Результатом 20‑денної Бєлгородсько-Харківської наступальної операції «Румянцев» стало визволення двох великих обласних центрів і створення умов для подальшого розвитку наступу Червоної армії на Лівобережній Україні. Про напруженість боїв свідчать цифри: під час операції війська Воронезького і Степового фронтів втратили 255566 чол. (з них безповоротно – 71611 чол.). Втративши стратегічну ініціативу, ворог не віддавав без бою жодного населеного пункту, виявляючи непоступливість на всіх ділянках фронту.
Поразки вермахту під Сталінградом, Курськом і Харковом, а також у Донбасі сприймалися нацистською верхівкою як тимчасові невдачі. «Гітлера … неможливо було переконати в перевазі росіян, у яку він все ще не вірив,– писав К.Тіппельскірх,– і саме цим слід пояснити той факт, що він з усією серйозністю намагався знову застосувати метод зимової кампанії 1941–1942 рр., тобто просто забороняв будь-який відхід…». Тому фюрер наказав готувати неприступні оборонні рубежі по лінії річок Сож, Дніпро та Молочна.
Незважаючи на проблеми та непорозуміння, які виникали в керівництві рейху, вермахт зосередив на головних ділянках радянсько-німецького фронту значні сили. Частинам Червоної армії на Південно-Західному напрямі протистояли 2‑а німецька армія групи армій «Центр», 4‑а танкова та 6‑а армії групи «Південь», всього 68 дивізій, з них 16 танкових і моторизованих. З метою розвитку ініціативи, завойованої у весняно-літніх боях, радянське командування поставило перед своїми військами завдання «вигнати протягом літа й осені ворожі війська за лінію Смоленськ – ріка Сож – середня та нижня течія Дніпра». В середині серпня Ставка націлювала війська Центрального фронту (командуючий – генерал армії К.К. Рокоссовський) на Ніжин і Київ; Воронезького (командуючий – генерал армії М.Ф. Ватутін) – на Полтаву та Кременчук; Степового (командуючий – генерал армії І.С. Конєв) – на Кіровоград, Верхньодніпровськ; Південно-Західного (командуючий – генерал армії Р.Я. Малинов­ський) – на Павлоград і Запоріжжя; Південного (командуючий – генерал армії Ф.І. Толбухін) – на Мелітополь. У вересні Ставка зорієнтувала дії Воронезького фронту на Ромни – Прилуки – Київ, а Степового – в полтавсько-кременчуцькому напрямі. Г.К. Жуков і О.М. Василевський повинні були координувати дії фронтів. Стратегічне завдання полягало в тому, щоб розгромити ворожі угруповання на Лівобережжі, не дозволити їм закріпитися на річках Десна, Ворскла, Молочна, а потім форсувати Дніпро. Після цього передбачалося розширити захоплені райони, об’єднавши їх у плацдарми оперативного та стратегічного призначення з метою звільнення Києва, Дніпропетровська, Запоріжжя й подальшого витіснення противника з Правобережної України.
Битва за звільнення Лівобережної України умовно складалася з двох етапів. Протягом першого (серпень–вересень 1943 р.) Червона армія розгромила частини вермахту та війська сателітів на Лівобережній Україні, вийшла від Сожа до Дніпра в районі Дніпропетровська й створила кілька плацдармів на його правому березі. Змістом другого етапу (жовтень–грудень 1943 р.) була боротьба за ліквідацію ворожих плацдармів у районах Запоріжжя та Мелітополя, блокування кримського угруповання ворога, створення задніпровських стратегічних плацдармів біля Києва та Кременчука.
Радянські війська, які витісняли противника з Лівобережжя, налічували 2633 тис. чоловік, понад 51200 гармат і мінометів, 2400 танків і САУ, 2850 літаків. Ще до Курської битви Воронезький фронт одержав 206 тис. чоловік поповнення, Центральний – 173 тис., Південно-Західний – 157,5 тис. У другій половині серпня до складу Центрального фронту були передані 61‑а армія та 7‑й гвардійський мехкорпус, до Степового – 37‑а армія, до Воронезького – 3‑я гвардійська танкова та 52‑а армії, 1‑й гвардійський корпус. Крім того, з 5 жовтня 1943 р. Воронезький фронт був підсилений 13‑ю та 60‑ю арміями, а Степовий одержав від Воронезького 52‑у та 5‑у гвардійську армії. Фронти, що забезпечували наступ на Лівобережжі, налічували десятки загальновійськових армій, 25 танкових і механізованих корпусів, кілька артилерійських корпусів і дивізій прориву.
І все ж Г.К. Жуков вважав: «Для ретельної підготовки наступу до Дніпра у нас не було можливостей. У військах відчувалася велика втома від безперервних битв. Відчувалися деякі збої в матеріальному постачанні». Сталін власноручно скоротив на 30–40% розрахунки Г.К. Жукова щодо необхідної кількості людей, техніки та боєприпасів для поповнення наступаючих фронтів. І хоча Червона армія мала деяку перевагу в живій силі, це не виключало труднощів у майбутніх наступальних операціях, оскільки в танках і бойовій авіації перевага була незначною.
Бої за Лівобережну Україну розгорталися в різних напрямах неодночасно й складалися з кількох операцій. Однією з перших стала Чернігівсько–Полтавська (26 серпня–30 вересня 1943 р.) стратегічна наступальна операція, у якій брали участь війська трьох фронтів: Центрального, Воронезького і Степового.
На новгород-сіверському напрямі зосереджували удар 2‑а танкова армія, 65‑а армія, а також частина військ 48‑ї та 60‑ї армій. 27 серпня гітлерівці залишили Севськ, але надалі бої набули затяжного характеру й наступ сповільнився. В ці дні наземні війська одержували велику допомогу з боку авіації. Льотчики 16‑ї повітряної армії, якою командував наш земляк з Чернігівщини генерал-лейтенант С.І. Руденко, тільки в перший день операції здійснили близько 1200 вильотів удень і 400 вночі. Швидкими темпами відзначався наступ 60‑ї армії І.Д. Черняховського. Головного удару було завдано по частинах 4‑ї танкової армії та лівофлангових позиціях 8‑ї армії вермахту. В перший день наступу наші війська заглибились у розташування ворога на 4–8 км. Наступного дня в бій вступив 9‑й танковий корпус під командуванням генерал-майора Г.С. Рудченка, бійці якого зламали опір ворога й уже 29 серпня звільнили Глухів, а через день – Рильськ.
Оборона 4‑ї танкової армії виявилася прорваною не лише в тактичному, а й в оперативному плані, внаслідок чого на початку вересня навіть при відступі вона не змогла утримати цілісну лінію фронту. 3 вересня радянські війська в районі Новгорода-Сіверського форсували р. Сейм і звільнили Шостку, Кролевець, Путивль і Ворожбу. Перерізавши рокаду Брянськ – Київ, вони позбавили ворога можливості маневрувати своїми резервами вздовж фронту. 6 вересня було взято важливий залізничний вузол Конотоп. У боях за місто відзначилися бійці 150‑ї окремої танкової бригади. Так, сержант Гречко підбив головного «тигра», а потім ще 5 ворожих броньованих машин, примусивши решту повернути назад. Завзято билися з гітлерівцями воїни 280‑ї стрілецької дивізії, сформованої 30 березня 1942 р. у Камишині. В її складі було чимало українців, які проживали в Поволжі або евакуювалися туди в 1941 році.
У боях за Конотоп відвагу і мужність виявили бійці та командири 60‑ї армії генерала І.Д. Черняховського. В ніч на 5 вересня 1943 р. 3‑й батальйон 389‑го полку 132‑ї Червонопрапорної стрілецької дивізії підійшов до р. Сейм. Заступник комбата капітан Я.С. Скусниченко (народився у с. Русалівка Маньківського району Черкаської області) разом з 7‑ю стрілецькою ротою першим переправився на протилежний берег і вступив у бій з ворогом. Гітлерівці спробували скинути сміливців з плацдарму в річку, але передовий загін стійко відбивав контратаки. Командир групи уважно стежив за двома ворожими бронетранспортерами, що вели щільний кулеметний вогонь. Яків Соловейович підпустив броньовані машини ближче, а потім з протитанкової рушниці підпалив їх. І надалі капітан Я. Скусниченко діяв у передніх лавах підрозділу. Коли батальйон 18 вересня вступив у бій на Десні, він знову очолив штурмову групу. Форсування ріки вирішили здійснити вночі, без попередньої артпідготовки. Опівночі ворог освітив річку і відкрив по бійцях шалений вогонь з усіх видів зброї. І все ж десантники зуміли захопити траншею, вибивши з неї гітлерівців. Удосвіта німці перейшли в контратаку. Підпускаючи їх на близьку відстань, автоматники прицільним вогнем змушували їх відступати, притискатися до землі. Після артнальоту ворог знову атакував позиції групи. При цьому в бій було кинуто навіть танки. Капітан Я. Скусниченко викликав на себе вогонь своєї ж артилерії з протилежного берега. Тоді гітлерівці увірвалися до траншеї з флангів. Зав’язався рукопашний бій, і ворог знову відступив. Відважний офіцер Я.С. Скусниченко невдовзі став Героєм Радянського Союзу.
7 вересня війська Центрального фронту на протязі 150 км звільнили від противника східний берег Десни й просунулися у глибину фронту на 180 км. У ніч на 9 вересня частини 65‑ї та 48‑ї армій форсували Десну і, відбивши у ворога кілька плацдармів на західному березі, зав’язали запеклі бої за Новгород-Сіверський. А в цей час несподіваним ударом 70‑а гвардійська стрілецька дивізія під командуванням генерала І.О. Гусєва при взаємодії з 192‑ю та 143‑ю стрілецькими дивізіями вибила ворога з Бахмача – одного з вузлових залізничних пунктів на київському напрямі. Відвагу й мужність в цих боях виявили воїни-українці. Кулеметниця Ольга Нестеренко, помі­тивши, що гітлерівці намагаються обійти позиції її батальйону з флангу, висунулась вперед і завдала великих втрат противнику.
Після форсування ріки Сейм з’єднання лівого крила Центрального фронту просувалися вздовж залізничної магістралі Конотоп – Бахмач – Ніжин. На вістрі атакуючих лав ішли воїни 322‑ї стрілецької дивізії. Стрімким ударом дивізія вибила ворога з рубежів на крутому березі поблизу с. Головеньки. Командир 385‑ї окремої розвідроти капітан А.М. Костенко (уродженець с. Нечаєве Шполянського району Черкаської області) отримав завдання встановити напрями відступу противника. В с. Головеньки групу розвідників помітили і відкрили по ній вогонь. Відірвавшись від переслідувачів, Антон Миколайович раптом помітив біля однієї з хат авто, в яке офіцери поспіхом вантажили папери. План визрів миттєво і так само блискавично був реалізований: зв’язавши штабістів, розвідники на машині рушили до переднього краю. Але в сутичці командир дістав поранення і помер на руках друзів. Користуючись даними розвідки, радянське командування завдало запобіжного удару і 8 вересня вибило гітлерівців з райцентру Борзна, а наступного дня – з Бахмача. А.М. Костенко посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Першими в Бахмач увірвалися підрозділи 605‑го полку 192‑ї стрілецької дивізії і серед них 1‑й стрілецький батальйон під командуванням капітана Т.Ф. Кузьменка. Успішні дії бійців батальйону дозволили іншим частинам увійти в місто й зав’язати вуличні бої.
Останнім опорним пунктом гітлерівців на шляху до Києва став Ніжин. Для його оборони вони виділили 217‑у та 375‑у піхотні дивізії, танки, бронепоїзди, авіацію. Визволення міста покладалося на 7‑й гвардійський мехкорпус. В ніч на 14 вересня з великими труднощами під перехресним вогнем ворога частині корпусу вдалося форсувати р. Остер. Наступної ночі розпочався штурм Ніжина. Противник уперто чіплявся за кожний будинок, кожну вулицю. Тому від бійців вимагалося граничне напруження сил, щоб вибити його з укріплених позицій. Особливо активно діяли танкісти. Німецьким «тиграм» успішно протистояли маневрені Т‑34.
Швидко просувалися до Дніпра з’єднання 13‑ї армії. У першому ешелоні наступав 15‑й стрілецький корпус під командуванням уродженця Донбасу генерала І.І. Людни­кова. Серед перших Десну почали форсувати підрозділи 78‑го полку 74‑ї стрілецької дивізії. 10 вересня вночі командир відділення роти зв’язку сержант М.Ф. Клименко переплив річку поблизу с. Салтикова Дівиця і проклав по її дну телефонний кабель. Так було забезпечено зв’язок штабу полку з десантом, що захопив плацдарм. Зв’язківець, для якого почуття обов’язку стояло вище за власне життя, загинув у битві за Дніпро і був посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. У 74‑й дивізії служило багато донеччан. І ще один з них, І.М. Ляшенко, в боях на Лівобережжі заслужив найвищу державну відзнаку. Командир артбатареї 109‑го стрілецького полку старший лейтенант І.М. Ляшенко 12 вересня зробив усе, щоб утримати плацдарм в районі с. Оболоння (Коропський район Чернігівської області). На цьому ж плацдармі відважно діяв уродженець Київщини командир взводу протитанкових рушниць Г.Н. Петренко. Вміло організувавши відбиття контратак противника, він не залишив поля бою навіть після поранення. Взвод підбив танк і знищив багато живої сили противника. Г.Н. Петренко також поповнив когорту Героїв.
Активні дії 13‑ї армії підтримали воїни 60‑ї та 61‑ї армій. 1035‑й полк (280‑а стрілецька дивізія, 60‑а армія) під командуванням підполковника Г.Г. Клименка (родом з Житомирської області) 4–30 вересня 1943 р. пройшов з боями 250 км, звільнивши від окупантів Конотоп, Бахмач, Ніжин. Полк успішно форсував Сейм, Десну, а 26 ве­ресня – Дніпро. Близько двох десятків танків, САУ, бронетранспортерів – такий бойовий рахунок в ході наступу на Лівобережжі роти (216‑го батальйону 12‑ї гвардійської танкової бригади 60‑ї армії), якою командував капітан І.А. Терещук, також уродженець Житомирської області.
Командир кулеметної роти 234‑го полку 76‑ї гвардійської стрілецької дивізії 61‑ї армії гвардії старший лейтенант І.К. Собко (народився 1919 р. на Херсонщині) серед перших подолав р. Убедь поблизу с. Кудрівка Сосницького району Чернігівської області і забезпечив переправу інших підрозділів. Його ровесник з Черкащини, командир мінометної роти 1150‑го полку 342‑ї стрілецької дивізії 61‑ї армії капітан М.Н. Потужний у бою за м. Любеч 22 вересня вміло командував підрозділом, який завдав противнику значних втрат у живій силі й техніці. В цьому бою молодий офіцер отримав смертельне поранення.
У боях за визволення Чернігівщини відзначився командир взводу розвідників 215‑го гвардійського стрілецького полку 61‑ї армії І.Ф. Козачук – уродженець Чернівецької області, депутат Верховної Ради УРСР від Буковини напередодні війни. Володіючи румунською та німецькою мовами, він був у групі по деморалізації ворожих військ. Завдяки йому сотні солдатів та офіцерів противника добровільно здалися в полон. Особливу відвагу взвод І.Ф. Козачука виявив у бою за с. Галка, гарнізон якого протягом двох діб стримував наступ радянських військ. Уночі 50 бійців ліквідували ворожі пости й вибили більшу частину гітлерівців, захопивши село. Рішучі дії командира дістали гідну відзнаку – йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу. За численних «язиків», яких І.Ф. Козачук добував для командування, він був удостоєний ордена Вітчизняної війни.
Один з батальйонів 292‑ї стрілецької дивізії, зайнявши с. Гущин, відбив протягом дня 17 контратак гітлерівців. А в цей час нижче за течією через річку переправилися підрозділи 211‑ї стрілецької дивізії генерала В.Л. Махлиновського. Їм вдалося перерізати залізницю Чернігів – Овруч і вийти на північний захід від обласного центру. Вранці наступного дня у бій вступила 129-а танкова бригада полковника П.П. Петрушина. Серед тих, хто першим подолав Десну поблизу міста, був рядовий І.Г. Решет­няк (360‑й стрілецький полк, 13‑а армія). Діючи в розвідці, 20‑річний солдат з Полтавщини знищив чотирьох гітлерівців. Отримавши поранення, він залишився в строю, доставляючи на передову боєприпаси. У жовтні 1943 р. молодий боєць став Героєм Радянського Союзу.
В ніч на 21 вересня почався штурм Чернігова. Першими на околицю міста увірвалися підрозділи 271‑го й 292‑го полків 181‑ї стрілецької дивізії. Вранці наступного дня вони у взаємодії зі 148‑ю дивізією очистили місто від гітлерівців.
Значну допомогу Червоній армії у Чернігівсько-Полтавській наступальній операції надавали партизани. У вересні 1943 р. на території Чернігівщини діяло 4 партизанські з’єднання й 6 окремих загонів, в яких налічувалося близько 20 тис. бійців. До історії краю золотими сторінками вписані імена партизанських командирів – О.Ф. Федорова, М.М. Попудренка, О.Є. Кривця, Ю.О. Збанацького. Протягом жовтня 1942 – серпня 1943 рр. лише партизанський загін ім. Щорса під командуванням Ю. Збанацького на залізниці Київ – Ніжин – Чернігів, шосе Київ – Чернігів, на Деснянських та Дніпровських переправах розгромив і розсіяв 13 ворожих гарнізонів, висадив у повітря 12 мостів і 4 склади боєприпасів, пустив під укіс 9 ешелонів, збив 2 літаки. У серпні 1943 р. загін перетворився на партизанське з’єднання ім. Щорса. 11–12 вересня його підрозділи захопили 3 переправи на Десні й утримували їх до підходу частин Червоної армії. Протягом 1944 – 1945 рр. Ю. Збанацький працював в Українському штабі партизанського руху. В післявоєнні роки він став членом Спілки письменників, автором багатьох романів, повістей, оповідань. За бойові подвиги в роки війни Ю.О. Збанацький був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Такою ж високою нагородою відзначено Б.П. Калача з Чернігівщини. У вересні 1941 р. він став членом підпільної групи, що базувалася на залізничній станції Городня. З березня 1943 р. 20‑річний підпільник командував відділенням, а пізніше очолив диверсійну групу загону ім. Щорса Чернігівсько-Волинського партизанського з’єднання, що діяло на території України та Білорусії. Вправний підривник, він особисто пустив під укіс 9, а у складі групи – 27 ворожих ешелонів.
Після звільнення Чернігова деякі партизанські з’єднання згідно з розпорядженням Ставки було розформовано. Бійці-партизани влилися до лав 13‑ї та 61‑ї армій.
* * *
Важкі бої з ворогом вели з’єднання лівого флангу Воронезького та частини Степового фронтів на південний захід від Харкова. Намагаючись відбити місто, німецьке командування створило в районі Люботина плацдарм для контрнаступу. Проте рішучими діями 53‑ї армії Степового фронту під командуванням генерал-лейтенанта І.М. Манагарова вороже угруповання було охоплено з флангів і відійшло з Люботина 29 серпня.
У цих боях відзначився командир взводу 382‑го полку 84‑ї стрілецької дивізії 53‑ї армії старший сержант І.В. Машир (народився на Дніпропетровщині), підрозділ якого знищив 10 ворожих танків.
Створюючи оборонні рубежі по річках Мерефа, Мжа, Оріль, Ворскла, противник перетворював міста Валки, Мерефа, Красноград, Полтава у своєрідні фортеці на шляху до Дніпра. В кінці серпня – на початку вересня точилися вперті бої за Мерефу. Батарея 130‑го артполку 58‑ї гвардійської стрілецької дивізії 57‑ї армії гвардії капітана І.І. Решетея знищила вісім німецьких танків, багато піхоти. Ставши до гармати, 24‑річний офіцер особисто підбив дві броньовані машини. У бою 10 вересня його батарея без прикриття піхоти вступила в бій з підрозділом ворожих автоматників і відбила всі його атаки. В тому бою І.І. Решетей загинув. Йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).
Одними з перших на землю Полтавщини вступили воїни 4‑ї гвардійської армії генерала Г.І. Кулика. 24 серпня 1943 р. підрозділи 5‑ї гвардійської повітряної дивізії розпочали бої на території Котелевського району. В бою за с. Гнилосирівка гвардійці-десантники протистояли ворожій піхоті, яку підтримували танки. Група з 12 бійців на чолі з гвардії лейтенантом Романенком під час бою була відрізана від основних сил. Але бійці утримували позицію до підходу підкріплення, знищивши півтора десятка ворожих солдатів. Сержант Дмитро Кривенко підбив протитанковими гранатами німецького «тигра», ще 3 ворожі танки поповнили бойовий рахунок його товаришів.
У напрямі Лебедин – Гадяч успішно просувалися з’єднання 40‑ї армії, хоча ворог чинив упертий опір. 26 серпня поблизу с. Веприк (Гадяцький район) 111‑й гвардійський гаубичний артполк під командуванням уродженця Чернігівщини гвардії підполковника Н.Д. Мізерного прийняв на себе контрудар противника, знищив 4 танки і близько двох рот піхоти. Потрапивши в оточення, полк відбив кілька ворожих атак, зумів прорвати кільце і з’єднатися зі своїми частинами. В боях за Гадяч відважно діяв 23‑річний командир батареї цього полку гвардії старший лейтенант В.О. Поярков з Миколаєва. Протягом 26–29 серпня його батарея вдало відбивала спроби гітлерівців прорватися на позиції полку. В ніч на 27 серпня Володимир разом з групою розвідників проник у ворожий тил поблизу с. Тепле і доставив у штаб полку цінні розвіддані. Н.Д. Мізерний і В.О. Поярков одночасно стали Героями Радянського Союзу.
Неподалік 40‑ї армії діяла 47‑а армія генерала П.П. Корзуна. Начальником армійського політвідділу був генерал М.Х. Калашник. Як і командарм, начполіт вимагав від підлеглих битися з ворогом не ціною великої крові, а тверезим розрахунком, виучкою, дисциплінованістю. Після того як автомобіль, у якому П.П. Корзун їхав до однієї з частин, вибухнув на ворожій протитанковій міні, а генерал загинув, армію очолив генерал-лейтенант П.Ф. Жмаченко. Вже під його командуванням гітлерівців вибили з Сенчі, Ромодана, Лубен. На лубенському напрямі наступав 1129‑й стрілецький полк майора М.Є. Гаркуші. 16 вересня полк звільнив Лохвицю і рушив на Лубни. В бою за місто піхотним частинам надала допомогу артилерія полку, якою командував майор І.А. Гапоненко.
Частини вермахту почали відходити до Дніпра, залишаючи з боями міста – Прилуки, Пирятин, Миргород. У районі Пирятина окупанти створили оборонний рубіж на правому березі р. Удай. При підході частин Червоної армії вони зруйнували обидва мости, залишивши між ними вкопаний танк, який вів безперервний вогонь по місцях переправи. На вогневу точку противника кинувся молодий боєць Євген Бієнко, який народився неподалік, у с. Заріччя. З двома бойовими товаришами він гранатами закидав ворожий танк і відкрив шлях до міста. 18 вересня до Пирятина увійшли війська 309‑ї та 237‑ї стрілецьких дивізій. У їхніх лавах крокували знайомими вулицями пирятинці – капітан В. Пархомов, сержант С. Самарай, рядовий В. Мінченко.
Щоб перерізати полтавському угрупованню ворога шляхи відступу до Дніпра, лівофлангові з’єднання Степового фронту (7‑а гвардійська, 37, 46, 57‑а армії) вели активні наступальні дії в напрямі Красноград – Новомосковськ з тим, щоб захопити переправи в районі Дніпропетровська і Дніпродзержинська. 18 вересня 1‑й мехкорпус оволодів Красноградом, а вже на світанку 22 вересня танкісти вийшли до р. Ворскла поблизу Нових Санжар і перерізали залізницю Полтава – Кременчук. Швидке просування механізованих з’єднань вимагало оперативної інформації про плани й наміри ворога. Тому розвідка працювала з граничним напруженням. Група розвідників на чолі з кавалером двох орденів Слави старшиною Іваном Ситченком пробралася в с. Чернещина, знищила близько взводу піхоти і захопила «язика». Необхідні дані було отримано.
В районі с. Михайлівка гітлерівці організували контрудар. Командування 1‑го мехкорпусу кинуло в бій 219‑у танкову бригаду полковника С.Т. Хилобока: 50 сталевих червонозоряних машин прорвали лаву німецьких танків, звільнили селище Верхні Пологи і дісталися заплави Ворскли. Це зробило реальною загрозу оточення ворожого угруповання в районі Полтави і викликало сум’яття у німецького командування, оскільки передові частини 3‑ї танкової армії генерала П.С. Рибалка виходили до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького. Отже, шляхи відступу на Київ були відрізані, залишався тільки кременчуцький напрям.
Після того як у жорстоких боях частини 7‑ї гвардійської армії під командуванням генерал-лейтенанта М.С. Шумилова 4 вересня зайняли Мерефу, ворог стягнув під Полтаву резервну 106‑у піхотну і танкову дивізії СС «Рейх». Однак бійці та командири 53‑ї та 5‑ї гвардійської армій були сповнені рішучості якомога швидше звільнити славне українське місто. Доля кожного з них тісно перепліталася з багатостраждальною долею рідної землі.
Фронтовий поет мінометник Борис Котов свій останній бій прийняв на дніпровському плацдармі поблизу Канева, неподалік від могили Т.Г. Шевченка. Посмертно він був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Слава поета, якої він жадав як вищої нагороди, прийшла до нього вже після смерті. Турботами друзів-літераторів Б.О. Ко­тов прийнятий до Спілки письменників. Його ім’я золотими літерами сяє на меморіальній дошці Будинку письменників України поряд з прізвищами побратимів, які загинули в боротьбі з фашизмом.
А фронт безупинно наближався до Полтави. Гітлерівці чинили впертий опір на кожному рубежі, час від часу спалахували рукопашні сутички. Обійшовши Полтаву з півночі та півдня, радянські війська стискали напівкільце.
У боях на підступах до Полтави високе почуття обов’язку виявила санітарка 97‑ї стрілецької дивізії Любов Мальчуженко. Шалений вогонь з обох сторін не злякав дівчину, яка надала першу допомогу і переправила до медсанбату десятки поранених бійців. Командування відзначило Л. Мальчуженко орденом Слави.
На межі розумного ризику діяв шофер П.І. Кононенко, який на очах у ворожих солдатів на високій швидкості прорвався на позиції артилерійської батареї, доставив боєприпаси, а звідти вивіз одну гармату.
Гітлерівці перетворили Полтаву на міцний укріплений вузол, насичений військово-інженерними спорудами. Штаб Степового фронту отримав шифрограму розвідки про те, що в міському театрі збирається нарада офіцерів гарнізону, на яку спеціально прибули представники головного командування сухопутних військ Німеччини. 392‑й авіаполк нічних бомбардувальників отримав завдання розбомбити це збіговисько гітлерівців. Екіпаж одного з По-2, які вилетіли на завдання, складали старший лейтенант В. Заєвський і молодший лейтенант В. Лакатош. При підльоті до міста пілот заглушив двигун і, планеруючи, вийшов точно на ціль. На театр полетіли дві 100‑кі­лограмові бомби. Будівля спалахнула, і тепер вже інші бомбардувальники скидали на голови гітлерівців свій смертоносний вантаж. Щоб уникнути вогню зеніток, літаки на малій висоті зайшли у ворожий тил, після чого набрали висоту і повернулися на свій аеродром. В.П. Лакатош успішно діяв у ході Корсунь-Шевченківської та інших операцій, за що був нагороджений двома орденами Червоного Прапора, орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня, Червоної Зірки. Але найдорожчою відзнакою для нього стала Золота Зірка Героя.
Правий берег Ворскли в районі Полтави займали оборонні рубежі танкової дивізії СС «Мертва голова», але це не зупинило радянські частини, які в ніч на 23 вересня почали форсувати річку. Вранці взвод розвідників 290‑го гвардійського полку лейтенанта Н.П. Семенченка, який чудово володів німецькою мовою і добре знав місцевість, де виріс, на захопленому напередодні ворожому автомобілі-радіостанції, знаючи паролі, дістався Київського вокзалу Полтави. За допомогою підсилювачів по радіо було передано повідомлення про те, що містом вже оволоділи радянські війська. За успішне виконання незвичайного завдання Семенченко, а також бійці Стрепко, Оболдін та ще 8 чоловік були нагороджені орденами. Невдовзі у район Київського вокзалу вийшла рота 297‑го гвардійського стрілецького полку капітана Семиволоса.
Визволяючи обласний центр, відзначилися уродженці Полтави і області: командир 22‑го авіаполку 5‑ї гвардійської авіаційної дивізії підполковник О.О. Баленко, комеск 198‑го штурмового авіаполку 4‑ї ударної групи Ставки ВГК лейтенант М.З. Бондаренко (обидва – Герої Радянського Союзу), заступник комеска 4‑го винищувального авіаполку (15‑а повітряна армія Брянського фронту) двічі Герой Радянського Союзу І.Н. Степаненко.
Багатостраждальну землю Полтавщини Червоній армії допомагали визволяти партизани. В десяти районах області діяли партизанські загони. Лише протягом першої декади вересня партизанська група під командуванням О.В. Тканка на залізниці Гребінка – Київ пустила під укіс 5 військових ешелонів, знищивши 30 вагонів і 5 паровозів.
Після визволення Полтави радянські війська рушили до Дніпра. Необхідно було якнайшвидше досягти Кременчука, щоб перешкодити гітлерівцям переправитися через Дніпро і закріпитися на його правому березі.
В ході наступу 1‑й Красноградський мехкорпус повинен був форсувати Ворсклу. Завдання ускладнювалося тим, що для ворога це була одна з останніх можливостей зупинити радянські з’єднання на кременчуцькому напрямі. На протилежному березі вже очікували 168‑а піхотна дивізія вермахту і танкова дивізія СС «Рейх». Вирішивши переправитися через річку поблизу Нових Санжар, командування корпусу провело детальну розвідку. Для цього були підібрані досвідчені розвідники: полтавчани лейтенант Федір Новиков і старшина Іван Ситченко, а також одесит – лейтенант Дроздов. Вдосвіта група повернулася з «язиком» і трофейним кулеметом, а також докладними даними про дислокацію та кількість ворожих сил.
Вранці 23 вересня під прикриттям димової завіси танкісти подолали водну перешкоду і захопили плацдарм, а в другій половині дня 18‑й окремий моторизований батальйон майора М.Ф. Азаренка під вогнем противника навів понтонний міст, по якому пішли основні сили з’єднання. Протягом п’яти днів танкісти й піхота з боями подолали 100‑кілометрову відстань. 27 вересня за наказом командуючого 5‑ю гвардійською армією О.С. Жадова 20 танків, 12 БМП і 40 мотоциклів на швидкості 60–70 км на годину увірвалися в розташування ворога в районі Погребів. Танкісти 19‑ї мехбригади відразу спрямували машини в місце прориву. Вранці 29 вересня командир розвідувального батальйону капітан Н. Писаренко зумів пробитися до Дніпра і перекрив дорогу на дамбі на південь від Градизька. Почалися бої за Кременчук. Зі сходу місто атакували підрозділи 1‑го мехкорпусу, а з півночі – частини 9‑ї гвардійської повітряної, 13‑ї і 95‑ї гвардійських стрілецьких дивізій. Близько 23‑ї години наші бійці підняли над містом червоний прапор. Але бої навколо міста не вщухали. 29 вересня в с. Піщане поблизу Кременчука загинув начальник штабу артилерії 5‑ї гвардійської армії гвардії полковник А.І. Холодний, уродженець с. Огульці на Харківщині. Колишній начальник оперативного відділення штабу артилерії 5‑ї гвардійської армії полковник Г.Т. Мацюк з теплотою згадував про відважного і здібного офіцера. 17‑річним юнаком він брав участь у боях громадянської війни. Закінчив Військову академію ім. Фрунзе. На фронті перебував з першого дня війни, захищав Москву, брав участь у Курській битві. Часто перебуваючи на передовій і ризикуючи, цінував життя підлеглих. Завдяки професіоналізму й відповідальному ставленню до справи А.І. Холодний домігся високого рівня боєздатності артилерійських частин армії, що сприяло розгрому ворога на Лівобережжі. Але війна сліпо обирала свої жертви,ё вона невблаганно виставляла надто високу ціну за перемоги. Протягом Чернігівсько-Полтавської стратегічної наступальної операції війська Центрального, Воронезького і Степового фронтів втратили 427952 чоловіки особового складу, в тому числі 102957 чоловік безповоротно.
Після виходу до Дніпра в районі Кременчука радянські з’єднання без оперативної паузи почали бої за оволодіння правобережними плацдармами.
Після звільнення Донбасу війська Південного фронту подолали з боями понад 300 км і наблизились до оборонних рубежів противника під назвою Вотан. Таке найменування мала південна ділянка Східного валу, яка проходила таврійськими степами, від Азовського моря на північ, уздовж правого берега р. Молочна до дніпровських плавнів у районі Василівки. Ретельно продуману систему оборонних укріплень не вдалося зруйнувати відразу, і штаб фронту розпочав підготовку Мелітопольської наступальної операції.
Командування вермахту надавало цьому району особливого значення, оскільки він прикривав нижнє Придніпров’я та північні підступи до Криму. Щоб запобігти ізоляції свого кримського угруповання, противник ще з весни 1943 р. почав споруджувати тут укріплення, зігнавши на примусові роботи місцеве населення. Система перехресного вогню, яку забезпечували вогневі точки, розташовані на висотах, курганах і міських будівлях, доповнювалася ешелонованою мережею траншей, ходів сполучень, протитанковим ровом, мінними полями. Міська зона розділялася на сектори, кожен з яких мав бойову групу. Всі складки рельєфу, яри, балки, кювети доріг, а також споруди, паркани і т. ін. пристосовувалися для оборони. На підтримку 6‑й армії Голлідта в район Мелітополя були перекинуті 5‑а авіапольова та 101‑а гірськострілецька дивізії, частини відступаючої 17‑ї німецької армії – всього 15 дивізій, у тому числі 2 танкові.
Командування Південного фронту зосередило на рубежі р. Молочна 35 дивізій, серед них – дві танкові, дві механізовані та дві кавалерійські. Оскільки радянські війська були дуже розтягнуті й потребували поповнення живою силою та боєприпасами, Військова рада фронту вирішила організувати прорив силами лівого флангу 5‑ї ударної, 44‑ї та 2‑ї гвардійської армій з району на північ від Мелітополя в напрямі на Михайлівку – Веселе; другий охоплюючий удар мала завдати 28‑а армія в обхід міста з південного заходу. Резерв командуючого фронтом складала 51‑а армія. Артилерійське забезпечення операції здійснювали 26‑а та 2‑а артилерійські дивізії, 13‑а гвардійська мінометна бригада, вісім гвардійських полків мінометів М‑13; повітряне прикриття – вся авіація Південного фронту.
Основні завдання після прориву оборонного рубежу були такими: ізолювати фашистські війська в Криму; при найменшій можливості відразу ж увірватися на півострів; очистити від противника лівий берег нижньої течії Дніпра та вийти до його гирла; форсувати тут Дніпро та захопити плацдарм на його правому березі, передбачаючи подальший удар у взаємодії з іншими фронтами на північний захід, через Миколаїв до Південного Бугу.
Наступ військ Південного фронту розпочався вранці 26 вересня після 45‑хвилинної артпідготовки. Однак відразу стало зрозумілим, що на головному напрямі противник підготував міцну оборону. Успішніше діяли з’єднання 28‑ї армії, тому в її смугу командування перегрупувало частини 51‑ї армії генерала В.Ф. Герасименка, танкові й кавалерійські корпуси. 11 жовтня за наказом штабу фронту 51‑а армія змінила війська 28‑ї армії і посилила натиск. Запеклі сутички розгорілися поблизу м. Великий Токмак, де 151‑а дивізія долала чотири протитанкові рови. В бою за хут. Канадський (Токмацький район Запорізької області) командир роти 1369‑го стрілецького полку лейтенант С.К. Ляпота першим зі своїм підрозділом увірвався на його околицю. Відбиваючи контратаки противника з протитанкової рушниці та гранатами, він підбив два танки та штурмову гармату. В бою за м. Токмак цей відважний офіцер – уродженець с. Китайгородка на Дніпропетровщині – загинув під час рукопашної сутички. 1 лис­топада 1943 р. йому посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Незважаючи на зусилля військ Південного фронту, ворог уперто утримував оборонний рубіж на р. Молочна. Лише 9 жовтня частинам 28‑ї армії вдалося прорвати оборону противника, форсувати Молочну, просунутися вглиб на 7 км і підійти до південної околиці Мелітополя. В цих боях відзначилися бійці 118‑ї стрілецької дивізії, зокрема полк під командуванням В.Я. Бачила. Його підрозділи першими подолали водну перешкоду й створили плацдарм на її правому березі. Протягом п’яти діб полк відбив 53 ворожі контратаки.
І все ж прорвати укріплений район гітлерівців війська 28‑ї армії не змогли. Тоді на заміну поріділим частинам армії командування Південного фронту 11 жовтня кинуло 51‑у армію. Важливу роль у цій операції повинні були відіграти частини 54‑го стрілецького корпусу під командуванням генерал-лейтенанта Т.К. Коломійця. Однак рішення про заміну частин 28‑ї армії було прийнято із запізненням, лише за картою, без рекогносцировки. Внаслідок недбалої організації розвідки маршрутів передислокації деякі частини вийшли не в ті райони, які їм визначалися. Командири дивізій першого ешелону не встигли поставити завдання своїм полкам, а взаємодія з частинами підтримки не була організована. Усе це стало причиною того, що в перший день наступу, 12 жовтня, радянські війська не мали успіху. І лише наступного дня бійці передової частини 91‑ї стрілецької дивізії увірвалися до південної частини Мелітополя, де зав’язалися жорстокі вуличні бої.
. Своєчасно викликаним артилерійським вогнем 16 жовтня була зірвана контратака противника, знищено близько роти гітлерівців, мінометну батарею, підпалено 2 танки.
Внаслідок переваги гітлерівських військ у танках і штурмових гарматах, а також відсутності на початку наступу спеціально підготовлених для ведення вуличних боїв штурмових груп, Мелітопольська операція затягнулася до 23 жовтня. Вже в ході наступу такі групи було створено в частин