Воєнні операції весною 1651 р. Польський сойм із грудня 1650 р., нехтуючи Зборівську умову з Хмельницьким з минулого року, схвалив військовий набір на українську війну в силі: 36.000 війська — з коронних країв та 15.000 війська — з Литви.
Але насправді то ці цифри зросли до поважної бойової сили, подібно, як і в часах польської експансії на Московщину за часів Стефана Баторія. Разом із службою, джурами та обозовою обслугою число польського війська переходило 100.000 люда.
Хмельницький докладно знав про все, що діється в Польщі, то ж негайно почав укріплювати прикордонну смугу зброєю й людьми. Пограничні польські збройні сили під проводом гетьмана Каліновського рушили зараз же під Бар.
У відповідь на все те Хмельницький розіслав універсали, наказуючи мобілізацію (лютий 1651). Головна квартира гетьмана була в Білій Церкві і звідси виходили мобілізаційні накази на всю Україну. Цілком правильно Хмельницький передбачив, що поляки задумують висунути свою операційну базу якнайдалі на схід — вглиб українських земель, і тому рішив перевести зосередження українського війська можливо найдалі на захід; та наперід треба було витіснити збройні сили Каліновського. Зосередження українських військ почалося в половині травня 1651 р. в районі Гончарихи — Збаража і це гетьманове рішення заскочило поляків та вдаремнило їхній плян обсадити своїми військами район Старокостянтинова. З уваги на рішучу й несподівану акцію Хмельницького польський король Ян Казимир закинув свій первісний плян і почав збирати військо під Сокалем.
Щоб забезпечити собі безперебійний хід мобілізації й охоронити перехід військ до визначеного району зосередження, Хмельницький ще на кілька місяців перед тим забезпечив ті терени ослонювальними полками передньої сторожі. Вони, ці полки, мали такі завдання:
1. забезпечити кордони, устійнені Зборівським договором, від польських передових полків,
2. зв'язати противника дрібними боями і
3. провести розвідку про стан і силу польського війська.
Операції передньої сторожі повинні б тривати аж до часу повної концентрації й осягнення боездатности українського війська; це однак протягалося з причини пізнього приходу татарських кінних сил.
Передню сторожу становили вибрані полки під проводом таких досвідчених полководців, як Нечай, Богун, Ілляш Уманський, Пушкаренко, Глух, Криса й інші.
Полковник Нечай зі своїми брацлавцями, що оперували в районі горішнього Богу, зустрів сильну польську передову частину під проводом Каліновського.
Полк Каліновського складався з найкращих вояків німців, що перебули 30-річну війну й пішли на польську службу. Було це найдобірніше військо, яке в тому часі мала польська армія. Полк Каліновського налічував 12.000 німців, прекрасно озброєних і бездоганно забезпечених бойовим матеріялом.
В бою під Красним згинув полковник Нечай і це примусило брацлавців залишити зайняті місцевості. Каліновський просунувся в район Вінниці, Ямполя й Бару. Та в дальших боях із заслонними українськими полками Богуна, Глуха й полтавцями Пушкаренка Каліновський раз-у-раз зазнавав поважних втрат і остаточно був розбитий у бою під Липівцем, поміж Ямполем і Баром, де втратив більш половини війська, весь табор і всі гармати.
"Наступила страшна конфузія так, що пилявецьку перевищила" — записує польський сучасник (Мясковський).
І справді, Каліновський геть утратив свою боєздатність, не виконав завдання охорони, призначеного йому пляном Яна Казимира, та спішним маршем, відбиваючися по дорозі від українських бойових відділів, відійшов на південний захід. Остаточно пристанув на деякий час під Кам'янцем, де сподівався вільніше спочити й підсилити останки свого війська.
Та Хмельницький негайно вислав за ним полковників Джеджалия, Савича й Демка. Каліновський завернув тоді на північ і вирушив у сторону Сокаля, а Джеджалий залишився на місці; під Кам'янцем він простояв декілька днів і очистив район від розсіяних польських частин. Савич і Демко пішли за Каліновським, здігнали його над Серетом біля Копичинець та розбили. Поляки знову залишили табір і гармати, що їх дістали були від кам'янецької польської залоги, і здесятковані втекли "комуніком" на захід. Хмельницький очікував Каліновського під Тернополем, але не діждався його, бо той, побоюючися засідок, прямував бічними шляхами на Сокаль. Отак Хмельницький зліквідував польські заслонні прлки.
Багато уваги присвятив гетьман теж Волині, Підляшшю і Смоленщині, де треба було забезпечитися перед литовськими збройними силами та зв'язувати загонами війська Радзівіла.
Смоленські заслонні відділи були слабі; вони складалися головно з тамошніх селян-повстанців, незорганізованих, недостатньо озброєних і через те й невеликої бойової вартости. Реґулярне козацьке військо було нечисленне, всього около 4.000 козацької кінноти, 3.000 обозних людей, сім гармат і 6.000 татар. Проводив тим відділом полковник Тарасенко. Та не зважаючи на таку свою числову слабість, полк оперував з незвичайним успіхом, займаючи в бою Рославль, місцевість дуже важливу із стратегічного погляду.
Розставлені вздовж литовської границі козацькі полки в основному мали лише берегти визначених для себе районів і спостерігати, згідно з наказом, за можливими рухами литовського війська. Однак насправді то з обох сторін відбувалися часті наїзди. Козацькі полки були розділені так, що частина полку Ніжинського й Чернігівського охороняла кордон горішнього Дніпра й Лівобережжя. Виділені частини Київського полка під полковником Гаркушею стояли біля Бабич, а поліського полковника Павша в Норинську біля Овруча. Зрештою то ще організувалися різні льокальні районові повстання, як, напр., в Чорнобилі під проводом монаха, що звався Булавка Мозирянин. Повстанська група Булавки заходилася була навіть здобувати Мозир. Головно повстання поширювалося в доріччі Прип'яті. Повстанці організувалися під проводом "городових отаманів". Вони мали теж і інші завдання, як, напр., збирати "податок" на орду, по 12 золотих від хати. Люди давали "з великою охотою". Та самовільні акції повстанців по литовській стороні загострювали і так не дуже то приязні взаємини поміж Радзівілом і Хмельницьким. Врешті Радзівіл рішив таки зірвати свою сповидну збройну невтральність і отверто виступив проти України. Сіверський район ослонював Полтавським і Переяславським полком полковник Небаба, що мав чи не найважче завдання: в разі потреби зв'язати боями Радзівіла й недопустити до співдіяння литовських сил із коронними.
Оце коротко зазначене розташування заслонних сил і операції охоронних пограничних полків — із стратегічного погляду незвичайно цікаві й повчальні. Заслонювальна акція Хмельницького — це своєрідна ділянка його воєнного таланту. Студії над нею конечні, щоб мати повний образ метод воєнної техніки великого гетьмана. Та вони входять уже в обсяг воєнно-історичних студій над кампаніями Хмельницького і тут заторкнені лише в такій мірі, як це потрібне для зрозуміння цілости берестецького бою.
В березні, після декількох тижнів постою під Білою Церквою, де збиралися частково змобілізовані українські сили, Хмельницький звільна вирушив на захід.
Українське військо. Сили Хмельницького згідно із Зборівською умовою мали налічувати 40.000 реєстрових козаків з тим, що кожний з них мав ще одного кінного, приділеного до возів, і одного пішого козака. Отже разом було около 100.000 війська, переважно піхоти. Та бойову вартість представляли собою лише 40.000 козаків, бо джури не мали відповідного озброєння й вишколу. Були це головно селяни, що ставилися на поклик мобілізаційних універсалів гетьмана, озброєні сокирами, ціпами, косами й шаблями.
Як ми бачили вже з попереднього, то велика частина армії була розташована на північному й північно-західньому пограниччі, а ще поважне число війська гетьман залишив залогами на Україні по містах і оборонних замках. Насправді то докладного числа українського війська не знаємо, бо пливкого й незорганізованого повстанчого елементу ніяк не можна числово схопити.
Взагалі до всіх документарних даних про числовий стан військ XVII сторіччя треба підходити дуже критично. Усі мільйонові числа це фантазія, штучно створена, щоб звеличити переможця, чи теж з якихось інших тогочасних мотивів. Тому й числовий стан українських і польських військ вимагає ще глибоких студій на зразок таких же західніх студій над 30-річною війною, де теж сильно зредуковано всі тогочасні подавані цифри армій.
Щодо українських і польських збройних сил у берестецькій битві, то в тогочасних джерелах маємо дуже розбіжні дані.
Theatrum Europaeum (VII) подає число українських сил на близько 48.000 піхоти і трохи кінноти. Ці цифри дуже правдоподібні тим більше, що справді Хмельницький мав мало кінноти. До того всього ще й коні були слабі і в бою кінне військо воювало спішено. Навіть татарські коні були неособливі через пошесті, які в Україні й на Криму лютували саме минулого року, при чому багато коней вигинуло.
Перед самим боєм Хмельницький зробив перегляд війська; польські джерела подають його силу на: 90.000 піхоти, 12.000 кінноти, 100.000 неузброєної "черні", 100.000 татар із челяддю. Ці числа, очевидно, сильно перебільшені й виходять далеко поза мобілізаційну спроможність тодішньої України. Те саме стосується й числа татар, яких могло бути щонайбільше 20-30.000.
Крім бойових відділів і таборів, ішло ще з військом українське жіноцтво, оці "чарівниці", як їх називають польські тогочасні джерела. Воно сповняло обов'язки розвідувальниць, лікувальниць, займалося ладженням для війська страви тощо.
Недостача власної кінноти змусила Хмельницького найняти татарські відділи. Тогочасна тактика недозволяла йти в бій без кінноти. Тому не диво, що Хмельницький зволікав із боєм аж до приходу хана з цілою ордою, тогочасна воєнна тактика вимагала від кінноти вирішальних ударів в бою. Хоч до того легка татарська кіннота й не дуже то надавалася, то все ж таки її чинність, як рухливих малих відділів, була незаступна й неоціненна.
У війську Хмельницького був збір найкращих українських старшинських сил, вишколених і загартованих у давніших боях, постійних товаришів гетьмана від самих початків його воєнної діяльности.
Тheatrum Europaeum (VII, стор. 76) подає, що Хмельницький мав 16 полків, кожний в силі понад 3.000 люда, під проводом таких полковників: полки: чигиринський — Федір Якубович черкаський — Яцько Воронченко, канівський — Семен Савич, корсунський — Лукіян Мозиря, білоцерківський — Михайло Громик, уманський — Осип Глух, брацлавський — Іван Богун (Федорович), кальницький — Іван Хведоренко, київський — Антін Жданович, переяславський — Федір Лобода, кропивенський — Филон Джеджалий, прилуцький — Тиміш Носач, миргородський — Матвій Гладкий, полтавський — Мартин Пушкаренко, ніжинський — Прокіп Шумейко, чернігівський — Мартин Небаба.
Крім того маємо відомості ще про таких полковників: Маркевич, Грунька, Губ'яло, Дик, Хвацько, Стасенко, Криса і Виговський.
Козацький полк, подібно як зрештою в усіх тогочасних військах, був числово неозначеною одиницею й залежно від припливу повстанчих сил нараховував від кількох до кільканадцяти тисяч люда. Козацька піхота — це ядро тогочасної української армії. Вона, на диво тодішній воєнній тактиці, часто вирішувала бій і не уступала з поля нікому, за вийнятком сильного зосередженого удару важкої кінноти. Знамениті стрільці, витривалі на холод і голод, нестримні в наступі, непоборні в оборонному таборі, викликали подив сучасного їм світу.
В бою наступали лавами, змінюючи їх глибину залежно від бойових і місцевостевих обставин. В наступі на укріпленого ворога стосували зразково виконану своєрідну методу наступу, висипаючи довкола доосередні вали й "апроші". Ця практика, що нею козаки воювали здавна, завелася в Европі заледве під кінець 30-річної війни і звідси вона й прийшла опісля до Польщі під назвою "нідерляндської" тактики.
Українська кіннота, хоча з числового погляду все була слаба, виконувала свої завдання бездоганно. Нападала і вдаряла нагло, застосовувала скорі маневри й вела успішну розвідкову службу. Та саме через невелике число українського кінного війська Хмельницький, щоб перебороти труднощі розвідки й тактичних маневрів, мусів послуговуватися татарами.
Українська "гармата", себто артилерія, була під час Берестецького бою досить численна й мала знаменитих гармашів. Числовий стан артилерії налічував під Берестечком яких 115-132 гармати, в тому по 5-6 гармат на полк і 30 гармат гетьманської артилерії.
Гармати були різного калібру: від польових пушок до реґіментових (полкових) і важких гармат включно.
Порівняно до польської армії українське військо було на багато слабше. Поляки мали помітну перевагу в прекрасному й багатому озброєнні та в доброму вишколенні, головно чужоземних затяжних полків. Крім того поляки мали численну важку й півважку кінноту, що її в українському війську не було. Більша рухливість легкої української й татарської кінноти, така важлива в рухливому маневрі, не має вже великого значений в самому бою.
Зате польська кіннота була цілковито безсила в зустрічі віч-на-віч із козацькою піхотою, з її сильним мушкетним вогнем і рухливим отаборенням, як це саме було під Берестечком.
Єдину небезпеку для козацької піхоти представляли сильні згущені удари важкої кінноти, що їй у деяких умовах бою несила було протиставитися.
Польське військо. В половині травня король Ян Казимир наказав польському війську збиратися під Сокалем і туди стягнув усі сторожові полки, що досі перебували на українських землях.
До головного табору під Сокаль прибув і схвалений соймом компут в силі: 14,000 кінноти, 3.000 гусарів, 3.000 райтарів, 14.000 драґунів, численні окремі полки польських маґнатів і посполите рушення.
Крім цього вибраного війська, в таборі була ще челядь, а її треба рахувати втричі більше від числа війська, далі — численні панські хоругви й посполите рушення.
Разом під Сокалем зібралося величезне військо; його нараховують на 150.000 знаменито озброєних і вишколених вояків. Різні польські історики подають ще такі числа: Кубаля — 120.000, Ґолінський — 155.000 і 20.000 німців, Ґавронський — 140.000.
Пересічно треба рахувати около 150.000 бойового стану.
Польська шляхта вибиралася на війну з великими припасами всього добра і навіть найбідніший шляхтич мав із собою принайменше два вози, навантажені харчами, пашею й предметами щоденного вжитку. До цього треба ще додати: шатро, двох візників і бодай одного кінного джуру.
Згідно з даними Кубалі таборовий стан польського війська під Сокалем налічував пів мільйона возів і півтора мільйона коней. Однієї озброєної служби нараховує Кубаля на пів мільйона!
Згодом ще надійшли полки М. Потоцького, що перебував біля Володимира, а врешті — стягнулися й недобитки війська Каліновського. До табору Каліновський прибув 22-го травня, відбиваючися по дорозі від нападів дрібних козацьких і татарських загонів. Прибув "комуніком", себто без возів, табору й гармат, всього із 5 900 людьми, виснаженими недугами й воєнними трудами. І ця найкраща частина польського війська не знайшла в польському таборі належного прийняття.
"Старі леви, пострах Европи, мовчки клалися на солому й гинули без слова жалю, а Річпосполита, що їх найняла на свою оборону, не давала їм того, що мав кожний прошак при дорозі, кожна домашня тварина. І це були люди, що здобували Европу під Ґуставом Адольфом", — так описує історик Кубаля прийняття недобитків Каліновського в польському таборі.
27-ого травня король зробив перегляд війська. Ще не було прибуло посполите рушення, що збиралося помалу й неохоче.
В усіх тодішніх військах найважнішим родом зброї була кіннота. Польська кіннота була дуже сильна і своїм складом відповідала вповні тодішнім умовам бою.
Артилерія була дуже численна і включувала, крім полкових гармат, ще важкі "діла", що їх король наказав забрати з більших міст і замків: і так з Дубна поляки привезли під Сокаль 15 штук, із Замістя 19 штук і незнане ближче число з Бродів та Львова.
Як подає згаданий вже Й. Маєр, — уже під Берестечком наспіла в польський табір вістка, що німецький цісар присилає в допомогу королеві 7.000 німців. Вони в тому часі були вже під Краковом. Чи ця допомога дійшла на час і коли, — не відомо.
В польському таборі були всі визначні полководці, між іншими, генерал артилерії Пшиємський, генерал Говальд і полковник С. Чарнецький.
Похід польського війська. Тимчасом в укріпленому польському таборі почався голод і пошесні недуги. Шляхта, очікуючи Хмельницького, роз'їжджувала по знищеній околиці і, не маючи вже нічого путнього здобувати, стала нападати на польські шляхетські двори та замки, руйнуючи їх наче своїх ворогів. Скрізь в околиці Сокаля відбувалися постійно малі битви, здобування укріплених замків, "заїзди" на шляхетські двори тощо. В самому таборі часто громилися взаємно різні польські хоругви. Кривавим сутичкам і порахункам не було кінця.
Король ніяк не міг опанувати цього хаосу, бо хоч формально мав владу начального вождя, то супроти своєвільности визначних польських панів не міг виконувати її як-слід.
Ніхто з маґнатів не слухав його наказів і заряджень. Щодня відбувалися різні наради й віча, військо відгрожувалося, що покине табір і розійдеться по домах.
Врешті забракло грошей на виплату жалування (жолду). Щоб недопустити до повного занепаду дисципліни й розбиття цілої сили, король, змушений домаганнями шляхти, дозволив пограбувати польський монастир і костел в Сокалі, де, згідно з чутками, довколишня шляхта заховала свої скарби.
"Це за порядних вождів у війську нечувана річ", — оповідає в своїм щоденнику Осьвєнцім.
Та грабунок не дав бажаного висліду. Грошей багато не було. Шляхта, дорікаючи королеві й панам, погрожувала, а врешті таки одинцем почала роз'їздитися додому.
Причиною невдоволення й хаосу була в першій мірі нерішучість короля. Не маючи ніяких відомостей про Хмельницького, король не знав, що робити. Рішення мінялися щодня, залежно від зловлених "язиків" і прерізних чуток про Хмельницького.
Раз рішали йти вглиб України, то знову залишатися на місці і чекати гетьмана тут, або знову рішали рушити під Берестечко й там отаборитися. Словом, в таборі панувала розбіжність думок, а в слід за тим безмежний нелад і хаос.
Врешті, коли було підтверджено вістку, що Хмельницький стоїть уже під Вишнівцем, король на воєнній нараді рішив таки перенести табір під Берестечко.
Та заки почався похід війська на нове місце, король повисилав численні під'їзди в сторону козацького табору для розвідки, а головно, щоб знищити запілля козацького війська. Ті відділи мали руйнувати "вогнем і мечем" українські села і змусити повстанців, що були при Хмельницькім, повернутися додому для оборони дітей і жінок.
Та більшість під'їздів безслідно пропадала, а ті, що поверталися, приносили здебільша невірні й дуже суперечні вістки.
Мотиви за тим, щоб перенести польський табір з-під Сокаля під Берестечко, були такі:
Табір під Сокалем
1. Для величезного війська з численним табором терен був надто малий і з бойового погляду за тісний та для поляків непригожий;
2. Довгим постоєм занечищено околицю, і це викликало серед війська пошесті;
3. Залишаючись у Сокалі, поляки віддавали Хмельницькому Волинь і Підляшшя, через що ставало можливим оточення польського табору з півночі козацькими полками та повстанцями з північно-західніх українських земель.
Табір під Берестечком
1. Поляки правильно міркували, що коли Хмельницький вирушив під Вишнівець, то лише з метою наступу, і тому вважали за доцільне скоріше зайняти стратегічні переправи на річці Стир під Берестечком.
2. Берестечко має поле бою, догідне для розгорнення польських сил, та догідні позиції, звернені до сходу. Для Хмельницького залишався вузький терен, оточений річкою й багнами.
3. Околиці Берестечка не були так дуже виснажені, як сокальські й давали змогу прожитку та паші польській збройній силі.
4. При можливому відвороті Хмельницького поляки матимуть коротший шлях в Україну, а українське військо теренову перепону — багнисту річку Ікву.
15-ого червня польський табір вирушив під Берестечко. Щоб улегшити переходи король поділив військо за новим західньо-европейським зразком на три "дивізії": Потоцького, Каліновського і королівську.
Військо поділялося на дев'ять великих полків кінних і один королівський, де й було зосереджено всю піхоту, драґунів, артилерію та ґвардії. Окремо угрупувалися панські, полки й хоругви. Табір рушив трьома шляхами. Правобічне крило від сторони українських військ становив полк короля; він виконував також численні розвідувальні під'їзди в сторону Вишнівця й Залозець.
Передня сторожа під проводом Конєцпольського в силі 4.000 кінноти вела розвідку в районі Дубна та обсадила переправи на Стирі. Та не зважаючи на докладне продумання цього флянкового маршу (визначено всім місця, черговість, шляхи походу, розділено табори тощо), зразу все пішло серед великого неладу. Оцих нових, "нечуваних досі" наказів короля ніхто й слухати не хотів; усе товпилося, щоб тільки не лишитися позаду. Супроти загрози козацьких наскоків ішли криваві бої за безпечніші місця й переправи. Із зразкового задуманого пляну походу не залишилося дослівно нічогісенько. Цілий цей шлях, яких 60-70 км, військо йшло п'ять днів, ще першого дня зробивши одну милю! Це було "добірне" військо, бо посполите рушення йшло окремо, як хто хотів, на одну милю позаду.
Особливо квиваві бої зводилися за переправи на Стирі в днях 20-22 червня. В таких обставинах переправа тривала два дні і король, боячися наскоку козаків, зупинився для охорони переправи дві милі понижче, — на південь від Берестечка під Щурівцями.
Похід польського війська затримували ще й різні вістки про рухи українського табору. Хмельницький навмисне розпускав чутки, що він нібито повертає в Україну, то знову рішає наступати. Поляки — залежно від цих поголосок — то самі рішали завертати, то знову рушити далі, аж під Дубно. Врешті через власну ж безвладність і нерішучість таки залишилися при своєму пляні й почали укріплюватися під Берестечком.
Така нерішучість і острах перед Хмельницьким привели до того, що деякі частини збунтувалися й завернули додому. Другого дня після приходу під Берестечко поляки, змилені вістками про відступ Хмельницького, рішили знову ж негайно таки піти під Дубно. І справді зараз же вранці третього дня перші полки кинули табір і відійшли в сторону нового місця постою. Та ледви пройшли одну милю, а вже прибули рештки передових відділів під проводом Я. Вишневецького. Самі ж передові відділи були в нівець розгромлені над Горинню козаками Богунового полку. Там Богун обсадив також переправи.
Стало ясно, що Хмельницький навмисне зволікав і маневрував, розпускаючи фальшиві вістки про себе, щоб звести польське військо під Дубно і знищити його на переправах через Ікву. Та зустріч польських передових відділів із полком Богуна вирішила справу.
Поляки спішно завернули під Берестечко і, сильно окопавшися, чекали приходу українського війська.
Похід українського війська. Якими шляхами й які марші виконував Хмельницький, мабуть, назавжди залишиться невиясненим. Тогочасні українські джерела про те не згадують. Поляки, що їм особливо важливим було розвідати, що робить Хмельницький; — не мають ніяких певних відомостей.
Гетьман умів майстерно окривати свої наміри, а військова дисципліна й послух його війська були такі сильні, що навіть зловлені поляками козацькі "язики" на важких муках давали лише очевидно вигадані й неправдиві вістки.
Із деяких зізнань і реляцій польських під'їздів можна встановити такі правдоподібні події.
Вже 28-ого травня Хмельницький стоїть полками поміж Зборовом, Озірною, Тернополем і Залізцями. Його військо нараховує 20.000 козаків і 15.000 татар. Головні сили забезпечені передніми і бічними сторожами, що ввійшли: далеко вглиб галицької й волинської земель.
В реляції від 29-ого травня натрапляємо на згадку, що польські роз'їзди постійно розбиває передова козацька сторожа — черкаський полк. Та його не можна ніяк знайти. Вдень він сидить у лісі й багнах, оперує ж вночі.
4-ого червня поляки дістали відомість, що Хмельницький перенісся з головними силами в район Зборова-Тернополя-Збаража та що його табір розбудований вшир і вздовж на півтори милі. При гетьмані є около 5 — 6.000 татар, здебільша без коней і без зброї, а головна квартира знаходиться в польських окопах Збаража. Хмельницький очікує тут хана, — що знаходиться ще на віддалі кількадесятьох миль від козацьких військ.
В тому районі Хмельницький розділив полки так зручно, що утворив декілька окремих таборів, віддалених один від одного на декілька миль. Самі козаки не знали, хто й де стоїть та яким числом війська розпоряджає Хмельницький. Час-до-часу гетьман пересував табори на інші місця й так розв'язував важливе питання про укриття своїх намірів, сили, а далі питання прохарчування людей і достави паші для коней. Це був незвичайно цікавий і, здається, єдиний в історії воєн спосіб правильного й повного забезпечення війська.
Таке розташування таборів ще більше вводило в непевність польські під'їзди. Вони ніколи не знали, чи стрічають цілий табір, чи його частину передову сторожу, а чи, може, якийсь відділ, що саме долучує до місця зосередження. Навіть зловлені "язики" не могли нічого певного сказати.
Табори були обставлені густими чатами до того ж іще не допускали близько до себе польських під'їздів.
Справді район обраний Хмельницьким був з кожного погляду вибраний знаменито. Заслонений від поляків багнами й лісами, що були непрохідні для величезного польського війська; сам він міг їх скоріше перейти своїми дрібнішими й не так дуже обвантаженими зайвим добром таборами. Місце було вибране так, що за два дні Хмельницький міг станути під Сокалем, під Берестечком, чи під Дубном, мав отже добрий вгляд у всі рухи польського війська.
Прецизна справність і рухливість українського війська стоїть у різькому контрасті з хаосом, що панував у польському таборі. Та, не зважаючи на те, Хмельницький не може використати для себе догідних моментів і боєм знищити польського війська підчас його переходу з Сокаля під Берестечко та підчас переправи через Стир. Хмельницькому бракувало кінноти, а хан ішов помалу, не поспішаючи. То супроти цього, хоча б поляки були тереново й організаційно в найгірших умовах, гетьман не міг рахувати на перемогу, не маючи основних для бою частин. Тому він, лише маневруючи вздовж волинського пограниччя, вводив поляків у непевність, змушував їх пересувати табір і чекав на татарську орду, щоб маючи уже бодай легку кінноту, дати полякам бій, заскочивши їх серед безладного руху.
Тимчасом орда йшла трьома групами. Головні сили, що становили дві третини всієї орди, йшли по середині, решта ж кінноти на правому й на лівому крилах. Денно орда проходила шість миль (45 км). Із наближенням орди до воєнного терену Хмельницький пересувається на північ, щоб охоронити татар від польських під'їздів, засідок та розвідки. Тому переходить таборами під Вишнівець, а за собою нищить переправи й греблі, куди могли б перейти польські відділи.
В суботу 8-ого червня під Ладижином хан приєднався до українського війська, а в понеділок, 10-ого червня козацька сторожа розбила дві польські хоругви, що були в під'їзді.
Польські вістки з 19-ого червня подають, що Хмельницький став уже табором на болотах під Вишнівцем. Тут військо спочивало декілька днів, а сам гетьман виїхав на той час із кількатисячним відділом добірних козаків у невідомому напрямі, правдоподібно, на особисту розвідку та для вивчення місцевости. Реляція 26-ого червня доносить, що Хмельницький стоїть головною квартирою під Колодним і звідси розіслав загони аж до річки Стиру.
Та вже 28-ого червня поляки довідуються, що Хмельницький знову завернув під Збараж і знищив за собою всі переправи. Польські джерела здогадуються, що причиною відступу мала бути, дрібна зрештою, невдача козацького загону під Оликою. Це викликало в польському таборі надію, що Хмельницький завертає вглиб України.
Отак гетьман, зручно маневруючи, чи то справді розкладаючи сили в різні райони, а чи, може, розпускаючи вигадані вістки, мав на меті втягнути польське військо на догідну для себе місцевість і покінчити боєм там, де йому самому було б найкорисніше, а саме — на такій місцевості, де польська важка кіннота не могла вповні виявити себе в бойовій акції.
Після Берестецького бою поляки здогадалися, про що йшлося гетьманові. Він хотів, — пише сучасник, — "втягнути нас у багна, болота, ліси й лози та розправитися по-зборівськи й по-пилявецьки різними фортелями".
Хмельницький хотів виграти час через те, що татарська кіннота спізнилася. Гетьман чекав на хана, чекав на внутрішній моральний розклад польского війська, може, ще й на наслідки викликаного козацькими емісарами повстання в Польщі (Костки-Напєрського й інших), а може, й на диверсію Москви або Туреччини.
До цього маневрування причинилася ще й постава самого хана. Вона була хитка й неясна. Та врешті, з приходом хана необхідно було покласти кінець ожиданню. Також і в козацьких таборах зростали пошесті й нищили військо. Ще 16-ого червня Хмельницький вислав в Україну 200 возів з недужими козаками. У винищених околицях зростав голод, а доплив харчів був невеликий, бо ж із перенесенням польського табору під Берестечко козацькі загони були змушені нищити Волинь, щоб позбавити польське військо харчів і паші. Тому козацькі загони заходять досить далеко поза Дубно, Почаїв і Острог, руйнують околиці й переводять мобілізацію Полісся. Повстанці приходять таборами з харчами, з добичею і з пашею.
А коні це була найбільша турбота гетьмана. Хмельницький мав подостатком справної козацької піхоти і тому приймав лише кінних і добре озброєних повстанців. Як зізнають бранці з повстанського полку — в польському таборі: "хто приходить піхотою, відсилають назад".
Врешті-решт коли Богун розгромлює польські передові полки, і поляки завертають назад під Берестечко, Хмельницький переходить через Козин і, форсуючи на дві переправи річку Пляшівку в півтора милі понижче польського обозу, стає на берестецьких полях, віч-на-віч проти сильно укріпленого польського війська.
Місце бою. Польське військо йшло з Сокаля вздовж річки Спасівки і річки Судилівки трьома шляхами; південним через Вигоду і Стремильче, середнім — почерез Фусів і Стоянів північним берегом річки Судилівки, та північним — почерез Любачівку понижче річки Липи.
Переправилися через річку Стир, стали під Берестечком на правому березі річки й окопали табір, що від тилу спирався на річку й місто, праворуч доходив до лісу, а ліворуч — до багон. Перед табором простягалася велика піскувата рівнина з невеличкими горбами. Рівнина припирала від півдня й від південного заходу до густого великого лісу, від півночі — до річки Стиру, а від північного сходу до річки Пляшківки. Ті річки плили серед глибоких і недоступних багон, порослих багонним чагарником. Від південного сходу місцевість була відкрита й лише з тієї сторони могли прийти козацькі сили.
Місце бою, де станув польський табір, було догідніше для поляків, ніж для Хмельницького. Рівнина була доволі широка для розгорнення польських сил, а заразом ліс і багна не дозволяли козакам на флянковий обхід. Щодалі то рівнина все більше звужувалася і в місці, де мав розгорнути своє військо Хмельницький, не було вже змоги використати всіх українських сил якслід.
Тактика Хмельницького зводилася в основному до того, що бій починався на крилах, і після фронтального наступу, виконаного силою піхоти й вогню, знаходив свою розв'язку знову на крилах: кіннота обходила їх і нищила олійність ворога, заходячи навіть на його тили.
На берестецькому терені ця давня українська тактика натрапляла на величезні перешкоди, а до того ще й не можна було якслід використати татарських сил, що мали за завдання виконувати флянкову акцію проти польського війська. Татарська й козацька кінноти були змушені оперувати вздовж польського фронту, бороненого сильним вогнем артилерії й піхоти.
Та все мінялося в разі, якщо б бій програли поляки. Тоді не маючи іншої дороги відступу, як лише повільну й важку переправу почерез Стир, були б вповні віддані в руки Хмельницького.
Поляки були свідомі цієї небезпеки і це викликало чималі суперечки в їх таборі. Були спротиви королівським наказам і ту небезпеку висовувано там тоді, як поважний арґумент за перенесенням табору в інше місце.
Українське військо прийшло з південного сходу й зайняло найвищі горби: 216 м, 228 м і 223 м. Терен давав змогу розгорнутися лише отабореній піхоті. Козацька й татарська кінноти правого українського крила, стиснуті піхотою й багном, не могли виконати якслід своєго завдання й почасти оперували в грузькому терені. Подібно й татарська кіннота лівого українського крила не могла маневрувати на польське праве крило й була змушена наступати майже фронтально на польські головні сили.
Таким чином місце бою було небезпечне для поляків і невигідне для українців. Недаром Хмельницький хотів відтягнути короля з-під Берестечка; та й більшість польських старшин теж не була вдоволена з обраного місця бою.
Але як ми вже бачили, обставини склалися так, що і українські і польські війська, хоч нерадо, але мусіли станути під Берестечком.
БІЙ (І фаза). Перші дрібні сутички передових козацьких і татарських кінних загонів, що їх вислав Хмельницький для розвідки, почалися в середу, 28-ого червня.
Підступаючи під польський табір, ті загони розбили відділ польської челяді, що вигнала коні на пашу на віддаль декількох кілометрів від табору, і так здобули для себе кілька тисяч коней.
Около полудня козацькі й татарські загони появилися перед польським табором. Проти них виїхали відділи польської кінноти, і між іншими також Я. Вишневецький. Ці відділи козаки розбили і під вечір герці припинилися.
Другого дня, в четвер, 29-ого червня билися передові козацькі й татарські полки. Польські кінні полки, що вийшли в поле під проводом великого коронного гетьмана М. Потоцького, не мали опертя об таборові шанці та через велику віддаль не могли користати з вогневої підтримки власної артилерії. Після довших сутичок бій розгорівся й закінчився кривавою невдачею для поляків. Татари вдарили на ліве польське крило й, обстрілювали його з луків, зайшовши від заду та відділили польську кінноту від табору. Наступ козаків на праве польське крило скінчився розгромом полку С. Чарнецького й гусарської хоругви Потоцького. З величезними втратами в людях і знатних старшинах поляки спішно завернули до табору. На цьому закінчився бій, бо українська кіннота не могла наступати своїми дрібними силами на укріплений табір.
Тогочасні польські реляції подають, що в цьому бою був присутній Хмельницький. Самі поляки не могли надивуватися тій скорості та справності, з якою козаки розгорнули свою кінноту й кинули її в бій.
Того ж дня переправилася через річку Пляшівку перша частина козацьких головних сил і частина табору.
Вислід вступного бою заповідав полякам невеселі вигляди на майбутнє. Все ж таки успіхи українського війська треба приписати в великій мірі місцевостевим умовинам. Порівняно невеликі числом воюючі відділи української й татарської кінноти мали змогу переводити акцію на крила польських полків.
Вночі відбувалися в обох таборах воєнні наради. Хмельницький рішив розпочати облогу польського табору, розраховуючи на малу витривалість поляків у бойових невигодах і на нелад серед війська й вищого польського проводу, про який був знамените поінформований. Томущо звечора і вночі цілий козацький табір і орда перейшли річку Пляшівку, можна було зайняти всі переправи і зі світанком стати в полі готовим до бою.
В польському таборі рішено почати головну битву зараз зранку, доки українське військо приготовиться до бою. До цього рішення змусила поляків акція козацьких відділів, що підійшли щільно під польський табір і недозволяли нікому з нього вийти. Коням, запертим в таборі, загрожував голод, а тоді стала б безсилою й кіннота — головний польський козир. Одночасно рішено станути новим тоді строєм, на західньо-европейський зразок, "в шахівницю", себто на переміну відділами піхоти, кінноти й артилерії.
Удосвіта, в п'ятницю 30-ого червня польське військо в силі 80.000 люда виступило перед табір. Решта, головно челядь, озброєна рушницями й к