Опубліковано: Гай-Нижник П. Грошова (емісійна) політика уряду Української Держави // Фінанси України. – 2007. – №4 (137). – С.136–145.

З перебранням 29 квітня 1918 р. влади, перед П.Скоропадським та його урядом постало нелегке питання, де взяти кошти на виплату заробітньої платні, на організацію державної структури, яка б забезпечила адміністративне функціонування країни і збір податків, де взяти гроші на кредитування промислових об'єктів, які було зруйновано розрухою економіки та війною, і які вимагали фінансових асигнувань тощо. Незважаючи на те, що на терені країни перебувала "шаленна" маса грошових знаків (від 8 до 12 млрд. російських рублів, 532 500 українських кредитових білетів номіналом у 100 крб. на суму в 53 250 000 крб., випущена до обігу у квітні частина знаків Держскарбниці вартістю у 25 та 50 крб. та ще й завезені з окупаційними військами німецькі марки і австрійські крони), уряд держави з перших же днів своєї діяльності відчув катастрофічну нестачу у грошових знаках. Крім того, залишаючи у лютому 1918 р. Київ, більшовики, за словами керуючого Держбанком В.Ігнатовича на нараді банківських представників, вивезли кредитових білетів на суму у 20 млн. руб. та золотої монети за номінальною ціною у 1 млн. 700 тис. руб., а з українських банківських установ відсоткових паперів на біля 700 млн. рублів. Здавалося б, ці суми є порівняно невеликими, проте у стані в якому опинилася українська влада їхня вага значно зросла б, були б вони у її розпорядженні. Відсутність в країні торгівельно-промислового життя, транспортного сполучення, збіднілість кредитових інституцій тощо практично знищили грошовий обіг, що унеможливлювало відбудову зруйнованої економіки, яка вимагала широкого фінансового кредиту. Система податкових зборів була повністю дезорганізованою, а одже грошей до скарбниці держави за владарювання Центральної ради поступало вобмаль.

Гетьманський уряд застав країну і її господарче життя у повній руїні. По підприємствам, заводам і комунікаціям царувала суцільна заборгованість по зарплатні. Лише працівникам металургійних заводів на початок червня 1918 р. необхідно було негайно сплатити 65 млн. крб. Складність ситуації змальовує, наприклад, випадок з заборгованістю державної монополії палива (Монотоп) підприємствам Донбасу, яка вже на квітень 1918 р. (Скоропадський ще не був при владі) склала коло 192 млн. крб., а саме: борг підприємствам по постачанням, які все ж відбулися до 1 квітня у несплачених рахунках склав 33 млн. крб., за квітень же потреба у сплаті визначається у біля 30 млн. крб., приплатня по кінцевому розрахунку аж за серпень 1917 р. – 22 млн. крб., за вересень-грудень 1917 р. – 52 млн. крб. та доплата на поставлене у січні-березні 1918 р. за знов виробленими авансовими цінами склала ще 55 млн. крб. В свою чергу, Монотопу за постачання вугілля 99 млн. крб. були винні залізниці України та 44 млн. крб. залізниці Росії, металургійні заводи заборгували цій установі біля 50 млн. крб., а також значні суми державні заводи тощо. Тогочасний економічний оглядач з цього приводу зазначає: "Такий стан справи з монополією палива призвів до того, що підприємства не лише не мають запасних обертових капіталів, але й протягом декількох місяців вже не можуть робити розрахунок з робітниками, не говорячи вже про інші негайні зобов'язання. Крім того, обіговий капітал зробився недостатнім і потребує поповнення. Сплата палива вироблялася за авансовими цінами, що встановлені вже давно і значно відстали від собівартості палива за останній час більш ніж у два рази. Вироблення нових авансових цін йшло повільно, а затвердження їх затримувалося настільки сильно, що на дійсний час функціонують ще авансові ціни, затверджені у листопаді минулого [тобто 1917-го – П.Г.-Н.] року". Подібна ситуація знайома і сучасній Україні кінця 80-х - поч. 90-х рр. ХХ століття [1].

З свого боку, преставники об'єднаних організацій промисловців, торгівлі, фінансів та сільського господарства України ще за чотири дні до гетьманського перевороту (тобто 25 квітня 1918 р.) у складі об'єднаної делегації [2] представили урядові УНР декларацію, в якій висунули вимоги із своїм баченням вирішення проблеми господарчої руїни в країні. Здавалося б у цих вимогах і гетьманський уряд міг би виявити корисні шляхи до вирішення, власне, і проблем, які існували в країні на час перевороту й у фінансовій сфері. Втім, у декларації було занотовано лише бажаний провідними промисловцями стан фінансового питання, а не механізми його досягнення. Так, зокрема, у цій "ноті" зазначалося: "Намагаючись відновити нормальний обмін між містом та селом шляхом відродження і подальшого розвитку торгівлі, промисловості, транспорту і сільського господарства, уряд зможе усунути накопичення в селі грошових знаків, що знаходяться в дійсний час поза торгівельного та фінансового обігу і що лише надзвичайно обтяжують державний кредит. При відновленні товарообміну стане можливим не лише усунути всеможливих сурогатів грошових знаків та припинення подальшого випуску паперових грошей, але й вилучення з обігу значної долі паперово-грошового запасу, що неминуче призведе до падіння товарних цін і підвищення курсу монетної одиниці". Яким чином і шляхами досягнути цих результатів у декларації мовлено не було.

Подібну спробу цими колами було зроблено вже і за гетьманської влади на з'їзді Протофісу, який було скликано на 15-16 травня 1918 р. у Києві. У програмі, запропонованій делегатами з'їзду урядові, вказувалося, що аби змогли відновити свою роботу, наприклад, металургійні заводи, необхідні, між іншим: "в) найшвидше постачання банків грошовими знаками, відновлення діяльності приватних кредитових установ і впорядкування діяльності грошового оберту в к раїні, г) регістрація урядом всіх грошових претензій металургійних підприємств до колишньої влади; найшвидше врегулювання цього питання в цілому, д) надання урядом тимчасового короткотермінового кредиту окремим потребуючим металургійним підприємствам для сплати робітникам за матеріали і на підготовку для відновлення робіт". Як слушно зазначає сучасник тої пори з цього приводу, "вся ця резолюція може бути висловлена одним словом: "грошей". Грошей у вигляді субсидій, кредиту, сплати по претензіям до старої влади тощо. Цей же вереск "грошей" повторюється і в інших резолюціях". По закінченні з'їзду, 19 травня, голова Ради міністрів Ф.Лизогуб звернувся до делегатів з промовою, що була сповнена надії на успішну співпрацю уряду з представниками ділових кіл держави, яку закінчив словами: "Ми кличемо вас до об'єднання і творчої праці для утворення вільної, щасливої й міцної батьківщини – України". В сво ю чергу міністр торгу і промисловості С.М.Гутник щодо фінансової політики уряду заявив, що вважає недопустимою державну благочинність промисловості, але знайде для неї кредит на комерційних основах, причому золото, яке мали дати кредитори, "потече не в наші кишені, а оплодотворить життя всього українського народу". Проте подальші реалії життя показали, що закордонної "золотої" позичкової течії Україні в найближчий час не дочекатися (країни Четвертного блоку самі були у скрутному фінансовому становищі, держави Антанти взагалі відмовлялися співробітничати з Україною, яка де-юре стала союзницею їхніх ворогів після Берестейського договору), а державотворення вимагало коштів кожної доби. Альтернативи новій грошовій емісії не було.

Українське Міністерствово фінансів прагло провадити у фінансовій сфері т. зв. політику "дорогих грошей" (tight money policy), коли обмежується велике чи надзвичайне зростання грошової маси в країні. Вона характеризувалася економістами тієї епохи як нормальна, "коли кількість оборотних засобів внутрі країни відповідає дійсним вимогам її господарського обороту". Українська ж економіка, як, власне і вся державна структура адміністративного апарату, вимагали фінансових ін'єкцій (вливань) для свого відродження, грошей вимагало й робітництво, вони потребували капіталовкладень, а новостворюєма фінансова система України обертових коштів. Тому, вже 9 травня 1918 р. А.Ржепецький домігся затвердження Закону про розширення закону УНР від 30 березня про випуск знаків Державної скарбниці понад 100 млн. крб. ще на 400 млн. крб., довівши загальну суму емісійного права до 500 млн. крб. Дослідник українських фінансів Я.Зозуля згадував, що вихід цього закону став "несподіваним для всіх" і обумовлює його прийняття вимогою німців. Ми, проте, вважаємо, що хоча й при підготовці перевороту 29 квітня генерал П.Скоропадський змушений був 24 квітня підписати у резиденції Начальника штабу німецьких військ в Україні ген. Гренера висунуті йому окупаційною владою вимоги, серед яких у §7, зокрема, вимагалося від майбутнього гетьманського уряду дотримання умови, що "фінанси й валютне питання мають регулюватися на основі взаємного порозуміння", це ще не означало вимогу, а тим паче факту, його повної маріонеточності. Доконаний факт присутності на терені України німецько-австро-угорських військ логічно ставив проблему окремих порозумінь з їхнім командуванням, в тому рахункові і з фінансового боку. Що ж до права на розширення емісії знаків Держскарбниці ще на 400 млн. крб., дозволеного урядом від 9 травня, то потребу у додатковому випускові грошових знаків вимагав сам стан вітчизняного державного і економічного організму. Про це свідчить і постійний фінансовий голод, що відчувала свого часу й Центральна рада, яка ще 6 січня встановила ліміт карбованцевої емісії саме у 500 млн. і лише військово-політичні обставини стали їй на заваді здійснити цей крок. Так чи інакше, але втручання німців тут не лише не відмічено документально, а й було б недоречним з огляду на розуміння у Міністерстві фінансів потреб держави у грошовій готівці. До того ж, в Україну вже було доставлено першу партію високоякісної, як на ті часи, готівки у 10, 100 та 500 гривень на суму у 12 мільйонів, яку було видруковано у Берліні. З практичної точки зору Україні, в її скрутному фінансовому становищі, було не зовсім вигідно відмовлятися від таких грошей. В результаті ці гривні було випущено у обіг в жовтні 1918 року.

В травні 1918 р. Радою міністрів було дозволено Міністерству фінансів здійснити ще одну емісію, але дещо іншого роду. 12 травня 1918 р. урядом було ухвалено випуск 4-х серій державних цінних паперів (вартістю у 50, 100, 200 та 1000 грн.), як внутрішньої державної позики у громадян країни, що отримали офіційну назву "3,6% білети Державної Скарбниці". Ці "серії" попередньо було законодавчо запроваджено ще Центральною радою 30 березня 1918 р. із затвердженням до випуску сумою у 100 млн. крб., а їхнє виготовлення було замовлено у Берліні німецькій державній друкарні "Reichdrukerei". Правову і фінансову ролю 3,6% білетів визначала й регулювала видрукована на їхньому зворотньому боці у двох шпальтах в 34 та 35 рядків Постанова про білети Державної скарбниці 1918 року. Гетьманський уряд збільнив суму випуску цих білетів до 1 млрд. грн. (500 млн. крб.) і дозволив їх емісію від 31 травня 1918 р. на розсуд Міністра фінансів у вищевказаному об'ємові нумерованими серіями по 50 млн. грн.

3,6% білети Держскарбниці не були українськими паперовими грішми, а являли собою облігації внутрішньої державної позики. За нормальних економічних умов влада шляхом кредитових операцій регулює стан грошового ринку. За умов, коли збільшується маса грошових знаків у обігу, виникає загроза падіння їхньої вартості, тоді завданням держави є зменьшення кількісті грошових знаків і утримання рівноваги між ними і товаром, яке досягається шляхом випуску продажу облігацій за гроші. При цьому відбувається виміна облігацій за паперові гроші, а облігації дають відсотки і після визначеного часу повинні бути викуплені. Грошові ж знаки, стягнені за облігації, затримуються в депозиті Держскарбниці до того часу, коли вони знов стануть необхідними, або знищуються. В періоди ж економіко-господарчих криз, війн, революцій тощо державна влада активно використовує кредитові операції у формі внутрішніх державних позичок. Ними покриваються надзвичайні видатки, пов'язані з такими подіями. Саме така ситуація склалася в Україні 1918 р., коли податкові надходження не могли покривати фінансових потреб держави. Позика була короткотерміновою (на 3,5 роки) до 2 січня 1922 року. Після певного ж дня протягом 10 років громадяни і вірителі білетів мали одержати виплату за них капіталу. Держава зобов'язувалася викупити білети в населення до 2 січня 1933 року. Відмітимо також, що білети вільно оберталися по всій Україні і мали обмежене право на легальні розрахунки тільки з державними установами. У зв'язку ж з тим, що в Україні відчувалася нестача дрібних грошей населення відрізало принагідні для сплати купони облігації і використовувало їх як платничий засіб, а не обмінювало у Держбанку чи ощадних касах на готівку. Чи передбачалося подібне Міністерством фінансів? Цілком вірогідно. Держскарбниця, як офіційний видавець, замовила їх видрук у 4-х номіналах, 3 з яких (50, 100 і 200 грн.) були малими і лише один (1000 грн.) великим. Отже, цей факт може вказувати на те, що випуском таких облігацій ставилося за мету не лише накопичення скарбових грошей для покриття надзвичайних видатків й фінансування бюджету, але й активне і доступне поширення їх серед народу для вживання у якості платничих засобів, що в свою чергу, зменшило б необхідність нової емісії в гривнях. Таким чином облігації у обігу згодом почали виконувати функції розмінних цінних паперів і набули якості певного сурогату паперових грошей. Наповнюючи ринок, вони, щоправда вже за влади Директорії, певною мірою долучилися до вгамування спраги у дрібних грошах.

Малюнки всіх 4-х різновидів облігацій виконав Г.Нарбут. Виготовлено їх було на папері з водяними знаками та гільйоширною плетінкою. На білеті було розташовано по 8 купонів: 4 з лівого і 4 з правого боків [3]. Різновидів купонів було 32. На них вказувалися дати виплати, порядковий номер, серія, шестизначне число, дата випуску та вгорі написи у два ряди: Купон білєта Державної Скарбниці / Дійсний на протязі 10 літ з... далі йшла дата і висота відсотків [4]. На звороті, на тлі орнаменту було зображено тільки-но цифру номіналу білета. Дати виплати, як ми можемо побачити на самих білетах, були з 2 січня та 1 липня кожного року з 1 серпня 1918 р. до 2 січня 1922 р., як то: купон 1 – 1 липня 1918 р., купон 2 – 2 січня 1919 р., купон 3 – 1 липня 1919 р., купон 4 – 2 січня 1920 р., купон 5 – 1 липня 1920 р., купон 6 – 2 січня 1921 р., купон 7 – 1 липня 1921 р., купон 8 – 2 січня 1922 р. Облігації, в залежності від свого номіналу, відрізнялися кольором паперу та фарбовим друком.

Тим часом у Києві завершував свою роботу з'їзд Протофісу на якому урядові пропонували збільшити кредитування об'єктів народного господарства й промисловості і здійснити нову емісію державних паперових грошових знаків [5]. У Міністерства фінансів, власне, й іншого виходу не було, як піти подібним шляхом. Міністерські фахівці змушені були домогтися від уряду ухвалення права на нову емісію. Чи було таке рашення вірним? Перш за все, повторимося, що крок цей був не лише вимушеним, але й необхідним. Візьмемо, наприклад, досвід "жорсткої фінансової політики", яка застосовувалася урядом новітньої України з метою придушити інфляцію, оздоровити кредит і примусити підприємства раціонально розпоряджатися грішми у першій половині 90-х років ХХ ст. На справді ж, як зазначають фінансові аналітики, затиск грошової емісії призвів до втрати державою грошових важілів регулювання економіки, різкому зниженню інвестицій у народне господарство, кредитовому затиску, зростанню дефіциту загальнодержавного і місцевих бюджетів, зниженню матеріальної допомоги найбільш незахищеним верствам населення.

Яка ж ситуація склалася з державними фінансами в Україні 1918 року. В листі до Ради міністрів А.К.Ржепецький з цього приводу зазначав: "Не вважаючи на вжиті заходи, поступлення Державних прибутків іде дуже поволі і в дуже малих розмірах. Видатки ж Української Держави, особливо видатки, зв'язані з ліквідацією безладного часу дуже великі і тимчасово перевисшують в значній мірі прибутки". В таких обставинах, зауважує доповідач, "перевисшення видатків над прибутками необхідно покривати позичками. Долгочасній позики, ні внутрішній, ні закордонній в цей час заключити неможливо. Через це певнішним способом для тимчасового покриття перевисшення видатків являється випуск відсотенних паперів Державною скарбницею". Цей витяг з доповідної свідчить, в свою чергу, й про нездійсненність початкових сподівань уряду про придбання грошового кредиту, золото від якого, як заявляв 19 травня С.М.Гутник, мало "оплодотворити" життя всього українського народу. У ситуації, що склалася, міністр фінансів пропонував урядові: "По згаданим міркуванням прохаю дозволити випустити ще 20 серій білетів Державної скарбниці за №№ від 21 до 40 по 25 міліонів карбованців (50 міліонів гривень) в кожній серії, а всього на суму 500 міліонів карбованців (1 міліард гривень) на чотирьохрічний реченець з призначенням річного прибутку по цим білетам в 3,6% або по 1 шагу зо ста гривень в 1 день". При цьому додавався відповідний проект закону. Міністерство прагло якомога швидше отримати ухвалення від уряду своєї пропозиції, а тому вже 2 липня у записці від Кредитової канцелярії за №856 до держсекретаря під грифом "досить негайно" прохало його "не відмовити у належних розпорядженнях про негайне внесення цих законопроектів у найближче засідання Ради Міністрів". В результаті 9 липня 1918 р. Гетьманом було затверджено Постанову "Про надання міністрові фінансів права нового випуску серій білетів Державної скарбниці", на умовах які пропонувалися у доповідній запиці А.Ржепецьким, з нарахуванням відсотків з 1 червня 1918 року.

Одним з основних факторів, як відомо, що впливають на відсоткові ставки прибутковості по облігаціям, є термін їхнього погашення. Другий випуск облігацій внутрішньої позики 1918 р. за своїми умовами у точності повторював умови першого. Враховуючи, що випуск облігацій (по ХХ серій) було законодавчо здійснено двічи, їх мало б бути сорок номінальних серій. Проте зазначеної серії вищої за ХХ не існувало, а це означає, що, згідно закону 9 липня, у Берліні було здійснено повторний видрук першої емісії 3,6% білетів, тобто зроблено другий наклад. Другу партію державних облігацій дозволено було випустити у обіг з 5 серпня 1918 року. Втім, історики вітчизняних фінансів, зокрема Л.Нєманов, який у своїх дослідах у 1919 р. користувався гетьманськими урядовими архівами і свідченнями фахівця з Кредитової канцелярії, стверджують, що у 1918 р. емісії цих позик так і не було здійснено. Всі замовлені облігації було переправлено в Україну ще за влади П.Скоропадського. Офіційно таких облігацій мало бути випущено на 2 млрд. грн., але берлінська друкарня виробила їх на 9 млн. 300 тис. грн. більше від замовленої загальної суми. Отже, всього у розпорядженні українського уряду було облігацій внутрішньої державної позики (у 3,6% річних) на 2 млрд. 9 млн. 300 тис. грн. у сорока серіях (двічи по ХХ серій), які за Гетьманату 1918 р. так і не було емітовано у ринковий обіг країни.

В липні 1918 р. урядом було ухвалено здійснення ще одної грошової ін'єкції. Потреба у ній була викликана не лише кризою грошової маси в урядовому розпорядженні і потребою в інвестиціях у народне господарство, а й окремими зовнішньополітичними чинниками. 15 травня 1918 р. Україною було підписано фінансову угоду з Німеччиною та Австро-Угорщиною про переведення між ними грошової трансакції. Згідно цієї угоди гетьманський уряд надавав вказаним Центральним державам грошову позику у розмірі 400 млн. крб., що зменшувала український грошовий обіг на 40%, а грошей в урядовому розпорядженні і так було вобмаль. 20 травня 1918 р. урядом було повторено засади випуску знаків Держскарбниці, що встановила Центральна рада, з підтвердженням того, що ці знаки мають бути погашені не пізніше 1 березня 1919 року. Цим було створено правову базу для здійснення нової емісії. На 30 червня 1918 р. до обігу в країні вже було випущено 350 млн. крб. першої гетьманської емісії, що було здійснено відповідно закону від 9 травня, "а між тим, - відзначав у записці (за №854) до Ради міністрів А.Ржепецький, - всеж-таки почувається велика потреба в грошових знаках". При цьому, він вважав "надзвичайно необхідним побільшити випуск знаків Державної Скарбниці ще на суму 500.000.000 карбованців". До записки додавався й відповідний проект закону, затвердження якого й просив фінансовий міністр України. Уряд підтримав пропозицію А.Ржепецького і 9 липня 1918 р. Гетьманом було затверджено Закон "Про додатковий випуск знаків Державної скарбниці на 500 млн. крб.", в якому, зокрема, зазначалося: "В поширення законів 30 Березня і 9 Травня 1918 року про випуск знаків Державної Скарбниці на суму 500.000.000 карбованців надати Міністрові Фінансів право випустити поверх цієї суми ще на п'ятсот миліонів карбованців знаків Державної Скарбниці, на підставі закону 20 Травня 1918 року". Таким чином, емісійне право в Україні досягло 1,5 млрд. крб., а саме: у 500 млн. крб. кредитовими білетами, згідно закону Центральної ради від 19. ХІІ. 1917 р. (за ст.ст.), 100 млн. крб. знаками Держскарбниці за законом УНР від 30.ІІІ.1918 р., 400 млн. крб. згідно закону Української Держави від 9.V.1918 р. та ще 500 млн. крб. знаками Держскарбниці по закону від 9.VII. 1918 року. Сума ця є порівняно невеликою. Додамо до цього ще й право випуску 3,6% білетів (облігацій) Держскарбниці на 1 млрд. крб. згідно законів від 30.ІІІ. (на 100 млн. крб.), 12.V. (на 400 млн. крб.) та 9.VII. (на 500 млн. крб.) 1918 року.

Восени гетьманським урядом було здійснено сім емісій державних кредитових білетів (банкнотів), з яких шість у гривневій вартості і одна карбованцями. В серпні-вересні в Україну надійшла перша партія національних грошових знаків, яку було замовлено для виготовлення у Берліні в державній друкарні "Reichsdruckerei", що й було зафіксовано на них абріатурою "RD". Всі банкноти – гривневої вартості номіналами у: 2 грн. (проект В.Кричевського), 10, 100, 500 грн. (проекти Г.Нарбута), 1000 і 2000 грн. (проекти І.Мозалевського). То були кредитові білети захищені водяними знаками і виготовлені на якісному папері. У першому числі "Финансового журнала" оглядач так зреагував на цю подію: "Цими днями одержана з Німеччини перша патія замовлених там грошей в кількості близько 75 млн. рублів [тобто карбованців – П.Г.-Н.]. Гроші ці надруковані в новій валюті – в гривнях, які, мабуть, і створять остаточну фізіономію національної валюти. Як не своєчасне одержання цих грошей, більш захищених від підробок, ніж літографські шедеври Кульженка, все-таки важко не замислитися про те сум'яття, яке внесе в грошовий обіг введення нових знаків. На Україні, таким чином, будуть в обігу рублі, карбованці, марки, крони і гривні з усією їхньою переливчастою багатоманітністю у вигляді купонів, "керенок", російських та українських знаків державної скарбниці тощо. Такий багатий асортимент грошей вимагає хіба що техніки вельми досвідченого константинопольського міняйла; український же селянин, що застиг у своїй довірі до "миколаївських" грошей, безсумнівно, зазнає серйозного душевного перелому раніше, ніж наважиться ввести до своєї валютної колекції ще один екземпляр. Треба сподіватися, що Державний банк потурбується про широку популяризацію нового знака раніше, ніж введе його в обіг". Випуск у обіг всіх гривневих номіналів розпочався з 17 жовтня 1918 р. На цей час в країні продовжував відчуватися брак грошей для потреб народного господарства. Констатуючи цей факт, відомий вітчизняний економіст проф. М.Туган-Барановський зауважував: незважаючи на те, що "кількість грошей в межах бувшої Російської Імперії виросла в 25 разів – і щоденно випускається на ринок в межах Московщини скількасот міліонів карб. [частина яких поступала й на український простір – П.Г.-Н.], а українських грошей друкується в цей час по відомостям, які подані мені вповні компетентними особами, до 50 міліонів карбованців в день – не дивлячись на все це ринок почуває гостру недостачу в грошевих знаках". Втім, професор нічого надзвичайного тут не вбачав і пояснював це таким чином: "У цьому нічого дивного немає. Грошевий поток, що все зростає і зростає, не в силах заповнити пустоту, котра з'являється у наслідку ще бистріщого росту потреби в грошах. Як не побільшувати кількости грошей, грошей все занадто мало для потреб обороту. І навіть можна сказати, що до певної міри чим більше випускається грошей, тим їх меньше, порівнюючи з потребою обороту. Пояснюється цей парадокс дуже просто: тим, що товарні ціни зростають ще більш швидким темпом. Торгова спекуляція, передбачаючи неминучий зріст товарних цін, обгоняє цей зріст і пустота, що утворюється на грошевому ринкові, не може бути заповнена ніякими випусками нових грошевих знаків, вартість котрих падає так хутко". Взагалі ж урядом Гетьмана замовлення на видрук гривень було доведене до 11,5 млрд. грн. З цього рахунку Гетьманат встиг отримати 3 млрд. 905 млн. грн. (1млрд. 953 крб.) кредитових білетів [6]. З них Держбанком було одержано: номіналом у 2 грн. – на суму 17,6 млн. грн., у 10 грн. – на 81, 9 млн., у 100 грн. – на 352 млн., у 500 грн. – на 1.155 млн., у 1000 грн. – на 1.500 млн., у 2.000 грн. – на 800 млн. грн. 7 листопада урядом було ухвалено доповідь Міністра фінансів про асигнування 7 млн. крб. на розтрати по виготовленню кредитових білетів і білетів Держскарбниці, а 13 листопада 1918 р. ним було розпочато й емісію знаків Держскарбниці у карбованцевім номіналі вартістю у 1000 крб., проект яких виконав Гр.Золотов, а видрук здійнено у Києві друкарнею В.Кульженка. Крім того, продовжувався друк й знаків Держскарбниці номіналом у 25 та 50 карбованців.

За Гетьманату 1918 р. кредитових білетів було випущено до обігу на 206 млн. 586 тис. крб., а надалі Директорією ще на 676 млн. 274 тис. крб.; з решти суми коло 200 млн. крб. пішло на утворення розмінного капіталу в місцевих установах Держбанку і біля 868 млн. крб. було вивезено директоріальною владою. Загалом же за час владарювання Павла Скоропадського до обігу було випущено: кредитових білетів – на 206.576.000 крб., знаків Держскарбниці – на 2.457.474.100 крб. і розмінних марок – на 12.133.275 крб., що разом складало 2 млрд. 676 млн. 183 тис. 375 крб. Якщо ж відняти від цієї суми вилучені з обігу кредитові білети у 100 крб. на суму в 22.694.100 крб., то отримаємо випущених до оберту 2 млрд. 653 млн. 499 тис. 375 крб. Сума ця, як на той стан, була порівняно невелика, якщо врахувати підготовку урядом до вилучення російських грошових знаків з обігу в Україні. Уряд намагався вести політику "дорогих грошей" про що свідчить й колишній дир. Держскарбниці Х.Лебідь-Юрчик, згадуючи, що за Гетьманату "фінансове управління України знаходилось у досить міцних руках міністерства фінансів, яке не відмовляло кредитів на заспокоєння дійсних державних потреб, але енергійно охороняло державний скарб від замахів на марнотратство й надужиття. З цих причин наше фінансове господарство мало всі ознаки правильного державного господарювання". Такою була емісійна політика уряду Української Держави на чолі з Його Світлістю Ясновельможним Паном Гетьманом всієї України військ козацьких і флоту Павлом Скоропадським у той розбурханий європейськими соціально-політичними й воєнними катаклізмами, фінансовою кризою і економічною руїною час за сім з половиною місяців існування Гетьманату (29 квітня - 14 грудня 1918 р.).