Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Книги » Петро Мірчук. Коліївщина.

ІІ. ГАЙДАМАЧЧИНА ДО 1768 р.


Коліївщина це назва повстання українського народу проти польських займанців на Правобережжю, що спалахнуло весною 1768 року і протривало до літа 1769 року.

Чим було те повстання окремим, замкненим у собі епізодом, непов'язаним із минулим українського народу і без впливу на майбутнє, чи звеном визвольної боротьби українського народу, міцно з'єднаним із іншими в одну, нерозривну цілість?

Тільки надто плиткі "історики", які мають за мету не наукове дослідження, але демагогічну пропаганду, оцінюють Коліївщину як відірваний, сліпий "бунт" без історичного коріння і будь-яких політичних цілей. Кожний, хто глибше розглядає Коліївщину, приходить до протилежного висновку незалежно від своєї індивідуальної оцінки того повстання. І так навіть такий польський дослідник Коліївщини, як Фр. Равіта-Гавронський, пристрасний ненависник визвольної боротьби українського народу, признає: "Ядро тієї драми, її початок, корінився глибоко в історії Руси і польської Речипосполитої, а Коліївщина була тільки останнім актом".85 "Неспокої на українських теренах тривали безустанно. Це був котел, що кипів безустанно, підсичуваний традиціями минулого".

Особливо ж тісно зв'язана Коліївщина з ланцюгом повстань, що спалахували раз-по-раз на Правобережжю на протязі перших трьох чвертьстоліть вісімнадцятого віку, відомих в історії під назвою Гайдамаччина. Вірніше - Коліївщина це останнє звено Гайдамаччини, її завершення.

А тому при розгляді Коліївщини конечно на вступі бодай побіжно розглянути теж інші періоди Гайдамаччини, а часом сягнути іще глибше в минуле.

1. Початки Гайдамаччини

Політичний катаклізм в Україні на початку вісімнадцятого століття - повстання гетьмана Івана Мазепи проти Московщини і його невдача в 1709 році - дали полякам змогу знову захопити правобережню Україну, за виїмком Києва, що залишився під московською окупацією, і договором Польщі в 1711 з Московщиною, а з Туреччиною в 1714 р. закріпити формально приналежність тих земель до Польщі.


Тип гайдамаки


І - зараз же по поновному захопленні Прабережжя польські окупанти зустрічаються тут із стихійним спротивом і явною ворожістю українського населення до польських панів і до Польщі взагалі. Цей спротив зі зброєю в руках охрещено назвою "Гайдамаччина" від турецького слова "гайдамак", що означає менш-більш те саме, що українське "бунтар", або "повстанець".87

Хто вперше вжив тієї назви - невідомо. Український історик Микола Костомарів у своїй праці "Богдан Хмельницький" називає "гайдамацькими загонами" гурти українських повстанців-селян періоду Хмельниччини; але Антонович вважає, що цю назву перекинув Костомарів з вісімнадцятого століття на події сімнадцятого століття, а в дійсності тоді такого слова ще не вживано, бо в ніяких оригінальних документах з періоду Хмельниччини його не зустрічається. В документах назва "гайдамаки" зустрічається вперше в універсалі польського "регіментара партії української" Яна Галєцького, виданому у Львові 5 березня 1717 р., в якому він закликає польську шляхту до винищування "свавільного гайдамацького гультайства", тобто українських повстанців, що діяли в тому часі в воєвідствах київському, брацлавському і подільському.88 Після цього термін "гайдамаки" і "Гайдамаччина" зустрічаються в польських документах все частіше, при чому вони завжди стосуються тільки "бунтарів" в Україні під польською займанщиною в періоді перших трьох чверть століть 18 віку.

Факт, що регіментар Галєцький закликає в 1717 році польську шляхту винищувати гайдамаків по всій Україні свідчить виразно, що "гайдамацтво" було в тому часі вже широко поширене; значить, воно зродилося вже раніше. А тому, якщо й прийняти, що назву "гайдамаки" вжито вперше в згаданому маніфесті коменданта польських збройних сил в Україні в 1717 р., то самого явища "гайдамаччини" треба шукати раніше.

Ми думаємо, що "Гайдамаччина" починається масовою участю українського селянства в повстанні на Правобережжю в 1702-1704 роках під проводом Семена Палія і Самійла Самуся. Бо, хоч у тому часі назви "гайдамаки", мабуть, ще дійсно не вживано, то форми збройних виступів українського селянства проти польських займанців, їхні причини і ціль та зовнішні обставини того періоду зовсім подібні до всіх пізніших "гайдамацьких" виступів.

2. Семен Палій: перехід від козаччини до гайдамаччини.

Діяльність фастівського полковника Семена Палія на переломі 17. і 18. століть в цілому є перехідним звеном від періоду Козаччини до періоду Гайдамаччини; в "Паліївщині" коріниться безпосередно гайдамаччина під ідейно-політичним оглядом, через "Паліївщину" переходить до "Гайдамаччини" суть ідейно-політичних змагань Козаччини за відновлення української держави із справедливим соціяльним ладом. Тому ми й спинимося коротко на тому періоді.

Семен Палій, козак ніжинського полку на прізвище Гурко, перейшов на Січ в 1684 р. і вже в наступному році приєднався як отаман козацького полку до армії польського короля Яна Собєського в його "волоській кампанії" проти татар і турків. Вже в перших зударах з татарськими загонами Палій звернув на себе увагу Собєського як надзвичайно відважний і непересічно здібний командир; від того часу аж до своєї смерти в 1696 р. Собєський незмінно високо цінив Палія як найкращого полководця, тим більше, що не лише в часі "волоської кампанії", а й пізніше полковник Семен Палій із своїми козаками багато разів рятував польського короля Собєського з опресії в боях із татарськими ордами. По повороті з "молдавської виправи" Собєський ухвалою польського сойму в 1685 році признав Семенові Палієві Фастів з околицею, а його товаришеві, полковникові Захарові Іскрі Корсунь, які формально належали до дібр київських єпископів. Ті терени були в тому часі обезлюднені не лише в висліді безустанних воєн періоду "руїни", але, в додатку, внаслідок акції загального переселення українців з Правобережжя на Лівобережжя, проведеного гетьманом Самойловичем в 1681 році.

Зробивши Фастів осідком полку, Семен Палій приступив відразу енергійно до заселення безлюдних просторів українськими втікачами з Волині й Поділля, заводячи козацький лад без панщини й шляхетчини. В 1686 р. в договорі Польщі з Росією було постановлене залишити широку смугу Правобережжя здовж Дніпра безлюдною пустинею. Але Палій не прийняв тієї постанови до відома і успішно проводив далі свою акцію залюднення безлюдних просторів Правобережжя і заводячи козацький лад. В скаргах польської шляхти на Палія до короля говорилося, що ціллю Палія є забрати під свою владу все Правобережжя від Дніпра аж по Білорусь на півночі і по Случ та Дністер на заході і створити там незалежну козацьку державу. Спроби польської шляхти повернутися на заселені Палієм простори повертав Палій внівець козацькою зброєю, витинаючи впень польських зайд.


Рисунок на козацькому прапорі


Формально Польща визначувала в тому часі козацького гетьмана для Правобережжя. Але призначеного поляками гетьмана Могилу і його наслідника гетьмана Гришка Палій зовсім ігнорував, а з наслідником Гришка гетьманом Самусем співпрацював, але відразу накинув такий стан, з яким Самусь беззастережно погодився, що Самусь був тільки формально "гетьманом", а фактично усім керував полковник Семен Палій. Так само ігнорував Палій згірдливо всякі шляхетські власті Польщі, а респектував тільки короля. Посуваючись послідовно на захід, де вже були поселення, Палій проганяв шляхту, ліквідуючи поголовно тих із польської шляхти, хто не вспів втекти від козацької шаблі паліївського війська. Рішуча й успішна боротьба Палія із польською шляхтою, запровадження справедливого соціяльного ладу та ідея відновлення української козацької держави "без ляхів, без холопа і без пана" здобули Палієві скоро глибокі симпатії всего українського населення, для якого він ще за життя став національним героєм, оспівуваним в піснях. Палій заводив адміністрацію на взір запорозьких земель, вважаючи українця вільним, осілим козаком. Козацькій старшині та церквам призначував маєтки, які однак мали бути оброблювані найманою на базі добровільности працею за домовленою винагородою. Козацькі суди стояли на сторожі справедливости. Польський дослідник того періоду історії Польщі Ян Перденя признає: "Палій перейшов до історії і до народньої традиції власне тому, що не допускав до протиставлення інтересів козацької старшини інтересам селянства і простих козаків, не був сторонником упривілейовування одних коштом упосліджених інших, не позволяв старшині збагачуватися коштом праці селянина чи простого козака".

Бажаючи позбутись зовсім зверхности Польщі над Правобережжям і об'єднати знову всю Україну, Палій запропонував в 1688 році лівобережному гетьманові Іванові Мазепі свою підданість Мазепі і прилучення Правобережжя під владу Мазепи, як гетьмана всієї України. Але, як над Палієм висіла формально і лише почасти фактично зверхність Польщі, так над Мазепою висіла повністю, і формально, і фактично тверда зверхність Москви. Передану Мазепою пропозицію Палія цар відкинув. Вона не була по лінії плянів царя. Москва була тоді ще лиш у стадії росту до могутности. Цар Петро хотів вперед загнуздати вповні Лівобережну Україну. Приєднання Правобережжя, заселеного Палієм на засадах повної свободи й рівности всего українського люду могло зворохобити проти царського ладу все Лівобережжя. Тому цар запропонував Палієві залишити Правобережжя і перейти з полком козаків на Лівобережжя, в Гетьманщину, де цар надасть йому досмертне полковництво.

Таку пропозицію Палій відкинув. Тому хоч приязні зв'язки Палія з Мазепою залишилися відтоді аж до 1704 року і хоч в пізніших роках Палій ще кількома наворотами повторяв свою пропозицію, Мазепа на наказ царя мусів за кожним разом пропозицію відхиляти і - обидва великі політики й патріоти, що змагали до тієї самої цілі, мусіли йти кожний своїм шляхом: Мазепа зі своїми плянами скинення царського ярма, а Палій зі своїми мріями прогнання всіх поляків із всего Правобережжя і відновлення вільної козацько-української держави. Спираючись тільки на власні сили, полковник Семен Палій стоїть далі твердо і певно в безупинних боях з татарськими ордами і одночасно в змагу з польською шляхтою, що намагалася знову загарбати заняті Палієм терени України збройними наскоками, воєнними походами, інтригами перед королем і, врешті, благаннями царя про допомогу в ліквідуванні Палія, небезпечного так для польських, як і для московських загарбників.

В 1699 році польський сойм ухвалив відібрати козакам всі землі на Правобережжю і зліквідувати козацтво, як окремий стан. Козаки склали протест. Але в липні 1699 р. польський сойм провів дискусію над козацьким протестом і відкинув його. Новий польський король Август ІІ після однорічного вагання вислав Палієві письмову вимогу, щоб він підчинився рішенню польського сойму, розпустив всіх козаків, передав весь терен Правобережжя, що був під його владою, польській шляхті і сам виїхав із Правобережжя. Вслід за тим посунула з заходу в Україну знову польська шляхта в асисті сильних військових загонів, щоб захоплювати українські землі.

3. Повстання 1702 р.: народження Гайдамаччини.

В відповідь на те Семен Палій і Самусь як наказний гетьман проголосили літом 1702 р. повстання проти Польщі. У виданому універсалі закликалось все українське населення до рішучої розправи з польськими загарбниками. Ціллю повстання поставлено прогнання польської шляхти з цілої України раз на завжди. "В тих закликах - каже згадуваний польський історик Перденя - як далекий відгомін відзивалися традиційні козацькі мрії про виборення козацької держави".90

На заклик відгукнулися не тільки козацтво, але й маси селянства. Селянські ватаги повстанців вирушили в бій з поляками, насамперед у воєвідствах брацлавському і подільському, а далі й на Волині та Поліссю і навіть в Галичині. Зібрана в Каменці на сеймику польська шляхта перервала на чотири тижні наради і в переляку розбіглася. Дрібна українська шляхта на чолі із Братковським приєдналася до повстання. Ватаги селянських повстанців появились в околицях Золочева і Сокаля. Козацькі і селянські загони під командою Самуся розгромили в жовтні 1702 р. кількатисячне польське "Посполите військо", а в самому Бердичеві двотисячну залогу Потоцького. Полковник Абазин здобув Вінницю, Бар, Дунаївці, а під Межибожем розгромив півторатисячний відділ польських військ київського воєводи. Палій здобув після довгої облоги твердиню Білу Церкву й переніс туди свій осідок.

На польську шляхту впав переполох. Вона змобілізувала всі свої сили й на початку 1703 р. з Волині, Литви, Галичини посунули на Україну різні польські військові частини, що разом начисляли поверх 30 тисяч вояків і понад 50 гармат. Вони заскочили козацькі частини, що розбрелись на зимування малими частинами по різних "леговищах", та селянських повстанців, що на зиму розійшлись домів, і завдали дошкульних ударів. Крім цього поляки спонукали кількатисячну татарську орду напасти на українські землі з півдня. І, врешті, звернулися поляки по допомогу до московського царя. 2 березня 1704 р. цар Петро окремим листом візвав Палія негайно передати Білу Церкву полякам і скапітулювати перед Польщею, погрожуючи, що в противному разі московські війська змусять його до того. Самусь як наказний гетьман Правобережжя передав 5-го лютого 1704 свою булаву Мазепі, підчиняючись йому. Палій відкинув вимогу царя і посилив свою боротьбу проти поляків. Активність партизанських загонів українських селян збільшилася знову і поширилася знову аж на Волинь, Полісся й Галичину.

В травні 1704 р. на наказ царя Мазепа із кільканадцятитисячною козацькою армією перейшов на Правобережжя. Палій передав Мазепі Білу Церкву без бою і переніс свій осідок до Немирова; таке, виходить, було таємне домовлення між Палієм і Мазепою в часі зустрічі в Батурині в другій половині травня 1704, після того, як Мазепа 3 травня того року дістав від царя доручення арештувати Палія. Мазепа не арештував Палія, але дозволив йому свобідно перенестися до Немирова й після передачі Білої Церкви Мазепі продовжував з Немирова боротьбу проти польської шляхти.


Цар Пйотр Пєрвий: "Це той первий,
що розпинав нашу Україну".


Така розв'язка не задоволила ні поляків, ні царя. 31 липня, коли Палій прибув до табору Мазепи в Паволочі, Мазепа передав йому виклик царя прибути негайно до Москви. Палій відмовився. Супроти того Мазепа казав заарештувати Палія і відставити його до Батурина. По дорозі Палій утік. Але російська сторожа зловила його й відставила до Москви. Після цілорічного в'язнення в Москві, цар видав 10 серпня 1705 р. наказ заслати полковника Семена Палія на Сибір, до Томська. Так виконав цар своє зобов'язання супроти Польщі з договору про "вічний союз", підписаний 30 серпня 1704 під Нарвою, 4-та стаття якого постановляла: "Тому що король і Польща не всилі впоратися з українським повстанцям і змусити Палія до послуху, цар на просьбу короля і станів, як приятель, сусід і коллігат зобов'язується до уділення Польщі помочі і змусить Палія до звороту опанованих в часі повстання територій".

Заарештування й заслання Палія на Сибір означало практично кінець повстання. Всі регулярні козацькі частини Правобережжя підчинилися Мазепі як гетьманові цілої України. А поскільки й Мазепу зобов'язував "вічний мир" між Польщею і Росією, Мазепа був зобов'язаний виявляти себе приятелем поляків, значить закликати українське селянство до послуху супроти польських панів і не перешкоджати польській шляхті повертатися в ролі панів на правобережні українські землі. Тому продовжуваня боротьби перейшло повністю на саме українське селянство. На місце плянових воєнних дій регулярних козацьких військ прийшли некоординовані вже одним центральним проводом збройні розправи селянських повстанчих загонів, що продовжували свої дії теж в наступних роках. Так, наприклад, у волинських актах XVIII ст. згадується, що в 1708 році на Волині діяв сильний повстанський загін, очолюваний Грицьком Пащенком.

Це власне був перехід Козаччини на правобережній Україні в Гайдамаччину; зміна форм боротьби при збереженні тієї самої ідейно-політичної настанови - змагу за привернення й оборону вільної української держави, без ляхів і без холопа та без пана. Семен Палій оживив і закріпив традицію Хмельниччини, традицію боротьби за українську державу, і скріпив її переконливо ілюстрацією, що "наша Правда" - воля і справедливий соціяльний лад, - є не якоюсь нездійснимою мрією, але реальною, найкращою розв'язкою. Польський дослідник того періоду Перденя, що уважливо нотує найменший прояв суспільно-політичної настанови населення Правобережжя в тому часі, з признанням засвідчує, що на протязі 20 літ на теренах заселених і опанованих полковником Палієм не було ні одного селянського бунту проти козацької адміністрації, ні одного внутрішньо українського збройного конфлікту на соціяльному тлі. І то в часі, коли селянські бунти в інших околицях Правобережжя проти польських панів були щоденним явищем.

На протязі наступних пятьох років Правобережжя перебувало в злуці із Лівобережжям під гетьманом Мазепою. Але невдача повстання Мазепи проти Москви в 1709 році привела до поновного поділу України між Польщею і Москвою. По двох роках загального замішання, намагання царя задержати Правобережжя під своєю зверхністю, спроб гетьмана Орлика при допомозі Туреччини опанувати Правобережжя і зробити його випадовою базою для звільнення Лівобережжя з під московської окупації, та впертого тиску польської шляхти на привернення свого панування на тих теренах У країни, цар Петро в договорі з Туреччиною 3 липня 1711 зобов'язався забрати свої війська з Правобережжя і указом з 6 жовтня 1711 р. повідомив козацьких полковників на Правобережжі про віддачу всего Правобережжя Польщі. Повторилася історія з-перед чверть століття: Правобережжя знову захопили поляки, а гетьман Скоропадський, як давніше гетьман Самойлович, провів масове переселення українського населення з Правобережжя на Лівобережжя. На обезлюднені вдруге простори почали знову напливати українські поселенці з західніх частин України, з Галичини, Волині, Полісся. Цим разом з ініціятиви і під контролею польської шляхти.

Але цим разом виселення на Лівобережжя не було так повне, як колись за гетьмана Самойловича. Багато тих, що поселилися на Правобережжі за Семена Палія, залишилося тут. І, що найважніше, залишилася з ними пам'ять боротьби за ідеали козацької України: вільної, без ляхів і без холопа та без пана. А тому й зараз же польські займанці зустрічаються тут з тим, що згаданий польський регіментар Галєцький називає в своєму універсалі "славільним гайдамацьким, гультайством", тобто - з явною ворожістю украінського населення і безупинними вибухами збройного спротиву польським окупантам. Це було логічне, органічне продовження "гайдамацької" боротьби, початої полковником Семеном Палієм.

Польський історик Тадеуш Корзон пише про це: "В душі руського люду... нагромаджувалось почуття щораз більшої ненависти до "ляхів", головно в Україні, де зберігалися спомини про Хмельницького, обичаї та дух козаччини. Підсичували цю нехіть: терпкість повсякденних відносин, несправедливість судів...

Гайдамацтво, або попросту розбої, вибрики свободи, а радше сваволі козацької переплутувались тут з темним релігійним фанатизмом і створювали дійсний хаос під кожним оглядом. При браку війська, при дуже слабій граничній сторожі, серед політичної анархії тільки патримоніяльна влада дідичів, виконувана їхніми офіціялами, "губернаторами" і комісарами, вдержує останні звена суспільного ладу. Самі пани не мешкають в Україні ізза щоденного страху. На степовому пограниччі, в поближжю "диких піль" шляхтич не спить вдома, але десь поза фільварком. Живеться тут як на вулькані в безупинній тривозі".93

"Хлоп (український) читати й писати не вмів, але приналежним до польськости не почував себе ніяк".94 Це значить: свідомість національної окремішности в українського селянина не була вислідом якоїсь начитаности, а вроджена і незнищима.

Те саме засвідчує й Микола Костомаров: "Ім'я Богдана Хмельницького було відоме і старому, і малому, відоме не з книг, а з живого передання, переданого батьками дітям, українські матері за панською пряжею співали дітям про те, як то колись їхні предки козаки панськими трупами греблі гатили. Таємна надія на визволення з ляцької неволі не покидала український нарід так, як колись Ізраїля в днях його неволі".95

4. Перші гайдамацькі виступи.

Описуючи ситуацію в Польщі в 1705 році, польський історик Перденя завважує: "В подільському воєвідстві виступили перші прояви типово гайдамацьких рухів".96

Ці рухи збройного спротиву українських селян польським панам, що були безпосереднім продовженням боротьби Палія і Самуся, посилились теж на Волині і прибрали таких розмірів, що зібрана на своєму "сеймику" в Лятичеві в травні 1705 р. польська шляхта присвятила всі свої наради проблемі боротьби з гайдамацькими загонами. Окремою постановою було візвано всю шляхту на окупованих поляками українських землях організувати військові відділи для винищування гайдамаків, а до польського коронного гетьмана Сєнявського вислано прохання прислати на поміч частини регулярної польської армії з "Корони", тобто з дійсно польських земель. Але, як признають поляки, і допомога військ Сєнявського виявилася безуспішною. Гайдамацькі загони існували й діяли далі.

Вслід за заселюванням обезлюднених просторів знову захопленого поляками Правобережжя поширювалася туди гайдамаччина.

Гайдамаки стосували виключно партизанські методи боротьби. Вони діяли завжди малими загонами. Вони з'являлися несподівано, переводили акт кривавої розправи з ворогом в одній або кількох місцевостях і зникали. Але бувало й так, що цілі села зривались проти пана і його гайдуків, ліквідували їх і зі зброєю в руках рубались з польським військом.97

В 1712 році коронний гетьман Сєнявський був змушений знову слати на Волинь і Поділля значні частини польського регулярного війська для поборювання гайдамацьких загонів.

В 1713 році посилились дії гайдамацьких загонів на Поділлі і в Брацлавщині. У повідомленнях польської шляхти з 1713 зустрічаємо теж вістку про дію гайдамацькоого загону силою 15 чоловік під проводом запорожця Дзюби в околицях Києва. Сильніший загін гайдамаків налетів в тому році на містечко Пиків і розгромив маєток князя Любомирського.

В наступних роках дії гайдамацьких загонів стають щоденним явищем на всіх просторах правобережної України, Поділля і Волині.

Хвиля гайдамацьких виступів зросла в роках 1729-30. В грудні 1729 р. вони відбулися в Кагарлику, Смілі, Кузьминім, Вінниці, при чому було зруйновано панські замки на Вінниччині. На початку 1730 року широка хвиля гайдамацьких виступів охопила Київське і Брацлавське воєвідства. Польський уряд був змушений вислати туди окремі військові підкріпленя під командою регіментаря Свідзанського. В березні 1730 р. гайдамацький загін побував в містечку Ольшана, в червні під Кам'янцем.100 В червні гайдамаки зруйнували маєток князя Сангушки в Кам'янській Рудні.101 Перелякана шляхта залишала свої маєтки й стала хоронитись до укріплених міст, як от у Смілі, де в тому часі було стаціоновано тритисячний загін польського регулярного війська з артилерією.

5. Повстання Верлана 1734-1735 рр.

Але аж до 1734 року всі гайдамацькі загони творились стихійно і діяли нескоординовано, кожний сам про себе. Першу спробу з'єднати всю дію гайдамаків і перетворити її в плянове всенароднє повстання зробив в 1734 році сотник Верлан.

Загальна політична ситуація в Польщі в тому часі була особливо пригожа для проведення плянового загального повстання в Україні. В 1733 році помер польський король Август ІІ і при виборі його наіслідника польська шляхта розбилася на два табори: більшість вибрала королем Станіслава Лєщинського, але меншість не погодилася з тим, вийшла з сойму і проголосила королем Августа ІІІ. В цілій Польщі настало безладдя. Одна частина шляхти стала по стороні короля, друга по стороні другого, противники поборювали себе збройно, нападали на маєтки членів противної партії і грабували їх. На допомогу Августові прийшли в Польщу московські війська. Їхній перемарш через правобережну Україну збільшив замішання. Московський командант Полянський видав заклик до українців, щоб вони піддержали короля Агвгуста, поборюючи прихильників короля Станислава Лєщинського. В такій ситуації українці постановили виступити - проти всієї польської шляхти й вигнати її з українських земель. На чолі зриву став Верлан, сотник надворної міліції княз'я Любомирського у Шаргороді. Як "наказовий полковник" Верлан видав відозву до всего населення правобережної України, закликаючи його, до повстання:

"Прийшов наш час, громадяне, що живете в шляхетських, королівських, чи церковних маетках: час визволення з шляхетського ярма і звільнення від тягарів, які накинули на вас ваші пани. Бог зглянувся з високого неба на вашу недолю. На ваші сльози й терпіння, вислухав ваших молитов, послав вам захисників, що помстять ваші кривіди. Ставайте на допомогу тим, що взялись захищати вас і ваші права. Настала пора зажадати від ворогів розплати за ваші кривди, биття, муки, нечуване здирство, що їх ви зазнавали від них досі. Посилаємо вам провідників, яким треба довіряти і за якими треба йти зі зброєю, яку хто має. Залишайте хати, жінок, ваших коханих дітей, а не пожалієте того, бо скоро вже переконаєтесь, що Бог призначив для вас перемогу і станете всі вільними людьми, як знищите те гадюче племя ваших панів, що досі ссуть вашу кров. Ми вже й давніше закликали вас, але ви не вірили в успіх; тепер можете повірити, коли ваші брати почали успішне звільнення з неволі і з цього ярма на Україні і Поділлі. Кличте Бота на рятунок і єднайтеся з нами, щоб помогти".102

В відповідь на заклик вся правобережна Україна спалахнула полум'ям повстань. До гайдамаків приєдналися насамперед зложені з українців надвірні міліції із своїми командантами: уманська із сотником Писаренком та ротмістри Степан Скорич, Михайло Флоринський, Іван Рингач та Сава Чалий, із їхніми частинами. В ряди гайдамацьких повстанців стали теж запорожці Грива, Медвідь, Моторний, Темко, які очолили зорганізовані ними селянські загони. Верлан став заводити козацький лад: всіх повстанців заводив у козацькі реєстри, призначив сотників, ротмістрів, поручників. Писаренка, Скорича і Чалого призначив полковниками. Про розміри зриву свідчить хоча б факт, що Писаренко, включаючи до своєї сотні надвірних козаків повстанців-селян, підніс швидко стан свого полку до 1,207 чоловік.103 Зросли й інші сотні. Сам Верлан, первісна сотня якого, подібно як сотня Писаренка, розрослась швидко в полк силою поверх тисячі чоловік,104 пройшов кілька разів Брацлавщину, винищуючи польську шляхту та жидів, - брацлавський хорунжий подає в виготовленому ним 1735 року реєстрі 90 польських панів, що згинули в Брацлавщині з рук українських повстанців у час перемаршу Верлана105 - а далі Поділля і південно-західню Волинь, зайняв Кременець, Жванець, Броди і Збараж, а його відділи появилися під Камянцем і Львовом.106 Грива зі своїм відділом здобув твердині Вінницю і Межибож. Добре зорганізовані сотні повстанцв захопили в київському воєвідстві міста Корсунь, Бердичів, Погребище, Паволоч, Котельню, Кошовате, Ходорів, Рожів та інші. В Чуднові самі міщани розплатились з шляхтою.107


Надворний козак з Корсуня


З початку 1735 повстання охопило вже всю територію українських воєвідств.108

Польські джерела залюбки представляли повстання Верлана, як теж всі попередні й пізніші гайдамацькі повстання із Коліївщиною включно, як московську інтригу: Верлан, мовляв, підняв повстання проти поляків з доручення російського полковника Полянського, що йдучи в 1734 р. через правобережну Україну із своїм військом на допомогу польському королеві Августові, задержався був в Умані. Але ніяких документарних доказів для цього ніколи ніде не подано. А намагання поляків, представляти всі українські державницькі змагання, звернені проти польської окупації, як чужу інтригу, надто відомі: адже вони й боротьбу українців в 20-му столітті намагаються представляти як австрійську або німецьку інтригу проти Польщі. А тому й немає підстав приймати серйозно твердження про московську ініціятиву будь-котрого гайдамацького повстання.

Інша справа, що гайдамацькі повстанці дійсно сподівались, що Росія поставиться прихильно, співчуваючи, до визвольних змагань українського народу. Адже релігійне питання грало в тій боротьбі важливу ролю, а москалі ж - православні. До того, в частинах полковника Полянського було чимало лівобережних козаків, які дійсно щиро співчували своїм братам гайдамакам і нераз доказували це чином.

Дійсна постава Московського уряду, і москалів взагалі, до гайдамацьких повстань була наскрізь ворожа. З політичних мотивів і з огляду на соціяльні кличі, в ім'я яких ішла боротьба гайдамаків. Ту свою крайню ворожість задемонстрували москалі чином, як тільки поляки звернулися до них з проханням допомоги для ліквідування гайдамацького повстання.

Спроби поляків впоратися з гайдамаками самим не досягали цілі. Польський воєвідський сойм в Брацлаві 22 березня 1735 р. покликав до життя спеціяльні суди для судження учасників повстання та підозрілих в допомозі повстанцям. Польський уряд вже в 1734 візвав польську шляхту на окупованих українських землях організувати негайно спеціяльні військові частини для боротьби з гайдамаками. Все польське регулярне військо, що перебувало тут, кинено в бій з гайдамаками. Для допомоги йому було вислано частини Польського коронного війська з західньої Польщі, яке однак довго маневрувало понад Вислою, лякаючись зустрічі з гайдамаками.109 Ті ж польські військові частини, що зустрілись з гайдамацькими відділами, були розгромлені. Тому поляки звернулися до московського уряду з проханням про допомогу.

Цариця Анна радо прихилилась до польського шляхетського прохання, щоб у часі походу через Україну дати полякам бажану допомогу. Виконуючи те доручення, київський генерал-губернатор граф Вейсбах доручив московському генералові фон Гайне залишитися з його військами на Правобережжю до кінця весни 1735 року110 і помагати полякам ліквідувати гайдамацьких повстанців.

Спільні польсько-московські воєнні дії проти українських повстанців проводились від осені 1734 року. Але весною наступного року дії повстанців все ще проходили в широких розмірах. Так, для прикладу, в листі гайсинського старости Чечеля до Коронного канцлера з датою 24-го травня 1735 року повідомлялось, що гайдамацькі загони далі нападають на шляхетські маєтки майже на всій території Брацлавщини.111 І з зізнань повстанця Дениса Семененка в київському суді довідуємось, що він приєднався з гуртом запорожців до повстанського загону Сави Чалого, що начисляв тоді кругло 300 чоловік, в березні 1735 року.112

Головні повстанські сили були зліквідовані зимою 1734-35 років. Отаман загону Моторний попав в московські руки й переданий полякам, які після тортур покарали його смертю. Отамани Грива і Медвідь повернулися з недобитками своїх загонів на Запоріжжя. Полковники Верлан, Скорич і Писаренко перейшли з рештками повстанців до Молдавії.

Коли головний провідник повстання полковник Верлан залишив українські землі - невідомо. Польський історик Равіта-Гавронський подає такі хронологічні інформації: "В неділю 13-го травня 1734 Верлан вирушив із своїм відділом на Умань. Разом з ним були отамани: його син Ілля, ротмістр Степан Кіфа з Марківки, поручники міліції з Підорми і Рашкова, Поручник Сава з Молокиша і сотник Сава Чалий з Комаргорода. При кінці червня Верлан вирушив на Волинь, маючи вже близько дві тисячі повстанців. До бою з великою частиною польських військ прийшло під Кремянцем. З повстанців згинуло кільканадцять; по польській стороні - 143 вбитих райтарів і пахолків, 24 шляхетських кіннотчиків. Зпід Кремянця пішов на Броди і здобув місто, а опісля здобув Збараж. 13-го липня рушив на Станиславів.113 На цьому вістки про Верлана вриваються й тільки пізніше говориться про те, що польський уряд домагався від молдавського господаря видачі Верлана, Скорича і Писаренка, але їх не видано.

Про той зрив каже Равіта-Гавронський: "На протязі нецілого пів року його ім'я стало зморою (для польської шляхти), злим духом, що розпростер свої крила від Побережжя аж по Волинь і Руське воєвідство (тобто від Дніпра по Галичину). Нігде не знаходимо, згадки, щоб він особисто брав в який небудь спосіб участь в грабежах, хоч вина спадала на нього. Революція Верлана була рухом одностайним, зорганізованим і пролетіла через Правобережжя і Волинь як вогниста куля".114

Найцікавішою є доля Сави Чалого, що задержався на окупованих поляками теренах найдовше і здобув собі серед своїх і чужих широко славу непереможного рубаки. В часі повстання Верлана, Чалий, тоді сотник козаків, пристав відразу до повстанців і дався добре взнаки польській шляхті. Продовжуючи боротись до літа 1735 року, він зустрівся в боях з московськими частинами і, видно, під впливом того змінив основно свої політичні погляди: він визнав головним ворогом українського народу

Бандурист оспівує подвиги про козака Мамая

Москву. Тому, коли повстання під ударами, головно московських військ догаряло, він з ватагою 860 чоловік перейшов до Бендер,

Бандурист оспівує подвиги про козака Мамая
де був тоді славний гетьман Пилип
Орлик.115 Гетьман Орлик готовився тоді до війни з Росією в оперті на Туреччину. Але з тих плянів з вини Туреччини нічого не вийшло. Тому під кінець 1736 року Чалий, не маючи змоги залишитися при Орлику із-за браку засобів на життя, повернувся з частиною свого загону назад до Немирова, поскільки поляки, прихильники прогнаного короля Лєщинського, були союзниками Орлика. Потоцький - мабуть за попереднім домовленням - дав Чалому і прибувшому з ним Касіянові амнестію за їхню участь у повстанні Верлана і призначив їх полковниками надвірних козаків: Саву Чалого в Немирові, а Касіяна у Смілій.116

Але такий оборот справ поставив Саву Чалого в гострий конфлікт із колишніми його друзями, що продовжували боротись проти польської шляхти. Не вміючи погодити тих двох суперечностей, вірности ідеям визвольної боротьби українського народу і співпраці з поляками, Чалий почав поборювати гайдамаків, зударяючись з своїми недавніми друзями Гривою й Медведем, що повернулися з Запоріжжя і зорганізували нові гайдамацькі загони для ліквідування панування польської шляхти. Через це Саву Чалого визнано нікчемним зрадником. Колишній його найкращий приятель Гнат Голий на Різдво 1741 року застукав Чалого зі своїм загоном в його селі Степашках і вбив його у поєдинку.117

Що сталося з полковниками Верланом, Писаренком і Скоричем, які відступили до Молдавії - невідомо. Але ті, що скрились хвилево на Запоріжжі, не занехали початої боротьби. Весною 1736 року, як вже згадано, Медвідь повертається з сильною ватагою гайдамаків; він захопив Крилів і Чигирин і винищив там шляхту, та поруйнував польські замки в околиці. В кількох зустрічах із сотнями польського регулярного війська він розгромив їх і викликав польського регіментаря Молінського на поєдинок. Але Молінський дістав сильну допомогу москалів і замість прибути на поєдинок, напав з'єднаними силами на загін Медведя, що начисляв 500 повстанців. Медвідь був важко ранений, його відділ був розбитий, багато гайдамаків попало в полон. Але за відступаючими гайдамаками поляки й москалі не гнались, бо на підмогу прийшли гайдамацькі відділи Гриви і Харка.118 Інша ватага гайдамаків побувала в тому часі у містах Смілі і Паволочі, а загін Тараса в Немирові.

Осінню 1736 в брацлавському та київському воєвідствах розгортають свої дії колишні отамани повстання Верлана: Грива, Медвідь, Жила, Рудь, Іваниця, Харко.119 Грива й Медвідь здобули місто Паволоч, розгромивши там сотню ("хоругов") польського регулярного війська і винищили всіх шляхтичів та жидів. Те саме зробили вони в Погребищах, де на вістку про появу гайдамаків скрилося в замк


Взято з: http://exlibris.uaweb.org/hajdamaky/r02.html
Категорія: Петро Мірчук. Коліївщина. | Додав: sb7878 (29.09.2009)
Переглядів: 705 | Рейтинг: 2.0/1 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017