“Хрущовська відлига” завершувалась...

До влади рвалась генерація політиків, які вірили у “тверду руку”, форсовані “соціалістичні перетворення”, ідеологічне і пропагандистське відродження КПРС. Усунення М.Хрущова в 1964 р. проходило під гаслами подолання волюнтаризму і суб'єктивізму, надання внутрішній і зовнішній політиці реалізму, наукової обґрунтованості, стабільності. Втілити нові підходи мав новообраний перший (1964-1966), а згодом – Генеральний (1966-1982) секретар ЦК КПРС Л.Брежнєв. Здавалося б, це була випадкова людина, яка виходила на перші ролі в силу обставин, що склались. Сподвижники вважали: “Брежнєв – це тимчасово”, “для генерального він не має необхідних об’єктивних і суб’єктивних якостей”. Між тим, він оволодівав справою впевнено, облаштовувався в кабінеті надовго. Його час позначений поверненням до консервативних тенденцій, зростанням негативних процесів в економіці, політиці і культурі, соціальній і духовній сферах суспільства, інтервенцією в Чехословакію (1968), введенням військ в Афганістан (1979), поглибленням моральної роздвоєності народу, загальним застоєм країни. Біля керма держави Л.Брежнєв знаходився 22 роки. Довголіттям партійно-державного керівництва він поступається лише Й.Сталіну.

Певні позитивні зрушення все ж відбулись. Народ вірив у свої сили й віддавав загальній справі все, що від нього вимагалось.
Спробу економічної реформи нове радянське керівництво розпочало з широких консультацій щодо стану та перспектив розвитку країни, насамперед, економічної сфери. Залучивши кваліфікованих учених-економістів і проаналізувавши становище в народному господарстві СРСР, Л.Брежнєв був близький до розпачу: висновки виявилися настільки невтішними, що їх не наважилися опублікувати. Семирічний план не виконувався й наполовину. Постійно знижувався приріст промислової продукції. Структура виробництва виявилася найгіршою і найвідсталішою серед промислово розвинутих країн. Виробничі фонди використовувалися вкрай неефективно. Вражали безпідставні виробничі витрати електроенергії, вугілля, металу. Практично скрізь панувала безгосподарність.

Через низьку виробничу дисципліну й технологічну відсталість, промислова продукція (верстати, машини, побутова техніка) потребувала “ручної доводки”, а нерідко – відразу ж після випуску поверталась у ремонтні цехи. Верстатний парк в СРСР, наприклад, дорівнював за кількістю американському, але використовувався лише на половину. На виробництві тракторів було зайнято робітників менше, ніж на їх ремонті. Вражав і низький рівень життя населення. За даними соціологічних досліджень, у цей час близько 10 млн., а з них кілька мільйонів в Україні, відчули погіршення життєвих умов.

В особливо сутужному стані перебували колгоспи. Їх “добивала” безгосподарність, розкрадання майна і сільськогосподарської продукції. До того ж, через “ножиці цін” мільярди карбованців перекачувалися в промисловість, головним чином, у важку і оборонну. Практика нарощування важкої промисловості взагалі справляла негативний вплив на загальноекономічну ситуацію. У СРСР, наприклад, коксу вироблялося більше, ніж у США, одночасно його затрати на виплавку однієї тонни сталі в Америці були втричі меншими. Ефективність промисловості рухалась у напрямі до нульової позначки.

Висновки напрошувались самі собою: з такою економікою досягнути намічених у програмі КПРС рубежів неможливо, в ілюзії перетворювалися і всі інші обіцянки партії, її авторитет, вплив у суспільстві опинилися під величезною загрозою. Ситуація, що склалась, вимагала негайних і глибоких економічних і соціально-політичних реформ. Однак, їх проведення затримувалось. У країні відбувалась “перегрупування” політичних сил, формувалась “Брежнєвська команда однодумців”, обговорювались нові підходи.

Прикметною віхою в розвитку країни стали рішення березневого та вересневого пленумів ЦК КПРС, що відбулися в 1965 р. Обговоривши питання “Про невідкладні заходи по дальшому розвитку сільського господарства СРСР”, березневий пленум, зокрема, схвалив новий порядок заготівель сільськогосподарської продукції. Згідно з цим рішенням, державою визначалися тверді плани її закупок на кілька років, підвищувалися закупівельні ціни з урахуванням кліматичних умов та умов виробництва. В окремих районах вводилися надбавки на надпланову продукцію. В основному така політика мала позитивний сенс, але не для всіх. Вигравали, зокрема, республіки Прибалтики, Білорусії й РСФСР. У той же час, тиск на Україну не зменшувався: заготівельні ціни тут були значно нижчими.

Мало відчутними були й заходи щодо зміцнення матеріально-технічної бази сільськогосподарського виробництва. Надто недосконала й ненадійна техніка, яка надходила, відчутної ефективності аграрному сектору практично не забезпечувала і як результат – запланованого достатку продовольства не відбулось. Агонія аграрної сфери поглиблювалась.

1965 рік увійшов в історію як рік початку широкоформатної економічної реформи, ініційованої О. Косигіним і групою московської технократичної номенклатури.

Голова Ради Міністрів СРСР О. Косигін мав неабиякий досвід державного керівництва господарством. Однак, навіть він і його найближче оточення не охоплювали ситуації в цілісності, не помічали глибини економічної прірви. Взнаки давалась і одвічна амбіційність радянських реформаторів. Саме тому як за замислом, так і за змістом практичних перетворень реформи були сповнені протиріч. З одного боку, вони спрямовувались на розширення господарської самостійності підприємств, розвиток місцевої ініціативи, посилення економічних стимулів до праці. Дозволялось навіть коригувати на місцях святиню – п’ятирічний план. З іншого боку, реформи значно підсилювали позиції центральних відомств. Ліквідовувались раднаргоспи і відновлювались промислові міністерства в центрі. Країну охопив пафос “суперцентралізації”. Утворились такі відомчі монстри, як Державний комітет по цінах, Державний комітет постачання та ін. Фактично це призвело до того, що майже всі місцеві економічні проблеми вирішувались лише в Москві і через Москву. До столиці потягнулись “постачальники”. Бюрократичний апарат охопила нова хвиля хабарництва: адже за “центром” залишалося головне – розподільчі функції.

Ситуація в Україні мало чим відрізнялась від загальнодержавної. Щоправда, у другій половині 60 – на початку 70-х рр. економічний розвиток республіки дещо стабілізувався. Цьому частково сприяли ліквідація гострих протиріч волюнтаристської політики попереднього періоду, частково – реформа і сприятлива зовнішньоекономічна кон’юнктура.

У той же час протиріччя самої реформи закладали основи для серйозних проблем у республіканській економіці. Економічні можливості республіки мало враховувалися центральними відомствами: розподіл виробленої продукції, формування структури виробництва, його розміщення відбувалися без її впливу. Все це було компетенцією центру.

Успіх був коротким. Починаючи з 1972 р., економічну реформу почали пригальмовувати. Згодом її згорнули загалом. Консерватори боялись перемін, особливо на республіканському рівні. Всіма можливими заходами вони стримували нововведення, що негайно позначилось на економічній стратегії, загальній соціально-політичній ситуації. Центр ваги було перенесено на оборонну промисловість (яка і без цього не могла поскаржитися на нестаток коштів), освоєння Сибіру та збільшення капіталовкладень у сільське господарство.

70-ті – початок 80-х рр. стали роками екстенсивного розвитку економіки. Країна стала на витратний шлях розвитку. Вичерпувались ресурси, зношувалось обладнання, зневірювались люди. Вкрай негативно це позначилося, в першу чергу, на Україні, природні і трудові ресурси якої були обмеженими і розвиток якої потребував інтенсифікації суспільного виробництва. Республіканська економіка стала заручником економічної стратегії центру.

Політика центру щодо України була виразно споживацькою. Розвиток промисловості планувався таким чином, що республіка перетворювалась в інтегральну частину “загальносоюзного народногосподарського комплексу". У ній розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, у т.ч. високотехнологічні (пізніше це стане однією з найсуттєвіших перешкод на шляху незалежного розвитку). Традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки республіки (видобуток вугілля і металевих руд, важке машинобудування, виробництво металів) швидко занепадали, ставали нерентабельними. Бракувало нових технологій, оновлення обладнання, техніки. На модернізацію виробництва кошти, які осідали в центрі, практично не виділялись. Якість продукції неухильно знижувалась. Все це мало кого турбувало. Надії на новий економічний стрибок центр пов'язував з освоєнням Сибіру та Далекого Сходу. До речі, Україна теж віддавала матеріальні й людські ресурси на цю програму, отримуючи натомість дешеві енергоносії.

Країну заполонила погоня за валом – тоннами, кілограмами, літрами, метрами тощо. Валові показники породжували “приписки”. Центральною проблемою будь-якого виробництва стала проблема збуту продукції. Вона вирішувалась за схемою: здав і забув. Якість продукції стала проблемою другорядною. Розгорнута компанія боротьби за якість (введення державного знаку якості) відчутного ефекту не принесла. І це зрозуміло. В основі якості – наукоємність і висока технологічність, культура виробництва, професіоналізм, зрештою, відповідальність працівника за результати своєї праці. Саме вони й були найбільшим дефіцитом. “Дуті” показники, “дуті” герої-передовики виробництва, фальшивий ентузіазм і показуха якісної продукції не забезпечували. Більш-менш задовільно ситуація розгорталась на виробництвах військово-промислового комплексу. Склалась парадоксальна ситуація: держава могла сконструювати й виготовити найскладніші ракетно-технічні комплекси, іншу військову техніку чи зброю і, разом з тим, виявлялась неспроможною у виготовленні пристойного автомобіля, телевізора, радіоприймача, іншої побутової техніки.

Безвідповідальною по відношенню до України була й політика розміщення на її території підприємств атомної енергетики. Атомні електростанції, як правило, будувались на чорноземах, у густонаселених і малопридатних для цього місцевостях, без належного наукового обґрунтування, всупереч висновкам українських вчених.

Яскравим прикладом цього стало будівництво Чорнобильської АЕС. Висновки вчених щодо вибору місця під неї були, в основному, негативними. Зосередження підземних водних артерій, якість чорноземів, щільність населення й інші показники суперечили принципам розміщення АЕС саме в цьому місці. Але переважили інші, насамперед, політичні аргументи. Будівництво велось з порушеннями технології, “ударними темпами”, широким залученням некваліфікованої робочої сили, масовим розкраданням будівельних матеріалів. Наслідки такого будівництва відомі: глобальна катастрофа. І хоча відповідальність за неї цілком і повністю лежить на центральних відомствах, Україна залишилась із цією бідою практично один-на-один. Подібних малих і великих “чорнобилів”, спричинених споживацькою політикою центру, в Україні багато: ерозія ґрунтів Донецького регіону, забруднення Дніпра, Чорного моря, виснаження лісових ресурсів тощо.

Лише вивільнившись з-під домінування центру, керівники України змогли усвідомити наслідки залежного становища: “Панували над нами довго і збиткувалися безсоромно. Але найстрашніший слід залишила тоталітарна система. Уявімо інший хід історії і запитаймо себе: чи дозволила б собі суверенна Україна винищити голодомором мільйони своїх громадян? Чи дозволила б розстрілювати безсудно свою національну інтелігенцію, гноїти по таборах найпрацьовитіших людей села? Маючи суверенітет фактичний, а не фіктивний, чи пішла б Україна на те, щоб вигублювати себе такою концентрацією екологічно шкідливих виробництв? І чи поставила б вона біля самого свого українського серця апокаліптичний, глобально небезпечний Чорнобиль? Відповідь однозначна – Ні!” (Л.Д.Кучма. Україна – є, Україна – буде. Доповідь Президента України на урочистих зборах з нагоди 5-ї річниці незалежності України 23 серпня 1996 року //Урядовий кур’єр, 1996.24 серпня.)

Більш-менш реалістично мислячі політики розуміли, що Україна і Радянський Союз загалом потребували новітніх якісних поштовхів для подальшого розвитку економіки: впровадження нових технологій, інтенсифікації використання трудових ресурсів, переорієнтації структури виробництва тощо. Рутинна політика, між тим, брала верх: всі ці елементи були або відсутніми в економічних планах центру, або мали в них здебільшого декларативний характер.

Майстерно приховувалось і хронічне невиконання завдання п'ятирічних планів із більшості показників. Зокрема, національний доход мав збільшитись у дев'ятій п'ятирічці (1971-1976) на 37—39%. Цифра ж виконання (до того ж явно завищена) сягала лише 25%. У десятій п'ятирічці зростання цього показника було заплановано від досягнутого, однак виконання становило лише 18%. Якщо з деяких показників розвитку промисловості Україні ще вдавалося хоча б наближатися до запланованого (виробництво електроенергії, цементу, вугілля тощо), то сільське господарство – ця найважливіша для республіки галузь – залишалося найменш ефективною ланкою.

На перший погляд здавалося, що саме в 70-і рр. було зроблено найбільше для підвищення сільськогосподарського виробництва в республіці. Для зростання його ефективності з перших років десятої п’ятирічки в республіці було розгорнуте соціалістичне змагання за високу культуру землеробства. Незважаючи на труднощі (літо 1975 р. охопила засуха; несприятливі погодні умови були також у 1979 і 1980 рр.), працівники полів добились високих врожаїв. У 1977 році було зібрано в середньому 30,1 ц/га зернових, що дозволило забезпечити хлібоздачу на рівні понад 1 млрд. пудів зерна (История Украинской ССР.-т.10.-С.343).

Рапорти про успіхи надходили і з інших підрозділів сільськогосподарського виробництва. Разом з тим, у високі партійні і урядові інстанції все частіш надходили тривожні сигнали: сільське господарство продовжує розвиватись екстенсивними методами; шалений опір чиниться впровадженню нових агротехнологій; республіку охопило масове розкрадання сільгосппродукції; господарства перенасичені знівеченою технікою; молодь масово виїздить у місто тощо.

Не отримала республіка очікуваного ефекту і від впровадження масштабних програм механізації та хімізації сільського господарства, колосального розвою меліорації. Протягом десятиліття в галузь було вкладено 27% усіх капіталовкладень в українську економіку. Однак вони дали мізерний, а часом протилежний результат. Механізація перетворилась у постачання колгоспам і радгоспам низькоякісної техніки, хімізація вироджувалась у забруднення земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а неконтрольована меліорація призводила до псування родючих земель і порушення екологічного балансу.

Вкрай низькою залишалась ефективність використання людських ресурсів у сільському господарстві. Наочним свідченням цього стали сезонні „мобілізації" працівників інших секторів народного господарства, освіти та науки на збирання врожаїв. До цього додавалася відстала система переробки та зберігання сільськогосподарської продукції, в результаті чого щорічні втрати урожаїв з окремих видів сягали 30-33%.

Зростаюче відчуження селян від результатів їх праці в колгоспах позначалось на продуктивності і темпах виробництва: намітилась стійка тенденція їх уповільнення (Див.: Історія України. – К., 1997. – с.353).

Негативні наслідки жорсткої централізації управління виявились і в сільському господарстві. Центр розробляв плани, нормативи, інші директиви. Селянам диктували з безмежної відстані: що, коли і як їм виробляти. При цьому не враховувалася місцева специфіка, можливості, навіть кліматичні умови. Селянин-колгоспник був відсторонений від прийняття найважливіших виробничих рішень. Це призводило до безвідповідальності, безгосподарності, спричиняло великі матеріальні і моральні втрати.

Уповільнення темпів економічного зростання врешті-решт призвело до застою в економіці. Новації здебільшого зводились до механічних грошових ін'єкцій у різні галузі, тобто до екстенсивного методу господарювання. Найяскравіший приклад – політика в галузі капіталовкладень. Протягом 70-х рр. своєрідною модою було створення нових підприємств, колосальних об'єктів нового будівництва й виділення для цих проектів неймовірних коштів. Ця гігантоманія, яка збіглася з прихованою інфляцією, призвела до того, що вартість нових об'єктів у середньому перевищувала заплановану на 25-50%. Доводилося кидати значні сили й кошти на закінчення найбільш важливих на той час будівництв, залишаючи інші незавершеними. У соціально-економічний побут ввійшло слово „довгобуд". На таке будівництво щорічно витрачалося до 75% капіталовкладень у галузь (Див.: Там же).

Кінець 70-х – початок 80-х рр. у повному розумінні є періодом початку широкомасштабної, тотальної економічної кризи. Економіка дедалі відчутніше виявляла свою неефективність, неконкурентноздатність. Більшість спроб її підтримки, реанімації мали суто адміністративний чи навіть ідеологічно-декларативний характер.

Доречно згадати провідне гасло того часу: “економіка повинна бути економною". Чи мало воно конструктивний зміст? Нічого, крім посмішки, воно не викликало. Між тим, ним хизувались як найвищим досягненням економічної теорії, як політичним дороговказом у царині виробництва. Подібне засвідчувало наступне: партійне і державне керівництво втрачали відчуття реальності; суспільство все більш потужно втягувалось у системну кризу, за якою слідують стагнація і розпад. Перебіг подальших подій цей висновок підтвердив повністю й остаточно.

Історично взаємовідносини України з центром складалися не безпроблемно. І хоча післявоєнна історія цих відносин має більш цивілізований характер, але й тоді проблеми залишалися. Наріжним каменем завжди було питання міри самостійності України у вирішенні проблем державного будівництва, розвитку промисловості і сільського господарства, національно-культурного розвитку. Вирішувались вони, як правило, з позицій інтересів центральної влади. Причому чим більшим був тиск центральної влади, тим, слабшав опір влади республіканської. Але її покірлива позиція позірно мала вигляд порозуміння. Для справжнього порозуміння були потрібні рівноправні партнерські відносини. Про них же в системі взаємовідносин республік і центру в колишньому СРСР не могло бути й мови. Центр домінував. Приниження національних інтересів утверджувалось як своєрідна суспільна (і навіть, моральна) норма, порушення якої політично переслідувалось.

Вересневий (1965 р.) пленум ЦК КПРС прийняв постанову “Про покращення управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва”. Аналогічну постанову прийняв і жовтневий (1965 р.) пленум ЦК Компартії України. Вплив рішень цього пленуму на подальший розвиток народного господарства суперечливий. З одного боку, передбачалося підвищення наукового рівня планування економіки, розширення сфери госпрозрахункових відносин на підприємствах і в галузях, планувалося застосування заходів по створенню ефективної системи стимулювання. Скорочувалося число диктованих зверху показників. Основним критерієм господарської діяльності підприємств передбачалося зробити не загальний вал виготовленої продукції, як було раніше, а обсяг її реалізації.

Одночасно створювалися спеціальні фонди для матеріального заохочення робітників і службовців, поліпшення їх добробуту, розширення соціально-культурної сфери. Разом взяті всі ті заходи, за умови послідовного впровадження їх у практику, участь у цьому процесі широких трудящих мас могли дати вагомий економічний і соціальний ефект. Цього не сталося. Ліквідація рад народного господарства, підпорядкування підприємств загальносоюзним і союзно-республіканським міністерствам, побудованим за галузевим принципом, посилило централізацію управління. На практиці це означало, що уряди союзних республік втрачали контроль над більшістю заводів і фабрик. Після реорганізації абсолютна більшість підприємств України знову були підпорядковані Москві. По суті справи, вони стали власністю центральних міністерств і відомств.

Ліквідація раднаргоспів зміцнювала імперський характер Радянського Союзу, посилювала монополістичні тенденції, що завжди були сильними в його цілком одержавленій промисловості, а в умовах науково-технічної революції стали додатковим чинником деградації економіки. Це збуджувало напругу між центром і регіонами. У коло означеної напруги попало й керівництво України.

Країна потребувала демократизації. Загальний же пафос реформи налаштовував на централізацію, підпорядкування, обмеження економіко-господарських, а за великим рахунком – і політичних прав республік. Управлінські нововведення економічного профілю не доповнювалися політичними перетвореннями, демократизацією суспільного життя, ліквідацією всевладдя центральних відомств. Розпочалася повзуча реакція, тяжіння до адміністрування, страх перед новаціями і, нарешті, просто вперте небажання відмовлятися від існуючого стану речей.

Непослідовність і суперечливість характеру економічної реформи в другій половині 60-х років відчувалися ще слабо. Темпи розвитку промисловості були досить високі. Економісти називають восьму п'ятирічку (1966-1970 рр.) “золотою”, її результати були найкращими за останні перед нею 35 років. Підприємства одержали відносну самостійність, робітники, інженерно-технічні працівники і службовці стали відчувати зв'язок між своїм вкладом у виробництво і заробітною платою. Дещо піднялась заробітна плата, зріс життєвий рівень народу.

Позитивні зміни відбувались і в Україні. За роки п'ятирічки промисловість республіки освоїла виробництво 440 зразків нової техніки і матеріалів. З виробництва було знято 1115 найменувань застарілої техніки. На підприємствах України в 1966-1970 рр. було введено в дію 310 повністю автоматизованих виробництв, понад З тис. цехів і дільниць, 8 тис. автоматичних, напівавтоматичних і механізованих ліній (Див.: История Украинской ССР. Том 10. – К., 1985. – С.150-168).

У роки “золотої п’ятирічки” завершилося спорудження найбільших у Європі Придніпровської, Зміївської, Бурштинської, Старобешівської і Луганської теплових електростанцій. Енергетики України рапортували про створення єдиної енергосистеми республіки з підключенням до неї промислових підприємств, радгоспів і колгоспів. Початок 70-х років ознаменувався завершенням електрифікацію сіл України. “Лампочка Ілліча” ввійшла в кожен дім.

Протягом восьмої п'ятирічки основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли в 1,5 рази, а національний доход – на 30%. Характерно, що дві третини приросту промислової продукції було одержано за рахунок підвищення продуктивності праці. У другій половині 60-х років було споруджено ще понад 250 крупних підприємств.

Означені зрушення стосувалися переважно важкої промисловості – металургії, енергетики, промислового машинобудування. Виробництво предметів споживання хронічно відставало від потреб практики. Ці перекоси не могли не позначитись на життєвому рівні населення. Люди не могли придбати елементарних побутових речей. Країна “стала в чергу” за пральним порошком, білизною, побутовою технікою. Зріс “авторитет” постачальників, працівників торгівлі, завідуючих базами. У побут ввійшло розхоже слово – “дефіцит”.

Певні позитивні зміни відбувались і в сільському господарстві. Впроваджувалися різні форми матеріальної заінтересованості колгоспників. У 1966 – 1967 рр. була введена гарантована оплата праці працівників колгоспів за тарифними ставками відповідних категорій робітників і службовців радгоспів. Більшими стали можливості колгоспників щодо облаштування будівель, роботи на присадибних ділянках, торгівлі власною продукцією.

У село надходила нова сільськогосподарська техніка. І хоча якість і надійність її була невисокою, “технізацію” сільгоспвиробництва колгоспники сприймали схвально. У 1975 р. на полях України працювало 371,1 тис. тракторів, загальною потужністю 16 млн к.с., 81 тис. зернових комбайнів, сотні тисяч автомашин. Збільшувалося застосування мінеральних добрив. Зміцнився вклад сільськогосподарської науки. У колгоспах і радгоспах побільшало фахівців із вищою аграрною освітою, що відразу ж позначилось на сільськогосподарському виробництві. Активізувалось впровадження більш врожайних районованих сортів зернових і технічних культур. Дещо зміцнився кадровий склад на селі. Усе це сприяло помітному зростанню сільського господарства України, валова продукція якого в 1966-1970 рр. збільшилася на 16,6 % (Див.: История Украинской ССР. Том 10. – С.265-268).

Між тим, виконати широко розрекламовані плани п'ятирічки в повному обсязі не вдалося. Україна щорічно не добирала до плану щонайменше 4 млн. т зерна. Зростання майже на третину обсягів заготівель цукрових буряків супроводжувалось спадом на 10 % виробництва цукру-піску .

Значна частина сировини вивозилась за межі республіки. Продовольча ситуація в Україні і надалі залишалася складною.

Безпосереднім наслідком економічної реформи 1965 р. стало прискорення темпів розвитку народного господарства, яке тривало доти, доки діяли основні її принципи. З початку 70-х років економічна ситуація в Україні різко змінилася. З’явились перші ознаки суспільного застою. Спад виробництва, неритмічність, тижневі простої і “штурмівщина” руйнували не лише промисловий потенціал держави, але й його головного суб’єкта – робітника, який звикав вже працювати напівсили, безвідповідально, з порушенням технологічної дисципліни.

Від цього потерпала якість. Продукція з позначкою “Зроблено в СРСР” чи зі знаком якості була здебільшого неконкурентоспроможною як за кордоном, так і в середині країни. Більшість населення віддавали перевагу імпортним виробам.

Другим симптомом наближення застою був рівень механізації і автоматизації виробництва. Незважаючи на галасливу компанію поєднання переваг соціалізму з можливостями науково-технічного прогресу, близько 40 % промислових робітників працювали вручну. У будівництві таких було ще більше – 60%. Дефіцит робочої сили намагалися компенсувати широким залученням у виробництво ув'язнених. Виробництво заполонила армія некомпетентних, бездумних і безвольних виконавців, які до того ж не бажали “вислужуватись” перед начальством “за копійку”.

Суспільство охопила апатія, зневіра в майбутньому. Це вело до погіршення всіх виробничих показників. Дев'ятий п'ятирічний план розвитку народного господарства (1971 -1976 рр.) передбачав зростання національного доходу в Україні на 37 – 39 %. Фактичний приріст становив лише 25 %. Не виконаним залишилось і таке важливе завдання дев'ятої п'ятирічки, як підвищення продуктивності праці. Десята п’ятирічка виявилась ще менш ефективною (Історія України.- К.,1997. – С.353).

Тенденція до погіршення основних показників роботи промисловості збереглася в десятій і поглибилась в одинадцятій п'ятирічках. Якщо в 1960-1970 рр. темпи зростання промислового виробництва в Україні щорічно становили в середньому 4,9 %, то в одинадцятій п'ятирічці (1981-1985 рр.) цей показник знизився до 2,8 %. Обсяг усіх видів використовуваних ресурсів при цьому не лише не зменшувався, а й неухильно зростав. За період з 1961 по 1985 р. майже вдвічі зменшилася рентабельність підприємств. Основні виробничі фонди швидко старіли. Про їх оновлення навіть не йшлося. Рівень їх зношеності в республіці зріс від 28% у 1961р. до 43% у 1985р., що значно більше, ніж загалом по всій країні.

Наростання негативних явищ в економіці супроводжувалось централізацією управління виробництвом, зростанням чиновництва. Центральні установи, директивні планово-фінансові органи, вплив яких зменшився в 1965-1970 рр., знову утверджували своє всевладдя. Ця тенденція досягла свого апогею наприкінці 70-х – на початку 80-х років. Бюрократичний апарат чисельно швидко зростав, а стан справ у народному господарстві погіршувався.

“Брежнєвська епоха” ввійшла в історію і як роки наступу центру на національні інтереси союзних республік, як епоха посилення централістичних тенденцій. Полем безконтрольних дій центральних відомств стала й Україна. На свій розсуд центр використовував її багатства і трудові ресурси, нав’язував плани, затверджував показники. Де, що, скільки і коли будувати – вирішували союзні міністерства. Їх головним аргументом була економічна доцільність. У результаті стара структура промислового виробництва, усталена ще в довоєнні п'ятирічки, котра ґрунтувалася на наявних природних ресурсах і кадрах робітників та інженерно-технічних працівників, не лише не оновлювалась, але й консервувалась, зміцнювалась. Як і в минулому, першочергова увага надавалася вугільній промисловості, чорній металургії, важкому і електротехнічному машинобудуванню. “Всесоюзний інтерес” при цьому слугував роль камертона розвитку промисловості. Інтереси республік, як правило, до уваги і розгляду не бралися, а нерідко й ігнорувалися.

Україну заполонила гігантоманія. За розпорядженням центру, яке, як правило, приймалось не в результаті солідного наукового обґрунтування, а “з голосу” посадової особи, на родючих ґрунтах споруджувалися нові гірничо-збагачувальні, трубні, металургійні заводи та інші промислові гіганти. Нерідко вони будувалися за застарілими проектами і технологіями, слабо оснащувалися газо- і пиловловлювачами, додатково забруднювали природне середовище. Донбас, промислові центри Наддніпрянщини, Західної України, багато промислових міст інших регіонів республіки стали зоною екологічного лиха. Рівень забрудненості повітря, ґрунтів, вод у багато разів перевищував тут усілякі допустимі норми. За оцінкою спеціалістів, забруднення України відходами мінерально-сировинного комплексу відбувалося вдесятеро інтенсивніше, ніж Радянського Союзу в цілому. Останнє, звичайно, замовчувалось. Кошти на реабілітацію природи і населення не виділялись. Кожного, хто піднімав голос на захист рідного краю і людини від екологічної небезпеки, піддавали моральному гонінню, осудженню.

Неконтрольована “новітня індустріалізація”, форсована “хімізація” України загострила питання про воду, споживання якої на одного міського жителя України було вдвічі меншим, ніж загалом у СРСР. Величезну шкоду принесли республіці штучно створені моря і водоймища. Вони поглинули близько 1 млн. гектарів родючих земель, зруйнували тисячолітні поселення. Десятки тисяч людей вимушені були переселятись на нові місця проживання, кидати облаштовані будівлі, садиби, вирубувати сади.

Патріотично налаштовані вчені, літератори і громадськість сигналізували про недоцільність побудови Київського, Канівського та інших водоймищ. Та їхній голос залишався “голосом волаючого в пустелі”. Країна втягувалась у безоглядну технотронну гонку.

Похибкою стратегічного характеру можна охарактеризувати нині нав’язування центром України індустрії ядерної енергетики: без належного обґрунтування, розрахунків, часто на застарілій і недосконалій технології, без врахування геологічних особливостей місцевості за короткий час у республіці було споруджено або будувалося 8 атомних електростанцій. Концентрація атомних електростанцій на Україні сягнула небезпечного рівня. Причому, необхідності в цьому з точки зору інтересів народного господарства України, її народу не було.

Статистика засвідчує: існуючі в Україні традиційні (гідро- і теплові) електростанції забезпечували 21 % загальносоюзного обсягу електроенергії. При цьому, в республіці використовувалася лише частина цієї енергії. Решта передавалася до сусідніх республік і експортувалася за кордон. Характерно, що кошти, виручені за продаж електроенергії, йшли в розпорядження центральних відомств. Це підривало бюджет республіки, збіднювало її надра.