Ще не так давно-десь із сто років тому - по дорогах України з настанням весни тяглися на південь валки чумаків. На всі боки лунали степом розлогі чумацькі пісні. В Україні існував цілий цикл чумацьких пісень.

Хто ж вони були за люди - чумаки?

З другої половини ХV і до кінця ХІХ століття в багатьох місцевостях України після хліборобства та скотарства одним з найпоширеніших занять селян було чумакування. У давнину поклади кам'яної солі в Україні були не відомі, тому по сіль їздили до Азовського та Чорного морів. Спочатку тих, що возили сіль називали "соленики", потім - чумаки.

З кінця XVIII століття на Азовське узбережжя, Дон, Волгу їздили по солену й сушену рибу. Окрім цих, чумаки стали перевозити за плату й інші товари: зерно, деревину тощо. Таким чином з торгового промислу чумакування переходить у торгово-візницький. Завдяки чумакуванню значна частина селянства втягувалась у торгівлю, що сприяло налагоджуванню зв'язків між різними, навіть найвіддаленішими місцевостями.

Чумаки були в кожному селі, наприклад на Звенигородщині були села, де майже кожен чумакував. Звенигородщина віддавна славилась фруктовими садами, а перші саджанці яблук та груш завезли саме чумаки. Завдяки їм і виноград розвели і такі сади позаводили, що прославились всюди

У повісті Шевченка "Наймичка" на садибі Якима Гирла бачимо, що садок засаджено різними породами яблунь, груш, слив, черешень, горіхів, вивезених з Криму ще його дідом-чумаком.

Чумацькі садиби мали дві брами: одну - з поля, другу - з села. На подвір'ї у чумака могло бути й дві комори, у них стояли засіки та кадуби на сіль. Багаті чумаки відкуповувались від панщини, мали наймитів на власному полі, а бідний чумак ледве зводив кінці з кінцями. Як у пісні співається:

Поїхав чумак у дорогу,
А чумачку лишив вдома:
Ані солі одробинки,
Ані хліба окришинки,
А в колисці дві дитинки,
Ні на єдній сорочинки.

Микола Костомаров писав: "Відображенням згаслого лицарства є в Малоросії чумак. Козака покликала до діяльності потреба народна, а чумака породило становище, суспільні потреби і народний дух.

Малороси скінчили своє войовниче покликання, настали інші часи. Шаблю замінила коса, гармату - плуг. Та чи могла Малоросія з такими широкими привільними степами вміщати в собі людей, які б мирно обробляли скромний куточок і не розлучалися далі найближчого струмка?

Чи міг малоруський народ розігравши таку гучно-трагічну роль, забути її враз? Природа любить поступовість. Через це, перш ніж козак обернувся в селянина, він став чумаком і бурлакою. Чумак за роботою - селянин, а за духом - козак. Чумак знаходить якусь славу в своїх мандрах. Разом з тим, що "пішли наші синочки грошей добувати", народна пісня говорить: "і слави заживати". Чи самий тільки інтерес рухає чумаком? Ні, з інтересом поєднується і щось інше: якийсь півсвідомий потяг до мандрів, пригод, товариського життя і самозвільнення від родинних зв'язків. Те саме, що вирізняло вдачу козака. Чумацьке візникування й досі схоже на войовничий похід їхніх предків".


Загалом чумацтво відігравало позитивну роль в економічному розвитку села: воно вносило нові прикмети в патріархальний побут, пожвавлювало торгівлю, зокрема привізними товарами.

Довга і важка дорога гартувала чумака морально і фізично. Недарма ж про них говорили: "То люди бувалі, сходили світа, багато бачили, багато знають". Більшу частину життя чумаки проводили в дорозі, тож нерідко і помирати доводилось на чужині. У дорогу брали такі харчі: сухарі, пшоно, сало, барило на воду та баклагу з горілкою. Обов'язково брали в дорогу півня, замість годинника.

Перед дорогою, а також повернувшись додому, готували обід, на який запрошували не тільки односельчан, а й гостей з сусідніх сіл. Старий чумак - батько, чи дід виносив з хати свячену воду, кропив нею воза та волів, потім брав сокиру і кидав наперед волів - вози мали пройти, не зачепивши її колесами. Виряджаючи чумака в дорогу, жінка й діти з плачем проводжали його за село.

У степу чумаки вибирали з-поміж себе отамана. Вгорі йому на шапку нашивали червону квітку. Отаман їхав верхи на коні, або ж у візку, запряженому конем. Усі гроші здавали йому, він вів рахунок, карбуючи на палиці. Слово отамана було для всіх законом, без нього навіть вози не мазали.

Одягався отаман у широку полотняну сорочку, оздоблену скромною вишивкою, в широкі штани (з восьми аршин полотна) на ремінному очкурі, до якого кріпився ніж "циганчук", постоли, або ж чоботи. За халявою чумак тримав ложку, люльку, молитовник від пропасниці. У холодну пору чумак носив свиту, або кожух, а шапку не скидав і влітку.

У чумаків було багато своїх звичаїв і повір'їв. Зустрівшись у дорозі з чужими чумаками, зупинялися, закурювали люльки, розпитували одне одного про життя буття, про новини. Між собою чумаки були дружні, допомагали один одному в біді. Зустріч на дорозі з жінкою віщувала недобре, тому жінки, побачивши чумаків здалека, ховалися. Проїжджаючи селами, чумаки давали гостинці дітям, хто не чумакував, тому давали солі і риби без грошей. Чумаки в більшості були грамотні, читали, грали в шахи (виготовляли їх з паличок), співали, мережали вози та ярма, розповідали казки.

Крім риби й солі чумаки привозили - різні подарунки рідним. Жінкам - крамної матерії на очіпок, хустки, намисто, чоловікам - пояси, штани, дітям - горішки. Для себе та на продаж привозили також ладан, гвоздику, родзинки, перець тощо. Згадаймо, як у Шевченка:

Везе Марко Катерині
Сукна дорогого
А батькові шитий пояс
Шовку червоного.
А наймичці на очіпок
Парчі золотої
І червону добру хустку
З білою габою.
А діточкам черевички
Фіг та винограду,
А всім вкупі-червоного
Вина з Цареграду
Відер з троє у барилі
І кав'яру з Дону -
Всього везе.