдамацьке повстання під проводом полк. Верлана, на голови лівобережних українців упав новий московський удар - поновна ліквідація гетьманату й завернення до процесу перетворення України в московську колонію. Вся увага Лівобережжя була знову звернена на власну недолю. Маси лівобережних козаіків та селян Москва кинула в нову московско-турецьку війну. Недавно знайдені російські офіційні дані виявляють, що в тій війні в 1735-39 рр. було притягнено до стройової та обозної служби 157.300 козаків і 205.000 тисяч українських селян; із них 34.200 осіб загинуло. До того, населення Лівобережної України мусіло прохарчовувати дарово 75 російських полків і скласти дарові контрибуції, головно в конях і волах, на кругло півтора мільйона карбованців - у тих часах колосальну суму!

Після смерти цариці Анни в 1740 р. прийшла знову "відлига" в уярмленій Москвою Лівобережній Україні. Цим разом не з політично-тактичних міркувань, а з чисто персональних. Нова цариця, Єлисавета, залюбилася в молодому українському хлопцеві Олексі Розумові, якого із-за його чудового голосу було заангажовано до царського хору в Петербурзі, зробила його дворянином Розумовським і врешті своїм мужем. Олекса, ставши як у казці із селянського хлопця мужем російської цариці, не забув України і своєї рідні. На його пропозицію, цариця вислала його молодшого брата Кирила, тоді 15-літнього хлопця, на студії закордон і по кількох роках студій у Німеччині, Франції й Італії призначила його президентом Російської Академії Наук у Петербурзі, а влітку 1750 року з її доручення 22-літнього Кирила Розумовського було обрано на Козацькій Раді у Глухові новим гетьманом України. Молоденький гетьман почав дуже обережно, але щиро відвойовувати права українського народу: фактична влада в Україні почала поволі переходити з московських рук до козацької старшини, правосуддя повернено козацьким судам, Київ і Запорзьку Січ передано під владу гетьмана, столиця гетьманської України мала бути перенесена до Батурина, де було запляновано відкрити український університет.

Але соціяльний лад, що його думав гетьман Розумовський завести в Україні, мав бути аристократичний, спертий на українському дворянстві із поверненням українських селян до стану кріпацтва. Тому то він, тількищо обраний гетьманом Лівобережної України, поставився неприхильно до нової хвилі гайдамацьких повстань, що широко спалахнули на Правобережній Україні в 1750 році, й апробував висилку російського війська з Лівобережжя на Правобережжя на допомогу польським панам для здавленя "селянських бунтів".

Смерть цариці Єлисавети в 1761 році принесла кінець усім його плянам. В Україну повернулася знову гамаксойка московського імперіялізму. Жінка нового царя Петра Третього, змосковщена німка, скинувши його по трьох роках панування із престолу і ставши сама царицею Росії як Катерина Друга, привернула наступ Москви на перетворення України в російську провінцію. В таємній інструкції генерал-прокуророві сенату князеві В'яземському вона доручала: "Малоросія, Ліфляндія й Фінляндія є провінціями, які правляться дарованими їм привілеями; ліквідувати ці привілеї відразу було б незручно; але й не можна вважати ці провінції за окремі, й поводитися з ними як з автономними землями було б глупотою. Ці землі, як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали поводитись як вовки в лісі".

На українські землі, згідно з цим, почали повертатися московські комісари. В 1764 році цариця наказала Розумовському зректися гетьманства, й він це виконав. Влада від гетьмана перейшла знову в руки Малоросійської Колегії із генерал-губернатором Рум'янцевим на чолі. На заходи козацької старшини вибрати нового гетьмана цариця відповіла інструкцією, "щоб навіть сама назва гетьмана зникла, а не то, щоб якусь особу вибирати на таке становище".

Так напередодні вибуху Коліївського повстання на Правобережжі, Лівобережна Україна опинилася в обличчі нової хвилі прихованої, але рішучої, плянової і безоглядної ліквідації всіх признак автономности Гетьманщини та національної окремішюсти українців. Маси українського селянства почала все цупкіше ловити у свої руки кріпаччина, перед низовим козацтвом стала важка альтернатива: коритися Москві, або бути зіштовхненим зі стану козацтва в ряди кріпаків, а перед козацькою старшиною - резигнувати з національних аспірацій і пнятися в російське дворянство, або тратити становище й маєтки.

Так то напередодні і в часі Коліївського повстання 1768 року на Правобережній Україні, Лівобережна Україна під московською займанщиною опинилася в такій самій ситуації, як у 1735 році в час гайдамацького повстання під проводом полковника Верлана: придавлена власним лихоліттям Лівобережна Україна не мала змоги будь-як підпомагати Коліївським повстанцям на Правобережжі.

3. Мілітарна потуга Московщини

Виринає питання: чому в 1734 році й особливо в 1768 році, коли Правобережна Україна підняла повстання проти польських окупантів, Лівобережна Україна не підняла повстання проти Москви, щоб так у той сам час прогнати польських зайд із Правобережжя, Волині й Галичини, а московських із Лівобережжя і привернути державну незалежність з'єднаній Україні?

Тодішній мооковський уряд брав це питання до уваги як дуже реальну загрозу. Московський генерал-губернатор Лівобережної України в часі Коліївщини, граф Рум'янцев, провіряючи сам настрої українського населення, "довідався у Переяславі, що багато мешканців Лівобережжя, підданих Росії, думає підняти таке саме повстання (як Коліївщина) на Лівобережжі".

Тільки ж, коли на Правобережжі, де всякий адміністраційний апарат був виключно в руках поляків, ініціятиву повстання міг взяти в свої руки будь-хто з народньої гущі, то на Лівобережжі, при збереженні певних форм козацької самоуправи, ініціятива мусіла бути в руках козацької старшини. А старшина, подібно, як в Запорозькій Січі, підходила до того важливого питання реалістично: які вигляди існують на перемогу над Москвою?

А вигляди мусіли бути пригноблюючі. Мазепа ж у союзі зі Швецією - програв. Орлик у злуці з Туреччиною - програв. До, того ж, безупинною загрозою висіла татарська орда, яка - як показав гіркий досвід гетьмана Орлика, а раніше Дорошенка і Хмельницького, - потрапить несподівано завдати Україні удар ножем у спину, навіть будучи формально союзником України.

Справа була не в тому, що тодішня Московщина мала п'ять разів стільки населення, як Лівобережна Україна, а в мілітарній потузі, яку Московщина зуміла створити в ХVIII століті.

Розбудова московського мілітаризму почалася вже в ХVІІ столітті, коли Московщина почала імперіялістичну експансію на захід. Московський історик205 подає, що коли в 1631 р. московська армія мала 70 тисяч солдатів, то в 1681 вона мала вже 164 тисячі. І вже тоді московський уряд почав обсаджувати старшинські пости в московській армії, головно ж на найвищому щаблі чужинецькими спеціялістами - німцями, англійцями, французами. Приймаючи їх, московський уряд наділяв їх скоро дворянством і маєтками так, що вони прискорено перемінювалися в "ісконно-русских" людей і тільки їхнє прізвище пригадувало про їхнє походження.

Але спеціяльну увагу присвятив розбудові армії цар Петро Перший, приймаючи за основу систему пруського мілітаризму. Він впровадив дві основні зміни в структурі московської армії. По перше, він запровадив принцип примусової служби в армії, від бояр починаючи, до мужиків включно. Кожного року для кожної місцевости була визначена квота рекрутів із засадою "безсмертности рекрута" згідно з якою у випадку смерти рекрута його мусів негайно заступити новий із тієї самої місцевости. По друге, він запровадив у московській армії тривалий вишкіл у військовому ремеслі і твердій військовій дисципліні. Вебер, наочний свідок того, подає, що у процесі твердого вишколу в московській армії гинуло більше рекрутів, аніж у боях. Так під кінець царювання Петра Першого Москва мала 212 тисяч вишколених у твердій дисципліні солдатів у кавалерії і піхоті та 28 тисяч у воєнній фльоті, не вчисляючи 110 тисяч запорозьких і донських козаків та інших немосковських частин "російської" армії. 16 московських кавалерійських полків були постійно стаціоновані на Лівобережній Україні й удержувані українським населенням.

Ту систему докінчувала закріплювати цариця Катерина Друга, спроваджуючи для того нову хвилю німецьких вищих старшин та спеціялістів технічної зброї.

Так Московщина перетворилася в дійсну мілітарну потугу. В період Коліївщини на Лівобережній Україні були стаціоновані на самій Гетьманщині 6 карабінерних і два піхотні полки.

4. "Не так тії воріженьки..."

Та все таки Москва не була аж такою мілітарною потугою, щоб виключала можливість нового, успішного повстання на Лівобережній Україні проти московських окупантів. Тим більше, що нова турецько-московська війна висіла на волоску, й Україна могла знайти союзника в Туреччині. Правобережна Україна, не діставши удару в плечі від Москви, була б упоралася з польськими окупантами сама.

Гіршим, аніж Московська сила, було єхидно створене Москвою роз'єднання української спільноти на Лівобережній Україні. До 1764 року був гетьман, існувала українська адміністрація, керована козацькою старшиною. І коли в 1764 р. цариця змусила Розумовського зректися гетьманства й не дозволила вибрати нового, а замість того почала закріплювати московське ярмо, то почин до повстання проти Москви мусіла дати козацька старшина. Низи ждали наказів від свого проводу. А тим часом Москва зуміла зламати козацьку старшину морально принадою почестей і маєтків, якщо вона залишиться слухнтюю й вірною Москві. Ради особистих користей старшина пішла врозріз із низами українського народу, проти народніх інтересів. Історик Д. Дорошенко пише з гіркістю про це: "Спокійно поставилася до скасування гетьманства й маса козацької старшини. Козацька старшина була певна, що переміна політичного устрою не зачепить її упривілейованого суспільно-економічного становища; бачачи, що в цілій Росії іде скріплення упривілейованого стану шляхти, вона домагалася тепер тільки того, щоб її було зрівняно у правах із російським дворянством. І українські патріоти того часу мали слушність нарікати на козацьку старшину за те, що вона спокійно дивилася на скасування політичної автономії своєї батьківщини та ще хотіла при тому здобути собі різні матеріяльні користі".

 

5. Крізь залізну завісу

"Залiзна завіса" не є винаходом комуністичної Москви. Найсуворіше відгородження "Росії" від решти світу вміло стосувала вже царська Москва. При розгляді становища Запорозької Січі в період Коліївщини ми бачили, як Москва відгородила землі війська Запорозького від Правобережної України. Подібно відгородила московська окупаційна влада теж Лівобережну Україну від Правобережної. Тут було їй легше, бо їх і так відгороджував широкий Дніпро. Указом Москви 1766 року українським селянам на Лівобережжі було заборонено переходити з однієї місцевости до другої, їх поволі перетворювано у кріпаків.

В таких умовинах українці Лівобережжя ні ініціювати протипольське повстання на Правобережжі, ні унапрямлювати його ідейно, як це думає Антонович, не могли. 

Але вони щиро співчували повстанню. Вони, перш за все, давали безпечне пристановище коліям, що були змушені відступити на лівий берег Дніпра.

Активну допомогу повстанню давали головно мешканці Києва, який з округою належав до московської займанщини, але не був відділений від Правобережжя Дніпром, і тому перехід був легший. Так, наприклад, із російських судових документів, із зізнань Чернявщенка довідуємося, що після вибуху коліївського повстання до Києва прибув козак Василь, післанець Швачки, і на його заклик 50 молодих українців із Києва пішло в ряди коліїв.207 Подібних випадків було більше.

Із Київщини походив коліївський отаман Іван Бондаренко, а з Лівобережної України отаман Станкевич.

Провірити розміри участи лівобережних українців у Коліївщині неможливо, бо тих, що загинули в бою, ніхто не реєстрував, а ті, що після придавлення повстання повернулися на Лівобережжя, нікому про свою участь у Коліївщині не говорили. У судових документах є кілька випадків, що учасник повстання, родом із Правобережжя, скрився на Лівобережжю й по двох-трьох роках повернувся на Правобережжя, де його поляки заарештували. В кожному із тих випадків лівобережні українці щиро помагали втікачеві скриватися перед москалями, хоч знали, що це бувший учасник Коліївщини.

Цікаво, що після повного придавлення Коліївщини почали проявлятися гайдамацькі виступи на Лівобережжю, очевидно - тут проти московських "байстрюків Екатерини", яких цариця почала обильно обдаровувати землями, пограбованими в українських селян і козаків. В судових актах збереглися повідомлення про такі збройні виступи українського населення в 1770-1771 і 1774-1775 на Слобідській Україні та в Гадяцькому і Потавському полках лівобережної України, а в 1774 р. В Харківському повіті та в Охтирській провінції, а також у Валківському повіті і в районі річок Кагамлика й Коломака.208

Значить, побоювання московського уряду були зовсім обосновані: Прогнання польських окупантів і закріплення відновленої Гетьманщини на Правобережжю було б невідхильно привело до поширення Коліївщини на Лівобережжя, щоб звідти прогнати московських окупантів ("опікунів") і поширити державну незалежність України на всі українські землі.