Чим же була в дійсності Коліївщина: сліпим бунтом непокірного кріпака проти своїх панів, низкою виступів розбишацьких банд, що шляхом грабежу хотіли наживатися чужим добром, соціяльною боротьбою визискуваного пролетаріяту проти шляхетських експлутаторів, релігійною боротьбою в обороні православ'я проти католицизму, українським національним повстанням проти польських загарбників, чи ще чимсь іншим?

Заки перейдемо до розгляду цих питань для знайдення відповіді, чим була в дійсності Коліївщина, ми хочемо звернути увагу на два важливі моменти:

Поперше, для проведення оцінки соціяльно-політичних явищ й історичних подій є конечним чітке визначення точки зору автора, становища, з якого він розглядає й оцінює дані події та явища. Бо, як, наприклад, голова людини виглядає зовсім інакше, коли дивитися на неї спереду, інакше, коли дивитися ззаду й іще інакше, коли дивитися на неї збоку, так і кожну історичну подію та кожне соціяльне явище можна бачити й оцінювати дуже різно, залежно з якого "боку" дивимося. Це ніяк не значить, що ми пропагуємо тенденційність, а тим більше це не значить, що ми хотіли б "висновок" робити наперед і до готового вже "висновку" добирати факти. Ми суворо респектуємо найдалі йдучу об'єктивність, але, разом із тим, уважаємо конечністю визначити критерій оцінки. Досить часто стосоване авторами наукових праць із ділянки соціяльних наук запевнювання читача, що їхню працю вони писали зі становища "абсолютної об'єктивности", є або несовісним намаганням баламутити читача, або ставанням на котурни з намаганням такою бомбастичною фразою підвищити свій авторитет в очах недосвідченого читача.

Польський дослідник Гайдамаччини, Равіта-Гавроньський, свідомий конечности визначення критерію оцінювання, признає відверто, що в його праці - "Таким пунктом є єдино точка зору польської держави. На такім становищі, - заявляє він, - я старався стояти і на ньому втриматися. Очевидно, якщо дивитися зі становища чужого державного чи політичного інтересу, з релігійної, або клясової точки зору, рухи й боротьба гайдамаків можуть набрати зовсім іншого характеру та забарвлення, аніж читач знайде в моїй праці". 

І як ілюстрацію для цього він подає, що коли в його і всіх поляків оцінці покірна служба закріпощеного українського селянина польському панові вважається виявом чесноти й почестю, то "нарід руський уважав польську державну зверхність важким ярмом, а службу польським панам "вавилонською неволею" і "єгипетським рабством". 

Ми розглядаємо Коліївщину і всю Гайдамаччину з української національної точки зору, в аспекті української державницької традиції.

По-друге, ми вважаємо конечним уточнити поняття "національний характер змагань". Бо аж надто часто ми зустрічаємося в історичній і політичній літературі з помилковим утотожнюванням окреслення "національне" з окресленням "політичне". Таке утотожнювання, підкреслюємо це ще раз, є глибокою помилкою. В понятті "національне" є сукупність усіх ділянок життя нації: політичної, релігійної, соціяльної, культурної і всіх інших. В ході історії нації важливість й актуальність окремих ділянок чергуються: раз на перший плян висувається питання політичного положення, справа державної суверенности, раз соціяльне питання, раз знову релігійні питання. Змагання за кращу постановку даного питання, одної із ділянок, є змаганням національним, як довго у ньому не заперечується, або щонайменше не ігнорується інтегральности нації: не національним, але соціяльним рухом є той рух, в якому в боротьбі за соціяльні інтереси об'єднуються приналежні до даної соціяльної кляси члени різних національностей, відкидаючи вузли національної єдности. Так само не національною, а релігійною боротьбою є та боротьба, в якій ідеться про позанаціональні інтереси однієї релігії чи віровизнаня і в якому лінія фронтів проходить виключно за релігійною приналежністю.

Визначення і зберігання чіткости цих понять є конечним для об'єктивного встановлення характеру Коліївщини, а далі й цілої Гайдамаччини.

1. "Гайдамаки - розбійники, вори"

"Про гайдамаків тогочасні наші (польські) й російські урядові джерела ніколи не говорили інакше, як про "злодіїв і розбійників", - каже поляк Равіта. 

Що так говорили поляки й москалі, від цариці Катерини починаючи, яка першою вжила те окреслення "разбойніки, вори" як характеристику коліївських повстанців у своїй "Чорній Грамоті" (указі з 9-го липня 1768 р.) це річ загальновідома. Але зовсім інша справа, чи така оцінка була сперта на правді, на фактах, а чи тільки являлася вигадкою ворогів, що захопили у своє ярмо Україну, для обезцінювання і плюгавлення українських повстанців та цілей їхньої боротьби.

Розгляд цього питання ми розділимо на дві частини. Перше - чи розбійники і грабіжники були гайдамаками; друге - чи гайдамаки були розбійниками і грабіжниками.

Грабежів і розбишацтв було в ті бурхливі часи чимало. Це факт. Але, хто, власне, були ті грабіжники: українські повстанці, українці, чи, може, хто інший?

Масової участи польської шляхти в Україні у грабіжницьких нападах один на одного не заперечує зовсім той сам Равіта-Гавроньський, який у своїй праці про Гайдамаччину намагається вперто, але без доказів дійсними фактами, причепити грабіжництво українцям, мовляв, українці расово, вже у своїй крові завжди мали нахил до розбишацтва і грабежу. Навпаки, він цинічно признає: "Що шляхта кресова теж гайдамаччила219 в тому немає нічого дивного (!), а тим більше годі добачати в тому якогось зв'язку із впливами туранських первнів. Це вже була сваволя індивідуальна, позбавлена зовсім признак расового впливу якогось загального характеру".220

Признаючи, що участь польської шляхти в розбишацькому грабіжництві була щоденним явищем, Равіта намагається лише "вияснити", що коли в українців, нібито, нахил до розбишацтва і грабіжництва був уродженою національною рисою, то в поляків це було виявом "індивідуальности". Тільки ж коли для підтвердження свого твердження про вроджений нахил українців до грабіжництва він не спроможний навести ні одного переконливого прикладу, факту, бо в кожному наведеному ним випадкові українського нападу на поляків він сам признає національні й соціяльні мотиви і тим самим заперечує своє твердження, то для ілюстрації польського "індивідуального" розбишацького грабіжництва у його праці аж кишить від прикладів, узятих із тогочасних польських судових актів. Ось для прикладу кілька його цитат:

"Алегосандер Дзяковскі, посесор села Остолопова у Брацлавському воєвідстві, жидів грабував... Суд засудив на повішення шляхтича Домініка Матковського за виконувані ним на протязі багатьох літ грабежі й розбої... Шляхтич Жураковскі зібрав собі відділ розбишак і нападав та грабував села й містечка... Адам Курдваньскі грабував шляхетські двори, села й містечка... Шляхтич Стоцкі грабував худобу й коні у шляхти та селян... Ржондковскі, губернатор волості Погребище, напав із кількадесятьма розбишаками на містечко Білитівку й село Огіївці, пограбував їх дощенту і знущався над людьми... "Уродзони єгомосць" Теодор Лопатиньскі грабував і мордував потайки подорожніх, що їх доля загнала до його двору".221 "Шляхтич Нєдзвєцкі напав на двір Юзефа Бушовського... Дикість, запеклість і злість переходили всякі межі людських почувань і розуму". "Станіслав Макольскі напав на маєток князя Любомирського і пограбував його... Алєгос Туболіцкі напав на маєток Воронне і ограбував орендарів Гершка і Лейзора, потім напав на Зелений Ріг і містечко Соколівку, бив жінок, сік різками; розганяв мешканців і кого йому подобалось, казав їх в'язати й забрати до тюрми в Лисянці". 

І навіть польське "войско коронне було вжите до нападів та грабежі". Більше того: "Настоятель (польського) домініканського манастиря Томаш Клюковскі в 1750 р. напав зі своєю ватагою на маєток панів Ленкевичів Новосілки, пограбував тут шинок і подавав свою ватагу за гайдамаків, та й сам у нападі поводився ніби гайдамака".

Оті розбишацькі грабежі, що їх робили польські шляхтичі і навіть польське військо та польські монахи, в кожному випадку виключно із жадоби наживи, намагалися й намагаються польські мемуаристи й історики, а в єдності з ними й московські, перекинути на українських повстанців і так надати всій Гайдамаччині характер грабіжницько-розбишацький. Алеж бо й сам Равіта не зачисляє ні одного із польських грабіжників до українських повстанців, гайдамаків. Згідно із судовими документами тодішніх польських судів і згідно з історичною правдою, всі ті грабежі мусять залишитися на конті польської шляхти.

Своє твердження про участь у грабежах теж українських повстанців, гайдамаків, намагається Равіта-Гавроньський доказати прикладом грабіжницького нападу на грецьких купців, зробленого відомим ватажком гайдамаків із 1735 р. Савою Чалим. Тільки ж і сам Равіта признає, що хоч Саву Чалого дійсно зловила була й заарештувала як запідозрілого в тому нападі московська гранична сторожа, то судове слідство виявило, що дійсним виконавцем грабіжницького нападу був не гайдамацький ватажок Сава Чалий, але - польський шляхтич Міхал Роговський, рашковецький губернатор маєтностей князя Любомирського. Це ствердив у своєму рішенні російський військооий суд, і пошкодовані грецькі купці пізнали власне шляхтича Роговського як грабіжника. Та Равіта-Гавроньський думає, що хоч шляхтича Роговського, а не козака Саву Чалого пізнали як грабіжника всі грецькі купці, то "пан шляхціц" упав "жертвою московської інтриги", бо на його, Равіти, думку, грабіжницький напад виконав таки козак Чалий, а не шляхтич Роговський. Значить, обвинувачення гайдамаків у грабежах мусить Равіта-Гавроньський спирати на заперечуванні вислідів і стверджень тогочасного суду і на власному припущенні, а не на доведених фактах, як це було в усіх цитованих ним випадках участи польської шляхти у грабежах.

В судових актах зустрічаються теж докази про участь у грабіжницьких нападах московських виходців-старовірів, що поселилися в Україні, а також волохів. 

Дуже правдоподібне, що до розбишацьких банд попадали й українські селяни, а то й козаки. Та це мусіли бути дуже рідкі випадки. В основному - "розбійники, вори" з періоду гайдамаччини це були не українські повстанці, гайдамаки, а перш за все польські шляхтичі.

Не українські гайдамаки, а власне польська шляхта широко пописувалася тоді своїм нахилом до грабежу й розбою в цілях наживи чужим добром.

Повторена кілька разів Равітою-Гавроньським заувага, що польські шляхетські грабіжники "вдавали гайдамаків" свідчить, що тодішні грабіжники й розбійники це не гайдамаки.

Для розгляду цього питання особливу вартість має "Коденська Книга", збір протоколів польських військових судів у Кодні, Тетієві й кількох інших містах Правобережної України в роках 1769-1772. Велика більшість тих документів стосується виразно кримінальних справ: крадежів, грабежів, розбишацтва тощо. В кожній справі виразно зазначено національність підсудного. Так отже, що ми бачимо, переглядаючи всі ті судові документи? Українські підсудні, крім кільканадцяти дійсних учасників повстання, це переважно припадково заарештовані бурлаки та селяни, в яких знайдено щось із панських річей, розданих селянам коліями в часі повстання; в обидвох випадках підсудному обов'язково причіплювано обвинувачення: "участь у гайдамацтві, грабіж панського майна". Інші - конокради. Реєстр дійсних кримінальних злочинців становлять в основному - поляки-шляхтичі, москалі: дезертири з російської армії та московські старовіри "пилипони", й жиди. Так сторінки 122-158 Коденської книги228 заповнені справами 45 москалів, родом із Курська, Москви, Казані, Суздалі й інших російських міст, які здезертирували з російської армії, "промишляли" на Правобережній Україні, кожний окремо, крадіжами, грабежами й розбоєм, не перебираючи: в панів, жидів і, найбільше, в українських селян, та справою чотирьох польських шляхтичів, які, будучи на російській службі, розшукували таких дезертирів російської армії і... при тій нагоді й самі доповняли свою платню крадежами, грабунками та шантажем. Сторінки 161-183 заповнює справа двох "шляхетнє уродзоних" поляків, обвинувачених у крадежах.

На сторінках 183-186 подані слідчі протоколи справи шайки дев'ятьох жидів, обвинувачених у крадежах і в тому, що, напавши для грабежу на мешкання капітана Жигана, замордували його, сплячого, ножами та важко покалічили ножами його жінку, яка лежала тоді в пологах. Сторінки 191-197: справа чотирьох жидів, у яких знайдено речі, покрадені в людей і в церкві. Сторінки 197-203: чотири польські шляхтичі, обвинувачені у крадежеві худоби в селян і в жидів. Сторінки 203-209: чотири польські шляхтичі, здезертирувавши з польського війська, крали, грабували й під час одного грабежу замордували селянина. Сторінки 209-218: справа польського шляхтича Ольшевського, якому в судовому обвинуваченні вичислено 19 випадків крадежу худоби, що їх він поповнив разом із своїм слугою, теж польським шляхтичем. Сторінки 231-238: польський шляхтич Бйодровський - обікрав польський костьол, у якому сам був "закристіяном". 

І, дуже знаменне: ні одного із тих дійсно кримінальних злочинців, москалів, поляків і жидів, не названо в обвинуваченнях, ані в судових протоколах "гайдамакою", а його злочинів - крадежі, грабежі, вбивства з метою грабежу - не названо "гайдамацтво", але в кожному з таких випадків послідовно вживається окреслення "гультай" і "гультайство" . Для тодішніх польських суддів і слідчих - як свідчать оті польські судові документи - було самозрозумілим, що кримінальні злочини - крадіж, грабіж, розбишацтво і вбивства з метою пограбування - це одне, а "Гайдамаччина", "гайдамаки" й "гайдамацтво" - друге, щось зовсім інше. Тому "гайдамацтво" вони чіпляли тільки українським підсудним, та ще й тоді чітко відмежовували: "крадіж" і "гайдамацтво", яке часто окреслювано як "різав ляхів".

Отже, ясно: кримінальні злочинці, яких не бракувало тоді на Правобережній Україні так, як не бракує їх в нікотрій державі і сьогодні, це одне, вони навіть в оцінці тодішній польських суддів - не гайдамаки, а гайдамаки щось зовсім інше. Тогочасні кримінальні злочинці на Правобережній Україні рекрутувалися насамперед із польської шляхти, москалів і жидів та найменше з українців, хоч не-українці становили тоді лише від 10 до 20 відсотків усього населення Правобережної України. Вони, дійсні кримінальні злочинці - підкреслюємо ще раз - не гайдамаки, хоч і діяли в періоді Гайдамаччини, були суджені тими самими судами й не раз висіли на шибеницях поруч дійсних гайдамаків, повішені тими самими польськими катами. Так, як висіли поруч Христа два дійсні кримінальні злочинці, повішені на хрест разом із Христом тими самими катами.

Друге, поставлене нами для розгляду питання: А чи були дійсні гайдамаки, ті українці, що - як про них казали поляки: "різали ляхів", щоб звільнити Правобережну Україну з-під польської окупації і привернути державну самостійність України, - чи вони поповняли кримінальні злочини? Якою була суспільна мораль українських повстанців, прозваних "гайдамаками", а в періоді 1768-1769 рр. "коліями"?

Дуже цінним документом про суспільну мораль тодішніх українців і поляків являється "справа Тимберського", що її на підставі судових документів переповідає подрібно у своїй праці Равіта-Гавроньський. Згідно з реляцією Равіти та справа виглядала, коротко, так:

Двох польських шляхтичів, Бобровський, повновласник князя Четвертинського й Волинецький, член шляхетського сеймика, постановили скористатися внутрішньо-польським замішанням для того, щоб наживитися майном інших польських шляхтичів та їхніх підданих. Вони стають членами однієї з польських політичних партій, званої "Конфедерація Барська", і їдуть до Сміли на початку 1768 року. Тут вони дістають від місцевого пана до диспозиції відділ українських надворних козаків. Перед надворними козаками вони, як це засвідчено, в судових актах, представляють себе щирими приятелями українського народу, що терпить під утиском панів, і пропонують зробити наскок на замок польського шляхтича Вонжа, щоб покарати його за жорстокості супроти українських селян, його підданих. Козаки погоджуються. Жінка Вонжа з родиною замкнулася в замку, і з-за мурів замку польська міліція завзято й успішно оборонялася. Щоб зламати їх опір, польські шляхтич Бобровський і Волинецький наказують заарештувати жінок і дітей членів двірської міліції, які в часі наскоку залишилися поза замком в містечку, поставити їх рядом перед наступаючими козаками й так підсуватися під замок. "Це, - читаємо в судових польських документах і в переповіданні Равіти-Гавроньского, - обурило козаків докраю". Козаки відмовили послуху тим двом своїм польським зверхникам і здобувати замку не схотіли.

На цьому прикладі із життя, взятому із судових свідчень поляків, ми бачимо ту безмежну різницю між мораллю польської шляхти і мораллю українського населення. Для польських шляхтичів політичні конфлікти були нічим більше, як нагодою для збагачення себе шляхом грабежу, байдуже, що жертвою того грабежу повинні впасти такі ж самі польські шляхтичі, як вони, такі ж самі римо-католики, як вони. Щоб українських козаків під їхньою командою намовити до нападу на замок, польські шляхтичі мусять представляти себе перед ними приятелями українців, а запропоновану ними жертву нападу особливо жорстоким ворогом українців і ставити перед українськими козаками як мотив нападу не вигляди матеріяльного зиску, а національно-соціяльний гін розплати з польським паном. Значить, коли для польського шляхтича єдиною причиною і ціллю нападів, і то однаково, без розбору, на українських селян, жидівських купців чи на таких самих поляків-католиків, була низька жадоба наживи, збагачення шляхом грабежу, то для українського населення причиною і ціллю боротьби могли бути тільки оборона своїх слушних прав і відплата за заподіяні йому польською шляхтою кривди. Далі, в тій грабіжницькій дії проти власних "родаків", польських шляхтичів, і католиків, польські шляхтичі-католики не вагалися вживати найбільш негуманних засобів - виставляти під кулі оборонців замку жінок і дітей тих оборонців, щоб або заставити оборонців замку стріляти у власних жінок і дітей, або дозволити напасникам, скритим за жінками й дітьми оборонців, ввійти безпечно до замку і його пограбувати. Як бачимо із судових польських актів у справі Бобровского й Волинецького, українські козаки, що їх поляки залюбки окреслюють як "кровожадних розбишак", "темних" і "диких", відкинули з обуренням пропоновані польськими шляхтичами варварські методи боротьби, хоч застосування тих метод було б безсумнівно корисним для легкого здобуття і пограбування замку.

Грабіжників і розбишак характеризує насамперед те, що для них немає ніякого значення соціяльна, релігійна чи національна приналежність їхньої жертви. Ця прикмета виразно впадає у вічі в кожній справі польсько-шляхетського порушення права чужої власности, зареєстрованій у польських судових актах того часу. Власне ця прикмета польської шляхти, так часто демонстрована тоді в дії в Україні, була причиною повної невдачі пляну організувати на допомогу регулярній польській армії крайову міліцію, зложену із дрібної польської шляхти: зараз по зорганізуванні перших відділів такої міліції посипалися до польських судів скарги польських дідичів на ту польську міліцію, що вона уникає зустрічі з гайдамаками й, замість боротися з ними, грабує польські маєтки, їхніх селян і навіть польські костьоли. Так, для прикладу, двох комендантів такої польської міліції - Мацевича і Волинецького - покликано в 1751 р. до судової відповідальности за грабежі, бешкети і знасилування, які робив їх відділ по шляхетських маєтках;230 а в маєтку пана Прушинськото польські міліціонери знищили все господарство, знівечили селянські засіви, пограбували панські та селянські комори, знищили рибу в панських ставах, вломались у будинок пана й побили його гостей та челядь. 

Різко у протилежність до того - у випадку українських гайдамаків судові акти ніколи не згадують, щоб якийсь відділ українських гайдамаків пограбував або в інший спосіб скривдив українських селян. Навпаки, після розгрому польського замку гайдамаки роздавали панське майно місцевим і довколишнім українським селянам, беручи для себе тільки коней, збрую і зброю та потрібні їм харчі. І навіть тоді коли прохарчування не можна було здобути в панів, гайдамаки не грабували його в селян, але купували в них, або брали тільки те, що селяни їм добровільно дали.

Особливо багато документів, які свідчать про таку поставу гайдамаків, знаходимо в усіх актах про дію отамана Семена Неживого. Коли його підступно захопили москалі, то при ньому знайшли підписані селянами, козаками та міщанами Медведівки, Мошнів, Канева й інших сіл та міст свідчення, що його відділ, будучи там, нікому з українських селян, міщан і козаків ніякої кривди не чинив, нікого не грабував, а винищував тільки польських панів. У документі канівців засвідчено: "Той же вищезгаданий Отаман (т. зн. Семен Неживий), будучи в городі нашому Каневі, мешканцям тутешнім ніякої кривди не чинив, а тільки брав від канівських міщан для прохарчування своїх повстанців те, що вони могли дати, і ніяких грабежів супроти християн не допускався. В тому ми, козаки й міщани канівські, даємо йому, вищезгаданому отаманові Війська Запорізького, квитанцію з нашими власноручними підписами в доказ". 

Таке ж саме свідчення дали на письмі й мешканці Медведівки: "Він вимагав від нашої громади тільки харчу для свого війська, а грабежу ніякого не чинив. І в тому ми йому, отаманові Семенові Неживому, свідчення підписуємо своїми власними руками". 

Але отаман Неживий не спиняється тільки на тому, що сам і його повстанці ніякої кривди українським селянам, міщанам і козакам не роблять та їх не грабують. Він стає активно в обороні українського населення перед іншими, які українців грабують і кривдять. У свідченнях медведівців235 оповідається про те, що в тому часі напало було 450 польських конфедератів на Жаботин, а 100 на Медведівку, які безоглядно грабували все населення та побивали українських міщан і селян до півсмерти. Повідомлений про те Неживий повернувся зі своїм відділом до Медведівки, розгромив польських конфедератів і погнався за іншими, що грабували Жаботин. А суджений у Кодні селянин Іван Ботвиненко, роджений у Лубенщині, але осілий в селі Сегединцях, зізнав як недавній член відділу Неживого: коли почалася Коліївщина, до Сегединець прибув із ватагою запорожець Неживий. Він скликав сегединців на збори, прочитав їм якісь накази, пояснив причину й ціль повстання та закликав усіх пристати до нього. Ніяких грабежів ні напастей Неживий не робив, не забрав у нікого навіть одного коня й по зборах від'їхав до Лисянки, де тоді перебував полковник Максим Залізняк. В Тарасівці Неживий довідався, що тут тількищо був якийсь збройний відділ, який пограбував селян. Неживий мобілізує селян Тарасівки й сусідньої Кирилівки та йде з ними в погоню за грабіжниками. Догнав він той відділ у селі Пединівці, відібрав пограбоване майно і звернув його пошкодованим селянам. 

Прибувши до Крилова, Неживий побачив, що всі поляки й жиди скрилися у частині міста по лівому березі Дніпра, що належала до Росії. Тому він вислав до підполковника Хорвата, коменданта російської частини Крилова, листа, в якому писав: "Просимо все майно від них собі забрати, а їх усіх, хоч би й сонних, нам передати. Не за маєтки ми боремося, а за те, щоб віра наша християнська від них більше не терпіла".

Все це засвідчує документарно, що гайдамаки, особливо ж у період Коліївщини, не тільки ніякими грабіжниками й розбійниками не були, але, власне, всякі прояви грабіжництва рішуче поборювали, грабіжників - звичайно польську шляхту - карали, а пограбоване ними добро відбирали й віддавали українському населенню. В обличчі тих фактів являється наскрізь переконливою збережена на письмі заява отамана Семена Неживого: "Не за маєтки ми боремося!"

Старовинна латинська мудрість, що "коли двох робить те саме, то це не є те саме", має тут особливе примінення: хоч напади гайдамаків і напади грабіжників назверх на перший погляд дуже подібні, то їхні причини і їхні цілі, а через те і їхній характер у суспільно-моральному аспекті зовсім інші. Напади дійсних гайдамаків скеровувалися завжди тільки проти польських панів, і ціллю нападу була помста за кривди, що їх заподіяли польські пани українському населенню. Аж надто часто говориться в судових актах про те, що коли польські пани в часі нападу гайдамаків на них скрилися до укріпленого замку, то хоч їхнє майно залишали вони поза замком і гайдамаки могли забрати його та відійти без наражування свого життя в дальшому бою, то гайдамаки таки докладали всіх зусиль, рискуючи власним життям, щоб захопити поляків у свої руки і виконати акт суду супроти них. Конфіската майна жертв розправи була додатковою карою й мала в собі той психологічний момент відплати, що його під час революції в Росії в 1917 році було окреслено кличем "Грабуй награбоване": тобто - відбери собі в польських грабіжників те, чим вони збагатилися шляхом жорстокого визиску кріпаків. У судових актах зустрічається часто свідчення про те, що коли в руки гайдамаків попадалися українські купці, то їх гайдамаки зобов'язували тільки присягою нікому не згадувати про зустріч із ними й пускали їх вільно, не роблячи їм ніякої кривди.238 Після нападу на польські замки гайдамаки звичайно роздавали панське майно місцевим селянам.

Із цього й випливала та глибока різниця в поставі українського населення до грабіжників-розбишак і до дійсних гайдамаків. У всіх справах польських грабіжників, які записані в судових актах польських судів, ми зустрічаємо свідчення, що де тільки ті шляхтичі-грабіжники зустрічалися з українським населенням, вони знаходили явну ворожість до себе. Їм ніхто з українського населення ніякої помочі добровільно не давав ні харчами, ні інформаціями, ані допомогою в утечі. Протилежністю до того була постава українського населення - й то по всіх закутинах української землі - супроти дійсних гайдамаків. Уважливий дослідник тодішніх судових актів історик В. Антонович стверджує, що "Людність українсько-руського краю співчувала гайдамакам, і те співчуття не обмежилося на тому тільки, що мешканці цього краю брали участь у гайдамацьких походах... Не тільки поодинокі люди з крестян239 та міщан стояли у зв'язку з гайдамаками, але часто цілі села обвинувачувано в тому, що вони знали про перебування гайдамаків і не то що не сповіщали про них у панський двір, ні урядові, але, навпаки, дбали, оскільки мога, допомогти їм... У дорозі гайдамацька ватага звертала у перше, що трапилось, село, щоб дали їй харчів і їй ніколи не відмовляли. Крестяни, міщани, пасічники й т. д. доставляли печиво, борошно, пшоно, сушену рибу й інше. Іноді сам сільський війт ішов по хатах і збирав харчі для гайдамаків. Через крестян вони довідувалися про небезпеку, про рух польського війська, а також про заможність панів, їх звичай та про їх змогу боронитися. Таких подій у актових книгах сила: то раненого гайдамацького ватажка крестяни звіщають про небезпеку від польського війська і він рятується з їх допомогою; то ціла ватага ховається в густо заселеному місці в очеретах, що були довкола села й, дякуючи відомостям від крестян, щасливо утікає від гонитви... Іноді крестяни самі виходили назустріч гайдамакам, ватажкові їх вказували межі відомої країни й обіцяли показувати шлях. Нам траплялося зустріти багато актів, що свідчать про такі вчинки крестян, а також і звістки про мордування та смерть, які потерпіли ті, що отак допомагали гайдамакам". 

Така постава українських селян була відомою й усім полякам. У обширному меморіялі Браницькому про політичне становище на Правобережній Україні з датою 9 листопада 1759 р. невідомий автор писав про це: "Селяни - наскільки ненавидять і ворожо ставляться до польського війснка, настільки співчувають і помагають гайдамакам. І так, якщо польський розїзд візьме для себе (з поміж селян) провідника, який дуже добре і зовсім певно знає, де переховуються гайдамаки, то він буде водити розїзд попри них, а на них не покаже, що вже траплялося так багато разів. А якщо команда грозить йому і під загрозою він змушений сказати, то тоді так поведе, що цілий різїзд попаде в засідку, бо хоч знає добру дорогу, то поведе в таке місце, де весь розїзд загине".241

Такі наявні, безграничні симпатії всього українського населення до дійсних гайдамаків, коли за виявлення допомоги гайдамакам грозили жорстокі тортури і смерть, свідчать переконливо, що все українське населення бачило в дійсних гайдамаках не грабіжників і розбишак, але месників за кривди українського народу, борців за народню справу.

Такими, а не "разбойніками, ворами", гайдамаки мусіли й насправді бути, коли тієї своєї активної симпатії до них український нарід ніколи не змінив.

2. "Коліївщина - класова боротьба селян"

Характер економічно-соціяльного бунту закріпачених селян проти їхніх панів намагалися надати Коліївщині і всій Гайдамаччині однаково польські, як і московські історики старої дати; намагаються це зробити й сьогоднішні совєтські історики. Хоч, із різних причин: давні польські й московські історики намагалися тим способом принизити той рух як "анархічні вибрики темного хлопства", нездібного до боротьби за якісь вищі ідеали; а сьогоднішні совєтські історики намагаються вбгати Коліївщину й усю Гайдамаччину в їхні марксистські рамці "клясової боротьби пролетаріяту". Перші повторювали вперто погляд, схоплений польським істориком Равітою-Гавроньським, що нібито, "немає найменшого сумніву, що Гайдамаччина, від початку до кінця, була дією виключно простолюддя; участь у ній представників інших верств була або наслідком загальної державної анархії, або дасться вияснити вийнятковими причинами".242 А тенденції других віддзеркалює твердження совєтського історика Гуслистого: "Клясова боротьба селян проти кріпосницького гніту польських і українських февдалів становила головний зміст названих повстанців".

Немає сумніву, що важке економічно-соціяльне положення українського селянства на Правобережній Україні, закутого в кайдани панщини і шляхетського ладу, мало великий вплив на настанову українських повстанців і що знищення того, накиненого польською шляхтою ладу було однією з головних цілей Коліївщини й усієї Гайдамаччини. Поневолене соціяльно українське селянство змагало завжди до привернення Нашої Правди - соціяльного ладу без холопа та без пана. Тільки ж це не було ані найголовнішою, ані тим більше єдиною ціллю гайдамацьких повстань. 

Розглядаючи тогочасний соціяльний лад Польщі, ми підкреслили нестерпне положення українського селянства, покликаючись на свідчення самих поляків. Але ті польські дослідники соціяльного ладу тогочасної Польщі твердять, що положення польського селянства було часто ще важче, аніж українського. І ось питання, що само насувається: Так чому ж, тоді, не було таких самих "гайдамацьких" рухів у тому часі на території самої Польщі? Чому так само не зривалося раз-по-раз до "клясової боротьби" проти своїх панів-шляхти польське селянство? Чому Гайдамаччина за ввесь час свого існування, на протязі трьох четвертин століття, завжди замикалася етнографічними межами української території, що входили тоді у склад польської "Речиспосполитої", не перекидаючись ніколи на етнографічні польські землі? Чому в рядах гайдамацьких, особливо ж коліївських повстанців не було ні одного польського "хлопа"?

Якась важлива, глибока причина мусіла бути в тому, що в тій "кясовій боротьбі хлопства", званій Гайдамаччиною, єдналися завжди всі українські селяни й - ніколи неукраїнські "хлопи" чи "мужики", "крестяни".

Твердження деяких істориків, що в ряди гайдамаків попадали теж неукраїнці, спираються або на непорозумінню, або на свідомому підфальшовуванню історичної правди. Непорозумінням є насамперед твердження про участь "волохів" у розумінні, що йдеться про селян чи надворних козаків румунської національности. Непорозуміння тому, що вживане тоді окреслення "волохи" в застосуванні до тих селян і надворних козаків, які завжди так швидко приєднувалися до гайдамаків, було окресленням територіяльної, а не національної приналежности. Польський історик Перденя роз'яснює: "На вістку про ухвалу польського уряду в 1703 році, якою збільшувано панщизняні повинності на Правобережжі, користуючи з безладдя і браку екзекутиви, українські піддані почали масово залишати шляхетські села, закладаючи нові оселі на Диких Полях або у Волощині". Таким способом на початку ХVIII століття по волоській стороні Дністра виросла смуга українських сіл. Із тих "волохів", як їх звали поляки, тобто українських селян на території Волощини, рекрутували пізніше поляки залюбки своїх надворних козаків. Це були нащадки перших гайдамаків, учасників повстання Семена Палія. То й не диво, що вони при найближчій нагоді переходили масово в ряди нових українських повстанців, щоб і самим служити тій справі, якій служили їхні батьки чи діди. З тієї то причини й "польські", тобто ті, що мешкали на території приналежній до Польщі, гайдамаки часто у пригоді скривались на Волощині - серед "волоських" українських селян. Польські історики Гордон та Равіта виразно роз'ясняють, що всі ті "волохи", які приставали до гайдамаків, це були українські селяни ("русіні") із Волощини. Ніяких дійсних румунів серед них в ніякому випадку не було.

Так само мається справа з "сербами". Дослідники заселення "Ново-сербської провінції" між землями Запоріжжя і Правобережною Україною під Польщею в ХVIII ст. підкреслюють факт, що там поруч сербів поселилося дуже багато українців, яких однак звали "сербами" з огляду на те, що московський уряд призначив цю територію на поселення сербів. Такі власне "серби" по назві, а в дійсності українці й приєднювалися до гайдамацьких повстанців.

Так само мається справа з "російськими" селянами та міщанами, тобто - українцями з Лівобережної України, яких звано "російськими" з територіяльних мотивів. Польська регулярна армія та польські міліції складалися з польської шляхти. Але кожний із тих польських шляхтичів-жовнірів мав при собі двох або більше слуг, яких він брав зі собою з-поміж своїх "хлопів". Шляхтичі з польських теренів брали зі собою як своїх слуг польських "хлопів". Таким способом у рядах польських відділів, що боролися з гайдамаками, було багато польських "хлопів". А й московські солдати рекрутувалися великою мірою з-поміж синів московських "крестян", закріпачених московських селян. Але в ніякому судовому, мемуаристичному або якомусь іншому документі про Коліївщину, чи про інший період Гайдамаччини, не занотовано, щоб хтось із тих дійсно польських чи дійсно московських селян - "хлопів", або, "крестян", - відчув "клясову солідарність" з українськими гнобленими селянами й, маючи для того добру нагоду, пристав до "клясової боротьби" українських гайдамаків. Навпаки, не лише ті польські "хлопи", але й усі московські "брати", солдати, сини московських "крестян", з особливою насолодою мордували й катували попавших у їхній полон українських повстанців-селян, вислуговуючись вірно своїм польським або московським "февдалам", почуваючись до солідарности зі своїми польськими, чи московськими "февдалами" в боротьбі проти українських селян, а не до клясової солідарности з українськими селянами у спільній боротьбі проти польських і московських "февдалів" - панів.

Залюбки вживана совєтськими істориками фраза, що гайдамаки боролися проти польських "і проти українських февдалів, які бу ли такими ж їхніми клясовими ворогами, як і польські пани" - є тільки пропагандивною фразою, позбавленою всяких реальних підстав. Просто тому, що в ті часи ніяких українських "февдалів" на Правобережжі не було. Досліджуючи дуже основно статистичні дані відносно Польщі того періоду, польський історик Корзон стверджує, що української шляхти в ті часи на Правобережжі було заледве "кількасот родин", та й то майже всі належали до дрібної шляхти, так що у статистичному зіставленні він просто бере їх в одну рубрику з українськими селя