3. "За віру грецько-православну!"

Другим чинником, що відіграв важливу ролю в гайдамацьких повстаннях, була релігія. І знову: деякі дослідники Гайдамаччини намагаються представити її, релігію, як основну, а то й єдину причину виникнення зокрема Коліївщини. Прихильники такого вияснення причин коліївського зриву запевняють, що ніщо інше, а тільки фанатичне рішення "примітивних хлопів" стати в обороні грецько-православної релігії перед католицизмом й уніятством заставило їх вхопити за зброю для кривавої розправи.

Тодішній польський король Станіслав Август Понятовський в листі з 6-го липня 1768 р. до своєї приятельки францужанки Жофрен (Geoffren) писав про причини коліївського повстання: "Кілька (польських) фанатиків почали грозити селянам нашої України всякими нещастями, якщо вони не перестануть бути греко-православними, не-уніятами, і не стануть греко-уніяти, то значить не перестануть виясняти Святу Трійцю так, як це вияснюють у Петербурзі, й не почнуть вияснювати так, як вияснюють на римський спосіб. Осудіть, пані, чи можуть ті нещасні хлопи розуміти щось із того? Але цього вистачило, щоб їх підбурити, а бунт тих людей це не жарти! І от фанатизм грецький і невільничий воює тепер вогнем і мечем із фанатизмом римським і шляхетським. Це певне, що без Барської Конфедерації не було б того нещастя". А польський історик Т. Корзон, переповідаючи цей уривок листа короля Августа у своїй історії того періоду, додає своє уточнення: "Поправивши останнє речення, а радше додавши до нього два слова - "без релігійного гасла в Барській конфедерації" - ми матимемо найвлучнішу й походячу із найповажнішого джерела вказівку для зрозуміння стану умів і причин уманського нещастя".

Такий погляд, як от цей, висловлений тодішнім польським королем та польським істориком Корзоном, а саме, що коли не єдиною, то основною причиною коліївського повстання було релігійне питання, заступає більшість польських істориків. Та й не тільки польських; совєтський історик А. Дмітрієв теж подає від себе таке власне "роз'яснення" причини Коліївщини. З тією тільки різницею, що коли польський король і польський історик Корзон, вороги Барської конфедерації, - складають вину на релігійний фанатизм польських конфедератів-католиків, то совєтсько-московський історик Дмітрієв вважає ініціятором і дійсним організатором Коліївщини ігумена Мотронинського манастиря Значка-Яворського, "агента цариці Катерини".

Польський історик Равіта-Гавроньський, розглядаючи причини коліївського повстання, намагається переконати читача, що ніякого переслідування православних на окупованих Польщею українських землях ніколи не було. Польський уряд, - твердить Равіта, - завжди респектував рівноправність усіх християнських віровизнань; він дивився не на те, якого хто віровизнання, але як хтось ставиться до польської держави, до урядників польської держави й до польських громадян. На доказ правдивости свого твердження Равіта наводить... "Привілей", Виданий польським урядом у 1569 році, яким підтверджено станові привілеї польських громадян однаково "римського" як і "грецького" віровизнання. Та в тому власне "вартість" запевнювань Равіти про релігійну рівноправність у Польщі, що для з'ясування стану в 1768 році він наводить документ з-перед повних 200 літ. Можливо, що в ХVІ столітті, коли поляки чулися ще заслабими, щоб гнобити українців, білорусів і тоді ще православних литвинів, задеклярована рівноправність віровизнань була і справді респектована. Але "медові місяці" об'єднання литовсько-руської держави з Польщею на принципі рівности трьох націй тривали коротко: почувшись на силах, Польща стала польщити литовців і українців. У ХVІІ столітті, за короля Яна Казіміра, - як свідчить Корзон - поляки прийняли рішення з'єднати православіє з католицизмом, тобто перевести православних на католицизм, а через католицизм спольщити. Згідно з тим, сфанатизована в єзуїтських школах польська шляхта стала не допускати православних до державних і навіть до міських урядів. Українські школи польський уряд зліквідував, а до польських шкіл православних приймати не хотіли: таким способом польський уряд пляново змагав до введення серед українців масової неграмотности і зниження їхнього культурного рівня.

Фізичний польський терор проти православних скерувався насамперед на українське міщанство. "Поляки, - пише католицький історик Української Церкви258 - робили набіги вночі на братські церкви, українців, що служили в поляків, примушували ходити до костьола, впихали їм м'ясо в рот під час посту, били і зневажали за те, що вони ходять до своєї церкви, тощо. А коли дехто, кого присилували перейти на латинський обряд, вернулися знову до прадідної грецької віри... того кидали до в'язниці й у жорстокий спосіб мучили та катували. У свята за старим стилем витягали на роботу господарів і челядь, а коли ті не хотіли працювати, кидали в тюрму". "З катедри костельної, - скаржились православні, - й на ратуші перед усіми називають нас поганами й хулять наші святині церковні".

Цей пляновий, важкий наступ поляків на православіє привів до масового винародовлення нащадків колишньої української провідної верстви. Щоб рятувати своє соціяльне становище і свої маєтки, вони переходили на католицизм і вслід за тим польщилися.

В такій ситуації, щоб вирвати з рук польських шовіністів католицизм як засіб до винародовлювання українців, провід Української Православної Церкви вирішив у 1596 році прийняти унію з Римом: прийняття католицизму ставило українців-уніятів нарівні з польськими католиками, а збереження українського обряду, української мови та окремої української церковної ієрархії оберігало національну окремішність українців від поляків.

Якщо оцінювати унію з національно-політичного становища, то немає сумніву, що вона була заключена із глибоко патріотичних мотивів. На жаль, вона внесла роздор між самих українців. Сама зміна того, що було досі, надає посмак "зради". До того, коли в боротьбі між уніятами і православними польський уряд і всі поляки стали активно по стороні уніятів, то це кинуло на уніятів тінь "коляборантів", "польських прислужників". На добавок лиха обидві сторони почали часто користуватися насиллям при відбиранні церков, при чому польські пани часто ставали по стороні уніятів. Це була "ведмежа прислуга", бо вона закріплювала в душах православних українців переконання, що унію насаджують силою поляки. Тим більше, що поляки і справді виявляли особливу, власну ініціятиву в насильному переводженні православних на унію, жорстоко караючи тих православних, які спротивлялися тому. Щоб дістати парохію, український священик мусів дістати від пана даного села або від його завідателя "презент", яким пан давав йому право стати парохом і користуватися призначеним для пароха наділом землі, платити за те визначену паном данину. Крім цього, православний священик мусів одержати від уніятськото декана "абсолюторію", тобто дозвіл залишатися православним. Врешті, православний священик мусів бути рукоположеним переяславським єпископом, що перебував на Лівобережжі, під Росією, а дозвіл на перехід кордону польська влада не все давала. Всякі релігійні обряди - хрещення, одруження, похорон, - міг православний священик виконувати тільки за дозволом католицького священика, якому мусів кожним разом платити за такий дозвіл.

У 1717 році появилася голосна польська брошура "Проєкт знищення приєднаної Руси",259 що подавала плян польської політики супроти українців. Згідно з тим, Польща повинна зберігати приязнь із Московщиною, польським союзником у винищуванні українців. Українську шляхту, не лише православну, але й уніятську, не допускати до ніяких урядів. Серед поляків плекати і скріплювати погорду до всіх українців та вирощувати в поляків і в самих українців погляд, що українці є чимсь гіршим, меншевартісним. До шкіл допускати лише тих українців, супроти яких є оправдана надія, що їх можна буде спольщити. Міщан-українців випихати на передмістя, а звідтам у панщину. Українським священикам відбирати церковний маєток, а церкви винаймати жидам.

"У той спосіб, - каже безіменний автор тієї ганебної інструкції, - наші предки навернули багато схизматиків до єдности з Римською Церквою; решту ми зробимо уніятами, а потім усіх уніятів переробимо на римо-католиків-поляків".

У 1720 році уніятський собор у Замості, скликаний митрополитом Юшкою, проголосив Уніятську Церкву єдиною законною Церквою "грецького обряду" в Польщі.

А тому, хоч у 1768 році, в час Коліївщини, на всій Правобережній Україні (Київщина, Поділля, Волинь) православними були ще тільки кругло двісті тисяч українців, а решта, кругло два мільйони українців були вже уніятами, то свою приналежність до цеї, чи тої Церкви загал уважав формальністю. Так дивилися на те й ті, що ще залишилися православними. Тому дійсної ворожнечі, а тим більше релігійної боротьби між українськими селянами-уніятами й українськими селянами-православними не було. Релігійна ненависть і боротьба українських селян, православних і уніятів, скеровувалася проти католиків-поляків, проти польських панів, проти ляхів. І в цьому випадку має повну рацію Равіта, твердячи, що "Вся справа мала радше характер політичний і національний, аніж релігійний".

Боротьба між православними українцями й уніятами велася тільки між священиками: за парохію, за церкву, за правне положення віровизнання в ладі (а вірніше: в безладді) тогочасної польської Речипосполитої.

Оборона православних у 1760-тих роках зосереджувалася в руках ігумена Мотронинського манастиря, о. Мелхиседека Значка-Яворського. Він об'їжджав Правобережжя, збирав дані про шляхетські безправства супроти православних священиків, заносив удокументовані скарги до польського короля й польського уряду та до московської цариці Катерини, яка в його уяві була щирим оборонцем православія і православних. Польський уряд посміхався з тих скарг. А московська цариця радо використовувала їх для того, щоб могти в ролі протекторки православних вмішуватися у внутрішні справи Польщі й підготовляти грунт для захоплення частин польської "Речипосполитої" під зверхність Москви.

Польську шляхту впроваджував ігумен Яворський своєю діяльністю в обороні православія в лють. Це він відчув на власній шкурі не раз. В 1766 р., коли він вертався з Варшави, куди їздив зі скаргами на польську шляхту, в Орлівці заарештував його писар латинського консистора Лада, забрав від Мелхиседека всі папері, що їх він мав зі собою, й під ескортою відставив його до Городища. Губернатор Городища вислав шляхтича Хойновського до Мотронинського манастиря для переведення ревізії і після того звільнив Мелхиседека. Але коли Мелхиседек пробував при допомозі сотника жаботинської міліції Харка перейти кордон до Києва, поляки зловили його й потурбували, а сотника Харка покарали смертю.

Зрозуміло, що і про свої власні болючі кривди, нанесені польською шляхтою, і про кривди, заподіяні іншим православним українцям, про які він довідався в часі своїх мандрівок, Ігумен Мелхеседек оповідав усім українцям, особливо ж тим організаторам Коліївщини, що зібралися були в Мотронинському манастирі, закликаючи до оборони переслідуваних. Це, звичайно, мало великий вплив на майбутніх коліїв. Але думати, що це було основною, а тимбільше єдиною причиною вибуху повстання, прозваного Коліївщиною, аж надто наївно. Бо якщо б Коліївщина була релігійною боротьбою православних українців, то вона мусіла б звертатися проти українців-уніятів. А такого не було. Ніхто з мемуаристів не подає, і ні в одному документі не згадується, щоб десь мав місце бій українських селян-православних, членів коліївського повстання, із українськими селянами-уніятами.

А вже крайньою нісенітницею є "звідомлення" тодішнього папського нунція в Польщі Дуріні, безкритично цитоване деякими українськими істориками, в якому говориться про вимордування коліївськими православними повстанцями 40 тисяч українських селян-уніятів. Адже на Правобережжі - пригадуємо ще раз, - було тоді всіх українських православних селян тільки двісті тисяч,263 а уніятських - два мільйони; то як же горстка православних, що становила одну десяту всіх українців, могла розгромити поляків і винищити всіх поляків та жидів, ще й вимордувати багато більше українських селян-уніятів, аніж усіх коліїв разом було? Українські селяни-уніяти мали кожний таку саму фізичнy силу, таку саму зброю й таку саму відвагу, як українські селяни-православні, то як же ж вони могли б були допустити до того, щоб кількісно в десять разів слабші православні вбили сорок тисяч уніятів, не втративши при тому майже ні одного свого?

Ця очевидна нісенітниця зродилася з того, що число сорок тисяч як приблизну кількість тих, які згинули з рук коліїв, підсунено повністю під уніятів, тоді, коли в дійсності йшлося виключно про польську шляхту й жидів. Про якусь збройну розправу українських селян-православних з українськими селянами-уніятами в ніякому тогочасному документі ніякої згадки, повторюємо, немає, значить - такого не було. Якщо ж кілька десятків українських селян-уніятів і справді загинуло з рук коліїв, то ні в одному випадку не сталося це тому, що вони були уніяти, але виключно у висліді того, що на наказ їхнього пана вони пробували захищати панський замок перед українськими повстанцями.

І від сто до двохсот студентів василіянської школи264 в Умані загинули з рук коліївських повстанців зовсім не тому, що вони були уніяти-католики, але єдино тому, що вони разом із польською міліцією збройно ставили завзятий опір повстанцям, стріляючи з мурів і з вікон школи в українських повстанців в обороні польської шляхти. За вірність полякам, а не за уніятство загинув і директор школи, василіянин о. Іраклій Костецький.

В заверюсі Коліївщини потерпіло чимало уніятських священиків: у скарзі, яку після коліївського повстання вислали уніятські священики до польського уряду, 298 підписались як ті, що були тілесно потурбовані і лише 15 згадано як тих, що загинули. Але в майже кожному випадку йшлося про особисті розправи між уніятським парохом і православним, якого усунено з парохії, або між уніятським парохом і кимось із його ж таки озлоблених чимось уніятських парохіян.

Але бувало й так, як от у випадку Івана Старушевського зі села Вакулинці в Богуславщині, описаному подрібно Равітою. Старушевський закінчив православну, а пізніше уніятську теологію і був висвячений на уніятського священика. Напередодні Коліївщини мешканці села Березняки, де Старушевський був тоді уніятським парохом, вирішили повернутися на православіє, і коли Старушевський не схотів зробити те саме, вони прогнали його зі села. Старушевський поїхав до Корсуня із запитом, що йому робити. Але, як лише ввійшов до кімнати офіціяла Мокрицького, і сказав, що він із Богуславщини, Мокрицький крикнув, що Старушевський мусить бути "схизматик", бо в Богуславщині всі українці повернулися на "схизму". Й казав його арештувати та відставити до Корсунської, а по трьох днях до Радомиської тюрми. Там о. Старушевський просидів три тижні й дістав 700 буків, заки вияснилось, що він таки уніятський, а не православний священик.266 Ким же ж був пошкодований уніятський священик о. Старушевський? Його парохіяни, що повернулися до православія, тільки прогнали його зі села, не вчинивши ніякої кривди; а в'язнили його й дали йому, католицькому священикові, 700 буків у часі тритижневого в'язнення... католицькі поляки.

Персональні розплати з політичних, або й часто особистих причин зачіпали тоді і православних духовних. Прикладом цього є подана Равітою на підставі документів справа козака Орла та православного дяка Гудименка, описана, на його лад, Равітою-Гавроньським, як ілюстрація "розправи між самими православними українцями". Виявляється, що коротко перед Коліївщиною Орел, який був членом невеличкого гайдамацького загону, тікаючи перед польською погонею, скрився в селі у православного дяка Гудименка. Та Гудименко потайки повідомив про те поляків і видав Орла в руки польського ката. Тільки припадком пощастило Орлові втекти й оминути смерти. В час Коліївщини Орел прийшов зі своїм відділом до того села і криваво розплатився з Гудименком. Чи мало воно щось спільного з релігією тому, що Гудименко був православним дяком? Ясно, що ні. Це був акт розплати із зрадником, що видав українського повстанця в руки польського ката на тортури і смерть.

Політичні або персональні причини були спонукою насильства над уніятським священиком і в кожному іншому випадку. Нам не доводилося зустрічати в документах акту фізичного насильства над уніятським священиком, проведеного коліївськими повстанцями, що не мали ніякого особистого відношення до жертви розплати, отже з виключно з релігійних мотивів. У кожному випадку, повторяємо, йшлося або про розплату православного священика з уніятським, який його усунув з парохії, або про помсту самих парохіян уніятів з їхнім парохом, або про акцію парохіян супроти того, кого вони вважали вислужником польського пана. А тому, хоч і як неслушними й жорстокими ті випади насилля не були б, їх ніяк не можна вважати, згідно із правдою, за вислід релігійної боротьби православних з уніятами, а тим більше не можна на цьому базувати серйозно твердження, ніби вся Коліївщина мала характер релігійної війни.

Офіційно - по відновленні Гетьманщини - гетьман Максим Залізняк видав зарядження, що уніятські священики повинні покинути православні села, або перейти на православіє, одержавши в переяславського єпископа уставні грамоти й антимінси. Ніякого зарядження про примусовий перехід на православіє уніятів чи уніятських священиків не було. Наведена нами історія уніятського священика Старушевського показує, що поскільки між ним і його парохіянами ніяких спорів не було, то як його парохія вирішила повернутися до православія, а він не схотів, йому найменшої кривди не вчинено, а тільки доручено йому залишити село. В'язнення, зневаги й 700 буків одержав він, уніятський священик, від поляків-католиків.

Немає ніякої змоги устійнити бодай приблизно, яке було відношення відсотково самих учасників коліївського повстання за релігією. Дуже можливо, що члени першої повстанської сотні, які святили ножі в Монтронинському манастирі, були всі православними. Та з поширенням повстання на все Правобережжя воно мусіло змінитися. Тяжко повірити, щоб у ситуації, коли на Правобережжі було два мільйони уніятів і тільки двісті тисяч православних, Потоцький, який заложив в Умані василіянську уніятську школу для ширення унії, а в 1768 році спровадив до Умані для місійної праці капуцинів,268 приймав до своєї двотисячної міліції на упривілейовані, в порівнянні з панщиною, пости самих православних і то якраз для оборони католиків перед православними гайдамаками. Між надворними козаками мусіло бути дуже багато, якщо не подавляюча більшість, уніятів; а однак ніякої релітійної війни між ними не було і всі вони одностайно перейшли в ряди коліївських повстанців.

Про якусь релігійну внутрішньоукраїнську війну в час Коліївщини, та й усієї Гайдамаччини, на взір релігійних воєн у Середній і Західній Европі, мови не може бути, якщо підходити до питання об'єктивно, а не тенденційно, в цілях пропаганди. Якщо б колії вели релігійну війну за православіє проти уніятів, то ясно, що після московського удару під Уманю українські селяни-уніяти скористали б із нагоди для відплати і стали б усі помагати полякам та москалям винищувати православних коліїв. А такого ніде не було. Навпаки, навіть тоді, в обличчі жорстоких кар за допомогу коліям, всі українські селяни, православні й уніяти, щиро помагали, як могли, коліївським повстанцям, доказуючи дуже часто жертвою власного життя свою нерозривну єдність із коліями, борцями за національні права всього українського народу без огляду на віровизнання.

Із другої сторони - ми бачимо в час Коліївшини заскакуючу єдність у безоглядному винищуванні українських повстанців православної Москви з католицькою Польщею, православних московських старшин і простих солдатів із католицькими поляками. Ні один православний москаль не став по стороні православного українського повстанця, ані в одного православного москаля не бунтувалося його православне сумління, коли він раненого православного українського повстанця віддавав у руки польських католиків на тортури й жахливу смерть.

Немає сумніву, що важкі релігійні переслідування українців католицькою Польщею, як і нелюдяний соціяльний гніт, причинилися великою мірою до загострення українсько-польського конфлікту у ХVIII столітті та до розбурхання пристрасти кривавої відплати. Але совісне дослідження Коліївщини приводить до безсумнівного висновку, що й релігійне питання не було ані єдиною, чи хоч би основною причиною коліївського повстання, ані його єдиною чи основною ціллю.

Лінія фронтів у коліївському повстанні проходила зовсім не по релігійній, але виразно і єдино по національній приналежності: по одній стороні стояли в повстанні українці, православні й уніяти, а по другій стороні, проти українських повстанців стали спільно католицькі поляки і православні москалі.

На цей момент, на єдність у боротьбі в час Коліївщини українців-православних із українцями-католиками (уніятами) і на смертельну ворожість між католиками-українцями й католиками-поляками вказує католицький історик E. Helleniusz, роблячи правильний висновок в опублікованій поверх сто літ тому у Кракові праці про василіян в Умані в часі Коліївщини: "Ціла теорія релігійних різниць і спорів в виду цього паде і зникає".