Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Книги » Особистості

Отаман Іван Сірко (закінчення)
Автор праці: о.Юрій Мициик




Отаман Іван Сірко
Сторінки:
1
2
Ці дії ослабили позицію Ю.Хмельницького в Правобережній Україні. Причина відмови Сірка підтримувати Ю.Хмельницького, незважаючи на неодноразові звертання цього останнього і навіть Я.Сомка, полягає в тому, що він не міг сприйняти Їхню соціальну політику, спрямовану на зміцнення позицій старшини, не міг примиритися з посиленням залежності України від Польщі та Росії, з небезпекою розколу України на дві частини по Дніпру. Характерний лист Сірка та іншого запорозького полковника Сацька Туровця (Яцька Горського) до Якима Сомка (березень 1662 р.). Лаючи Якима Сомка й Юрія Хмельницького, автори листа прозоро натякали на Чорну раду козаків, і ця погроза була небезпідставна. Саме в цей час на Січі активізував свої дії Іван Брюховецький, який став кошовим отаманом. Він виступив як противник старшини, уміло грав на запорозькому честолюбстві, доводячи першість Січі перед Чигирином - столицею Гетьманщини тощо. Такі настрої набули великого поширення і на Січі, і в Лівобережній Україні. Свідченням цього є дума "Фесько Ґанжа Андибер, гетьман запорозький", де в образі головного героя - "козака-нетяги" виведено саме Брюховецького. Плани Брюховецького були близькі Сіркові й він підтримав тоді його домагання на гетьманську булаву. На Чорній раді в Ніжині в червні 1663 року Брюховецького було проголошено гетьманом Лівобережної України й він пробув на цьому уряді 5 років. Однак на відміну од Сірка, який був щирий у своїх демократичних переконаннях, Брюховецький виявився політичним демагогом. Цікаво, що такі розбіжності в політичних позиціях Сірка і Брюховецького підмітив автор тогочасної пісні "Курта", де погано згадується про Брюховецького і добре про Сірка - заступника бідного чабана:

Ой ти, батьку-Сірку,
Козацький барвінку,
Ти надівай шапку-бирку,
Та визволяй чабана-товаринку .

Саме Брюховецький перший в Україні дістав "з царської ласки" боярський титул і поклав початок переходові частини козацької старшини у дворян Російської імперії. Замість обстоювати супроти загарбницьких замірів російського уряду хоча б ту автономію, яка була встановлена 1659 року, не кажучи вже про статус України на основі договору 1654 року, він став, по суті, торгувати незалежністю України.
Справжню свою суть Брюховецький уперше показав тільки 1665 року, після відвідин Москви (першої в історії України гетьманської візити до столиці імперії) та підписання ним так званих Московських статей - нового нерівноправного російсько-українського договору. Перед цим Брюховецький ще мав довіру частини населення України, зокрема й Сірка. Козацький ватажок подав гетьманові допомогу в тяжкий час, коли Річ Посполита зробила останню значну спробу поновити своє панування в Лівобережній Україні. У кінці 1663 - на початку 1664 року відбувся похід короля Яна Казимира на Сіверську Україну, у якому брали участь і правобережні полки на чолі з новим гетьманом Павлом Тетерею, і ординці. Саме тоді Сірко та російський воєначальник Г.Косагов зробили дві вдалі виправи на Крим, здобули Перекоп та кілька інших населених пунктів, завдали великої шкоди ханству (від рук козаків загинули Карач-бей, комендант Гавані Умер-ага та інші), визволили багатьох невільників-християн (жовтень і грудень 1663 р.).
Варто зазначити, що Сірко був перший козацький ватажок, який залучив до спільної боротьби проти османської імперії калмиків, і вони дуже високо цінували його полководчий талант. Показові слова калмиків про те, що вони "служить с Сирком ради, а с иними полковниками ни с кем служити не хотят" .
Польський воєначальник С.Маховський у листі від 26 лютого 1664 року писав, що Сірко вже кілька разів воював під Перекопом та Очаковом, з триво-гою згадував про народне повстання проти панів-"державців" на Брацлавщині та його зв'язок із Сірковими діями .Так, він переніс свої дії на Пра-вобережжя, піднімаючи народні повстання в тилу польської армії. Це стало однією з важливих причин провалу походу Яна Казимира на Сіверщину. Сірко воює тоді по всій Черкащині (Городище, Канів, Корсунь, Медведівка, Сміла, Торговиця, Чигирин тощо), боронить Бужин, громить війська одного з найкращих за всю історію Польщі полководців - Стефана Чарнецького, який "уславився" надзвичайною жорстокістю в придушенні національно-визвольної боротьби українського народу й був через це та через нахил до химерного одягу з тигрової шкури прозваний козаками "рябим собакою". У Брацлаві та Чигирині Сірко навіть захопив скарби Тетері, чим різко зменшив можливості цього гетьмана наймати собі на службу іноземні війська.
Успіхи Сірка дістали визнання царського уряду та Брюховецького й у документах вперше з'являються звістки про його маєтності: він дістав у володіння будинок із засіками та, як і його брат, млин. Водночас у польських джерелах іноді пишеться й про поразки козацького отамана. Мемуарист Ян Дробиш Тушинський (помер у 1707 р.) згадує про перемогу військ С.Маховського над запорожцями Сірка, донськими козаками та калмиками на Великдень (13 квітня 1664 р.) під "Сарадзиним Лісом за Чечельником". Є й інша звістка, яку знаходимо в щоденниковому записі 18 травня 1660 року польського шляхтича Яна Антонія Храповицького: Прийшла відомість, що татари розбили Сірка козака, якого Хмельниченко послав був з кількадесят тисяч козаків боронити, щоб татари не пройшли в Україну" . Та вона маловірогідна. В.Коховський і "Віршована хроніка" наголошують на поразці Сірка в Городищенському бою 1664 року. Якщо навіть і взяти до уваги ці, а можливо, й деякі інші невдачі, безсумнівною є його перевага в битвах з ворогами. Адже тільки Яворницький установив 55 вдалих походів Сірка проти ворогів, а джерела, що їх ми виявили, дають змогу збільшити кількість перемог принаймні на 10. Улітку 1664 року на Правобережжі вибухло нове повстання, яке очолив Сулимка. Воно було спрямоване проти Польщі та її союзника Павла Тетері. Керівник повстання послав свого козака Федора з Балабанівки до Сірка, просячи допомоги й називаючи кошового отамана "братом", але той нібито відмовив. Тут слід зазначити, що Сулимка звернувся запізно, до того ж не узгодив попередньо, коли починати повстання. Через це кошовий отаман не зміг вчасно підійти до Торговиці й обмежив свої дії районом Городища та Умані. А свідчення гетьмана Петра Дорошенка, який урядував у 1665-1676 роках, указують на те, що Сірко брав найактивнішу участь в антипольському повстанні 1664 року і разом з Сулимкою вони "страшну війну почали в Україні". Пише про участь Сірка в цьому повстанні й мемуарист Юхим Єрлич, додаючи також про зв'язки кошового отамана з колишнім гетьманом Виговським. Цього останнього, як відомо, трохи пізніше Тетеря та його кум Маховський звинуватили в підтримці повстання Сулимки й наказали розстріляти.
Визволити 1664 року Правобережну Україну від польського гніту не вдалося. Уряд Речі Посполитої перекинув сюди значні сили й тому Брюховецькому та Сіркові доводилося з боями відступати. І хоча в липні 1664 року Сірко разом з Косаговим розбив ворога в Капустяній Долині, наступного місяця кошовий отаман зазнав поразки в битві проти польських військ під Городищем, причому навіть пішли чутки про його загибель. Мабуть, саме тоді він дістав тяжкі рани, сліди яких можна було побачити на його кістяку і через 300 років. Уже на початку листопада 1664 року він побував у Харкові й Білгороді, став харківським, а за іншими джерелами - зміївським полковником, але не втратив міцних зв'язків із Січчю.
Антипольське повстання на Правобережжі, енергійні дії там Сірка та Брюховецького прискорили падіння Тетері. На зміну йому після недовгої боротьби було обрано Петра Дорошенка. Цього гетьмана із симпатією зобразив пізніше Великий Кобзар, а класики української літератури назвали його "Сонцем Руїни". Внук Михайла Дорошенка, оспіваного поряд із Сагайдачним у народній пісні "Ой на горі та й женці жнуть", він почав свою діяльність ще в роки Визвольної війни. Петро Дорошенко щиро хотів повернути незалежність України, її єдність, добивався й відновлення договору 1654 року. Під його керівництвом було завдано кілька значних поразок армії Речі Посполитої. Це посилило визвольний рух не тільки в Правобережній Україні, а й в Лівобережній, де зростало невдоволення колоніальною політикою російського уряду.
1667 року після укладення угоди між Росією та Польщею (Андрусівська змова), унаслідок якої формально закріплювався поділ України між ними заради боротьби з Османською імперією, внутрішньополітична ситуація значно загострилася. Усвідомлюючи це, Брюховецький налагоджує зв'язки з Дорошенком, сподіваючись у разі повстання зберегти гетьманську булаву. На початку 1668 року це повстання вибухнуло. Сам Брюховецький 24 лютого 1668 року надіслав з Гадяча зазивні універсали і на Слобожанщину, зокрема а Мерефу. У той час Сірко тільки-но повернувся з успішного походу до Криму (з-під Кафи). Тоді було визволено 2 тисячі християнських невільників, узято в полон 1500 ординців. Він не мав жодної прихильності до Брюховецького, з яким фактично розірвав стосунки ще 1664 року. В міру того, як лівобережний гетьман ставав, за словами Тараса Шевченка, "гряззю Москви", Сірко дедалі більше віддалявся од нього. Уже те, що після повернення з походу 1664 року Сірко осів не на Лівобережній Україні, тодішній Гетьманщині, яка перебувала під контролем Брюховецького, а на Слобожанщині, красномовно свідчить про це. Проте коли й сюди надійшли зазивні універсали Брюховецького, Сірко підняв на Слобожанщині повстання. У даному разі Сірко діяв як патріот України, узгодивши свої дії попередньо з Дорошенком, а Брюховецького роз-глядав як тимчасового союзника. Незабаром він оволодів значною частиною Слобожанщини, але здобути Харків йому не вдалося.
Після цього Сірко рушив із військами до Дніпра, розгромивши на своєму шляху російські війська (під Охтиркою й Полтавою). Тим часом в Опішні об'єдналися війська Дорошенка та Брюховецького, відтак козаки скинули Брюховецького з гетьманського уряду, а потім забили. Дорошенко стає одно-осібним гетьманом України й робить подальші кроки щодо відновлення її цілковитої незалежності. Сірко підтримує його в цих намірах і з наказу геть-мана йде походом на Крим, розбиває під Ольховцем татарського мурзу Ба-тиршу та нового претендента на булаву - П.Суховія (Суховієнка), який був, до речі, родичем Брюховецького. Того ж 1668 року Сірко здійснив ще два походи на Крим. Під час другого (жовтень 1668 р.) дійшов до Кафи (Феодосії) - найбільшого турецького порту в Північному Причорномор'ї, а його сподвижник - кошовий отаман Іван Ріг - до Арабата - татарської фортеці на півдні Арабатської стрілки.
Союз Сірка з Дорошенком невдовзі став розпадатися. Важко тут звинувачувати когось із ватажків козацтва. Ситуація в Україні змінювалася щодня, як у калейдоскопі: одна за одною точилися небезпечні сутички на кордонах, у самому українському суспільстві не припинялася гостра боротьба. Дії Сірка чи Дорошенка зумовлювалися насамперед інтересами певних соціальних прошарків і політичних угруповань української суспільності, їх єднало прагнення добитися незалежності України, однак вони по-різному бачили шляхи її здобуття.Якщо Сірко спирався на рядове козацтво й обстоював радикальні дії у внутрішній політиці, то Дорошенко був поміркованіший і спирався на ту частину козацтва (до того ж заможнішу), котра великого значення надавала союзові з якоюсь сусідньою державою. Дорошенко, зневірившись у Москві й Варшаві, звернув свій погляд, як свого часу Богдан Хмельницький, на Стамбул. У 1669 році він уклав союз із султаном Мухаммедом IV. Це був ризикований крок і він, зрештою, не приніс користі гетьманові. Союз з Туреччиною частина населення України не сприйняла, і невдовзі в Умані було проголошено полковника Михайла Ханен-ка новим гетьманом Правобережної України, а той заявив про орієнтацію на Польщу. Не сприйняв цього союзу з Портою і Сірко, який вирішив ско-ристатися принаймні одним справді позитивним моментом Андрусівського перемир'я - можливістю об'єднати сили християнських держав у боротьбі проти агресії Османської імперії.
Оскільки Січ з 1667 року перебувала під формальним протекторатом російського й польського монархів, то Сірко вміло зіграв на двох струнах, домагаючись матеріальної та фінансової допомоги для Січі від обох держав.
Недавній харківський полковник повернувся на Січ і відтоді боротьба проти Османської імперії. Кримського ханства, ногайських орд цілком по-глинає його й приносить йому безсмертну славу. Характерно, що Сірко не був владолюбний, але влада сама його знаходила. Одне лише ім'я славетного ватажка, незважаючи на те, чи був він кошовий отаман, чи ні, приводило під його прапори безліч охочих помірятися силою із загарбниками на Півдні. Часом і сам кошовий отаман приставав до Сірка, фактично передовіряючи йому керівництво походом. Останній, найяскравіший період Сіркового життя відображено в багатьох джерелах.
Тут подамо лише найголовніші моменти.
Невдовзі після укладення союзу Дорошенка з Мухаммедом IV Сірко здійснив успішний похід на турецьку фортецю Очаків, спалив місто і взяв велику здобич. Про це кошовий отаман повідомив листовно царського воєначальника Г. Ромодановського 28 липня 1670 року, причому місцем написання листа був "Кіш на Чортомлику", тобто Чортомлицька Січ.
Сірко виявив себе чудовим дипломатом, поновивши за короткий час зв'язки з Річчю Посполитою, яка й далі утримувала під своєю владою значну частину Правобережної України. Що ж, із двох бід доводилося вибирати меншу... У своїх зв'язках з Річчю Посполитою він спирався не так на короля Михайла Вишневецького (1669-1674 рр.), як на великого коронного гетьмана Яна Собеського, який високо цінував боротьбу козаків з Османською імперією. З тактичних міркувань Сірко підтримував результати Острозької комісії, на якій були вироблені умови щодо статусу Правобережної України в складі Речі Посполитої. Звісно, йшлося про ту частину козаків, що висунула на гетьмана Михайла Ханенка. Щоб закріпити союз, король Михайло Виш-невецький передав Ханенковим представникам клейноди, зокрема булаву й прапор. Нам пощастило відшукати опис цього прапора в листі шляхтича Василя Борейші від 29 липня 1670 року. За його словами, адамашкова хоругва мала кармазиновий, тобто темно-малиновий з фіолетовим відтінком колір, а на ній було зображено золотого (жовтого) орла. На згадку про короля-протектора був на хоругві й герб Вишневеньких: на червоному полі срібний півмісяць рогами донизу, на якому стоїть хрест такого самого кольору, срібна зірка, а нагорі жовті корона й хрест .
Не тільки гетьман, а й сам Сірко від імені низовців посилав до Варшави послів. Так, у листі Михайла Вишневецького до Сірка від 12 червня 1671 року міститься подяка за те, що було послане посольство Олекси Полезанка, та висловлювалася надія, що Сірко буде під протекцією Речі Посполитої . Пізніше Ханенко та інші козацькі полковники склали присягу на вірність Речі Посполитій, про що й було надіслано до Варшави відповідний документ від 6 вересня 1671 року. На першому місці серед запорозьких полковників стоїть підпис Сірка . Хоча документ зберігся в тогочасній копії, проте на ньому немає пояснень стосовно того, що за Сірка хтось підписався, як це було після укладення Переяславських статей 1659 року.
Надзвичайно велика роля Сірка в поширенні влади Ханенка на значній території Правобережжя. У листі від 1 жовтня 1671 року один шляхтич писав: "Тепер так тягнуться до Сірка, як було за Хмельницького, коли всі до нього тягнулися . Одночасно кошовий отаман громив ногайські орди під Білгородом. У своєму листі від 23 грудня 1671 року король Михайло Вишневецький дякував Сіркові за це й висловлював надію, що він і далі буде воювати проти бусурманів, "щоб Україна, золотий край, квітувала в повному мирі" .
Упевнено контролюючи Побужжя, Сірко з Ханенком здійснили низку важливих походів проти ординців. На початку 1672 року Сірко разом із ко-лишнім молдавським господарем Хінкулом ударив по Молдавії, яка тоді була васалом турецького султана, й оволодів її столицею - містом Ясси. Тоді ж Хінкул передав йому молдавський престол: "Хінкул Сірка, як свата свого, бо дочку свою віддав за сина Сірка, посадив на молдавському господарстві, як чути" . Цими діями Сірко нагадував Б.Хмельницького, який після успішного походу на Молдавію домігся шлюбу свого сина Тимоша з донькою молдавського господаря, щоб згодом він став правителем Молдавії. Але з огляду на поважні причини Сірко, залишивши молдавський престол, мусив поспішати на Лівобережну Україну. 1672 року тамтешнього гетьмана Дем'яна Многогрішного було безпідставно звинувачено в зраді царя й за-слано до Сибіру. Постало питання про нового гетьмана Лівобережної України. Цього разу Сірко вирішив добиватися булави, сподіваючись на ши-року підтримку жителів лівобережних полків. За його спиною стояло Запорожжя. Сірка добре пам'ятали й на Слобожанщині, де тоді жила його родина. Добра слава йшла про нього й на Правобережжі, тож, без сумніву, такій людині було до снаги об'єднати всю Україну під одноосібною геть-манською владою. Якраз цього і не хотіла Російська імперія, яка послідовно здійснювала щодо України політику "поділяй і пануй". Їй потрібний був на гетьманському уряді слухняний виконавець указівок "його царської пресвітлої величності" й до того ж нездатний навіть у помислах очолити антифеодальний рух в Україні. Для такої ролі ідеально підходив, за Шевченковим влучним окресленням, "дурний Самойлович", що мав і нега-тивні риси, такі як користолюбство, заздрісність, схильність до інтриганства. Скориставшись з цього, російському урядові легко було привернути на свій бік Самойловича й улаштувати разом з його однодумцями пастку на Сірка.
Спочатку князь Ромодановський запросив до Курська Сірка, щоб той особисто передав йому значного білгородського мурзу Тенмамбета, взятого в полон 3 місяці тому на Куяльнику. Сірко, діставши запевнення в безпечному проїзді, вирушив у дорогу з Сосниці в супроводі зятя Івана Сербина та кількох довірених людей 29 квітня 1672 року. На шляху з Нових Санжар його перехопив полтавський полковник, прибічник Самойловича, Федір Жученко, заарештував і відправив у кайданах до Батурина*. Через кілька днів Самойло-вич зі своїми спільниками вдався до царя з листом, оббріхуючи кошового отамана. Таким чином російський уряд дістав бажаний привід. "Тишайший" Олексій Михайлович звелів Ромодановському привезти арештанта до Москви, бо стало відомо, що "генеральна старшина й усе Військо Запорозьке та голота прагнуть обрати на гетьмана Івана Сірка". Невдовзі Івана Сірка було привезено до Москви, а звідти - до Тобольська. Отже, "Сибір неісходимий" поповнився ще одним українським в'язнем.
У Сибіру на Сірка чекала тяжка доля попередників - тисяч українських і білоруських засланців. Однак, як кажуть, щастя з нещастям в одних санях їздить. Османська імперія вперше після 1621 року розв'язала велику війну в Східній Європі, розгорнула наступ на Україну, сподіваючись через неї вдарити по Польщі й Росії. Навесні 1672 року турки здобули Кам'янець-Подільський, оволоділи значною частиною Правобережжя й змусили Польщу підписати невигідний мир. Далі метою нового турецького походу став Київ... Це викликало тривогу й занепокоєння кількох європейських держав, які почали поспіхом формувати антитурецьку коаліцію, а без Запорозької Січі повноцінною вона не могла бути. У свою чергу січовики без Сірка були, як бджоли без матки.
Першим це зрозумів уряд Речі Посполитої, яка вже скуштувала на собі силу турецької зброї й невдовзі польські дипломати почали настійливо до-магатися, щоб цар звільнив кошового отамана із заслання. Хотіла чи не хотіла цього Москва, але не можна було не визнати рації Варшави в даному разі. Добивалися звільнення Сірка, звичайно, і запорожці. Урешті Сірко став другим українським засланцем, який не залишився в Сибіру навіки, а був звільнений і дістав змогу повернутися на Батьківщину**. Олексій Михайлович у листі до польського короля від 21 травня 1673 року писав про звільнення Сірка, якому тут-таки було дано наказ завдати удару по Криму . Як відомо, козацький ватажок блискуче впорався з цим завданням. Козаки вчинили напад на турецьку фортецю Тягиню (тепер м. Бендери), узяли Ізмаїл та Очаків, а потім стали на відпочинок в Острі. У своєму листі до царя від 4 жовтня 1673 року Сірко сповіщав про розгром ординців, які йшли Муравським шляхом на Полтаву, про похід козаків Дніпром на Тавань (тепер Каховка). Загалом того ж, 1673 року Сірко встиг очолити кілька вдалих походів на Очаків .
Було б помилкою думати, що кошовий отаман повернувся з Сибіру слухняним виконавцем царських наказів. Громлячи військо Османської імперії та Її союзників, він служив насамперед не цареві, а українському народові, усім слов'янським народам - і вільним, і поневоленим турками, врешті, усій християнській Європі. Зовнішньополітичні дії Січі, очолюваної Сірком, у той час збігалися із зовнішньополітичним курсом російського уряду, якщо говорити про османську загрозу. Водночас під оболонкою лояльності й вірної служби та боротьби проти Османської імперії можна побачити й іншого Сірка - непримиренного противника московського гніту.
І раніше Сірко повставав проти панування Московщини, і раніше він підтримував зв'язки зі Степаном Разіним та його повстанцями, і тепер надавав їм притулок на Січі. Особливого розголосу набула історія із самозванцем Симеоном Олексійовичем, якому протегував Сірко. Самозванець Симеон, нібито син царя Олексія Михайловича, був насправді козаком з Лохвиць на ім'я Семен (за іншими даними - кашовар Матвій з Дону). Після розгрому Селянського повстання під проводом Степана Разіна Симеон прибув на Січ 1673 року. Кошовий отаман усіляко підтримував самозванця й за пізнішими свідченнями псевдоцаревича начебто мав намір іти з ним війною на Москву бити бояр. Поява чергового самозванця на Січі викликала переполох у столиці Московщини. Там добре пам'ятали Лжедимитрія І, який вийшов саме з Січі, і про те, що ядро його війська становили 20 000 запорожців і вихідців з України. Пам'ятали й про інших самозванців доби Смути, про походи Сагайдачного на Москву, Калугу тощо. Похід нового самозванця, можливо, і став би авантюрою, але ясно було, що з нього скористаються й борці проти московського панування в Україні, і колишні разінці і, зрештою, сусіди Московщини, насамперед Туреччина та Крим.
У 1674 році до Сірка прибуло царське посольство Чадуєва й Щоголева з вимогою видати самозванця, але кошовий отаман відмовився. Більше того, він послав у Чигирин своє посольство на чолі з військовим суддею Стефавом Білим, щоб поновити союз з гетьманом Правобережної України Петром Дорошенком, намагався залучити до цього союзу й гетьмана Самойловича. Однак той не тільки не підтримав Сірка, а й доніс про його наміри в Москву. Не було твердої відповіді й від Дорошенка. У цих умовах, коли до того ж розпочинався новий похід Османської імперії в Україну, коли пар написав кошовому отаманові гострого листа з приводу Лжесимеона, коли загроза нависла над дружиною та іншими членами сім'ї. Сірко мусив погодитися на видачу самозванця Москві. Але й пізніше в джерелах є згадки про наміри Сірка відвоювати ті міста Російської імперії, які перед тим захопив Степан Разін. Того ж, 1674 року доля зводить Сірка з Мазепою, який перебував тоді на службі в гетьмана Дорошенка. Мазепа був посланий у складі посольства до кримського хана й турецького султана і вирушив з невеликим супроводом степами через Інгул та Південний Буг, прямуючи до Очакова. Та на Інгулі його перехопили запорожці й привезли на Січ, де з цієї нагоди було скликано раду. Дізнавшись про мету посольства (скріплення союзу з Османською імперією та Кримським ханством), запорожці хотіли вбити керівника дипломатичної місії. Та, як подає літописець Величко, за Мазепу заступилися Сірко і ще кілька старих отаманів:.Ланове браття, просимо вас, не вбивайте цього чоловіка, може він і вам і нашій вітчизні надалі згодиться" .
1674 рік увійшов в історію України як один з найкривавіших. Тоді турецьке військо, діючи разом із ординцями, захопило Ладижин та Умань, і вирізало й забрало в неволю майже все їхнє населення. Сірко, як міг, допомагав правобережцям, але сили, щоб ударити по потужній турецькій армії, бракувало. Кошовий отаман дуже надіявся на Самойловича, який би міг повести в бій і лівобережні полки, і російські війська. Однак Самойлович відмовився виступити спільно із Сірком і вирядив до Умані лише 6 тисяч козаків на чолі з полковником Мурашкою, прирікши їх на загибель. Цього Сірко не простив Самойловичеві до кінця життя. Про це свідчать, скажімо, його листи до Яна Собеського (від 18 березня 1675 року) та до Самойловича (від 5 жовтня 1678 р.). В цьому останньому, зокрема, говориться: "Адже ви, старатливо повернувши від Лисянки назад з тодішнього воєнного походу й обіцяної ладижинцям та уманцям оборони, замість своєї щирості запхнули дірку одним нашим братом, добрим і відважним лицарем Мурашкою, що за добре здоров'я вітчизни й Ладижина і життя своє там поклав, а ви сам, стоячи наче журавель на купині, здалеку продивлявся до Ладижина й Умані, що там діятиметься, добре огородившись для захисту свого здоров'я наметами, щоб не залетіла звідти від вітру якась куля і йому в розкішних перинах, як павичу в краснопістрявому пір'ї, не зашкодила" .
Польський мемуарист Ємйоловський згадує і про невдалі спроби 1674 року галги-султана, тобто командувача війська Кримського ханства, другої після хана особи, переманити Сірка на свій бік . В інших джерелах знаходимо відомості й про розгром Сірком військ галги-султана під Таванню. У жовтні 1674 року він очолив восьмитисячне військо, у тому числі 2 тисячі запорожців, 2 тисячі донців під командуванням Пимченка, 4 тисячі калмиків, і вдарив по Криму. Цим була дуже стурбована орда, що діяла тоді в Україні, і врешті мусила повертатися назад .
1675 рік минув під знаком нових загарбницьких приготувань Османської імперії. У цей час Сіркові козаки пильно стережуть південні кордони України, боронять переправи, повідомляють про дії мусульманських військ власті Батурина, Москви й Варшави, донських козаків, калмиків і черкесів. Та Січ не тільки береже свій кордон, а й веде наступи. І в обороні, і в наступі Сірко виявив себе неперевершеним полководцем. Літописець Величко розповідає про невдалу спробу турецьких військ 1675 року захопити Січ, де тоді перебував Сірко. Унаслідок нічного бою з 15 тисяч яничарів урятувалося лише 3 тисячі, а втрати козаків не перевищили 50 душ . Часом з цією перемогою пов'язують лист Мухаммеда IV до запорожців і славнозвісну відповідь йому, у складанні якої нібито брав участь і кошовий отаман. Не випадково Рєпін на пораду Яворницького увів до своєї славнозвісної картини образ Сірка. Щоправда, історики нині довели, що перші зразки листа - цієї перлини усної народної творчості - припадають щонайменше на часи Хотинської війни 1621 року, однак діяльність Сірка, який писав і реальні листи ханові й султанові й став уособленням героїчної боротьби козацтва проти турецько-татарсько-ногайської навали, безперечно давала матеріал для розвитку давніх і створення нових легенд.
Уже після Різдва 1675 року Сірко здійснив першу наступальну операцію. Він послав до Очакова загін під командуванням Миська й Волошина. 28 квітня сам вирушив у великий похід, розбив орду на Кучманському шляху й визволив з неволі близько тисячі християн. Повертаючись назад, кошовий отаман зустрів нову орду біля Інгулу й знов переміг. Сіркові успіхи могли б бути більші, але його не підтримав Самойлович, не довіряв кошовому й царський уряд.
У серпні 1675 року Сірко зі своїм військом таємно форсував Сиваш і зненацька вдарив по Криму, захопивши кілька міст і дійшовши аж до Бахчисарая. Хан разом зі своїм двором мусив рятуватися втечею в гори. І хоч кримці швидко отямились, але перепинити шлях козакам на Січ їм не вдалося. Удаючись до військових хитрощів, Сірко обдурив ворога й прорвався через Сиваш назад до Січі з багатою здобиччю та великою кількістю визволених християн. Цей похід досить повно висвітлено в джерелах, насамперед у літопису Величка . Якби ж то так докладно ми знали й про інші Сіркові походи!
Того ж року Дорошенко, переконавшись у тому, що його союз з Туреччиною не справдив надій, шукає нових союзників. Оскільки в Батурині сидів його заклятий ворог Самойлович, то правобережний гетьман звернувся до Сірка. Кошовий отаман бачив тут нову можливість об'єднати сили Право-бережної і Лівобережної України, Запорозької Січі й зрештою ліквідувати небезпеку з боку Османської імперії, спираючись на допомогу Московщини, Речі Посполитої та деяких інших держав. Ось чому він охоче йде на нове зближення з Дорошенком, забувши про недавнє ворогування. На чолі загону козаків кошовий отаман прибуває до Чигирина 20 жовтня 1675 року. Його супроводжують також донці Фрола Минаєва та калмики Єсинея. Після урочистої зустрічі Сірка Дорошенко оголосив про свій перехід "під царську руку" й присягнув у цьому кошовому отаманові 22 жовтня. Вів передав також Сіркові булаву, прапор та інші клейноди, але той залишив їх правобережному гетьманові. Тоді ж Сірко й Дорошенко сповістили про цю подію Са-мойловича, надіславши йому свої листи. 25 жовтня Сірко покинув Чигирин... Діючи так, кошовий отаман наражався на значну небезпеку, адже він входив до союзу без царського указу й відома Самойловича. Цар і гетьман Лівобережної України дедалі менше зважали на права та вольності Запорозької Січі, а Сірко якраз палко обстоював Їх і намагався провадити максимально незалежну політику. На жаль, він не завжди знаходив розуміння навіть у найближчого оточення. От і цього разу козакам не сподобався далекоглядний крок свого ватажка, спрямований на зближення з Дорошенком, вони не в усьому сприйняли вияви поваги кошового отамана до ослаблого правобережного гетьмана. На зворотному шляху в загоні виникло якесь заворушення, тож Сірко мусив покинути їх і сам добирався до Січі. Чигиринська подія викликала лють Самойловича, і той поспішив подати в Москву чергові доноси на Сірка. "Попович", як презирливо називали козаки Самойловича, був наляканий тим, що з ним учинять так само, як з Брюховецьким у 1668 році. Обізвався нарешті й російський уряд, який не визнав присяги Дорошенка Сіркові й вимагав складання нової присяги в присутності Ромодановського та Самойловича, передачі цьому останньому гетьманських клейнодів. А самого Сірка недвозначно попереджали про неприпустимість таких дій.
Однак козацький ватажок не втратив рівноваги. Прибувши на Січ, він швидко поновив свій вплив і зовсім не думав зрікатися Дорошенка у важкий для того час, клопотався про подальшу долю правобережного гетьмана. Діяльність Сірка спричинилася певною мірою до того, що цар не заслав Дорошенка до Сибіру, а дозволив прожити йому в Сосниці. Щоправда, царський уряд швидко зламав своє слово і вже в 1677 році Дорошенка було відправлено до Москви, де він опинився в становищі почесного засланця у В'ятці. Не думав Сірко припиняти й своїх відносин з Варшавою, незважаючи на неодноразові попередження з Москви та Батурина. Він покладає певні надії на нового короля Польщі Яна III Собеського, якого знав особисто. Ян Собеський надавав великого значення Січі у своїх планах війни з Османською імперією і з свого боку не раз посилав на Січ своїх представників, допомагав козакам матеріально й фінансове. Цікавий лист короля до Сірка, у якому він просить послати запорозьке посольство на засідання сейму та на свою коронацію, що мала відбутися в Кракові 2 лютого 1676 року.
Тим часом Османська імперія в 1677 ропі перейшла в наступ у Наддніпрянщині, намагаючись дістатися Києва. Турецький уряд планував також знищити Січ. Султан хотів поставити вздовж Дніпра свої фортеці аж по Кодак. Про можливі наслідки цього з острахом говорилося в царській грамоті: турки "там конечно город делать мислят, в чем он (Кодак) оберегает, сохрани Боже, как то место они неприятели осядут, то уж ни єдиного в За-пороги казаха не пропустят й уже на них будет невозможно наступать й водою в землю их ходить, что й на море уж не пропустят казацких челнов; только на то место из городов малороссийских ход на море, а инуды никуды нельзя... А как в Кодаке будет городок татарской, то, сохрани Боже, весно пропадет Запорожье, но уже из малороссийских городов полем й водою всегда на обед й на вечер приходить станут, потому что Кодак близко мало-российских городов" .
Щоб посилити свої позиції в Україні, турецький уряд випустив із в'язниці Юрія Хмельницького й проголосив його правителем України. Хмельниченко стягував під свої прапори козаків, невдоволених польським та російським пануванням, соціальною політикою гетьмана Самойловича; слав своїх посланців і на Січ до Сірка, намагаючись перетягти його на свій бік. Цікаво, що серед посланців Юрія Хмельницького був і його небіж Іван (чи не син Тимоша Хмельницького?).
На Січі тоді створилася надзвичайна ситуація. Наступ Російської імперії на неї тривав. Бракувало харчів, боєприпасів, а цар та гетьман не поспішали з допомогою. У разі небезпеки вони могли вчинити з Січчю так, як свого часу з Ладижином та Уманню, залишивши ці два міста на поталу турецьким військам. Хоч запорожці провели на початку 1677 року кілька вдалих акцій проти Османської імперії, захопили в пониззі Дніпра турецького посла до Криму, було ясно, що навряд чи витримає Січ удар усього війська Османської імперії. Кримського ханства та ногайських орд. Не слід забувати, що найкращі часи Січі були вже в минулому, після Визвольної війни основна частина козаків перейшла на "волость", на землі Гетьманщини. За цих над-звичайно складних умов Сірко виявив себе як справжній дипломат. Він розпочав переговори з турецьким і кримським урядами, з Юрієм Хмель-ницьким, пішов на деякі поступки, усіляко намагаючись виграти час. Через своїх посланців Сірко переконував уряди Московщини, Речі Посполитої, Лівобережної України, що Січі вкрай потрібно збільшити допомогу. Невдовзі до Москви й Батурина дійшли чутки про те, що Сірко уклав з султаном перемир'я до весни 1678 року, а також пообіцяв дати Ю.Хмельницькому запорожців на допомогу. З огляду на пі тривожні повідомлення новий цар Федір послав на Січ посольство В.Перхурова, а потім й О.Казандеева, які привезли запорожцям гроші й пообіцяли допомогу. З інших джерел довідуємось, що цар та Самойлович справді вжили певних заходів для зміцнення Надпорожжя, збільшили допомогу Січі. Дипломатична гра Сірка завершилася повним успіхом. Військо Османської імперії вирушило на Чигирин. Унаслідок цього відпала потреба аги на крайні заходи, тобто, як планував Сірко, знищити своїми руками Січ, а запорожцям заховатися на островах Великого Лугу. Запорозька Січ посилила свої позиції завдяки по-стачанню зброї, боєприпасів і харчів з Московщини та Гетьманщини.
Наприкінці літа 1677 року Османська імперія зазнала поразки під Чигирином. Хоч формально Січ додержувала умов перемир'я з султаном та ханом, однак є дані про дії запорозьких човнів на Дніпрі поблизу Чигирина. Сам Сірко не дав Ю.Хмельницькому не те що 500 козаків, а жодного. Проте йому вдалося продовжити перемир'я і на наступний рік.
Під час другого Чигиринського походу 1678 року армії Османської імперії вдалося здобути колишню столицю гетьмана Богдана Хмельницького та його наступників. Російсько-українські війська, що боронили місто й замок, не витримали дуже сильного натиску ворожих військ. Ромодановський і Самойлович були бездіяльні. А запорожці не стали чекати просування ворогів до Києва й посилили свої дії в тилу. Ще коли турки штурмували Чигирин, Сірко спустився з козаками в пониззя Дніпра і знищив кілька турецьких галер. Після цього він пішов до Бугу, де розбив турецьку заставу, спалив міст через річку, визволив багатьох полонених. Дії запорожців ставали дедалі активнішими, і це було однією з причин того, що Османська імперія нарешті полишила думку про значні завоювання на території України.
1679 рік Сірко розпочав походом на подніпровські ворожі фортеці Кази-Кермен і Тавань. Його успішні дії спонукали турків вирушити на Січ. Зачувши про підхід до Січі воїнства Кара-Мухаммед-паші, Сірко вийшов з Січі й переховувався з військом на островах. Шукати т


Взято з: http://www.cossackdom.com/book/booksirko.html
Категорія: Особистості | Додав: sb7878 (23.09.2009) | Автор: о.Юрій Мициик
Переглядів: 790 | Рейтинг: 3.0/1 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017