Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Книги » Петро Мірчук. Коліївщина.

Політичні цілі Коліївщини
4. Політичні цілі Коліївщини

Польські й московські історики, головно давніші, пристрасно запевняли, що колії ніяких політичних цілей не мали й мати не могли. По їхньому, - колії тільки "розбійники, вори": грабіжники із вродженим нахилом до сліпого бунту і вбивств, жадобою наживи і з вродженою глухою ненавистю до ладу й порядку. А якщо були ще якісь мотиви боротьби коліїв, то релігійні: сліпий "грецький" фанатизм неосвічених хлопів, нездібних розуміти логічні аргументи. Остаточно - соціяльні моменти: бунт раба проти Богом даного йому пана, польського шляхтича. Але ніякі політичні мотиви. Типовий представник такого "роз'яснювання" характеру Коліївщини, Равіта-Гавроньський, каже про боротьбу гайдамаків: "Вона була не так вислідом свідомо відчутих кривд і ясних вимог, як наслідком свавільних інстинктів напівдикої суспільности, яка, користаючи з ослаблення державної сили та з того, що Польща вплуталася у війну із Швецією, а в границі Польщі ввійшли московські війська, знайшла собі поле для безкарної сваволі. Мала вона бунтарів, талановитих агітаторів, але не мала ані одного провідника; мала знаменитих, відважних і зухвалих партизанів, але ані одного чоловіка, який вдунув би у ті розбурхані маси якусь ідею державництва. Єдиним бажанням, що оживляло ті кровожадні маси, була або жадоба особистої помсти, або низька жадоба грабежу, або інколи релігійний фанатизм людей простих і диких з уродження. Тому то і з одної, і з другої сторони лилася кров без якоїсь користи. Одні, загрожені простими розбоями, не мали з ким вести переговори; другі, гнані темною заздрістю і штучно піддержуваним фанатизмом, особливо в останньому періоді Гайдамаччини, клали свої голови, дикі і неспокійні, але у грунті речі невинні, під топір ката, або платили життям у часі грабежу чужого майна". 

Але, густо розсіваючи у своїй двотомовій праці про Гайдамаччину отакі плюгавства про коліїв і про ввесь український нарід як "мішанину гунів і татарів", Равіта, аналізуючи свідчення польських сучасників, таки признає: "Наскільки можна зорієнтуватися у пляні гайдамацьких рухів, вони мали своєю ціллю зрив усього українського населення проти польських панів і жидів. Був би це поворот до традицій Хмельницького з цією різницею, що козацької армії як хребта тих дій тепер не було. Треба було її творити". 

Аналізуючи ж тактику коліївських повстанців, Равіта, забувши про свої запевнювання, що українські повстанці боролися безпляново, кожен про себе, подає, що згідно з опінією польських і українських сучасників Коліївщина приготовлялася кілька літ. А після святочного проголошення початку повстання у Мотронинському манастирі, - переповідає Равіта далі, - згідно з раніше випрацюваним пляном Залізняк подався на Умань, Швачка на Фастів, інші відділи в напрямі Богу, в Брацлавщину, в північну Київщину. При розгляді ж подій в Умані Равіта подає ще чіткіше ціль коліївського повстання: "Ідучи до Умані, може вже після того, як Гонта пристав до повстання, колії відгрожувались, що цілу Україну відберуть від Польщі і візьмуть Волинь та Поділля... В Умані при густих гарматних пострілах і сальвах з рушниць проголошено Максима Залізняка гетьманом, а Гонту полковником".

Так само у висновку аналізи коріння і спонук Коліївщини Равіта ставить ствердження, які зовсім заперечують всі його апріорні, крайньо негативні погляди: "Якщо б я не попередив історії Коліївщини змалюванням історичного підложжя, - каже він, - і через те не улегшив пізнання та зрозуміння пізніших випадків, то виглядало б, що вони були тільки хлопською авантурою, простим розбишацтвом, що вибухає в суспільності з низьким рівнем освіти при кожному послабленні державної влади. А тим часом в аспекті довшого відтинку історії вона (Коліївщина) була одним зі звен - може й останнім, - довгого ланцюга життя Руси". 

"Релігійний фанатизм з одної сторони і другої сторони відігравав другорядну ролю. Дійсним і найсильнішим поштовхом до кривавих зударів був расовий і національний антагонізм... Два різні первні національні й цивілізаційні, що стояли проти себе око-в-око на пограниччі, ненавиділи один одного; люди, що зустрічалися зі собою, не розумілися; духовий світ, в якому одна і друга сторона виростала, був для кожної з них найкращим. Скільки разів одна з одною зустрічалися, вибухала ненависть і загроза боротьби... Інстинктова антипатія обидвох сусідних держав, як і обидвох народів, українського та польського, лежала на дні щоденного життя і спалахувала, а то й вибухала при найменшій нагоді". 

Так ото польський дослідник Коліївщини, безграничний шовініст і скрайньо ворожо наставлений не лише до Коліївщини й усієї Гайдамаччини, але й до українського народу взагалі, таки признає що:

1. Коліївщина, як і ціла Гайдамаччина не була якимсь відірваним, одноразовим бунтом, але коренилась у споконвічній духовості українського народу, майже протилежній польській духовості, й була органічним звеном довговікової боротьби проти польських окупантів України.

2. Релігійні утиски православних католицькою Польщею та важкий соціяльний гніт, у якому перебував тоді український нарід у заведеній польськими окупантами системі панщини, були тільки другорядними причинами гайдамацьких повстань. Основною причиною були національні почування: споконвічна протиставність української духовости польській духовості, польській культурі, польському соціяльному ладові, що проявлялися в постійному змаганні до сепаратизму, тобто до відновлення державної незалежности українського народу.

3. Коліївщина, нове національне повстання українського народу, було дбайливо підготовуване і проводжене пляново. Вона мала виразні національно-політичні цілі: звільнення всієї України з-під поляків і відновлення самостійної, від нікого незалежної української держави із гетьманом у проводі.

Так свідчить про цілі коліївського повстання й польський мемуарист Ліпоман, спираючись на зізнаннях поляків, наочних свідків тих подій: Залізняк, - каже він, - проголосив знесення панщини, відновлення гетьманщини і введення загальної військової обов'язкової служби в козацьких частинах.278 Те саме свідчення подає й Рачинський: "Залізняк проголосив, що вже панщина знесена, що польська Україна саму тільки козацьку службу відбуватиме і що країна називатиметься подавньому Гетьманщина".279 Отже: відновлення державної незалежности України, привернення форми Гетьманщини, ліквідація панщини й, очевидно, станового поділу, введення загальної військової служби в рядах козацтва.

Що ж розумів тоді український нарід під окресленням "козацтво"?

Дуже влучну характеристику й уточнення цього подав дослідник унії в Польщі Е. Гелленіюш, спиняючись на розгляді ідейного підложжя Гайдамаччини: "Козацтво, - вияснює Гелленіюш280 - означало й означає свободу народу, та не таку свободу, як в Европі (в часі Гайдамаччини - П. М.) де людина є вільною, але не має ніякої власности, або є платним слугою, або мусить платити чинш королеві чи панові, а споконвічну свободу власної землі. Козак значить - вільна людина й господар всієї української землі... Український нарід, люд південних слов'ян від просторів Дніпра до Дону, який узяв зброю до рук і став до збройного змагу, щоб здобути собі свободу... Справа була не втому, скільки чоловік може бути в козацькому війську, але в тому, що козаки не хотіли бути під зверхністю польської влади... Свобода народу була гаслом козацтва, і в цьому була вищість українців над Польщею, яка на словах була Річчю Посполитою, а толерувала панщизняну неволю".

Ця характеристика, подана у праці, опублікованій у Кракові ще в першій половині минулого століття, дає ясну відповідь на питання, в чому власне полягала підкреслювана Равітою-Гавроньським протилежність і непримиримість культур польського й українського народів. Польська культура спиралася на первнях гострої соціяльної несправедливости, прикриваної облудною, чванькуватою фразеологією, а українська ("козацька") - на принципах дійсної свободи всього українського народу й кожної української людини та на принципах соціяльної справедливости, виявленої в ладі без панщини і кріпацтва, без холопа і без пана.

Зудар цих двох протиставних національних культур, в якому поляки намагалися накинути українцям свою зверхність і підчинити їх польській культурі, мусів виявитись як зудар національний, як національна боротьба українського народу з виразними політичними, соціяльними і релігійними цілями.

Дуже цікавим є свідчення польського шляхтича Станіслава Крушельницького, що в час Коліївщини був адміністратором села Буки в Уманщині. У своїх споминах281 він переповідає історію сфабрикування "Золотої Грамоти", яку, згідно з тим переповіданням, Максим Залізняк казав у Мотронинському манастирі написати одному із монахів, і каже: "Врешті (Залізняк) витягнув з халяви якесь письмо і казав монахові переписати. Письмо проголошувало, що треба відібрати Україну від ляхів аж по Случ і Дністер, відновити Гетьманщину і в той спосіб звільнити козаків від польського ярма. Гетьманом іменується Залізняк".

Якщо так було дійсно подано у відозві Залізняка, то воно ясно свідчить, що, вже починаючи повстання, полковник Максим Залізняк мав перед собою чітко визначену ціль повстання: звільнення Правобережної України з-під польського ярма і відновлення Гетьманщини як вільної української держави. Якщо ж Крушельницький тільки переповідає це за своїми сучасниками, то й це засвідчує, що загальновідомою ціллю повстання було прогнання польських окупантів і відновлення державної незалежности України.

Так уже оті свідчення польських сучасників та признання найяскравішого польського шовініста, ненависника українського народу і його державницьких змагань, сперті на дослідженні польських джерел, доказують переконливо, що Коліївщина мала виразні політичні цілі: звільнення всієї Правобережної України від польських окупантів і відновлення Гетьмасшцини як самостійної української держави.

Тому й історик Костомаров, хоч схильний бачити в Коліївщині тільки соціяльний бунт панщизняних хлопів, признає, що "Залізняк проголошував відновлення Гетьманщини і всіх своїх підданих звав козаками".

Виринає питання: чи політичні цілі мала тільки Колїівщина і тим вона відрізняється від усіх інших періодів Гайдамаччини?

В. Антонович думає, що так. У передмові до своєї праці про сотника Гонту він слушно звертає увагу на конечність критичної оцінки тверджень польських мемуаристів, кажучи: "Сучасники мемуаристи, які належать до потерпівшої сторони, полишили нам тільки блискучі картини пожарів, убивств і грабнку, що супроводили катастрофу... На їх думку, страшне заворушення в Україні було з одного боку - буцім то плодом дипломатичної інтриги Росії, із другого - результатом питомого буцім то українському народові варварства, його злюща вдача і головно пристрасті до грабунку. Певно, такі пояснення мемуаристів, дуже врешті натуральні в устах людей мало розвинутих і сильно роздразнених, не варті серйозної уваги, як усякі присуди над характером усього народу... Коли б до нас дійшли звістки про Гонту та його уділ у Коліївщині від осіб, які належали до другої заінтересованої сторони, або бодай від свідків безпристрасних і сторонніх, то ми не сумніваємося, що висказану нами тезу можна було б установити найточнішими й докладними показами". Але поширити це правильне ствердження про оцінку крайнє тенденційних польських джерел щодо Гонти на всю Гайдамаччину Антонович у своїй праці про Гайдамаччину чомусь не зважився. В оцінці Гайдамаччини Антонович і сам залишився під впливом польської інтерпретації.

А тому Гайдамаччитну, головно ж у її початках, Антонович утотожнює з розбишацтвом і без розбору змішує гайдамацькі виступи українських селян з усіми тогочасними розбишацькими вибриками польської шляхти, московських старовірів липованів і навіть польських монахів. З того й випливає його погляд, що "прориваючись постійними спорадичними вибухами, народній рух хоч і більшає у своєму обширі, дякуючи обставинам, але не зміцнюється щодо моральности, ясности принципів та зазначености мет - він швидше зостається на ступні розвитку вродженого інстинікту або традиції, аніж пересвідчення. Нарід, бажаючи спекатися шляхетського устрою, тільки в загальних рисах вбачає підвалини другого, бажаного ним ладу, але ясно виголосити й зазначити його в подробицях він не вміє. Таким робом через неясність принципів характер народньої реакції має більше суперечних, ніж певних рис; більше бажає скинути те, що є, ніж настановити нове, краще... Окрім того, народня реакція набуває ще інші, незручні для неї риси, які йдуть із того ж джерела - загальної анархії".

Але, досліджуючи сам Гайдамаччину від самих її початків аж до Коліївщини, Антонович зауважує таки не сам постіиний ріст розрухів щодо розмірів та засягу території, але і все чіткіше політичне забарвлення того руху. Це останнє пояснює він процесом переміни виявів розбишацтва і грабіжництва у соціяльно-національний спротив українського народу польським займанцям під впливом козацтва та лівобережного міщанства й козацтва. Коли, - каже він, - правобережні українські селяни і приставші до них різні елементи "вбачали у гайдамацтві грабіжку та поживу", то "вільні та економічно забезпечені пвобережні козаки, київіські міщани, новослобожани та особливо запорожці, очевидячки, беруть участь у Гайдамаччині не через власну поживу. Вони розуміють свою солідарність із людністю краю, де зростала Гайдамаччина і пристають у гайдамаки на підставі переконань громадських, народніх і релігійних, вироблених історією краю і захованих, якщо спадщина переказів про стару козацьку боротьбу. Захоплення правого берега Дніпра поляками, панування там шляхти, діяльне заведення унії - на погляд вільних лівобережан та запорожців, стають історичною кривдою, нехтуванням наймилішої думки про боротьбу за козацьку волю. Стати проти поляків, на їх думку, було звичайним традиційним обов'язком, не виконати якого та не пристати до нової форми протесту, що розвилася після козаччини, вважалося неможливим. Що час, то все більшу участь беруть вони у Гайдамаччині, а вкупі з тим і самий рух стає більш народним залишаючи грабіж та розбої". Переломовим у такому процесі вважає Антонович повстання 1734 року. "За Гайдамаччиною ж раніших часів, - каже він, - ми не можемо не признати інстинктів переважно поживи".

Таке роз'яснення процесу ідейно-політичної кристалізації Гайдамаччини зовсім непереконливе. Чому б то тільки серед лівобережних українців мала зберігатися традиція боротьби за волю проти польських окупантів, а не бодай такою ж самою мірою і на Правобережній Україні, де власне вся боротьба за волю проти Польщі в попередньому столітті проходила і чому б то аж під впливом лівобережних українців мало родитись і кристалізуватись серед українців Правобережної України бажання народньої боротьби за волю проти польського поневолення, - Антонович не вияснює.

Ми думаємо, що в дійсності справа не так в ідейно-політичному характері окремих періодів Гайдамаччини, як перш за все в розмірах та організованості спротиву. В початках Гайдамаччини ми бачимо тільки стихійні акти спротиву й розплати, виконувані невеликими гуртами. Ніякого організаційното пов'язання окремих гайдамацьких гуртів у початках немає; кожен гурт діє окремо, сам про себе. В таких випадках ідейно-політичний характер спротиву завжди затирається назовні, стає менше видним. Для прикладу наведемо, що навіть у ХХ столітті, коли після захоплення Західньої України поляками там спалахнули стихійно збройні спротиви, не пов'язані ще в одну політичну організацію УВО, то й тепер ідейно-політичне обличчя тих виявів боротьби затиралося так, що й досі дослідникам важко довести, чи всі вони мали виразний національно-самостійницький характер, чи може і справді деякі з них мали інтернаціонально-соціялістичне забарвлення, або й були випадками звичайного розбишацтва в цілях наживи, як це й цим разом намагалися інтерпретувати всі ті випадки спротиву поляки. Тим більше не впадав у вічі і не підхоплювався ніким ідейно-політичний характер стихійних актів спротиву польським окупантам тоді, в першій половині ХVIII століття, в умовинах загальної анархії та в часі, коли українське населеня ніякої змоги виясняти мотиви своєї дії та заносити їх до документїв не мало, а польські уряди, польські мемуаристи й польські історики виявляли особливу наполегливість власне у закриванні та заперечуванні ідейно-політичних мотивів дій гайдамаків.

До того ж, судові акти тодішніх польських судів в Україні виявляють, що польські суди безмірно жорстокіше карали за участь у збройній боротьбі українського народу, аніж за грабіж і розбій; напр. суд у Кодні судив на кару смерти селян, які тільки дали якусь допомогу коліївським повстанцям і самі участи в повстанні не брали, а за участь у грабіжницькому нападі, в якому жертву грабежу вбито, той сам суд присуджував тільки сто буків. А тому зловлені гайдамаки часто воліли на допитах прикидатися звичайними розбишаками, аніж відверто деклярувати перед польським судом свої національно-політичні погляди, що були дійсним мотивом їхньої дії. Тим більше, що покарання грабіжника кінчалося виконанням присудженої кари, а учасника національної боротьби піддавано додатковим жорстоким тортурам, щоб змусити його виявити інших членів спротиву. Таке умисне приховання перед ворогом своєї участи у визвольній боротьбі відоме і сьогодні по всьому світі, де йде визвольна боротьба проти окупанта. Тому і в гайдамацьких повстаннях тільки згодом, коли окремі збройні виступи приймають широкі, організовані форми, їхнє політичне обличчя стає наявним і надто очевидним, щоб його могти скривати чи заперечувати. Чим ширші розміри зриву і чим більше централізовано він зорганізований, тим чіткішими й видними назовні стають ідейно-політичні мотиви й ціль боротьби.

Немає найменшого сумніву, що запорожці відіграли особливо важливу ролю в поширенні і скріпленні гайдамацького руху, в наданні йому кращих організаційних форм і впарі з тим, у чіткішому оформленні його ідейно-політичного характеру. У попередньому столітті Запорізька Січ цілістю була завжди ініціятором і керівником народніх повстань, а збройні сили Запоріжжя творили основне ядро повстанців. Маси українського селянства тільки долучувалися до них. У ХVIII столітті, в період Гайдамаччини, Запорізька Січ сама опинилася в московському ярмі й, маючи сувору заборону московського зверхника встрявати в боротьбу українського народу проти Польщі, не могла зважитися виступити і проти Польщі, і проти Московщини. Тим більше, що тепер, після першого зруйнування Січі в 1709 р. та виходу під проводом кошового Костя Гордієнка-Головка на еміграцію, а згодом після повороту й оснування в 1734 р. нової Січі, це вже була тільки тінь колишньої Січі. Козацтво, як і колись, у минулому столітті, щиро співчувало боротьбі українського народу проти Польщі. Тільки ж тепер допомога гайдамакам мусіла бути проводжена індивідуально, скрито від московського зверхника, а часом і від кошової старшини.

Але й така допомога мала величезне значення. Козаки були досвідченими вояками й тому, переймаючи на себе зорганізування гайдамацького загону та керуючи його діями, надавали відразу загонові вигляд військової частини. Запорозькі землі стали захистом для гайдамаків: тут вони могли збиратися для зорганізування повстанського загону, тут могли вони опісля і сховатися перед переважаючими силами ворога, а ранені в боях могли безпечно лікуватися. Пов'язання ж Гайдамаччини з козацтвом автоматично надавало виразнішої чіткости ідейно-політичного характеру Гайдамаччини, бож козацтво було вже загально визнаним символом боротьби за волю України та за свободу й рівність української людини.

Все ж, це було тільки організаційне та морально-політичне підсилення народнього руху, прозваного Гайдамаччиною. І сам Антонович мимоволі признає, що "запорожці, як вернулися зі свого вигнання в Алешки, і як 1734 р. поновили Січ на колишніх своїх займищах, то зараз почали допомагати народньому рухові... Запоріжжя повинно було узяти невсипущу участь у пробах розповсюдження старого козацького ідеалу на більш широкій території, а через те йому не можна було ухилятися від боротьби з споконвічними ворогами цього ідеалу". Значить козацтво долучилося до Гайдамаччини: власне не до "гайдамаччини" як якогось розбишацтва, грабіжництва в цілях особистої наживи, а єдино як до народнього руху, що мав політичні цілі, тотожні із старими козацькими ідеалами: звільнення України з польського ярма й відновлення державної незалежности України.

Цей старий козацький політичний ідеал перебрала Гайдамаччина при своєму народженні від козаків полковника Семена Палія та наказного гетьмана Самуся. Йому, тому козацькому політичному ідеалові, залишалися гайдамаки вірні в усіх етапах своєї боротьби. В усій ширині і в повній ясності підняли його, ідеал вільної України, гайдамаки особливо в період свого найширшого й найкращого зорганізованого повстання - в Коліївщині.


5. Коліївщина - українське національне повстання

На вступі цього розділу ми звернули увагу на те, що правильне розуміння поняття "національне" охоплює сукупність усіх ділянок життя народу: політичну, економічну, соціяльну, релігійну, культурну. Тільки соціяльною боротьбою є та, яка ведеться на позанаціональній базі із соціяльних мотивів і за соціяльні ідеали зміни форм соціяльного ладу. Так само тільки релігійною боротьбою є та, що ведеться на позанаціональній базі за цілі одної релігії чи віровизнання проти іншої релігії чи віровизнання. Боротьба ж, що ведеться на національній базі за політичні, соціяльні, релігійні й інші цілі одночасно, є боротьбою національною. Якщо таку національну боротьбу веде поневолений нарід, то вона є національною революцією. А тому, коли ми бачимо, що боротьба коліїв українського, й тільки українського населення, велася за цілі політичні, соціяльні, культурні, економічні і т. д., на національній базі, то це свідчить переконливо, що Коліївщина була національним повстанням українського народу; скерованим в основному проти польських окупантів, а в дальшому і проти московських.

Факт, що Коліївщина мала виразний характер національної боротьби, такий очевидний, що його не можуть заперечувати й ті серйозні дослідники Коліївщини, які хотіли б бачити її як боротьбу соціяльну чи релігійну. А тому вони й додають у своїх висновках окреслення "національне" до даної ділянки: "національно-соціяльна" чи "національно-релігійна" боротьба, а в Равіти-Гавроньського і в Гелленіюша "національно-культурної". Так совєтський автор праці про Коліївщину Дмитрієв окреслює причини боротьби коліїв: "Крім економічного гніту, крім кріпацької неволі, селяни Правобережної україни терпіли теж національний гніт... Той національний гніт при помочі релігійних засобів виявив великий вплив на перебіг і розвій Коліївщини".285 А другий совєтський історик, Лола, закидаючи свідому тенденційність дослідникові Гайдамаччини Мордовцеву, каже: "Він зовсім не хотів бачити національно-релігійного гніту в Україні"286 і від себе стверджує, що український нарід боровся "за своє соціяльне й національне визволенння"287 та що Коліївщина це "антифевдальна й національно-визвольна боротьба народніх мас Правобережжя".288

І навіть при намаганні польського шовініста Равіти-Гавроньського представити Коліївщину і всю Гайдамаччину як просте розбишацтво, він постійно підкреслює, що вся та боротьба українсьгого народу була вислідом споконвічної національної духовости українського народу, протиставної польській духовости, та велась за споконвічні національні ідеали українського народу. А розглядаючи значення релігійної боротьби між українцями й поляками, Равіта подає настанову польського уряду й поляків: "Благочестіє, що існувало в руських провінціях Польщі віддавна, тішилося опікою королів і держави (?) як довго у ньому не проявлявся рух антинародній (тобто протипольський) та антидержавний, як довго до справ релігійних не долучувалися прояви явного опору (польській владі) і прояви сепаратизму".289

Баламутство у визначуванні характеру Коліївщини совєтськими й взагалі соціялістичними істориками випливає із того, що, насамперед, всі історики, виховані на марксистській термінології, ставлять соціяльне питання, соціяльну ділянку життя поруч "національного", плутаючи найчастіше "національне" з неуточненим, замість правильної постановки, що економічна й соціяльна ділянка є тільки складовими частинами національного життя, що вміщає в собі всі ділянки життя нації. Так само мається і з питанням релігійним.

Національне коріння ворожости до польських займанців, глибоко вкорінене в душі українських народніх мас, чітко віддзеркалює наведений В. Антоновичем випадок із 1742 року: Гродський житомирський суддя Щеневський, переїжджаючи через село Новаки, зажадав для себе квартири в когось із селян та продажу йому воза. Українські селяни не тільки відмовилися сповнити бажання представника польської державної адміністрації, але побили його слуг і його сина, а зі самого Щеневського, якого скрив у своїй хаті український священик, насміхалися всю ніч, примовляючи: "Ще нам ляхи не пани".290 Тут ми бачимо виразно й переконливо, що не з економічних чи соціяльних мотивів бунтуються українські селяни, бож Щеневський не був їх паном, ні взагалі власником чи завідателем панського маєтку, але польським державним урядовцем. Ненависть українських селян до нього випливає єдино з явної ворожости українців до польської окупаційної влади: "Ще нам ляхи не пани".

В час національного поневолення найважливішою справою є скинення ворожого ярма і привернення державної незалежности, тобто момент політичний. Часто він буває єдиним у збройному зриві, або так висунений наперед, що інші питання стають непомітними. Так буває головно тоді, коли економічний та соціяльний лад чи релігійне віровизнання поневоленого народу й поневолювача є тотожні, або бодай дуже споріднені. В українському випадку воно завжди малося інакше. Уже в періоді свого державного життя, відомого під назвою Київська Русь, українська нація оформила свій специфічний соціяльний, економічний і політичний лад, що його прозвано "Наша Правда", інакший від того, який мали сусідні народи. Його прикметами є рівність кожної української людини перед законом, відсутність поділу на замкнені в собі соціяльні стани, вільність кожного українця, соціяльно-економічний лад "без холопа і без пана", глибока моральність і пошана правопорядку, релігійна толерантність, гін до освіти. А тому при кожному зударі з ворогом, що поневолював Україну, у всій гостроті виринали всі питання: політичні, соціяльні, економічні, релігійні, культурні. Політичне поневолення, заведення соціяльно-правного поділу на "шляхту" і панщизняних "хлопів" у Польщі, а дворянства і кріпаччини Росією на Лівобережжі, релігійна нетолерантність, недопускання нищих верств до освіти, моральна розгнузданість, - усе оте, несене Польщею й Московщиною в поневолену ними Україну, було чуже, ненависне й несприємливе для українського народу. А тому в національних повстаннях українського народу завжди ставали видними ідеали політичного, соціяльного, економічного, релігійного й культурного ладу як ціль боротьби. А тому і в Коліївщині, що була українським національним повстанням, ми бачимо всі ті моменти: зліквідування польського панування над Україною і привернення державної незалежности України, знищення шляхетства й панщини, привернення релігійної свободи, заведення ладу й порядку, запевнення вільного культурного розвою.

Характеристично, що при гострій актуальності кожної окремої ділянки в Коліївщині, кожна із них зберігає дуже виразний національний характер. Звільнивши від поляків Київське і Брацлавське воєвідства і проголосивши відновлення Гетьманщини, колії, як свідчать поляки,291 проголосили продовжувати свій похід за звільнення Поділля, Волині, Полісся, Галичини; але ні одного із польських воєвідств. Проголосивши знесення шляхетства й панщини в Україні, колії не виявили ніякої охоти нести соціяльну революцію на польські терени, ані не виявляють ніякого бажання мати в рядах коліїв польських, московських чи якихось інших, не-українських, панщизняних "хлопів", чи "крестян"-кріпаків.292 Йдеться тільки про економічний і соціяльний лад, притаманний українському народові, якому він має бути привернений. Боротьба йде за нашу державу й за нашу правду в ній. Коліївський отаман Микита Москаль, як довідуємось із зізнань суджених у Кодні, казав селянам: "Тепер ми маємо інших панів. Панщини більше робити не будемо. Жито і всякий хліб збирайте на свою користь, сіно косіть тільки собі".293 Ті "інші пани" це - представники української влади й української державної адміністрації, що повинні дбати не про визиск нищих верств, а про пошану і зберігання в дії соціяльіної справедливости всіми громадянами української держави.

Національний характер Коліївського повстання підкреслюють чужинецькі історики, не зв'язані чуттєво з нікотрою стороною українсько-польських чи українсько-московських конфліктїв. Так, для прикладу, англійський історик Г. С. Вілліямс у своїй багатотомовій "Історії світу", написаній наприкінці минулого століття, присвятив Коліївському повстанню тільки одно речення і в ньому, стараючись схопити характер і суть того повстання, він ясно й рішуче підкреслює національний характер повстання. Він пише дослівно: "Українські козаки, запорожці й гайдамаки, тобто бунтарі, схопили за зброю і на просторах над Дніпром спалахнула нищівна війна, яка мала одночасно, національний, релігійний і соціяльний характер".294 Для нього, як бачимо, зовсім стороннього, національний характер Коліївщини очевидний і безсумнівний. Признає його виразно й беззастережно американський історик Росії295 у своїй коротенькій згадці про Коліївщину: "Хвиля повстання покотилась по східній (території) Польщі під проводом таких націоналістичних провідників, як Іван Гонта... Вимога повного звільнення від Польщі і сформування незалежної Української держави ставала все грімкішою".



Взято з: http://exlibris.uaweb.org/hajdamaky/r07.html
Категорія: Петро Мірчук. Коліївщина. | Додав: sb7878 (29.09.2009)
Переглядів: 468 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017