Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Книги » Петро Мірчук. Коліївщина.

І. ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА В ПЕРІОДІ ГАЙДАМАЧЧИНИ


Період Гайдамаччини охоплює три чверти вісімнадцятого століття: від 1702 р. до 1775 р.

Українська Козацька держава, відновлена гетьманом Богданом Хмельницьким, мала у свому складі всі центральні та східні українські землі і лише західня Україна залишалася далі під польською окупацією. Але прийняття "протекторату" московського царя зробило Україну об'єктом політичної гри між Москвою, Польщею та Туреччиною і у висліді того прийшло повторюване шматування України на Правобережну і Лівобережну. Тому й історія цих двох, насильно розірваних частин України почала творитися окремо.

Хвиля безпереривних, менших і більших збройних виступів українського народу в обороні своєї волі, прозвана Гайдамаччиною, скеровувалася проти польських наїзників і захоплювала тільки правобережну Україну. На лівобережній Україні продовжувала в тому періоді існувати - під "протекторатом" Москви - Українська Козацька держава, із власним гетьманом у проводі. Правобережна Україна опинилася знову в польській неволі в 1711 році на підставі нової умови Москви з Польщею. На обезлюднені простори Правобережної України посунула зі заходу знову Польща зі своїм ладом і своїми законами, чи, вірніше, із своїм беззаконням та із своєю шляхтою, магнатами і шляхецькою "голотою" на службі магнатів, яка стала заселювати Правобережжя своїми панщизняними "хлопами" - закріпощеними українськими селянами Волині й Галичини. Правобережна Україна стала частиною "Польської Ржечипосполитої". А тому, для зрозуміння політичного, економічного та соціяльного положення Правобережжя треба хоч загально познайомитися з політичним, економічним, соціяльним і моральним станом Польщі та її мешканців у ХVІІІ столітті.

1. Населення Польщі й українських земель під Польщею за час Коліївщини. 

Подати точні статистичні дані відносно населення Польщі й українських земель під Польщею в 1768 році неможливо тому, що в колишній Польщі аж до її упадку дійсного перепису населення ніколи не переводжено. Не переводив перепису населення Польщі в той час і ніхто інший. А тому такі дані можна тільки дедукувати приблизно на підставі тогочасних різних податкових звідомлень, або спираючись на статистичні дані, проведені по розборі Польщі австрійським, німецьким і російським урядами, шляхом відчислення найбільш імовірного приросту населення між періодом Коліївщини й часом проведення тих переписів населення, приблизно чверть століття пізніше.

Найбільше матеріялу для цього зібрав польський дослідник того періоду Тадеуш Корзон у своїй праці "Внутрішні справи Польщі за Станіслава Августа, 1764-1794".46 Групуючи всі доступні йому джерела й узагальнюючи висновки, Корзон подає такі статистичні дані:

Населення цілої Польщі в 1764 році - 11,420.000, тобто кругло 11 і пів мільйона. Польський історик Лєлєвель47 у своїх обчисленнях приходить до суми 12,229.000. Німецький історик Бюшінг у своїй "Географії Польщі", виданій у 1768 році,48 подає число населення тодішньої Польщі на 12 мільйонів. Його цифра є середньою, меншбільш, висновків обчислень Корзона й Лєлєвеля і тому найбільш правдоподібна.


УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ПЕРІОДІ КОЛІЇВЩИНИ 



Правобережну Україну було поділено на чотири "воєвідства": Київське (без самого Києва, що залишився під Московською окупацією), Брацлавське, Подільське й Волинське. Населення тих чотирьох воєвідств виносило в 1775 році: Київське 624 тисячі, Брацлавське 588 тисяч, Подільське 457 тисяч, Волинське 755 тисяч, разом два мільйони і 424 тисячі, або кругло два і пів мільйона.

В тому було: до 200 тисяч польської шляхти, від ста до двох сот тисяч жидів і приблизно два мільйони і двісті тисяч українців: два мільйони українців-уніятів і двісті тисяч православних українців.49 За соціяльним складом серед українців було від одної до двох тисяч дрібної шляхти, до дві тисячі священиків, близько десяти тисяч надворних козаків і від п'яти до десяти тисяч міщан, а вся решта - закуті в панщизняне ярмо селяни.

В Галичині проведена австрійським урядом в 1774 році конскрипція населення виявила 1,819.755 усіх осіб, у тому 1,270.650 українців. Майже всі українці в Галичині в тому часі були уніяти.

Отже, в тодішній Польщі жило приблизно: дванадцять мільйонів усього населення, в тому три й пів мільйона українців, до двох із половиною мільйонів білорусів, литовців і жидів та шість мільйонів поляків.

2. Політичні відносини 

Історія Польщі ХVІІІ століття це історія послідовного, нестримного маршу Польщі як держави і як нації по похилій площі до повного розвалу. Голосне вже в попередньому стотті окреслення "Польща держиться безладдям" ("Польска нежондем стої"), автором якого була сама польська шляхта, чванячись цим, набрало у ХVIII столітті ще більш актуального значення. Король, його уряд, державна влада і все правосуддя стали іграшкою в руках розгнузданої шляхти. Боротьба кількох родин шляхетських можновладців за впливи і маєтки, ведена всіми засобами, стала змістом тогочасної історії Польщі. Для зміцнення свого власного становища польські магнати почали спиратись явно на сусідні держави: Росію, Прусію й Австрію, та Швецію і Францію. Ті держави радо користали з нагоди, вмішуючися все більш безцеремонно в усі внутрішні справи Польщі, у висліді чого Польща, як каже польський історик, "сталася заїзною коршмою для сусідів". Магнати для особистих цілей зав'язували різні "конфедерації", щось ніби політичні партії і зверталися до котроїсь із сусідніх держав за військовою допомогою проти другої "конфедерації", або, і проти польського короля та його прихильників. Московські, пруські, шведські війська приходили на територію Польщі й господарили, як у своїй провінції. Від розвалу польської держави вже на початку ХVIII століття захищало Польщу на протязі трьох чвертьстоліть тільки гостре суперництво між Московщиною, Прусією й Австрією, з яких кожна плянувала захопити якнайбільший шмат Польщі. Польські королі того періоду, пруського походження, Август ІІ (1697-1733) і його син Август ІІІ (1733-1763) роду Сас, таким станом не переймалися і дбали тільки про свої вигоди51 так, як це робила вся польська шляхта. А король польського походження Станіслав Август Понятовський (1763-1795) був безсилим у своїх спробах увести якісь зміни на краще. Про все рішав сойм, на якому кожному шляхтичеві прислуговувало право "вета" і вистачило, щоб один із членів сойму спротивився й вигукнув "ліберум вето", щоб прийнята всіми іншими постанова стала неважною.

По смерті Августа ІІ в 1733 більшість вибрала королем польського шляхтича Станіслава Лещинського, з дочкою якого оженився французький король. Але з ініціятиви Прусії і Росії, що не бажали собі впливу Франції на Польщу, польські магнати Любомирські, Потоцькі і Вишневецькі зав'язали "конфедерацію", проголосили королем Августа ІІІ і закликали на поміч московську та пруську армії, які ввійшли до Польщі і змусили Лещинського зректися королівської корони й виїхати з Польщі, а його прихильників змусили покоритись волі Московщини і Прусії. Після смерти Августа ІІІ, в 1763 вибрано королем на бажання цариці Катерини польського шляхтича Станіслава Августа Понятовського. Але проти нього частина польських магнагів зорганізувала в 1768 "барську конфедерацію" (проголошену в українському містечку Бар), яка виступила проти Московщини з особливим закликом до католицького походу проти православія. Проти них на поміч Понятовському прийшла в Польщу московська армія. Внутрішню боротьбу поляків постановили використати гайдамаки для виступу за прогнання поляків із Правобережної України, приготовляючись до повстання вже кілька літ. Грабіж і розбишацтва польських "барських конфедератів" та їх варварські оргії знущань над українськими селянами, особливо православними, збільшили споконвічну ненависть українського населення до польських займанців та загострили постанову важко кривджених провести розплату безоглядно з усіми поляками і їхніми помічниками-жидами.

3. Суспільно-політичний лад Польщі у ХVIII столітті  

До кінця існування шляхетської Польщі, то значить усе ХVІІІ століття, панував там февдальний лад, і то найгіршого виду, з різким правним поділом на "стани": 1. шляхту, якій належала повнота суспільних і політичних прав; 2. духовенство - без окремих спадкових прав із-за безженности римо-католицького духовенства, але з великим фактичним впливом на громадянство й на державні справи; 3. міщанство - вільне й на підставі "магдебурзького права" із правом самоврядування, але без права участи в державно-політичному житті і 4. селяни - закуті у важкі панщизняні шори, позбавлені всяких політичних прав.

Шляхта була в Польщі єдиним господарем країни, фактично і правно. В тексті польського права з 1768 р. сказано, що "Польська Річпосполита" складається із трьох "станів": Короля, сенату й лицарського стану; до цього окреслення польський ксьондз Єзєрський подав гумористичне, але дуже влучне пояснення: "Король же ж є шляхтичем? Є. Сенатор же - є шляхтичем? Є. Лицар - є шляхтичем? Є. Отже, на питання, хто має в Польщі законодавну і виконну владу, приходиться відповісти: Король, сенат і лицарство, - три стани, один шляхтич".52

Польська шляхта була надзвичайно численна: в відношенні до решти населення її було у 5-10 разів більше, як в усіх інших тодішніх европейських державах з февдальним ладом. Теоретично вся шляхта була рівна, про що говорили поляки, що "шляхціц на загродзє рувни воєводзє", тобто, що шляхтич, який має тільки хатину, рівний у правах зі шляхтичем-воєводою. Але фактично, щодо маєткового стану і в висліді того щодо дійсного значення в суспільно-політичному житті, шляхта розпадалася на батато груп. На вершку стояли магнати, з яких, наприклад,53 Потоцький мав в Україні (Умань-Тульчин-Браїлів) три мільйони моргів землі і 130.000 панщизняних селян, а Понятовський в Корсуні мав до 400.000 панщизняних селян ("хлопів"). Князю Любомирському належало 31 міст й містечок і 738 сіл.

Польський історик Н. І. Крашевський подає їх кількість у 1775 р. на 5 "великих родів" і 12 "менших родів", не подаючи однак кількости осіб, що до тих родів належали.54 Другу групу становили "дідичі", звані в польській літературі теж "зємянє". Це були теж багатії, власники бататьох сіл і сотень, або й тисяч "хлопів", над якими однак верховодила перша група, шляхта-магнати. Кількість тієї групи подає Крашевський на около 100 родин. Третю групу становили від 200 до 300 шляхетських родів, що не мали самі маєтків, але займали високі пости в урядах. Четверта група - це ок. 20 тисяч середньої шляхти. До п'ятої, найчисленнішої, належала "дрібна шляхта" всіх відтінів "ходачкова", "загродова", "загонова", "засцянкова" й ін. Це були шляхтичі, що мали менше як 10 господарств, або й узагалі нічого не мали і самі служили в котрогось із шляхтичів чотирьох вищих груп.

Магнати й дідичі самі справами своїх маєтків не займалися. Для цього вони наймали собі дрібних шляхтичів. Такий найнятий шляхтич, що завідував одним селом, називався "губернатор". "Бував я, - каже луковський каштелян Єзєрський, - з уряду в Україні, де села рідко, або й ніколи свого дідича не бачать".55 А посол із Київщини Хоєцький додає:56 "В маєтках Уманщини й Білоцерківщини є з тисячу шляхтичів у службі; мають свої фільварки і слободи, а є "губернаторами"; вони то, догоджуючи примхам і замислам своїх панів, збиралися в сеймикових костьолах і коли кандидатів вибирано не так, як того хотів їх пан, на даний знак викликали бучі".57 З такої шляхти походили панські економи, що так жорстоко давалися взнаки селянам, особливо в Україні. Тих економів і жидів вважає Єзєрський відповідальними за "козацькі бунти й гайдамацьку різню", їхнім нелюдським визиском селян і жорстокостями спровоковану.

Української шляхти, тобто уніятів або православних, було в той час надзвичайно мало. Польський історик Корзон подає, що їх було всіх "кількасот родин"58 і тому в використаній нами статистичній таблиці він українських шляхтичів, уніятів і православних, та українське духовенство включає в рубрику "селяни-уніяти" і "селяни-православні".

Жиди, яких в Україні в час Коліївщини було приблизно 200.000 осіб обидвох статей, творили в тодішній Польщі окрему групу, що її поляки називали "нарід жидівський", а в урядових документах вживали для означення жида окреслення "невірний", а часом "старозаконний". Вони були вільні й мали свою самоуправу, "кагали" і від часу до часу пробували навіть організувати своє загальне центральне представництво; але ніяких громадських і політичних прав не мали. Про представництво жидів у польському соймі - навіть говорити було немислиме. Ніяких урядових становищ жиди займати не сміли. До ніякого польського війська їх ніколи не брали. Тільки в час повстання Косцюшка їх було закликано вступати до польського війська, й Косцюшко іменував жида Вєрка Йосєлєвіча полковником та доручив йому зорганізувати окремий "Легкокінний Старозаконний полк". Але, хоч багато польських істориків говорить про таку жидівську військову частину як дійсно існуючу, то, пильний дослідник того періоду Корзон вважає, що це був тільки проєкт, бож гроші на те дістав Вєрко 6-го жовтня 1794 р., а чотири тижні пізніше вже було по повстанні.59 Весь польський нарід, за вийнятком хіба кількох одиниць, відносилися до жидів із погордою, так із релігійних, як і з моральних причин. В безлічі тогочасних польських протижидівських памфлетів жидам закидувано "контрабанд, підроблювання векслів, фальшування стемплевих паперів, зменшування золота в золотих виробах, визиск селян у корчмах",60 розпиячування селян,61 неробство, нехлюйство тощо.

І все ж таки, шляхта, особливо ж в Україні "без жидів не могла обійтися".62 Тут жиди були не тільки купцями, живучи по містечках. В Україні вони були насамперед орендарями, яким польський пан винаймав корчми й церкви. В руках жидів була теж перепродажа збіжжя й худоби.

Селяни в Польщі ХVIII століття становили 75-80 відсотків усього населення. Про їхнє соціяльно-правне положення каже поляк Антоні Поплавський у виданій ним 1774 року книжці: "Пригляньмося трошки до положення наших підданих, тих найбільш гідних співчуття сиріт... Нічого в цій країні вони не мають власного і навіть власної для себе своєї особи, яку ми привикли оцінювати тільки грошовою сумою. Ніякої правної охорони... єдина їх оборона в утечі, нужді й поневірянні. У нас селянин ("хлопек") є те саме, що скот ("бидло"), що його ми продаємо, купуємо, торгуємо ним, гонимо до роботи, як нам подобається".63

Автор анонімної брошури "Мислі обивателя", виданої у Варшаві в 1776 році, обороняє саму інституцію панщини і все ж таки в четвертій "думці" признає: "Пристойність вимагає, щоб покривджений (селянин) мав право сам домагатися виправлення заподіяних йому важких кривд. Мають таке право жиди. Чому ж хлопський стан, такий корисний країні і правовірний, має бути упосліджений у тому?"64

А автор брошури "Відповідь на питання", виданої в Варшаві мабуть у 1792 р., говорить про новий закон, виданий у 1768 році, що забороняв панам самовільно карати своїх підданих смертю, каже: "В нашому столітті освіти, особливо ж після видання закону, не чувати, щоб пан власним рішенням казав вішати своїх підданих; але що нещасного хлопа зашмагано нагаями на смерть, або що хлоп у висліді жорстокого побиття нагаями спух і до кількох днів помер, то це й далі трапляється часто".65

Вимога першого автора, щоб хлоп мав право сам обороняти себе правно перед шляхетською сваволею і сам заносити скаргу до суду на свого пана, стосується того, що теоретично пошкодований хлоп "мав право" скаржитися на свого пана до суду, але - тільки через другого пана, а ніколи сам. Польський історик Корзон каже відносно того, що йому ніколи в ніяких актах польських судів того часу не доводилося зустріти випадок, щоб якийсь пан став дійсно в обороні важко скривдженого хлопа проти другого пана, власника пошкодованого хлопа. "Крук крукові ока не видовбає" - говорили про це наші селяни. На ділі воно було так, що "хлоп", тобто закутий в панщизняні пута селянин у Польщі, не мав навіть такої правної охорони, як її мали там тоді "невірні" жиди. Він був цілковито відданиій на ласку й неласку панів, включно з найнижчим із них, але звичайно найжорстокішим, - економом, ходачковим чи "загродовим" шляхтичем.

Другий згаданий автор говорить про дальші існування панської сваволі й панських жорстокостей супроти селян і після видання закону щодо карання "хлопів" смертю в 1768 році. До того часу, до 1768 р., польський пан мав навіть "законно" право сам по своїй уподобі карати свого "хлопа" смертю. Це й було дуже часто практиковане польською шляхтою особливо в Україні, де "бунтарів" пани саджали на палі, або четвертували.

В. Скшетуський, автор книжки "Право політичне польського народу", виданої в 1784 р., подає: "Ця найчисленніша частина нашого народу... в нашій країні не то що не має ніяких громадянських привілеїв, але власне стан її підданства мало чим різниться від неволі. Не мають наші селяни волі, бож їм невільно зміняти ні пана, ні місця замешкання, а панові вільно їх дарувати, міняти, продавати, переносити з села до села тощо; не мають ніякої приватної власности, бож, не будучи власником своєї власної особи, як же можуть бути власниками свого майна? Не мають справедливости, бо їм не вільно робити нічого у власному імені, бо для них наше право не передбачає ніяікого суду, в якому вони могли б впоминатися за свої кривди, заподіяні їм дідичами; навпаки, здавен-давна дідичі були панами їх життя і смерти".66

В теорії говорилося, що стан панщини був вислідом добровільної умови селян з паном, яка регулювала повинності селянина, що випливали з обов'язку платити панові за винайняту йому присадибну землю і грунт під будову хати. Тільки ж раз заключена умова залишалася обов'язком "хлопа" на його роді назавжди. Його нащадки зривати чи міняти "угоду" не могли. Натомість пан міг "виправляти" її по своїй уподобі: він не тільки підносив кількість панщизняних днів, висоту всяких данин у продуктах та грошах, але і продавав самого "хлопа" іншому панові, якщо йому захотілося. Правно захищати себе перед тахою самоволею пана не мав "хлоп" абсолютно ніякої змоги.

Приклад такої самоволі дає власне економічна історія Правобережної України ХVIII століття. Користаючи з українсько-московської війни і програної Мазепи, поляки знову захопили Правобережжя й договором із Туреччиною в 1714 році забезпечили собі панування над тією частиною України. З ініціятиви лівобережного Гетьмана Івана Скоропадського українське населення, лякаючись повороту польського, панування і сподіваючись знайти кращі умовини життя на Лівобережжі, масово переселилося на Лівобережжя. Обезлюднені простори розпарцелювали між собою польські магнати Потоцькі, Любомирські, Калиновські й інші. Лякаючись, щоб за прикладом тих, які втекли на лівобережжя, підуть їхні українські "хлопи", привезені для заселення тих просторів з їхніх маєтків на Волині та в Галичині, заки пани вспіють закріпити свій контроль на нових місцях, ті польські магнати проголосили великі полегші для поселенців на просторах Ніаддніпрянщини. Їм обіцяно, що перших 25 літ вони будуть обов'язані відробляти панові панщину тільки один день у тижні. Але, як тільки пани запримітили, що їхній контроль над поселенцями закріплений достатньо, вони підносили панщизняні повинності вдвоє, а то й учетверо та додавали різні додаткові повинності. Для ілюстрації наведемо збережене в архівах документарне зіставлення панщизняних повинностей "хлопів" в Україні, з перечисленням на тодішню грошову вартість - на початку ХVIII століття і 50 літ пізніше, в часі Коліївщини.67

До того, зразу робота числилася від родини, потім по стільки ж днів мусіли відробляти і чоловіки, і жінки, а врешті і всі діти, що їх економ визнав доволі вже сильними, щоб відробляли панщину. Накінець, до тих норм міг "губернатор" або економ додати ще, скільки забажав. Це признає й поляк Равіта-Гавронський, який, виправдуючи норми, признає: "Існує теж норма робіт без ограничення, означена глухо: Робити, коли скажуть і що прикажуть".68

Здібність до панщизняної праці визначалася звичайно осягненням 15 року життя. Це значить, що кожний селянський хлопець і дівчина, які закінчили 15 років життя "законно" були обов'язані відробляти повну панщизняну повинність; пан, - "губернатор" або й економ, - мав нічим не обмежене право визнати й молодших дітей "хлопа" здібними до відроблювання за себе всіх панщизняних повинностей. Молодших дітей "хлопа", які ще не досягли 15-го року життя й не були визнані здібними до виконування всіх повинностей, заставляв пан працювати для нього так, як він наказав і стільки, що він приказав, використовуючи їх звичайно до різних хатніх послуг, або й легших пільних робіт.

Робочий день праці виносив пересічно 12 годин взимку і 19 годин влітку. Для збільшення визиску пан визначував ще норму, що її мусів виконати панщизняний робітник за один день: Вимолотити стільки то кіп збіжжя, чи нажати стільки то снопів, і якщо робітник не виконав назначеної норми за "день", то мусів працювати поза 19 годин, ніччю.

Автор згаданої брошури "Про підданих польських 1788 р." стверджує, що вартість панщизняних робіт польського селянина є в кожному випадку щонайменше у п'ять разів вища від чиншу, що його чесно можна б вимагати за дану селянинові для вжитку землю.69

Додатковим джерелом панського визиску були накладані на всіх селян горілчані повинності: кожний підданий мусів узяти визначену кількість літрів горілки й пива річно, зовсім незалежно від того, чи він хоче пити, чи ні, і визначену кількість горілки та пива на кожне весілля, христини й похорон. Цю ділянку доходів виарендував пан жидові, який до панської норми примусового закупу алькоголю підданим додавав довільно ще свою власну норму. Орендареві-жидові в Україні мусів ще селянин платити за те, щоб той відчинив винайняту йому паном українську церкву на весілля, христини чи похорон.

Крім усіх повинностей, "хлоп" мусів відробляти панові безплатно ще й шарварок і варту, коли тільки пан визнав це потрібним і в розмірах, визначених паном.

Тому то закуті в панщизняне ярмо шляхетської Польщі українські селяни слушно скаржились у народній пісні того часу:

"Від неділі до неділі гонять на роботу:
Увесь тиждень на панщині, шарварок в - суботу,
А ввечорі по вечері ще й гонять на варту".

Дещо кращі від панщизняних селян умовини життя мали міщани. Вони теж були немилосерно визискувані й перетяжені всякими податками, та все ж таки вони не були панщизняними "хлопами", були вільні і не мусіли відробляти панщини. Теоретично, містам надавано "Магдебурзьке" право, тобто самоуправу й окремі привілеї на взір тодішніх німецьких міст. Та в дійсності тільки кілька більших міст мали всі привілеї, передбачені магдебурзьким правом; це були в основному міста в корінній Польщі, близько Німеччини. В Україні й міста підлягали панові: він призначав посадника (у приватних містах "губернатора"), коменданта міліції, урядників міської управи, предсідників цехів, та встановляв висоту податків.

Міста в тодішній Польщі, зокрема ж на захопленій поляками Наддніпрянщині, були дуже маленькі. Тільки столиця Польщі Варшава мала від 40 до 50 тисяч мешканців, а п'ять інших міст понад 10 тисяч. Велика більшість міст мала менше як одну тисячу мешканців, що ними були купці - переважно жиди - й ремісники. Поляк Крашевський у своїй брошурі "Польща в трьох розборах " окреслює кількість міщан в тодішній Польщі коротко так: "400-500 купців у чотирьох або п'ятьох мурованих містах і від 40 до 50 тисяч ремісників".70 Ознакою міста були: ратуш (т. зн. дім міської управи), та ринок і торговиця, де в призначені дні відбувалися ярмарки. Побіч ринку й торгової площі стояли дві-три корчми, а далі доми купців і ремісників. В містах в Україні були ще панські замки, а часто фортеці, до якої ховалися пани з родинами при появі гайдамаків у даній околиці. Зі страху перед гайдамаками пани укріплювали деякі міста в Україні спеціяльними валами довкола цілого міста. Такі власне укріплення мало містечко Умань.

4. Культурне й моральне обличчя польської шляхти  

Польські історики висувають завжди як позадискусійну правду культурну та моральну вищість польської шляхти, що поневолювала український нарід, в порівнянні з українським населенням, і згідно з тим представляють завжди гайдамацькі повстання українського народу як сліпий бунт темного простолюддя із вродженим нахилом до грабежу, розбою, вбивств і пияцтва проти польських захисників справедливости, ладу й порядку та польських носіїв культури й науки. Таке твердження підхопили радо й московіські історики з метою поглиблювати в українців почуття меншевартости. На диво, теж багато українських істориків погоджується з тим.

А тим часом - коли оте апріорне твердження сконфронтувати зі свідченнями самих поляків про дійсне обличчя тодішньої польської шляхти, даними не в полученні з намаганням протиставляти їх українцям, ми бачимо повне заперечення твердження про культурну й моральну вищість поляків і - потвердження про їхню дегенерацію та культурну й моральну нижчість. На доказ ми наведемо ті свідчення самих поляків, насамперед завзятого проповідника польської вищости, Равіти-Гавронського. Ось 
кілька з безлічі: "Почала творитись у Польщі група людей, що надто відкрито насміхалася із права, справедливости, громадських і державних, обов'язків, а навіть із чесноти".

"Станіслав князь Любомірський, литовський підстолий, власник величезних дібр на Правобережжі й у Смілянщині. Відомо, що був він людиною неособливою, нероба, легкодух, картяр. Може тому, а може це й відповідало правді, досить, що його вважали людиною несповна розуму, яка віддалася розпусному життю, була завжди оточена спідничками, що мали на неї величезний вплив щедро помагали прогайновувати маєтки".

"Волинецький, соймиковий шляхтич, пияк, завадіяка з безліччю близн на лобі, що іменував себе "пленіпотентом Пана Христа". Знано його як напастливу й жорстоку людину, що поповняла жорстокі вчинки із-за релігійного фанатизму".

"Шляхтич Вонсовський належав до тієї групи легкодухів, які занадто явно люблять "красний пол" і свої залицяння проводять на очах усіх". Як повстанці під командою Журби зайшли до Дмитра, то "прилапали його в хаті баби Малашихи, що мала погану славу".

"Найкращі бажання, всі намагання, що змагали до привернення правопорядку й ладу в країні, йшли намарно із-за неможливости загнуздати безмірну шляхетську сваволю, несубординацію польських вояків і старшин. Кожний робив, що хотів; суди були тільки для жидів, хлопів і дрібної шляхти. Грізні присуди трибуналів були писані на піску, перший подув вітру змітав їх і затирав у людській пам'яті".

"Тяжко, в те повірити, але факту "заїздів" (т. зн. збройних нападів шляхтича на маєток другого шляхтича) і грабежів заперечити годі". Для ілюстрації того наводить Рава-Гавронський грабіжницьку розправу "регіментаря" одної польської партії із другим польським шляхтичем: "Впало в тій сумній бійці кілька трупів, кільканадцятьох було покалічено в дикий і варварський спосіб; стада худоби й коней, збіжжя, горілка в бочках, свині, вепри, дріб, плуги - все пішло в руки переможців і вони його забрали собі. Дикість і заїлість переходила всяку міру людських почувань і розуму. Всіх гостей збито, жінок обдерто зі суконь і навіть із взуття. Вікна, стіни, печі подіравлені кулями, а на побойовищі трупи, ранені і кров; всюди - руїни і знищення".

Не менша розгнузданість і неймовірно низький рівень моралі та культури, як у цивільному житті тодішньої польської шляхти, царювала і в польському війську. Військові становища були платні. А тому той сам польський шляхтич "бував ротмістром в одному відділі й одночасно полковником у другому та генералом у третьому, побираючи скрізь платні і пропускаючи їх на пиятику та гульні. А при тому ще й організуючі грабежі". Поняття дійсного патріотизму було полякам чуже: "Князь Каспер Любомирський - колись краківський воєвода, а в тому часі (1768р.) генерал у чинній російській службі".

Хоробрість, що нею так чванилися завжди поляки, була в дійсності соромним боягузством: "На протязі трьох чвертин століття (т. зн. весь період Гайдамаччини) поляки не здобулися ні разу на акт лицарської оборони, але замість того, жебрали ласки і протекції московських генералів, скаржилися на сеймиках, писали обширні жалісні меморіяли до послів, слізні супліки до королів. Замість вирушити на поле бою, шляхта тікала до оборонних замків, під опіку чудотворних образів, де її досягали гайдамацькі списи і де справлювано різню, забираючи шаблі, що служили полякам-шляхтичам вже лише для прикраси їхніх кунтушів".79 Відважними були поляки тільки супроти безборонних та у грабіжницьких нападах на слабшого поляка-шляхтича.

"Судді, що не вміли ні читати, ні писати, судили справи чародійства, брали обвинувачених на тортури й це було так широко практиковане, що хоча б обвинувачений признався одразу до вини й був засуджений на смерть, то все одно наперед брано його на тортури, щоб видав спільників. Палено на стосі "чарівниць" і "чарівників", прилюдно катовано разом із звірятами неодружених матерів - і тому то стільки немовлят потайки вбивано; а все те було вислідом фанатизму монахів і ксьондзів".

"Вище духовенство (польське) наслідувало повністю так звану аристократію, вживаючи аж до пересади розкошів і насолоди. Ксьондзи не цуралися мати більш розкішні палати, аніж костьоли, багатше хатнє умеблювання, аніж прикраси в костьолах; числену обслугу і ще більше бідноти на гною... Було багато єпископів, які рідко, всього кілька разів у році були при престолі. Ординації, тобто висвячування священиків, вони здавали на своїх авдиторів, а самі віддавалися забавам, розривкам, двірській розпусті... Пшерембський, канонік краківський і київський... їздив завжди з музикою і в товаристві монаха ордену бернардинів, який замість ньото відмовляв молитви... Єпископ куявський Рибінський та луцький Нарушевич тримали обидва по "старостисі". Більшість монахів, а особливо манастирських настоятелів зуживали манастирські добра для своїх розкошів".

Таким ото було дійсне культурне й моральне обличчя тогочасної польської шляхти й польського духовенства згідно із свідченнями польських сучасників і польських істориків, сумлінних дослідників тієї доби.

5. Польські збройні сили в період Гайдамаччини  

Регулярна польська армія в період Гайдамаччини виносила від 17 до 20 тисяч жовнірів. Вона складалася із двох частин: польської - 12 тисяч і литовської - від 5 до 8 тисяч. "Польське" військо, або теж "коронне", ділилося на чотири "партії" по 3 тисячі жовнірів: великопольську, малопольську, сандомирську й українську; назви тих частин походили від території, на якій дана частина була стаціонована і яку та "партія", тобто частина регулярної польської армїї, повинна була обороняти. Комендант "партії" звався "регіментар". Військова "партія" ділилася на приблизно 30 сотень, званих "хоругов", якими командували "ротмістри". Вояками тієї регулярної польської армії були "товариші", тобто шляхтичі, що зголосилися до військової служби, і приведені ними по 2 до 4 "шерегові", члени їхньої челяді, звичайно дрібної, безземельної шляхти. Ротмістр одержував із державної каси гроші на удержання його "хоругви" і розділяв її між "товаришів" для кожного із них і для його "шерегових". Заможнішим шляхтичам, що голосились до війська, залежало тільки на гонорах, тому їхня дійсна участь в армії кінчалася часто на вписанні себе до військового реєстру, званого "компут" і до принагідного вдягання військового мундиру для паради. Для заступства у війську вони приводили свого "намісника", тобто ним оплачуваного заступника. Ротмістри такому звичаєві нітрохи не противились, бо коли "товариша" не було на час, щоб особисто забрати платню для себе і його "шерегових", то платня залишалася ротмістрові. Заможні шляхтичі, які вписалися до "хоругви", воліли бавитись і не переривати своїх гулянок, щоб забрати платню, й оплачували своїх "намісників" та своїх "шерегових" власними грішми. Ів. Антонович думає, що "шереговими" були кріпаки або челядники; польські джерела подають, що "шереговими" були засадничо зубожілі польські шляхтичі із дрібної шляхти.

Правильного військового вишколу не знала тодішня польська армія зовсім. Польський мемуарист згадує, що йому тільки раз доводилось бачити щось подібне до муштри, проводжене ротмістром із вояками його "хоругви", тобто сотні, а й то, на його думку, було тільки забаганкою, для розривки, без якоїсь продуманої системи. Свій час проводили польські жовніри на грі в карти, пиятиці і розбишацтві.

Боєздатність вояків польського війська була дуже сумнівної вартости. Вони виявляли розбишацьку відвагу в нападах на безборонних селян, щоб пограбувати їх; але при зустрічі з гайдамаками вони звичайно тікали до замку, якщо їх не було хоч уп'ятеро більше від гайдамаків. Очевидець Кітович свідчить, що "треба було виставляти 200, 300 або й більше вояків нашого (т. зн. польського) війська, щоб перемогти 50 гайдамаків". Тому регулярне польське військо було придатним тільки для переслідування маленьких гуртів гайдамаків; при висилці проти більшого гайдамацького загону роблено з'єднання багатьох "хоругов".

Підтвердження оцінки відваги коліїв і польських жовнірів, поданої Кітовичем, зустрічаємо в судових протоколах справи Тарана: коли отаманові загону коліїв Павлові Таранові (запорожцеві, що передше звався по батькові Сагадаш) донесено про напад 30-ох польських жовнірів на Тетіїв, Таран бере дев'ять коліїв і їде з ними проти поляків. Їх він наздігнав у селі Стадниці. Побачивши коліїв, польські жовніри замкнулись у винокурні. Але колії розбили двері й в бою закололи дванадцять польських жовнірів; решта поляків втекла".84

Сумнівна бойова вартість і розбишацько-грабіжницькі практики жовнірів регулярного польського війська спонукали польських магнатів створити свою власну, приватну міліцію, особливо ж після того, як кількакратні спроби організувати на допомогу регулярному війську крайову міліцію закінчилися невдачею. До приватної міліції наймали пани або зубожілу польську шляхту, або українців, що їх звали "надворними козаками". В тогочасних документах та мемуарах зустрічається не раз згадка про міліції, зложені з "волохів" і багато українських істориків вважає, що це були дійсно волохи, які, ставши членами панської міліції, на диво скоро єдналися з українськими гайдамаками. Але польські історики вияснюють, що "волохами" називано в тих випадках українських селіян ("русіні"), які поселились були по волоській стороні польського кордону. Величина міліції була дуже різна: менші магнати мали сотню-дві; міліція пана Потоцького в Умані нараховувала в половині ХVIII століття 2.600 козаків. Козацька міліція мала право вибирати свою команду з-поміж себе, до сотника включно; комендантом кількох сотень із назвою "полковник" міг бути тільки польський шляхтич. Родина надворного козака була вільна від усіх панщизняних повинностей, але за те надворний козак мусів сам придбати коня і приписану військову уніформу. Кошти вдержання міліції покривало населення даної місцевости.

Козацька міліція виявила себе знаменитою в переслідуванні дійсних грабіжників та у збройних порахунках пана з іншими шляхтичами, але небезпечною для панів, коли йшлося про дійсних гайдамаків. При кожному ширшому повстанні надворні козаки масово переходили до гайдамацьких повстанців.




Взято з: http://exlibris.uaweb.org/hajdamaky/r01.html
Категорія: Петро Мірчук. Коліївщина. | Додав: sb7878 (29.09.2009)
Переглядів: 532 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017