8. "Коденська Книга"

"Коденська Книга", тобто збірка протоколів польського військового суду в Кодні, викликала великий розголос серед дослідників Коліївщини зараз після її знайдення, коли історик Я. М. Шульгин вперше навів цитати з неї у своїй статті про Коліївщину в журналі "Кіевская Старина" в 1889 році. Польський публіцист Ф. Равіта-Гавроньський та польський історик Т. Корзон у тодішній польській пресі поставили в сумнів автентичність документів, викликаючи цим пристрасну полеміку між українськими й польськими тодішніми дослідниками Коліївщини. Від того часу "Коденська Книга" й досі викликає загальне зацікавлення як збірка оригінальних документів про Коліївщину. Бож це власне в містечку Кодні суджено й карано різними родами смерти тисячі дійсних та здогадних учасників коліївського повстання, врізуючись у пам'ять українського народу у формі фолкльорного прокльону "А щоб тебе Кодня не минула!"

На жаль, зміст тієї збірки не виправдує сподівань, зв'язаних із назвою "Коденська книга". Вже сам побіжний перегляд зібраних там документів мусить розчарувати читача. Документів, які відносяться дійсно до коліївського повстання, там надсподівано мало, а й ті на диво скупі, в порівнянні до інших документів. Велика більшість справ, яких зібрані там документи стосуються, не мають абсолютно ніякого відношення до Коліївщини. Це, зрештою, підкреслює у вступному слові редактор, який приготовив збірку до видання її друком як другий том наукової серії "Український Архів" (Київ, 1931) п. з. "Коденська Книга судових справ": "Половина, - каже він, - це справи кримінальні різного характеру: крадіжки, грабунки, зловживання, шахрайства, дезертирство тощо", в яких підсудними являються москалі - дезертири з російської армії та старовіри "пилипони", - польські шляхтичі й жиди; їм судді та слідчі й не пробують пришивати якогось пов'язання з українськими повстанцями-коліями, й тому ні одного з них не названо там "гайдамакою" чи "колієм". 

І щодо місця, де проводились усі ті судові справи, назва "Коденська книга" невірна. Із усіх справ, протоколи, чи уривки протоколів, яких збережені в тій збірці, лише 17 розглядалися в Кодні. 23 справи розглядалися у Троянові, 9 в Тетієві, решта в інших місцевостях Правобережної України. Коротко, - ціла "книга" це припадкове скупчення різних документів польських військових судів, зшите невідомо ким в один "том" і штучно назване, мабуть відкривцями збірки, "Коденською Книгою". Роздобув цю рукописну збірку в 1870-тих роках разом з іншими матеріялами М. О. Максимович і передав її історикові В. Б. Антоновичеві, який ті матеріяли, що стосувалися Гайдамаччини з-перед періоду Коліївщини видрукував у третьому томі третьої частини "Архіва Юго-Западной Россіи", а "Коденську Книгу" дав для використання свому учневі Я. М. Шульгинові.

Щодо часу, то документи "Коденської Книги" стосуються в основному справ, розгляданих польськими військовими судами в 1771-1772 роках, і лише кількох справ, розгляданих у другій половині 1769 та в 1770 рр. Абсолютно ніяких документів немає з 1768 і першої половини 1769 року, власне з періоду Коліївщини. А тому немає в "Коденській книзі" хоч би дрібного уривка із слідчих і судових протоколів не тільки самого Гонти, але й усіх тих, що були захоплені москалями під Уманню 7-го липня 1768 року й передані полякам, як і тих, що, у другій половині 1768 і в першій половині 1769 рр. у боях із поляками й москалями попали в полон. За вийнятком кількох лише випадків, це протоколи справ, у яких і самі суджені вчинки були поповнені вже по здавлені коліївського повстання, в роках 1770-1772.

Редактор вступної статті, який здав рукописну збірку до друку, думає, що половина документів таки стосується якоюсь мірою Коліївщини чи Гайдамаччини. Та це непорозуміння: він керувався в тому знайденням самого слова "гайдамака" в документі, а тому, що польські слідчі й суди кожного підсудного українця звали "гайдамакою", додаючи до того, в чому його обвинувачувано ще й обов'язково "участь у гайдамацтві", то у висліді такого підходу до категорії "гайдамацьких справ" попали всі справи, де підсудними були українці. Але провірка суті кожної із цих справ виявляє, що велика більшість і цих "гайдамацьких" справ це звичайні кримінальні справи. Так, наприклад, на стор. 220 бачимо заголовок, даний редактором: "35 селян, обвинувачених у розбої та гайдамацтві"; а в дійсності між 35 справами, зв'язаними разом тільки тому, що їх судив той сам суд у Кодні в липні 1772 року, поруч справ українських селян, обвинувачених кожний окремо у крадежеві коней, є теж такі самі кримінальні справи польських шляхтичів і москалів. Тільки одному з них, який мав близну на грудях і вияснював, що це його зранив був у суперечці козак, слідчий суддя закидає: "Не від козака ти проколений, а від ляха, якого ти там під час різанини колов, а може й не одного, а близьхо сто, бож там кожний колов, хіба той не колов, що рук не мав, а ти відпираєшся!".447 Отже в дійсності - ні одна з тих 35 справ не відноситься ні до Коліївщини, ні до Гайдамаччини взагалі.

А все ж, і при такому стані, коли навіть із тієї половини книги, яка, на думку її видавців, охоплює "гайдамацькі" справи, тільки мала частина в дійсності відноситься до Коліївщини, ті оригінальні судові документи з років 1769-1772 мають таки особливу вартість. З усіх тих документів ми можемо зробити такі заігальні висновки:

1. Виявлений тими судовими актами факт, що майже кожного підсудного українця обвинувачувано в "гайдамацтві" й "різанні ляхів" і водночас ті самі польські слідчі й судді ні одного підсудного не-українця - поляка, москаля чи жида - не назвали "гайдамакою" й не обвинувачували його в "гайдамацтві" - свідчить переконливо, що національний характер Коліївщини і всієї Гайдамаччини був уже тоді зовсім виразним і безсумнівним.

2. Записаний у судовому акті "Коденської Книги" згаданий закид польського судді підсудному українцеві, що той, мабуть, таки брав участь у Коліївському повстанні й тоді "зарізав не одного, а може й сто "ляхів", є мимовільним признанням тогочасного поляка прямо легендарної відваги українських повстанців-коліїв: польський суддя вважає, що український повстанець, який мав тільки ножа, а шаблю і кріс мусів здобути собі на ворогові, один міг "зарізати може й сто" польських шляхтичів, з яких кожний мав шаблю при боці і кріс, і часто ще й охоронний бляшаний панцер, та ще й зумів залишитися живим тільки з одною близною на грудях від "ста" польських шабель!

3. У кримінальних справах "Коденської Книги" величезну більшість становлять не-українці: москалі, дезертири з російської армії і старовіри "пилипони", поляки й жиди, хоч відсоток того не-українського елементу становив тоді 10-20% усього населення Правобережної України. До того ж, коли у випадку українських селян вистачало найменше підозріння, щоб "винного" арештувати й передати на тортури польських слідчих катів, то у випадку поляків, москалів і жидів арештовано й суджено тільки того, кого або зловлено на гарячому, або проти кого були переконливі докази його вини. Значить, кадри кримінальних злочинців на Правобережній Україні в тому часі становили в основному не-українці: москалі, польські шляхтичі та жиди.

4. Поданий при кінці "Коденської Книги" урядовий судовий реєстр екзекуцій у Кодні, де на протязі одного року, від половини 1769 до половини 1770 рр., більше як 300 жертв польського "правосуддя" покарано різними родами смертної кари - вішання, стинання голови топором, саджання на паль, розривання живої людини колесом, - являється історичним документом особливої жорстокости та кровожадности польської шляхти. Ці екзекуції проводжено польськими судами вже по повній ліквідації коліївського повстання. Якими ж жорстокими і як масовими мусіли, отже, бути екзекуції, проводжені польськими "судами" в часі повстання, в періоді другої половини 1768 і першої половини 1769 років?

5. Вжита в судових протоколах "Коденської Книги" кілька разів назва "Коліївщина" й "колії" (ст. 4, 5, 371, 372) переконує, що назву "колії" і "Коліївщина" було дано гайдамацькому повстанню 1768-69 рр. вже в періоді самого повстання, можливо, що й самими організаторами повстання.

А тепер кілька слів про суть справ, охоплених тією збіркою судових протоколів.

Із кількох справ "Коденської Книги", що дійсно заторкають Коліївщину й відносяться до котрогось із дійсних його учасників, цікаві, насамперед, зізнання (на жаль - навіть не ціла сторінка) Івана Ботвиненка (ст. 19, на рукописі ст. 12) що був у повстанському загоні отамана Неживого. Роджений на Лівобережжі, а згодом осілий на Правобережжі, Ботвиненко оповідає, як на самому почаку повстання до його села Сегединець прийшов повстанський отаман Неживий, скликав селян і прочитав їм якісь відозви, закликаючи всіх приєднуватися до повстання під проводом Залізняка. Це доказує, що починаючи повстання, його організатори видали були якісь відозви до українського народу, та засвідчує, що отаман Неживий був сам людиною грамотною. Ботвиненко, який відгукнувся на заклик і приєднався до Неживого, оповідає далі, як отаман Неживий, довідавшись, що на Тарасівку напали якісь розбишаки, які грабують селян, пішов спішно із своїм відділом туди і змусив грабіжників віддати селянам все забране в них майно.

У протоколі допитів селян із Погребища (ст. 279, на оригіналі ст. 432-433) обвинувачених у тому, що "брали участь у гайдамацтві", бо... були всі присутніми на весіллю коліївського отамана Микитки з "вихрещеною на руську віру" шляхтянкою, записано дуже цікаве свідчення: "Питана громада, хто з них казав іншим, що вже не будемо робити панщини, бо ляхів не буде. Відповідає громада, що з нас ніхто не казав, але ми з уст гайдамаків чули, що панщини робити не будете, жито і всяке збіжжя збирайте й сіно косіть собі на потребу".

Подібне записано теж у зізнаннях громади Литвинівської (ст. 372, ориг. ст. 576): "Хто казав, щоб панщини не робити? Відповідь: Прийшовши із Житник від козаків, названий Василь (Дубний) казав людям, щоб панщини не робили: як землі далеко до неба, так ляхам до нас!"

Знаменне, що в обидвох цих свідченнях про проголошення повстанцями знесення панщини не говориться про "панів", але виразно про "ляхів".

Із коротеньких нотаток про присуди частині суджених виходить, що супроти тих, участь яких у Коліївщині була для суддів безсумнівна, стосовано особливо жорстокі роди смертних екзекуцій. Так, напр., українського шляхтича Миколу Чоповського, що був у загоні Неживого й Шелеста, а в Каневі заколов на смерть трьох польських жовнірів, посаджено на паль, (ст. 309, оригінал ст. 482); отамана Савку Плиханенка (там же) колесовано; запорожців Левка Малого і Клима Білого (ст. 309, оригінал ст. 483) та повстанських отаманів Степана Головацького й Михайла Бондаренка (ст. 350, ор. ст. 539 і 540) четвертовано. Так само четвертовано селянина Гладенка за те, що відвів до коліїв польського шляхтича, (ст. 308, ор. ст. 483). Для видання присуду смерти вистачало будь-яка причетність підсудного до коліївського повстання. Так у "Реєстрі 23 гайдамаків з вироками про них, 26-го січня 1770" (ст. 290-291, на оригіналі стор. 447) знаходимо між іншими:

"Мартин Вернигора, із Млієва Смілянського, їздив возом із Залізняковими гаймаками. Кара смерти".

"Василь Ворченко прийшов із Виногородки до Козацької Долини, звідки пішов із відділом ватажка Ремези до Водяник, Кобилячки й Папужинець, приграючи їм на бандурі. Кара смерти".

"Хведір Семерій: робив стрільний порох для коліїв. Кара смерти".

Із приміток до реєстру в'язнів у Кодні з червня 1769 р. (ст. 307-312, оригінал ст. 431-484) про те, що із 62 в'язнів 12 "померло в ямі" перед присудом виходить, що при переслухуванні стосовано такі жорстокі методи тортур, що яка четвертина в'язнів від них вмирала в ямі, в якій держано в'язнів, не доживши до видання присуду в їхній справі.

На сторінці 311 (на оригіналі 484) Під числом 54 стрічаємо коротеньку, але дуже цікаву замітку про справу польського шляхтича Лозінського, паволоцького писаря, який вихваляв надзвичайну лицарську відвагу коліїв, що не боялися ніякої зброї, ні куль. Він сам мав бачити, як москалі прив'язали одного полоненото колія до стовпа, щоб його розстріляти, "але його кулі не бралися" - каже той поляк. Дуже важливе свідчення про звірства, поповнені на повстанцях москалями, знаходимо на ст. 120 (оригінал ст. 179-180) в зізнаннях шляхтича Яна Градовського, богуславського скарбового писаря. Московський військовий загін під командою князя Баратова спільно з польськими військовими загонами в боях у Білоцерківщині розбив повстанський відділ отамана Бандурки, силою ок. 300 коліїв. Тих, що попали в полон, - зізнає Градовський - казав князь Баратов держати у спеціяльно викопаній ямі, доручив скликати довколишніх попів, шляхту й селян і на їх очах на наказ московського військового старшини, князя Баратова, всіх полонених українських повстанців випроваджено з ями й уставлено над ямою, а тоді московські солдати стріляли по них доти, поки всі вони не попадали в яму. Постріляних москалі засипали землею, хоч із ями неслися зойки живих іще жертв московського звірства.

На сторінках 323-331 (оригінал ст. 501-513) записані широкі зізнання 14 польських жовнірів із їх комендантом Камінським, обвинувачених у тому, що, будучи висланими проти гайдамаків, вони при зустрічі з відділом гайдамаків кинулись усі в переполосі до втечі, у висліді чого чотирьох польських жовнірів згинуло, а кількох було ранених. Зізнання цікаві тим, що ледве чи котрийсь із українських сатириків потрапив би так барвисто змалювати чванькуватість і полохливість тодішніх польських шляхтичів, жовнірів польської армії. Зустрівши гайдамаків, - оповідає комендант тієї польської військової частини, - поляки відважно, "по жолнєрськи" протиставилися їм і... поховалися всі по хатах. А як гайдамаки почали атакувати хати, підкладаючи під них вогонь, поляки повискакували з хат на коні і знову стали до бою... спинившись, тікаючи, аж за мостом річки, яких сім кілометрів за селом. Але гайдамаки далі гналися, тож поляки знову "стали до бою" і... користаючи з вечірнього сумерку погнали щосили до замку, а другі, зіскочивши чи впавши з коня, поховалися у високих придорожних бур'янах. Один з них зізнає, що тікаючи побачив свого капраля, який випереджував його і спитав капраля, чому той не стає до бою з гайдамаками. "Мені кінь сполошився й я не можу його спинити" - відповів пан капраль і пігнав у переполосі далі. Інший оповідає, як він став відважно до двобою з гайдамакою і відібрав йому ратище; але той гайдамака, тікаючи, побачив на землі спис іншого польського вояка, підняв його і ним зранив того польського вояка, що "гнався за ним", у... плечі. Один із переслухуваних жовнірів схоплює "бій" коротко: "хто з поляків мав доброго коня, той урятувався, а хто мав злого, той згинув". "Скільки разів ти вистрілив у гайдамаків із свого пістоля?" - питає слідчий одного із жовнірів. - "Ані разу" - відповідає той.

Справа Івана Шевця (ст. 65-68, оригінал ст. 91-95) заторкає питання освіти тогочасних українських селян. Швець узяв був у школі книжку для свого сина і вступив до корчми. Там побачив у нього книжку польський урядник, сказав, що Швець мусів її дістати в Києві, або в Переяславі, відібрав книжку, збив Шевця й закував, щоб відставити до тюрми. Та припадково вступив до корчми російський солдат. Довідавшись, чому Швець заарештований, збив поляка і розв'язав Шевця. Але потім поляк відшукав Шевця й відставив його до Кодни. Цей епізод свідчить, що українські селяни таки були тоді грамотними. Підтвердження цього стрічаємо в зізнаннях шляхтича Гошовського. Коли його батько, - зізнає Гошовський, - залишив його маленьким без опіки, ним заопікувався селянин Кравченко, який післав його до церковної школи, "де я, - каже Гошовський, - навчився руської граматики", а пізніше післав на науку ремесла. (стор. 156, оригінал ст. 224-225). Значить, при українських церквах були тоді школи, до яких українські селяни, не дивлячись на важке політичне й соціяльне поневолення, із власного почину посилали своїх дітей учитися "руської граматики", тобто читати й писати по-українськи.

Кількома наворотами згадується справа Василя Вишньовського, молодого хлопця, що був чурою в Максима Залізняка. На жаль, його зізнання в його власній справі (ст. 8, оригінал стор. 4) списані надто коротко - півсторінки рукопису - а через те надто баламутно. Він зізнає, що до Залізняка пристав зараз на початку й був із ним у Корсуні, Богуославі, Лисянці та в Умані, де, як сам зізнає, вбив одного поляка і п'ять жидів. Після московського нападу на табір під Уманню його і 26 інших полонених відставили москалі до Єлисавету, але там курінний отаман із Січі, Орлик, випросив його в москалів і пустив на волю. Після бурлакування до Бендер, Полтави тощо, він стрінув у Кременчуці на Зелені Свята 1770 року запорожця, який казав, що є рідним братом Залізняка і збирав охочих іти на Правобережжя "різати далі ляхів". Із тим відділом, про який - кажеться у протоколі - Вишньовський раз зізнає, що мав сто чоловік, другий - що 1.000, а третій - що 400, він подався до лісів у районі Чути, але скоро відлучився й пішов до Гранова до родичів, де його поляки заарештували. З такого надиво скупого протоколу можна лише довідатися, що ще й, у 1770 році діяли якісь загони коліїв. Інтригуючою є згадка про отамана загону із 1770 року, який "назвав себе рідним братом Залізняка": але ніякого вияснення, чи це був дійсно брат Максима Залізняка, та яке ім'я і прізвище він мав, у зізнаннях Вишньовського немає.

Широкі детальні протоколи справи попа Івана Старжевського (ст. 14-15, 70-75, 85-93, 227 і 357, а на оригіналі ст. 8-9, 98-108, 122-133, 350 і 553, разом 15 сторінок друку а 23 сторінки оригіналу-рукопису), обвинуваченого у співучасті в убивстві уніятського священика Миколи Фалінковського і його сина, кидають світло на обставини, в яких в часі Коліївщини згинуло й кільканадцять уніятських священиків. Випадок стосується громади Смілянська Завадівка в Корсуні. Згідно із зізнаннями судженого попа Старжевського та сина священика Фалінковського, що виступав як обвинувач, у 1767 році (власне: 1767, а не в 1768!) тодішній парох Завадівки о. Фалінковський повернувся з цілою громадою на православ'я. Але громада не була з нього задоволена, невідомо чому, й вислала делегацію до православного архиєрея в Переяславі, яка привезла попа Старжевського як нового пароха на місце Фалінковського, тоді теж православного попа. Але піп Фалінковський відмовився передати парохію і заявив громаді, що він вертається назад на унію й церкву забирає для себе. Старжевський замешкав в одного з селян і, тому що пропонований уніятський священик Фалінковський не допускав його до церкви, Старжевський хрестив дітей ночами у своїй хаті, а померших хоронив на світанку по селянських подвір'ях. Одного дня в 1767 р. - зізнає син убитого священика Фалінковського, - громада зажадала у Фалінковського ключі від церкви, а коли той відмовився і на його доручення його старший син із стрільбою в руках побив і прогнав селян, їх зібралося більше, виломали двері в церкві і сказали, що це буде їх церква. Після цього старший син о. Фалінковського із стрільбою в руках дігнав за селом попа Старжевського, збив його, обстриг і сказав, щоб він більше в селі не показувався, бо буде вбитий і забрав при тому у нього хутро.

Коли влітку слідуючого року почалася Коліївщина, громада з попом Старжевським знову зажадала в о. Фалінковського передати їм церкву, а коли той поновно, разом із своїм сином, спротивився тому, штовхаючи селян, люди збили обидвох і відставили до тодішньої квартири Залізняка в Корсуні, де о. Фалінковський і його син згинули з рук гайдамаків. Молодший син убитого зізнає як обвинувачувач, що його батька вбив обухом по голові сам Залізняк, зазначуючи, однак, що він того не бачив, а тільки чув таке. Але Старжевський зізнає, що він був якраз у Залізняка з поклоном, як привели зловленого о. Фалінковського. Залізняк, - зізнає Старжевський, - питався, чи були в селі колії, чи не робили кому із селян якої кривди і сказав, що "ніякої вам кривди робити я не дозволю". А коли ввели о. Фалінковського і сказали, що це зловлений уніятський священик із Завадівки, Залізняк сказав "відведіть того уніята й посадіть на худобу". А старшого сина о. Фалінковського, зловленого разом з ним, розстріляли колії за те, що він зразу пристав був до них, а потім утік до поляків. Коли його з батьком привели до квартири Залізняка, колії пізнали його і як зрадника розстріляли, а разом з ним вбили теж його батька, о. Фалінковського.

Про себе самого оповідає Старжевський, що він був уніятським священиком і як у 1767 році почалася акція повороту на православ'я, він пішов до "офіціяла українського" ксьондза Мокршицького за порадою, як йому вдержатися в парафії. Той, тільки довідавшись, що він із "ключа Мошанського", вигукнув, що Старжевський мусить бути схизматик і казав відставити його до тюрми в Богуславі, де його збито й держано доти, доки в'язні не скористали раз із нагоди, що сторожа була дуже п'яна, і втекли з тюрми. Лякаючись відповідальности за втечу з тюрми, він пішов до Переяслава й там перейшов на православного священика.

На цьому широко у протоколах судової "Коденськоі Книги" представленому прикладі бачимо, що трагічні випадки кільканадцяти замордованих уніятських священиків були вислідом трагічного розладдя в українській Церкві на Правобережній Україні вже перед Коліївщиною, коли священики по кілька разів переходили з унії на православіє, а з православія на унію, і воєнні події Коліївщини були лише нагодою для проведення порахунків парохіян із їх власним парохом, чи самих священиків між собою; сама Коліївщина до цього не має ніякого відношення.

В обвинуваченнях багатьох суджених українських селян за участь у Коліївщині можна то тут, то там виловити якусь інформацію такого роду: "Ігнат Щербина. Брав участь у загоні отамана Паралюша, що опісля злучився із загоном отамана Панасенка, у винищуванні польської шляхти в Цибулівському лісі на Уманщині". "Андрій Головко. Брав участь у загоні отамана Бандурки". "М. Казин. Участь у загоні Залізнякового отамана Івана Чорного". "Юхименко. Пристав до Швачки, що побував у Василькові, Гребінках, Хвастові". Але арештовані припадково, вже по повній ліквідації повстання, в'язні звичайно рішуче заперечують обвинувачення, й тому ніяких конкретніших інформацій щодо Коліївщини в дуже скупих протоколах їхніх справ немає.

Такою є ота голосна "Коденська Книга". Зовсім не те, чого сподівається той, хто вперше з нею зустрічається, заінтригований її назвою "Коденська" (протоколи суду в Кодні). А все ж таки цікавого матеріялу для всестороннього насвітлення відносин на Наддіпрянській Україні в періоді Коліївщини в цій збірці оригінальних документів чимало.

Документарну вартість має збережений у Коденській книзі реєстр екзекуцій жертв польського військового суду в Кодні за один рік, від половини 1769 до половини 1770. В ньому зареєстровано: "11 липня 1769: 59 постинані. - 13 липня: 61 постинані. 11 серпня: 2 постинані. - 25 серпня: 4 постинані. - 15 вересня: 18 постинані. - 16 вересня: 4 постинані. - 16 вересня: Василь Паламаренко живим четвертований. - 18 вересня: 1 засуджений на смерть помер перед екзекуцією. - 4 жовтня: 7 постинано. - 23 жовтня: 9 постинані. - 8 листопада: 6 постинані. - 14 листопада: 3 постинані. - 21 листопада: 3 постинані. - 29 листопада: 2 постинані. - 18 грудня: 15 постинані. - 2 січня 1770: 3 постинані. - 19 січня: 7 постинані. - 27 січня: 23 постинані. - 15 березня: Марта Вихрестка стята. - 23 травня: 1 стятий. - 1 липня: 1 стятий - 10 липня 1 живим четвертований. - 16 липня: Осип Дяк Митинський здерто два паси, а тоді живим четвертовано. - 18 липня: 8 постинані. - 1 серпня 51 постинані".

Оцей офіційний, мабуть неповний, судовий реєстр екзекуцій, який подає кругло 300 виконаних смертних присудів за один рік після остаточного придавлення повстання, залишається назавжди переконливим доказом звірської жорстокости й садистичної кровожадности тодішнього польського суспільства, польських суддів і навіть польського короля. Окресленням "постинано" і "стято" ("сьцєнто") зазначено спосіб екзекуції, при якому жертву кладено зв'язаним на дошку над викопаною ямою, кат відрубував сокирою голову, яка падала в яму, а тоді тручав у яму й тіло, роблячи місце наступній жертві. Екзекуції були завжди прилюдними і, як подають сучасники, польські шляхтянки з насолодою придивлялися тим екзекуціям. Польському королеві пересилано звіт з виконаних екзекуцій.448

А Кодна, хоч може й найкривавіша, була тільки одною із багатьох місцевостей на Правобережній Україні, де шляхетсько-польські "носії культури", католики, переводили такі суди й екзекуції над українськими жертвами.

9. Коліївщина й інші революційні рухи другої половини 18-го століття

При порівнюванні Коліївщини з повстаннями й революціями інших народів у другій половині 18-го століття треба насамперед підкреслити, що часово Коліївщина випередила їх усіх: американська революція почалась в 1773 році, отже п'ять років пізніше, як Коліївщина; французька велика революція почалась в 1789 р., двадцять-один років після Коліївщини, а польське повстання Косцюшка в 1795 р., більше як чверть століття після Коліївщини. А тому про ніякий вплив цих трьох революційних рухів на Коліївщину під будьяким оглядом не може бути мови.

Ніякого пов'язання ні впливу на Коліївщину не мали й селянські повстання в центральній і західній Европі. По-перше тому, що часово їх розділяють цілі віки: селянські війни в Німеччині пройшли ціле століття перед Коліївщиною, а селянські повстання у Франції, відомі під назвою "жакері", більше як два століття перед Коліївщиною. Головне ж, що і причини виникнення, і цілі були в обох випадках зовсім інші: там - у Німеччині, Франції, Швайцарії - це був бунт економічно визискуваного селянства у февдальному ладі власної держави і тому ті рухи мали виключно соціяльний характер; а Коліївщина була національним повстанням українського народу проти польських окупангів за привернення національно-державної самостійности і соціяльно-економічний момент був тільки одним із складових моментів причин і цілей повстання. Тому й зв'язування Коліївщини совєтськими істориками з "селянськими рухами" тогочасної Европи є протинауковим нагинанням історичної правди для потреб совєтсько-комуністичної пропаганди. Ніяких "селянських рухів" у Европі у час, чи напередодні Коліївщини не було.

Чим же були по суті три згадані революції останнього чверть століття 18-го століття: американська, французька, польська і як представляється Коліївщина в порівнанню з ними?

Американська революція виросла з протесту 13 тогочасних англійських колоній у північній Америці проти економічного визиску їх Англією. Її початком вважається насильне викинення в море американськими колоністами в Бостоні 1773 року транспорту чаю, привезеното компанією англійського монополю, на знак протесту проти наложених урядом Англії на колонії податків і мит на користь Англії. Перший Континентальний Конгрес, що відбувся у Філядельфії в 1774 р. у зв'язку з поглибленням конфлікту, видвигнув тільки вимогу економічної автономії колоній. І навіть коли конфлікт прибрав форми збройної боротьби і Другий Континентальний Конгрес в 1775 р. постановив "відперти насилля силою" ("To meet force by force") і призначив ген. Вашінгтона головним Командантом збройних сил збунтованих колоній, то й тоді американські "бунтарі" залишалися при вимогах економічної автономії колоній в складі англійської імперії. "Американська революція почалась як спір, на який ніхто із відомих американців крім, може, Самюела Адамса, не дивився як на революцію, яка може довести до незалежности" - стверджує американський історик.449 І ще й 25 серпня 1775 Джеферсон, пізніше автор Деклярації Незалежности, писав: "Дивлячись прихильно на примирення з Великою Британією, я б волів бути в залежності від Англії з задовільно унормованим ладом, аніж від якоїсь іншої держави, або взагалі від ніякої".450

Переломовим моментом була поява в 1776 р. книжки "Common Sense" ("На здоровий розум") що її написав і видав Томас Пейн (Thomas Paine) новоприбулий емігрант з Англії. В ній автор підніс погляд, що американські колонії мають право не тільки на економічну автономію, але й на повну державну незалежність від Англії. Розгар боротьби зробив цю думку дуже популярною серед американських "бунтарів" і врешті 4 липня 1776 проголошено 13 англійських колоній в північній Америці окремою, самостійною державою з демократичним ладом, спертим на принципі волі й рівности всіх людей.

Про виникнення Великої Французької Революції пише її історик і аналітик: "Безпосередних причин французької революції 1789 р. треба шукати не в економічній нужді селянства і не в політичному незадоволенні середньої кляси, але в реакційних змаганнях французької аристократії". "Революцію почала в 1787 і 1788 аристократія в цілі оборони своїх маєткових і політичних привілеїв, що були загрожені новою політикою реформ Бурбонської монархії".451

Але в розгарі боротьби видвигнено й питання "третього стану". Грунт для цього був підготований писаннями Русса, Вольтера й інших політичних мислителів, які видвигали ідеї волі й рівіности всіх людей, ідеї, які якраз тоді законом поставлено в основу конституції новоповсталої американської республіки. Тому в липневих демонстранціях 1789 р. в Парижі взяли участь й члени "третього стану" і здобуття тюрми в Бастилії стало початком дійсної революції. У висліді такого ходу подій французький парлямент 26 серпня 1789 р. ухвалив "Права Людини" проголошуючи, що "Люди родяться і вмирають вільними і рівними супроти права" і перетворив абсолютну монархію на конституційну монархію. Такі докорінні зміни внесли замішання і в 1791 король Людовик ХVІ тікає з Франції, але його ловлять на кордоні і ставлять перед суд. Зразу його обвинувачено у втечі з Франції й нараженні цим на чужу інтервенцію, а врешті у "злочині, що був королем". 21 січня 1793 йому стято гілотиною голову, а Францію проголошено республікою. Боротьба за владу між партіями й окремими політиками викликала криваві розправи й масові масакри, в яких десятки тисяч французів згинуло на гілотині з рук інших французів, а між ними й чимало керівників революції, як от Робесп'єр, Дантон і багато інших. Кінець кривавій революції поклав Наполеон, який опинившись на верху мілітарної сили, проголосив себе в 1799 р. "першим конзулем", а п'ять років пізніше "імператором французького народу".

Все ж, видвигнені в ході революції у Франції ідеї волі і рівности всіх людей перемогли, закріпилися законами, а війни Наполеона рознесли їх по всій Европі.

Польське "повстання" Косцюшка в 1794 р. попередила "Конституція 3-го мая". Політично-моральне розладдя й анархія, які ми коротко представили в огляді стану Польщі в 18-тім століттю, доходили до вершка. Розгнуздана шляхта чванилася своєю сваволею й беззаконням, король був безсилий, польський парлямент затвердив забрання частин Польщі Росією, Австрією й Прусією в 1772 р. ("Перший розбір Польщі"). Та все ж знайшлася горстка розумних і ідейних одиниць серед поляків, які бачили дійсність і пробували рятувати Польщу від загибелі. Вони виготовили проєкт нової конституції, який зберігав далі шляхетсько-панщизняний лад, але ограничував сваволю шляхти, скріплював владу уряду й армію. 3 травня 1791 р. малою більшістю голосів польський сойм схвалив це як "Конституцію 3-го мая 1791". Але спротив самих поляків проти неї був дуже сильний. Їх піддержала Росія й Прусія, які "йдучи на поміч" окупували великі простори Польщі й приєднали їх до своєї держави. Польський сойм в 1793 р. затвердив той "другий розбір Польщі", а польський уряд і король заборонив польській армії, яка під командою Понятовського й Косцюшка мала 65 тисяч вояків, протиставитись тому "розборові Польщі". Щойно коли вслід за забранням частини Польщі Росія поставила вимогу зменшення польської армії в Польщі (яка по двох "розборах" все ще мала 5 мільйонів, на 95% польського населення), із 65 на 5 тисяч, гурток польських патріотів спротивився. На їх заклик генерал Косцюшко, герой американської війни, обняв командування армії і почалось "повстання". Косцюшко проголосив мобілізацію в Польщі і заклик до повстання на теренах, що опинилися вже під Росією і Прусією, обіцяючи селянам, які пристануть до повстання, звільнення з панщини. Але відгук був неймовірно слабий: і на мобілізаційний декрет, і на заклик до повстання відгукнулося лише горстка. Загал польської шляхти і польських селян залишився байдужим, польські магнати поголовно коляборували з москалями і німцями, беручи за те платню так, що навіть шість польських католицьких єпископів були повішені польськими повстанцями за продажну співпрацю з ворогами. Польська армія під командуванням Косцюшка звела кілька боїв, але була переможена. Російська і пруська армія здобули Варшаву і в 1795 році розділено решту Польщі між Росією, Прусією й Австрією. Польща перестала існувати. Косцюшко попав до російського полону. Він погодився на московську пропозицію виїхати за кордон і ніколи більше не займатися польською справою й у 1796 р. був звільнений, виїхав до Швайцарії і там залишився аж до смерти в 1817 р.

Американська й французька революції, як бачимо, стали величними тому, що були успішними. Їхні величні ідеї волі і рівности зродилися щойно в ході збройної боротьби завдяки успіхам. Якщо б Франція замість помагати американським "бунтарям" була пішла на поміч Англії для здавлення американського "бунту", то й увесь той епізод історії Америки залишився б був тільки дрібним бунтом. І так само, якщо б негайна інтервенція на допомогу французькому королеві була здавила заворушення в Парижі в 1789 р., то й увесь той епізод ввійшов би був в історію як ще одне бурхливе заворушення й ніщо більше.

Коліївщина не досягла успіху, бо її вже в початках криваво здавили російські інтервенти з польськими займанцями. Але вона таки перевищає ті дві революції тим, що ідеї волі, рівности й справедливости були ясно поставлені як ціль повстання вже при самому початку Коліївщини і відразу ж впроваджувалися в життя. До того, це були ідеї піднесені цілим народом і піддержані цілим народом.

Польське "повстання" і "конституцію 3-го мая" важко й порівнювати до Коліївщини. Це ж і не було повстання, але спроба самостійної Польщі з 5-мільйоновим населенням протиставитись ворожим зазіханням. У тій спробі були проблиски патріотизму й героїзму - одиниць: загал поляків залишився байдужим. "Конституція 3-го мая" ніяких ідей волі й рівности не вносила, а навпаки, закріплювала й надалі відсталий шляхетсько-панщизняний лад. Тільки ж - наскільки Коліївщину чужі й свої знецінили, настільки поляки зуміли "повстання" Косцюшка і "Конституцію 3-го мая" позолотити, закриваючи сумну дійсність патетичними прикрасами патріотизму. Але, порівняймо хоча б двох керівників і героїв польського і українського повстань. Косцюшко, попавши в расійський полон, не зазнав там ніяких тортур і все таки морально заломався, прийняв помилування під умовою, що ніколи більше не буде за Польщу боротися і те своє приречення ворогові додержав до смерти, хоч у час воєн Наполеона поляки прохали його очолити знову боротьбу поляків з Наполеоном проти Росії. А Гонта, попавши в російський полон, жахливо знівечений московськими нагаями й тортурами польського ката, що з живого дер пояси шкіри, вислухавши присуд смерти з застосуванням нелюдяно жахливих тортур, з погордою - як свідчать поляки - відкинув пропозицію просити помилування, заявляючи: "Знаю, за що гину і не жалію!"