4. Полковник Семен Неживий

Наймаркантнішою постаттю Коліївщини після Залізняка й Гонти являється Семен Неживий, про якого збереглося відносно багато певних інформацій.

Згідно з тим, що подав сам Неживий на допитах, проведених російськими слідчими після його схоплення, він народився в містечку Боровиці коло Чигирина, де його батько Лукіян Мусієнко, родом з Єреміївки, Переяславського полку на Гетьманщині, переселився був на короткий час. Коли Семенові було пів року, його батьки повернулися на Лівобережжя, до Єреміївки. Шість літ пізніше до них заїхав був гончар Влас Терещенко, й Лукіян Мусієнко віддав свого шестирічного сина Семена Терещенкові на науку гончарства в Чигирин. На цій науці пробув Семен шість років. 13-літнім хлопцем він пішов на Запоріжжя, де його вписано в Уманський курінь, міняючи, як це було звичаєм на Січі, його прізвище на Гончар. На Запоріжжі працював він у різних місцях "риболовного промислу, а потім пішов до "польської" України. На першому допиті він подав, що по кількох роках бурлакування на Правобережжі він осівся в Медведівці, оженився і жив там із жінкою у власній хаті аж до схоплення його москалями. На другому допиті він уже подав що інше: шість років тому він оженився в Суботові з дівчиною Явдохою і мав із нею сина Степана, але потім пішов у гайдамаки і що сталося з його жінкою та сином, він не знає; у Медведівці була його військова квартира, але своє майно він держав у домі Квасневського. Котра з тих версій правдива, або, чи взагалі все те, що він подав на слідстві, чи, вірніше, що записано у протокол слідства про його минуле, - невідомо, бо інших свідчень щодо того немає.

На першому допиті Неживий подав, що він добровільно приєднався до Залізняка і змінив своє прізвище на Неживий, бо Залізняк закликав до боротьби всіх, хто готовий боротися за віру православну. Він був у Мотронинському манастирі на молебні й вирушив разом із Залізняком, але в Корсуні відділився, бо там приїхали були люди з Канева і просили його дати їм захист перед польськими конфедератами. На другому допиті він уже каже, що на Зелені Свята в його село приїхало чотирьох запорожців на чолі з Ковалем і вони змусили його йти до Залізняка в Мотронинський манастир, звідки вирушив із Залізняком. Але по дорозі у нього виринув сумнів, чи Залізняк дійсно діє за дорученням із Січі, тому постановив залишити його.

З цих явних протиріч у протоколах двох зізнань видно переконливо, що Неживий не хотів говорити москалям правду про своє минуле.

Із свідчень інших знаємо, що Семен Неживий, якого вже в Мотронинському манастирі звали уманським отаманом, належав до ядра організаторів повстання, які із Залізняком прийшли зі Запоріжжя. Згідно із пляном воєнних дій повстанців, він як полковник повстанського загону, став комендантом південно-східньої частини Правобережної України. Від Залізняка він відлучується в Лисянці і йде із своїм відділом у Черкащину й Чигиринщину, де грасували банди польських конфедератів, грабуючи й мордуючи українських селян та міщан. 20-го червня н. ст. Неживий здобув Канів, а далі Медведівку, яку зробив своїм осідком, Мошни, Крилів, Черкаси й Чигирин. На протязі червня й першої половини липня 1768 р. Неживий очистив майже всю південно-східню частину Правобережжя від місцевих поляків та зайшлих польських конфедератів. На звільнених теренах полковник Неживий заводив лад і порядок, як це признає навіть Равіта-Гавроньський375 - і встановляє козацьку адміністрацію. У рапорті до цариці з датою 19-го червня ст. ст. (30-го червня н. ст.) Рум'янцев писав: "Коли з Канева тікав полк. Зеллер зі своїми (польськими) жовнірами, то запорожці гналися за ними по Дніпрі човнами і, здігнавши, декотрих віддали в руки смерти, а тоді вернулись і живуть досі в містечку Каневі, заводячи там новий економічний лад, для чого визначений уже економ із тамошнього міського населення, писар грецького віросповідання".376

Неживий дбав на кожному кроці про дисципліну повстанців, ставав в обороні кривджених, не дозволяв, щоб будь-кому з українських селян і міщан сталася яка кривда, і брав від управ місцевостей, де він побував із своїм відділом, письмове свідчення про те, що він нікому з українців ніякої кривди не вчинив. "Всюди, - каже Равіта-Гавроньський, - де він побував і діяв, брав письмове свідчення про спокійну поведінку його ватаги".

Суджений у Кодні селянин Іван Ботвиненко,377 роджений у Лубенщині, але осілий в селі Сегединцях, зізнає: як почалася Коліївщина, приїхав до Сегединець із відділом козаків запорожець Неживий. Він скликав сегединців на збори, прочитав їм якісь накази, пояснив причину і ціль повстання та закликав пристати до повстання. Ніяких грабежів, ні напастей Неживий не чинив, не забрав у нікого навіть одного коня й по зборах від'їхав до Лисянки, де тоді перебував Залізняк. Зразу ніхто не пристав до Неживого, але зараз після цього чотирьох сегединців догнали його і пристали до відділу. Більшість відділу Неживого залишилася із Залізняком, що йшов на Умань, а Неживий із малим відділом подався в іншому напрямі. В Тарасівці він довідався, що там тількищо були якісь "гайдамаки ", які грабували селян. Неживий мобілізує селян Тарасівки й сусідньої Кирилівки, з ними і своїм відділом доганяє тих "гайдамаків" під проводом якогось Гайдаша в селі Пединівці і змушує того Гайдаша віддати селянам усе, що той у них забрав.

У збереженому документі378 мешканці Канева засвідчують: "Той же вищезгаданий отаман (Семен Неживий), будучи в городі нашому Каневі, мешканцям тутешнім ніякої кривди не чинив, а тільки брав від канівських міщан для прохарчування повстанців те, що вони могли дати, й ніяких грабежів супроти християн не допускався, в тому ми, козаки й міщани канівські, даємо йому, вищезгаданому отаманові війська запорозького, квитанцію з нашими власноручними підписами в доказ".

У документі, виставленому мешканцями Медведівки,379 описано напад 450 польських конфедератів на Жаботин і вслід за тим 100 конфедератів на Медведівку, під час якого поляки безоглядно грабували українських міщан і селян та побивали їх киями до півсмерти, або й забивали. Повідомлений про те отаман Неживий прибув із своїм відділом туди й розгромив обидва відділи польських конфедератів. Про поведінку Неживого і його відділу в Медведівці мешканці міста сідчать у тому документі: "Він вимагав від нашої громади харчу для свого війська, а грабежу ніякого не чинив. І в тому ми йому, отаманові Семенові Неживому, свідчення підписуємо власними руками".

Член відділу Неживого, Шульга,380 свідчить на допиті: "Йдучи походом, Неживий грабіжництв або шкоди якоїсь населенню не чинив. Ідучи шляхом, для поживи він забирав конечну кількість худоби, що паслася в полі". Те саме засвідчує ясно в час російського слідства й інший учасник повстання, Федір Бондаренко: "Неживий, зізнає він, - стояв із своїм загоном ("чатою") в тамошньому селі Медведівці коло двох тижнів, у часі того по стою обїздив довколишні села Чигиринської губернії й там, якщо знаходив жидівський скот, то забирав його, не роблячи нікому ніякої кривди, грабежів, ні насильств, і той скот продавав різним мало- і великоросійським та польським кунцям, а гроші за те, одержані по домовленій ціні, "в дув'ян пускал",381 - тобто, зуживав для потреб повстанського загону.

"Неживий із гайдамаками - каже Гуслистий - їх (ляхів) всюди прогонив; відбирав від конфедератів награбоване добро - харч, коні, худобу, - й віддавав назад, кому воно належало. Собі він не брав нічого, навіть того, що було потрібне для війська; за все, що його хлопці брали по селах, він сплачував грішми".382

На поставлений йому під час слідства закид грабіжництва Неживий відповідає:383 "На удержання козаків у місті Медведівці він зібрав залишене поляками й жидами майно, продав і одержав за те срібною монетою сто тридцять, а дрібними вісімдесят, разом двісті рублів, і їх він роздав козакам, яким віддав теж сто волів і дрібну скотину". Взагалі, - каже Неживий на першому допиті, - гроші за продані речі, залишені поляками й жидами, або й самі речі, "віддавалися потребуючим місцевим українцям, а решту розділялося між козаків".

Коли Неживий здобув Канів, - зізнає Шульга384 - повстанці "наявних там поляків і жидів побили... А маєтків їх і грошей не брали". Ті маєтки і гроші передав Неживий установленій українській владі міста з дорученням, розділити все те між потребуючих міщан, козаків і селян.

Прибувши до Крилова, Неживий довідався, що майже всі поляки й жиди заздалегідь утекли із своїм майном на лівий беріг Дніпра, на терен російської окупації. Тому Неживий написав до "русского" коменданта на лівому березі Дніпра, пполк. Хорвата, листа,385 в якому було сказано: "Просимо все майно від них собі забрати, а їх усіх, хоч би й сонних, нам передати. Не за маєтки ми боремося, а за те, щоб віра наша християнська від них більше не терпіла".

Так ото, всі документи і свідчення, що збереглися, відносно діяльности Семена Неживого як отамана повстанців, показують його як людину інтелігентну, грамотну, свідому цілей боротьби, ідейного борця за волю й соціяльну справедливість, оборонця покривджених, дбайливого сторожа ладу й порядку.

Твердження Гермайзе, нібито Неживий був неписьменним,386 явно тенденційне й нічим необосноване: невідомо на чому спираючись, Гермайзе впевняє, нібито всю широку кореспонденцію Неживого провадив за нього його писар Ісаєнко; а з численних свідчень сучасників виразно виходить, що Неживий від самого початку повстання, заки ще до нього приєднався Ісаєнко, прибувши до села чи міста, скликав мешканців і читав їм - як свідчить суджений Ботвиненко - "Якісь накази". Як же неписьменний міг би читати перед зібраною громадою?

Крайнє тенденційним є і його, Гермайзе, висновок, нібито Неживий "робив спробу ввійти в порозуміння з урядом, виявивши й розуміння політичної ситуації і швидко зорієнтувавшись у самих різнородних обставинах". З яким "урядом"? Окупаційним урядом Правобережної України, де діяв Неживий, була Польща, а по його ліквідуванні українськими повстанцями тут був український уряд; проти першого, польського, уряду Неживий боровся збройно і в ніякі порозуміння з ним не пробував входити, а другий, український, уряд Неживий беззастережно визнавав, будучи сам його членом. А з російським урядом Неживий намагався тільки встановити добросусідські відносини, стараючись насамперед у прямих розмовах із представниками російського уряду обопільно вияснити ситуацію. Так само, як - для прикладу - в 1941 році пробували це, власне, робити у відношенні до Німеччини керівники відновленої української держави. Для Неживого, як і для інших провідників Коліївщини, було незрозумілим, чому у кривавій розправі українських повстанців із польськими окупантами православна Росія повинна стати збройно на захист панування католицької Польщі над Правобережною Україною і проти православних українців. Йому здавалося, що тут мається до діла з якимсь непорозумінням і для обопільних роз'яснень Неживий пропонував його особисту зустріч із представниками Росії.

У відповіді на пропозиції Неживого, у другій половині липня 1768 р. російський полковник Чорба через окремого післанця запросив полковника Неживого на особисту зустріч у селі Галаганівці. Неживий поїхав туди з писарем Ісаенком і канівським сотником Василем Мизиним. Але в Галаганівці, замість полковника Чорби, ждала на українських представників російська гусарська боївка, яка неждано кинулася на Неживого і двох його товаришів, обеззброїла їх і відставила спішно до Глинська до Чорби, як російських в'язнів. Звідти їх відставлено закутих у кайдани до Кременчука бригадирові Чортову, а той доставив їх до російської військової тюрми в Києві.

Із судово-слідчих протоколів пробивається виразно наматання Неживого доказами найрішучіше заперечити закид йому й іншим повстанцям у розбишацтві і грабежах та довести протилежне, що він й інші українські повстанці боролися "за віру християнську", за соціяльну справедливість, лад і порядок. І в дії, і в зізнаннях полковник Неживий визнає Максима Залізняка своїм зверхником і керівником усього повстання.

Після такого ж самого підступно-зрадницького схоплення москалями на наказ російського вищого командування і, без сумніву, на доручення російського уряду, як це було у випадку Залізняка, Неживого в дальшому зустріла та сама доля, що й Залізняка. По закінченні слідства йому відчитано такий самий присуд, як Залізнякові: кара смерти із стосуванням тортур, замінена на стоп'ятдесят ударів батогом вирвання ніздр і випалення розпеченим залізом на чолі та на обидвох лицях тавра каторжника й заслання в Сибір на досмертну важку працю.

Полковник Семен Неживий ніякого відношення до справи Балти не мав і російська влада ні у слідстві, ні у присуді ніякої вини в нападі на турецьку територію Неживому не приписувала. Й коли йому присуджено ту саму кару, що й Залізнякові, то, це доказує крайню ворожість Росії до українського повстання, до визвольних змагань українського народу й на стосування варварсько жорстоких кар супроти керівників повстання та усіх його учасників справа заатакування повстанцями двох турецьких міст - Балти й Голти - ніякого впливу не мала.

Екзекуцію на Неживому й 48 інших повстанцях було виконано в Новоросії, при Глинському шанці на польсько-російській границі, напроти Мотронинського манастиря, "в якому було первоначальне зборище і гніздо тих розбишак", як це сказано у присуді російського суду. На цю ганебну сцену звірських знушань були запрошені представники польської окупаційної влади Правобережжя та польської шляхти, щоб вони могли насолоджуватися муками катованих українських повстанців. Після того, коли жертви тортур були знову спроможні маршувати, їх відставлено, в Сибір. Там, на каторзі, полковник Семен Неживий, мабуть, і загинув.

У слідчому протоколі про Неживого записано, що він віком 24 роки, росту великого ("большого"), волосся темно-русяве, очі сірі, довголиций, над правою бровою близна.

Нам видається надто мало правдоподібним усе те, що записане у слідчому протоколі про раніше минуле Неживого: й те, що його семилітньою дитиною віддав батько на науку гончарства, де він пробув шість літ, і те, що, прибувши опісля 13-літнім хлопцем на Запоріжжя, він пішов там на заробітки по різних місцях "риболовної промисловости", коли знаємо, що на Січі брали дітей у школу, і сам вік Неживого, записаний у протоколі, сумнівний, бо тяжко повірити, щоб таку інтелігенцію, вміння і досвід у військовому ділі та в адміністраційних справах, як це виявив Неживий, міг виявити 24-літній бурлака, колишній гончар і потім риболовний робітник, та ще й - якщо б повірити у твердження Гермайзе - неписьменний і неграмотний "аргат". Нам здається, що Неживий мусів мати дещо більше, як 24 роки, і що його не без причини всі інші повстанці звали "запорозьким отаманом".

У кожному разі - Семен Неживий на тлі зібраних ним письмових свідчень українських громад, бодай частинно збережених у судових архівах, і зізнань інших учасників повстання, свідків дій Неживого, показує постать повстанського командира Коліївщини як високо інтелігентного, політично грамотного, дуже ідейного борця за кращу долю українського народу, невтомного сторожа ладу й порядку, вмілого організатора нового політичного й соціяльного ладу. Удокументований потрет Семена Неживого, як одного із найголовніших провідників Коліївщини, являється переконливим запереченням принизливих закидів учасникам Коліївщини і їхнім провідникам розбишацтва, пиятики, неграмотности й анархії. Удокументований морально-політичний портрет Неживого гідно презентує те повстання українського народу, що його прозвано Коліївщиною.

5. Полковник Микита Швачка

Ім'я повстанського отамана Швачки збереглося насамперед у народніх піснях. Найбільше інформацій про нього повинно бути в судово-слідчих протоколах російської окупаційної влади в Києві, де Швачка після того, як попав раненим у полон, був суджений разом з іншими учасниками коліївського повстання. Але вже перший дослідник знайдених у 1930-их роках російських судово-слідчих протоколів, О. Гермайзе, стверджує, що "до нас дійшло не все. Ми не маємо, напр., допита Швачки і його гайдамаків - ті матеріяли, очевидно, згубилися".387 Зберігся тільки коротенький рапорт підполковника Брінка й рапорт полковника Протасова, командирів московського карабінерного полку, в бою з якими Швачка попав у російський полон. Інші короткі інформації про Швачку були зібрані давнішими дослідниками Коліївщини.

Перш за все, російський офіційний рапорт різниться від усіх попередніх відомостей щодо імени Швачки. В усіх попередніх матеріялах подано, що Швачка звався на ім'я Яків; а в російському офіційному рапорті про полонення та у збереженій судово-слідчій записці про "справу Швачки" подано як ім'я Швачки Микита. З огляду на те, що персональні дані до протоколу були подані самим Швачкою, ми приймаємо як його ім'я і прізвище в період його участи в Коліївщині - Микита Швачка.

Родом із Волині, Микита Швачка описаний у згаданому рапорті як "літ 40, росту низького, волосся темнорусяве, очі яснокарі, довголиций". Сам він звав себе отаманом канівського куреня; але, коли він опинився на Запоріжжі, як звався на прізвище по-батькові і яке прізвище він мав на Січі, не знаємо. У слідчих протоколах згадується, що восени 1767 р. Швачка виїхав із Запоріжжя "в Польщу", тобто на територію окупованої поляками Правобережної України, "для продажи соли", там перезимував і пристав до Залізняка.388 В інших джерелах подано, що Швачка був у гурті тих кільканадцяти запорожців, які прийшли з Січі разом із Залізняком. У кожному разі, Швачка належав до тих чотирьох провідників коліївського повстання, які те повстання разом із Залізняком плянували і якому згідно із пляном повстанських дій було призначено керувати діями на ширшому терені.

Швачці було призначено район Білої Церкви, в якому оперував колись славний козацький полковник Семен Палій. У свій район дії маршував Швачка зразу із головним повстанським відділом під командуванням полк. Максима Залізняка, беручи участь у перших повстанських боях. Щойно по здобутті Богуслава, коли Залізняк скерував свій марш на захід, Швачка із своїм заступником Андрієм Журбою відділився від Залізняка й помаршував із своїм відділом на північ. Його відділ у тому часі, як це подав на слідстві Чернявщенко,389 мав 10 запорозьких козаків і 200 "польських", тобто надворних українських козаків, що приєдналися до повстання разом із поручником Копиткевичем. До того основного ядра стали горнутится українці не тільки з тієї частини "польської" України, де оперували повстанські загони Швачки. Мешканець Києва Чернишенко оповідає на допиті, що після вибуху повстання до Києва прибув післанець Швачки, запорожець Василь, із завданням збирати охочих до повстання. На його заклик відгукнулося 50 молодих українців із Києва, які прокралися через бережений російським військом кордон і з'єдналися із Швачкою. А на території Запоріжжя власник козацького зимівника Максимів зорганізував відділ із 40 душ і, перейшовши кордон, помаршував у Білоцерківщину, де з'єднався з отаманом Швачкою. У скорому часі частина полковника Швачки зросла до тисячі повстанців. Про цей повстанський загін маємо виразні свідчення, що він складався із запорожців зі Січі, запорожців із зимівників, українських козаків польської надворної міліції, правобережних українських селян, українських міщан із Києва, і навіть український шляхтич із Волині, свояк Швачки, Митинський, став членом цього повстанського загону.

Швачка поділив свої повстанські сили на сотні й у скорому часі прочистив від поляків район між Богуславом, Білою Церквою, Васильковом, доходячи на заході до Бердичева й Житомира. У Трипіллі над Дніпром Швачка зударився з російською частиною, яка стала в обороні поляків. Змусивши боєм ту частину відступити за російський кордон, Швачка завернув до Хвастова і тут зробив свою квартиру. На початку липня Швачка розділив свою частину: Журба із трьома сотнями як їх комендант, отже полковник, подався далі на захід, а Швачка переніс свою квартиру до Богуслава.

Швачка із своїм помічником Журбою - каже Гермайзе - займалися не тільки військовими операціями, а й вели інтенсивне листування із представниками польської та російської влади. Виступ російської армії у Трипіллі над Дніпром проти українських повстанців, в обороні поляків, заскочив Швачку. Чи це був тільки самовільний виступ одного загону російської армії, чи вияв постави російського уряду й самої цариці до українського повстання? Щоб вияснити це, Швачка із Журбою починають переписку із представниками російської влади. "Ваша милость удержує руку за ляшеньками" - пишуть вони в листі російському генерал-губернаторові в Києві. Вони подають, що діють по дорученню "нашого полковника Залізняка", кошового і "єя в-ва і-ці". Дехто думає, що в тій згадці про царицю виявляється переконання Швачки, Журби та інших повстанців, що вони діють на доручення, або щонайменше згідно з волею російської цариці Катерини. Алеж факт, що першу розмову провели Швачка й Журба з російським військом зброєю у кривавому бою в Трипіллі над Дніпром, і щойно після того почали листовну переписку із представниками російського уряду, говорить про що інше. Вживані в листах фрази на адресу цариці ніщо інше, як вживані скрізь у світі дипломатичні хитрування. Доказом того є те, що переходячи до прямого контакту з Воєйковом, Швачка й Журба не їдуть на запроповану зустріч самі, але висилають із листом своїм представників.

9-го липня (28-го червня ст. ст.) 1768 р. Швачка й Журба, бажаючи розкрити становище російського уряду до українського повстання, вислали до російського генерал-губернатора Воєйкова в Києві з листом спеціяльне посольство у складі трьох козаків. Воєйков заарештував усіх трьох, як злочинців і бунтівників, але після консультації з царицею Катериною відіслав одного з них до Хвастова з повідомленням про негативну поставу російського уряду до Коліївщини й закликом, щоб Швачка й Журба з усіми повстанцями здалися російському військові. Швачка й Журба відкинули цю вимогу, продовжуючи діяти як командири незалежної української повстанської армії. Замість здаватися москалям, вони почали поширювати між українським народом відозву з остереженням, що Росія є таким самим ворогом українського народу, як і Польща.

На доручення генерал-губернатора Воєйкова проти Швачки й Журби був висланий Московський карабінерний полк під командою полк. Протасова. Російське військо оточило квартиру Швачки з частиною його війська в районі Богуслава. Скільки повстанців мав тоді Швачка при собі - невідомо. Але й тепер він рішуче відкинув вимогу москалів здатися. В народній пісні співається про це:

"Крикнув Швачка на осавула:
"Із коней додолу!
Ох, не даймося, панове молодці,
Ми москалям в неволю".

У кривавому бою частина повстанців загинула, частина прорвалася з моаковського оточення й відступила в ліси, а ранений Швачка із шестидесятьма вісьмома повстанцями попав у московський полон.

Дальша доля полковника Микити Швачки така сама, як й інших повстанських отаманів, що попали до рук москалів. Після слідчих допитів у київській військовій тюрмі, російська окупаційна влада Лівобережної України засудила його на кару смерти, зі заміною на стоп'ятдесят ударів батогом, випалення розпеченим залізом на чолі й обидвох лицях тавра каторжника, вирвання ніздр і заслання на досмертні важкі роботи в сибірській каторзі. Присуд на Швачці і 28 інших жертвах московського звірства мали бути виконані у Васильківському російському форпості. Ця група була вислана з київської тюрми 24-го вересня ст. ст., тобто 3-го жовтня н. ст. 1768 р. під охороною відділу Сєвського піхотного полку під командою ппор. Урбановича. Чотири дні пізніше командир Васильківського форпосту рапортував генерал-губернаторові Воєйкову: "Швачка с товарищами присужденное им наказание у Васильковского форпоста при границе в присутствие моем через отправленного Киевской губернской канцелярией палача Леонова учинено".394 Після цього Швачку з іншими відставлено в Сибір.

Потверджена кількома наворотами істориком Гермайзе, який в іншому місці твердив, нібито всі колії були неграмотними, широка переписка Швачки свідчить, що він був свідомим самостійником, непримиримим ворогом і польських, і російських наїзників.

6. Полковник Андрій Журба

Андрій Журба, якого Равіта-Гавроньський називає Василем Журбою, запорожець, колишній отаман Канівського куреня, був одним із тих кільканадцяти запорожців, що прибув до Мотронинського манастиря для організування повстання разом із Залізняком. Ведена ним кореспонденція, зразу разом із Швачкою, а потім самостійно, вказує, що Журба був людиною письменною і грамотною.

Равіта згадує, що до Коліївщини Журба звався Василь Тесленко; на жаль, Равіта не подає, звідки він узяв ту відомість і чи те ім'я та прізвище, Василь Тесленко, було родове, по-батькові, чи прибране на Січі. В кожному разі ця інформація вказує, що ім'я і прізвище "Андрій Журба" були прибраними.

В перших двох місяцях повстання, травні й червні, Журба діяв разом із Швачкою. Разом вони обидва й підписували листи та відозви. Виглядає, що Журба був тоді заступником Швачки.

На початку липня загін Швачки, що мав тоді більше як тисячу повстанців, розділено, й Журба почав діяти самостійно. Із поверх трьома сотнями повстанців Журба подався з Богуслава через Білу Церкву на північний захід у напрямі Волині.

Але коло села Блощинці в районі Білої Церкви Журба попав у засідку російських частин, що в районі Києва перейшли кордон, щоб помагати полякам ліквідувати українське повстання. Рум'янцев звітував, що у кривавому бою згинуло 30 повстанців, а 64 попало в полон. Командир московського карабінерного полку, полковник Протасов, рапортував Воєйкову, що він здобув у бою чотири знамена, дві мідні й одну чавунну гармату та п'ять залізних гаківниць і що "стаман Журба и до тритцати человек казаков на месте побито". "Так скінчив своє життя цей сподвижник Швачки" - робить із того позасумнівний висновок Гермайзе.395 Спираючись на цей рапорт російського полковника Протасова, й інші історики приймають, як факт, що Журба загинув у бою під Блощинцями.

Та в інших джерелах ми знаходимо що інше. Польський сторик Корзон396 подає, що ще й навесні 1769 року оперували три сильні повстанські загони: Журби, Тимченка й Панченка, силою разом поверх тисячі люда. А інший польський історик, А. Й. Роллє397 подає, що всю зиму 1768-69 рр. Журба, отаборившись у лісі під Вільхівцем, Панченко в районі Лисянки, а Тимченко у Звенигородщині вели дуже жваву бойову дію, даючися взнаки і польським, і російським військовим частинам. Загін Андрія Журби мав тоді понад сімсот чоловік, а загони Панченка й Тимченка - по 200 чоловік. Із цих даних виходить, що інформація російського полковника Протасова, начебто отаман Андрій Журба загинув у бою коло села Блощинці, незгідна із правдою; Протасов або впав жертвою фальшивої інформації, або свідомо вигадав це, щоб підбити собі ціну як тому, що вбив отамана Журбу.

На ділі, Журба в запеклому бою біля Блощинець із масою свого загону прорвав московське оточення й відступив, пересунув свій осідок і після того, як три дні пізніше полковник Швачка в бою коло Богуслава попав раненим у московський полон, перебрав становище Швачки, як білоцерківський полковник.

На тому пості полковник Андрій Журба продовжував успішно повстанські дії всю осінь 1768 та зиму 1768-69 рр. Між українським населенням, - подає Ролле, - поширювано відозви, підписані "Козак Іван", в яких голошено, що не лише ляхи, але й москалі (чи, як хтось хоче - росіяни) є ворогами українського народу, й тому треба боротися проти обидвох ворогів, бо, лише звільнившись з ляцького й московського ярма, Україна стане вільною. Повстанські відділи ліквідували польську шляхту, що на вістку про російську військову акцію проти повстанців під Уманю почала повертатися з Польщі в Україну, та громили менші загони російської армії, які йшли на поміч польській шляхті. Алярмуючі вісті про успішні дії українських повстанців та благання поляків заставили князя Голіцина вислати ген. Вуїча із 2-ма тисячами донців, 60-ма стрільцями й гарматами для підсилення російських сил, що помагали польському комендантові Стемковському. Весною 1769 року злучені польсько-російські війська розбили під Ротмістрівкою частини загону Журби під командою отамана Шостака, а три дні пізніше головні сили полковника Журби. В запеклих боях отаман Шостак і полковник Андрій Журба загинули.

Це сталося, мабуть, у травні 1769 року. Значить, полковник Андрій Журба зумів устоятися в боях проти польських і російських військ цілий рік.

7. Полковник Станкевич

Дуже цікавою особою являється другий із черги наслідник полковника Неживого на пості керівника повстання в південно-східній частині Наддніпрянщини - Станкевич. У час Коліївського повстання він був капітаном російського гусарського полку у Новосербії, а до коліїв пристав осінню 1768 року. Цікавий він насамперед тим, що до повстання приєднався вже після захоплення москалями в полон гетьмана Максима Залізняка й полковника Івана Гонти, коли повстанці мали вже виразно проти себе поруч польських військ теж московські війська й офіційно задекляровану ворожість до повстання московської цариці, а тому всі познаки вказували, що з'єднані польсько-московські війська втоплять повстання в морі крови. Зумівши вибитись у російській армії на становище капітана, Станкевич мусів бути людиною інтелігентною і знавцем військового діла. З того, як повелися москалі з тими учасниками коліївського повстання, які попали в полон, Станкевичеві мусіло бути ясним, що його жде тільки смерть у бою, або жорстокі тортури, якщо б він попав до рук москалям. І коли він усе таки приєднується до повстання, то цим засвідчує свій небуденний патріотизм, відчуття морального обов'язку супроти свого поневоленого народу, що став до бою, і свій подивугідний героїзм. По-друге, особливе зацікавлення мусить викликати факт, що його боротьба скеровується виразно проти московських військ і має не тільки оборонний, але й зачіпний характер.

На жаль, інформації про нього дуже скупі. Можливо, що їх і було мало. Але, якщо докладніші інформації про нього й були в російських архівах, то й давні московські, й теперішні совєтські "історики" поспішили знищити їх. Бо власне Станкевич, полковник коліївських повстанців, недавній капітан російського гусарського полку, найвиразніше доказує своєю дією, що не "за возз'єднання із братнім русским народом", але за звільнення України однаково з польського, як і з московського ярма колії підняли повстання і стали до нерівного бою проти Польщі та проти Москви.

Коли саме і в яких обставинах Станкевич приєднався до коліїв - невідомо. Вперше згадується його ім'я в польських повідомленнях під кінець листопада 1768 р. як наступник впавшого в бою полк. Майбороди. Збережений у польському архіві "Журнал польського війська" описує бої пол'яків і москалів зі загоном Станкевича силою ок. 1.000 повстанців у першій половині грудня 1768 р. В районі Сміла-Жаботин 15-го грудня загін Станкевича розгромив московську військову частину під командою пор. Вепрейського, що транспортував полонених повстанців до київської тюрми, і звільнив усіх полонених. 18-го грудня ротмістр польського війська Бучацкі звітував Браніцкому про бойові дії частин Станкевича в районі Біла Церква-Жаботин-Лисянка-Богуслав.

Загинув Станкевич у бою з москалями, мабуть, весною 1769 року.398

Для поляків Станкевич "росіянин", бож недавній капітан російського гусарського полку, для інших серб, бо його частина перед його переходом до коліїв була стаціонована у Новосербії. Для ще декого він "мабуть білорус", бо прізвище Станкевич відоме серед білорусів. А в дійсності Станкевич чистокровний українець із Лівобережної України, який у тодішніх умовинах опинився на пості російського капітана так, як Гонта на пості польського сотника. Обидва вони залишалися щирими українськими патріотами й гідно сповнили свій обов'язок супроти України в час важкої проби.

8. Полковник Іван Бондаренко

Іван Бондаренко належав до гурту тих запорожців, що разом із Максимом Залізняком прийшов із Січі до Мотронинського манастиря організувати нове повстання проти польських займанців. Він став теж одним із чотирьох головних командирів повстанських дій: згідно з виготовленим організаторами повстання у "Мотронинській Січі" плянами, Бондаренкові припало завдання керувати звільненням північної частини Київщини, Полісся й північної Волині.

Історик Я. Шульгин подає, що Іван Бондаренко був родом із села Грузьке, київського "уєзда". Відомо теж, що він був запорозьким козаком, але коли пішов на Запоріжжя і що там робив, невідомо.

Дуже скупі відомості про його бойові дії занотовані в Коденській книзі. Там згадується про здобуття його частинами Маркова, Брусилова, Рожова, Бишова та змальовано його як безпощадного винищувача поляків і жидів. Суджений у Кодні в травні 1770 р. Корній Москаленко подає, що по здобутті Бишова полковник Бондаренко казав повісити на воротах цвинтаря домініканів польського ксьондза, жида й собаку та помістити над ними великий напис: "Лях, жид і собака - все віра однака".

Це зізнання Москаленка, подане в Коденській книзі, підхопили поляки й досьогодні твердять, нібито коліївські повстанці в кожному місті по здобутті його вішали обов'язково на воротах поляка, жида й собаку та давали над ними згаданий напис.

Та надиво, разом із цим залишилося передання, занесене в літературу,400 про те, що в розгарі повстанської боротьби Бондаренко оженився з польською шляхтянкою, яка добровільно перейшла на православну віру. З цього виходить, що повстанський отаман Бондаренко винищував тільки польське панування над українським народом із шляхетським ладом і носіїв того беззаконня, а не кожну польську людину тільки за те, що вона польська.

Прочистивши від поляків північну частину Київщини, Бондаренко подався на Волинь і Полісся, несучи туди успішно хвилі повстання. Московська інтервенція заставила Бондаренка повернутися в Київщину. Він звів кілька переможних боїв, але в запеклому бою з московським загоном капітана Щербини між Макаровом і Димиром полковник Іван Бондаренко був важко ранений і попав в полон. Його пост перебрав отаман Саченко.

Достовірних вісток про дальшу долю Бондаренка немає. Згідно з одною версією, капітан московського загону Щербина без суду казав стяти раненому Бондаренкові голову.

Натомість "Радянська Енциклопедія Історії України" (т. І, ст. 177) подає: "Підступно захоплений каральним загоном в полон, Бондаренко був за вироком шляхетського суду прилюдно страчений у Чорнобилю".

9. Архимандрит Мелхиседек Значко-Яворський - псевдо-ініціятор Коліївщини

Поляки, сучасники Коліївщини, мемуаристи й історики, вважають безсумнівним, що головним спричинником, ініціятором і дійсним організатором Коліївщини був - православний священик о. Мелхиседек Значко-Яворський, архимандрит Мотронинського манастиря. Від поляків такий погляд перебрало й чимало українських, особливо католицьких істориків. Але, чи згідний цей погляд з історичною правдою? І, на чому, взагалі, спирається такий погляд, із чого він зродився?

Польське панування на Правобережній Україні лягло важким ярмом на шию українського люду в усіх ділянках життя: в політичній, економічній, культурній, релігійній. Екоіномічний гніт відчувала кожна українська людина безпосередньо і безперервно, бо селян закували польські пани в панщизняні пута, а селяни становили в тому часі більше як 95% усього українського населення. Але, хоч як важким і всеохоплюючим був той економічно-соціяльний гніт, він не знаходив майже ніякого відгомону на верхах політичного життя. В ментальності так польської шляхти, як російського дворянства, й так польського, як і московського урядів, панщизняний лад уважався н