Великий коронний гетьман Микола з Потока Потоцький, воєвода брацлавський, і польний гетьман Калиновський кілька тижнів виглядали запорозьких послів, котрі, відповідно до листів Хмельницького, мали їхати до короля Владислава. Але вони постерегли, що Хмельницький їх дурить, і, сподіваючись від нього якоїсь для себе несподіванки, зараз же зібрали з дозволу короля й усього сенату до п’ятдесяти тисяч польського платного й посполитого війська з багатьма знаменитими й високородними польськими панами. На козацьку Україну вони прибули 18 лютого, в п’ятницю, першої неділі Великого посту, хоча зима тоді була нестала й бездорожна, і розташували, дуже обтяжуючи цим людність, війська на кватирях. Гетьмани ж обрали собі резиденції: польний — у Корсуні, а великий — у Черкасах, оскільки поміж цими містами невелика, всього на шість миль, відстань.

Спинившись на Україні, гетьмани дуже здивувалися, що тут нічого не знали про замисли Хмельницького й не готувалися до оборони. Одначе вони урадили за краще шукати й гонити вітра в полі і виправити задля того водою й суходолом значні частини свого війська до Кодака, де сиділа досить числена платна передова сторожа Річі Посполитої. Для цього, за їхнім гетьманським наказом, козацький комісар, що був тоді на Україні замість гетьмана, послав військове розпорядження готуватися всім реєстровим козакам у невідомий похід. Тим часом, за велінням великого коронного гетьмана, з Києва до Черкас було спущено кількадесят байдаків та менших суден з достатнім провіантом; було там чимало й воєнних риштунків. Крім того, поставлено на переяславського полковника якогось поляка Адама Душинського, змістивши Кречовського, бо той добре ставився до Хмельницького і не тільки не виконав гетьманського письмового наказу арештувати Хмельницького (про це вже писалося), але ще й застеріг його, розголосивши той гетьманський лист. Все це діялося й готувалося протягом усього Великого посту і пізніше.

Після Великодня (того року це 2 квітня) обидва гетьмани, коронний і польний, з’їхалися з іншими знаменитими польськими панами в Черкасах. Стягли туди й реєстрових козаків і наказали черкаському полковникові Барабашеві та колишньому переяславському полковникові Кречовському, згідно зі своєю попередньою нарадою й ухвалою, посадити реєстрове козацтво на байдаки й спускатися з ним униз до Кодака.

Але гетьмани не вельми покладалися на козацьку зичливість, отож, перш ніж посадити їх у байдаки, відібрали присягу на вірність. Після того п’ять тисяч реєстрових 86 (виборних і військових) козаків з Барабашем, Кречовським та іншими своїми начальниками сіли, готові до війни, в байдаки, а до них, задля більшої певності, підсадили дві тисячі кращого польського війська — німецької піхоти. Звелено було їм пливти Дніпром, щоденно погоджуючись із військом, яке послано на Кодак суходолом. Його очолювали каштелян, гетьманський син і комісар український (були там й інші високородні пани), і виправили їх не дві, те пише Твардовський, а двадцять три тисячі. Щоб завжди мати узгоду з водним військом, їм наказано йти до Кодака, тримаючись Дніпрового берега, і, як тільки з’явиться Хмельницький, починати погоджені проти нього військові дії.

Обидва війська, польське й козацьке, рушили з Черкас у свій похід водою й землею на третьому тижні по Великодні, в п’ятницю 13 квітня , коли вже й кінська паша почала з’являтись. Але до цього їхнього починання недарма добре прикладається приказка: людське діло мислити, а боже — діяти. Бо ті війська, рушивши від Черкас водою й суходолом, одразу забули відданий їм гетьманський наказ тримати поміж себе щоденну узгоду й відправляли той похід, як кому заманеться. Гетьманський син з комісаром ішов із військом черепашою ступою, помалу й без поспіху, наче бажав подовжити в цьому світі своє існування, відтягуючи свій скін, що мав настати, і загибель. Вони йшли на Крилов (до якого від Черкас стільки-то миль числиться ) і на Жовту Воду (до якої від Крилова стількито українських миль має бути) і часто зупинялися, прогаюючись на попасах і тішачись тодішньою приємною для людського серця прохолодою та весняними розкошами. Барабаша ж із Кречовським дніпрові бистрини прудко й якнайшвидше несли донизу.

Отак через вину й непутящість комісара й гетьманенка водне військо, над сподіванки комісара й каштеляна, згаданими дніпровськими бистринами було знесено донизу і отже не могло спілкуватися й погоджуватися, як їм наказували коронні гетьмани, із тим військом, що йшло суходолом. Через це реєстрові козаки (захотів так Бог) дійшли згоди і дружби із супротивним собі військом Хмельницького, чого, мабуть, і самі хотіли. Але як то сталося, звістить нам детально наступний розділ.