Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Книги » Петро Мірчук. Коліївщина.

Полковник Іван Гонта
3. Полковник Іван Гонта

Найцікавішою й наймаркантнішою постаттю між провідниками коліївського повстання є Іван Гонта, хоч він і не був ані ініціятором повстання, ані головним керівником, але пристав до нього щойно в розгарі боротьби. Чуттєво - він полонює увагу і здобуває симпатії, якщо не найглибше признания в кожного, хто познайомився з його долею, своїм безприкладним героїзмом у переношенні жахливих тортур із рук польських катів. У дослідників того повстання й холодних аналітиків причин і цілей повстання Іван Гонта викликає глибоке здивування й застанову загадковістю спонук, які заставили його приєднатися до гайдамацького повстання. Бо всі польські й російські дослідники того повстання, і навіть багато українських істориків, стоять вперто на становищі, що Коліївщина була тільки - соціяльним бунтом "голоти" проти їхніх панів; а Іван Гонта до тієї соціяльної категорії аж ніяк не підходить. Більше того: він заперечує їхню тезу. 

Хто ж такий Іван Гонта? Інформації про нього, відносно досить докладні, маємо тільки з польської сторони, у свідченнях мемуаристів, які або особисто знали Гонту, або чули про нього безпосередно від тих, хто сам мав до діла з Гонтою. Ясна річ, що поляки, як пошкодована сторона, яка в Гонті власне бачила головного спричинника їхніх нещасть, уже навіть підсвідомо намагалися представити Гонту в найгіршому світлі. І якщо мимо цього вони все таки мають для нього вислови признання й пошани, то це мусить мати особливу переконливу вимову.

Найбільш вірогідними мусять являтися свідчення Вероніки Младанович, пізніше заміжної Кребс, дочки тодішнього губернатора Умані, Младановича, яка знала особисто Гонту кілька літ, зустрічаючи його дуже часто в домі свого батька, як сотника надворних козаків. У час Коліївщини Вероніка Младанович була дорослою панною, маючи 18 літ. Інформації про Гонту, що їх вона чула від свого батька, були інформаціями з першої руки, провіреними самим Младановичем як кількалітнім його урядовим зверхником. А оцінка Гонти Веронікою Младанович-Кребсовою віддзеркалювала, без сумніву, опінію про Гонту польської шляхти в Уманщині, з якою дочка губернатора Умані щоденно зустрічалася.

У своєму спомині вона подає таку характеристику Гонти: "Гонта був гарний, добре збудований мужчина й до того він не тільки говорив, але і прекрасно писав по-польськи, а виховання його було таке, що й тепер (т. зн. на початку ХІХ ст.) його можна б було узяти за шляхтича". Вона не подає дати народження Гонти, ані його вік у часі повстання, але згадує, що "коли мій батько приїхав в Умань (1757 р.), він застав уже там полковника Обуха і старшого сотника Гонту, селянина з Росошок".

Вона, а також інші мемуаристи, зтадують, що в час повстання Гонта мав чотири дорослі дочки й одного сина. З цього виходить, що за часів Коліївщини Гонта мав понад сорок літ.

Равіта-Гавроньський подає: "Гарний, тридцятикількалітній мужчина, гладкий у поведінці з дамами, здобув освіту здається в польських школах, не уступав нічим ніякому шляхтичеві".

К. Широцький подає, що Гонта "народився коло 1721 р. в селі Росошки, Уманщина... Коло 1755 його зробили сотником, Потоцький подарував йому Росошки й Урадівку". Ця інформація доповняла б те, що подала Кребсова: виходило б, що в час коліївського повстання Гонта мав коло 47 років, а сотником став два роки перед приїздом Младановича до Умані.

Брат Кребсової, Павло Младанович оповідає, нібито Гонта родився на Поліссі і як мав 18 років, поповнив якийсь проступок, за який мав згинути на шибениці, але батько Павла Младановича, що був тоді губернатором Умані, викупив його від кари сумою 4 тисяч польських злотих і записав його в надворні козаки. Це очевидна вигадка, бо коли взяти до уваги, що Младанович став губернатором Умані в 1757 р., то виходило б, що в час Коліївщини Гонта мав не більше як 29 літ, а при такому віці неможливо мати дорослих дітей. Цією умисною вигадкою хотів Павло Младанович змалювати великодушність свого батька.

Гонту характеризує Павло Младанович так: "Гонта козак пристійний, вродливий, високого росту, щасливий, милий цілій Україні, здобувши довір'я влади. Із простого козака зроблений сотником іще молодцем, потім оженився по власній уподобі, а не по примусі. Вийнятий із-під команди полковника Обуха й від самого Младановича залежний... одержав два села, Росошки і Хримову".

Невідомий автор спомину, залишеного в рукописі в польському архіві361 який особисто знав Гонту, свідчить: "Гонта молодший від Залізняка, міцний, з оселедцем, голос грімкий, гарний мужчина".

А мемуарист Рачиньський подає: "Гонта... умів він говорити, читати й писати по-польськи".

Про грамотність Гонти говорить виразно й відмічений майже усіми польськими мемуаристами факт, що Гонта, будучи сотником надворних козаків в Умані, провадив сам особисто скривану перед польською шляхтою пряму кореспонденцію з воєводою Фр. Потоцьким, що жив у своєму замку в Кристинополі.

Всі польські мемуаристи свідчать однозгідно, що Гонта втішався незвичайною пошаною так серед козаків і селян, як і серед польської шляхти. Сам Потоцький вилучив Гонту з-під зверхности полковника Обуха, якому сотник Гонта мусів би підчинятись, і підчинив його прямо собі самому та подарував Гонті на власність два великі села - Росошки й Урадівку, які, за свідченням поляків, повинні були давати 20 тисяч злотих річного прибутку. Гонті, - свідчать польські мемуаристи, - Потоцький довір'яв у всьому більше, аніж будь-кому з польської шляхти.

Всупереч усім тим свідченням польських сучасників, ворожих Гонті, український історик О. Гермайзе твердить, нібито "Гонта був не дуже грамотний, вірніш, не дуже освічений", спираючи свій осуд на збереженому в російських судових актах підпис Гонти під зізнаннями Залізняка після їх схоплення під Уманю москалями. Гермайзе забуває, що, - як свідчить Младанович, - Гонту й Залізняка на наказ російського полковника Гурьєва зараз по зв'язанні важко збито, а ранком по приведенні обидвох перед приміщення Гурьєва дано їм по триста ударів. З досвіду, бувши в'язнем німецьких концтаборів, знаю, що вже по п'ятдесят ударах жерва попадає в гарячковий стан і починає маячити. Як же ж можна уявити собі, щоб Гонта після важкого побиття вночі і трьохсот ударів ранком міг "грамотно" думати й каліграфічно писати? Треба дивуватися, що Гонта в такому стані був іще спроможний взагалі якісь літери написати. Тому оцінку Гермайзе не можна вважати серйозною. Переконливим залишається свідчення польських мемуаристів, що знали Гонту.

Особливе довір'я Гонти в Потоцького викликало гостру заздрість у польської шляхти і її бажання збутися якось Гонти. Тож коли на провесні 1768 р. Гонта виїхав із своїм відділом надворних козаків з Умані над річку Синюху, вони обвинуватили Гонту перед спеціяльним уповноваженим Потоцького, Цєсельським, у зносинах із гайдамаками й козаками і на доказ навели свідчення нібито уманських жидів, які, нібито, чули про те від сотника Дашка, що якраз помер. Вслід за тим на початку травня 1768 р. прийшов донос від полковника Обуха, що був у таборі над Синюхою разом із Гонтою, про заарештування ним трьох православних монахів, які намагалися потайки зустрітися з Гонтою й передати йому таємні листи. Тих монахів і знайдені при них листи доставив полк. Обух до Умані. Младанович негайно викликав Гонту до Умані й поставив перед шляхетський суд. Але арештовані монахи зізнали на допиті, що про ніякі зносини Гонти з гайдамаками чи запорожцями вони не чували, самі з ніким із гайдамаків, ні запорожців не зустрічалися, а листа до Гонти дістали від одного православного священика при нагоді побуту в Київській Лаврі на прощі. А в листі був тільки дружний привіт для Гонти від православного священика і прохання, щоб Гонта вставлявся в обороні православної віри. На підставі таких "доказів" обвинувачування Гонти у зв'язках із гайдамаками було надто безглуздим. Тому Младанович представив Гонті цілу аферу як вислід конфлікту Гонти з полк. Обухом і запропонував Гонті залишити військову службу. Але Гонта відмовився покидати становище сотника надворових козаків і заявив, що він залишається вірним Потоцькому.


Уманський сотник Іван Гонта
(рис. М. Фартуха)


Коли кілька тижнів пізніше до Умані прийшла вістка про виступ коліїв під проводом Залізняка і їхній марш у напрямі Умані, Младанович викликав усіх надворних козаків Потоцького до Умані й наказав усім їм повторити прилюдно на ринку присягу вірности пану Потоцькому. "Младанович, - каже В. Антонович - кажучи про вірність і домагаючися присяги на ім'я Потоцького, розумів вірність Речі Посполитій, польській шляхті та конфедерації, що постала серед неї. Гонта, зі свого боку, обмежуючися суворо формулою вірности воєводі, мав на оці виключно особу останнього". На спеціяльному бенкеті, влаштованому після того, Младанович гаряче апелював до сотника Гонти, щоб той залишився вірним присязі, а окрема делегація жидівського кагалу принесла в дар Гонті полумисок червінців та інші вартісні дари і прохала Гонту захищати жидів перед гайдамаками.

Після цього сотні козаків під командою польських полковників Обуха й Магнушевського та українських сотників Гонти й Уласенка вирушили в поле проти маршуючих на Умань коліївських повстанців. Ранком 18-го червня 1768 р. коло Соколівки вони зустрілися з маршовими колонами повстанців. Обидва війська задержалися проти себе. Тоді Гонта заявив польським полковникам Обухові й Магнушевському, щоб вони забиралися в Польщу, а всіх козаків закликав приєднатися до повстання під проводом полковника Залізняка за волю України. Хто з козаків хоче, - казав Гонта - може разом з Обухом і Магнушевським вертатися в Умань. Козаки всі до одного заявилися за приєднанням до коліївських повстанців. Гонта й Залізняк виїхали перед своє військо і дружньо поцілувалися. Обидві збройні частини з'єдналися в одну повстанську українську армію й подалися на Умань.

Неможливо повірити, що такий драматичний момент, коли дві військові сили, які мали б знищити одна одну, стали проти себе без одного пострілу, прийшов без попереднього домовлення обидвох командирів - полковника Залізняка й сотника Гонти. Значить, Гонта мусів бути вже далеко перед тим у зв'язку із Залізняком, і його рішення приєднатися з усіми надворними козаками до коліївського повстання мусіло бути прийнятим багато раніше.

Свідчення польских очевидців говорять переконливо про те, що Гонта намагався звести конечність кривавої розплати до мінімуму. Для того він запропонував обложеним в Умані полякам і жидам піддатися, запевняючи їм безпечний переїзд в Польщу так, як це він щолиш зробив із польськими полковниками Обухом і Магнушевським, яким навіть дав спеціяльну козацьку охорону для безпечного доставлення їх поза передні стежі повстанців. Гонта теж особисто пішов до брами Умані на переговори із Младановичем. Але поляки зламали шановані всіми культурними народами вимоги воєнного права: вони чинно зневажили мирову делегацію українських повстанців і пробували вбити самого Гонту, який приїхав до міста на мирні переговори. Цим поляки спровокували безоглядність і жорстокість повстанської розправи з ними.

Кребсова і Младанович, як наочні свідки свідчать, що й після того, коли в Умані спалахнула спровокована поляками безпощадна кривава розправа повстанців з їхніми гнобителями, Гонта намагався з усіх сил рятувати від загибелі кого лише міг з-поміж польської шляхти. Тільки завдяки особистій інтервенції Гонти врятувалися від смерти діти губернатора Младановича, Вероніка, пізніше заміжна Кребсова, і Павло Младанович та багато інших, яких Гонта казав відвести в безпечне місце в українську церкву, або в мешкання укрїнського міщанина Багатого, де їх стерегла повстанська сторожа.

Ця поведінка Івана Гонти - намагання навіть у розгарі рукопашного бою на життя і смерть, коли розбурхані пристрасті кривавої розправи вириваються з-під усякого контролю, зменшувати яко мога розлив крови й рятувати від неминучої загибелі насамперед польські й жидівські жінки та діти, й зокрема факт, що, приєднуючись до повстання проти польських займанців, він не вбиває сам, ані не каже іншим вбити польських полковників Обуха й Магнушевського, але помагає їм рятуватись від загибелі, свідчать про гідну подиву шляхетність, великодушність і гуманність Івана Гонти. Для порівняння пригадаємо, що коли після захоплення Умані москалями на приказ російського полковника Гурьєва прилюдно, на очах урятованої Гонтою польської шляхтянки 18-тирічної Вероніки Младанович, по-варварськи бито нагаями дочок Гонти, з яких наймолодші ще й 16 літ не мали, то тій польській шляхтянці не прийшла навіть думка стати в обороні катованих українських дітей, чи то з почуття гуманности, чи з почуття вдячности супроти Гонти за врятування їй життя, хоч сама вона у своїх споминах підкреслює, що москаль Гурьєв був особливо ласкавий до неї і тому вона могла сподіватися, шо її інтервенція в обороні катованих дочок Гонти знайде успіх у російського старшини.

По здобутті Умані повстанцями Гонта береться з імпонуючою діловістю та енергією до державнотворчої праці. На Козацькій Раді в Умані 22-го червня 1768 р., коли

Портрет Івана Гонти, робота невідомого польського маляра; зберігається в Дніпропетровськім Історичнім Музею. На зворотнім боці полотна дата: 14 січня 1822 р. і напис польською мовою: "Stawiony przed Hetmana Xawerego Branickiego, zapytany: "Jak śmiałeś, bestyo, taka rzecz czynić?" - Gonta dobył pismo i powiedział: "To nas do tego skłoniło, na, czitaj, bestyo!" A Branicki odebrał pismo, na, powiedział, gotuj się na śmierć, jutro będziesz cwiertowany" w Serbach, R. 176(8), a pismo odesłał Branicki do Senatu".

то було проголошено відновлення Гетьманщини як суверенної Української Держави й обрано Максима Залізняка гетьманом вільної України,

Портрет Івана Гонти, робота невідомого польського маляра; зберігається в Дніпропетровськім Історичнім Музею. На зворотнім боці полотна дата: 14 січня 1822 р. і напис польською мовою: "Stawiony przed Hetmana Xawerego Branickiego, zapytany: "Jak śmiałeś, bestyo, taka rzecz czynić?" - Gonta dobył pismo i powiedział: "To nas do tego skłoniło, na, czitaj, bestyo!" A Branicki odebrał pismo, na, powiedział, gotuj się na śmierć, jutro będziesz cwiertowany" w Serbach, R. 176(8), a pismo odesłał Branicki do Senatu".
Івана Гонту, волею козаків
і українських селян, було обрано уманським полковником.366 Воля й рішення українського народу, очевидно, без порівняння важливіші, аніж рішення польського пана Потоцького, й тому в історії України Іван Гонта мусить залишитися назавжди як полковник Іван Гонта. Сотником надворних козаків він був тільки до моменту відновлення суверенности Української Держави 22-го червня 1768 року.

Як адміністраційний і військовий комендант Уманщини, полковник Іван Гонта заводить лад і порядок в Умані, організує зі селян нові повстанські загони й висилає їх прочищувати від польських займанців решту України. Уманщину поділено на сотні і призначено скрізь сотників, що мали бути військовими й адміністраційними зверхниками, регулювати доставу провіянтів і податків, набір до війська та інші справи, згідно із зарядженнями, що були вислані скрізь за підписом Гонти.367

Під кінець третього тижня у висліді підступу і зради командування російської армії, очевидно на доручення російської цариці, полковник Гонта разом із гетьманом Максимом Залізнлком та багатьма іншими повстанськими старшинами опинився в руках москалів як політичний в'язень. Російські вищі старшини, полк. Гурьєв і пор. Кологрівов, які особисто керували цією зрадницькою акцією, важко збили закутих у кайдани повстанських старшин, а другого дня як вступ до переслухань казали дати кожному по 300 ударів. П. Младанович свідчить,368 що на протязі кількох днів, заки Гонту передано полякам, на наказ російського полковника Гурьєва й за апробатою російського генерала Кречетнікова, Гонту бито по три рази на добу так, що все його тіло було вкрите ятріючи ранами. Тільки з малим сином Гонти зміг сотник Уласенко, вирвавшись із рук москалів, втекти на Волощину. Дружину й чотири дочки Гонти на наказ російського полковника арештовано і прилюдно кілька днів під ряд катовано різками за те, нібито, що вони не донесли польській владі про задуману зраду Гонти.

Видвигнення російськими вищими старшинами такої "причини" так само перфідне, як варварсько жорстоким було саме катування жінки й дівчаток, бож кожній нормальній людині є безсумнівним, що Гонта не міг говорити про задумане ним приєднання до повстання своїм малим дочкам, а й дружині ледве чи звірився з цим.

І весь маєток Гонти бутв сконфіскований і - як свідчить Младанович369 - російський генерал Кречетніков усе рухоме майно присвоїв собі.

По кількох днях жорстоких катувань російська військова команда передала Гонту, як польського підданого, разом з усіми іншими полоненими повстанцями польській владі, за винятком запорожців, яких трактовано як російських підданих.

У польському слідстві продержано Гонту місяць. Його держано, як подають поляки, у викопаній ямі з кайданами на руках і ногах і часто допитувано при стосуванні тортур. Врешті йому відчитано присуд польського суду: на протязі 10 днів Гонті повинен кат здерти кожного дня пояс шкіри із хребта, 11-го дня відтяти обидві ноги, 12-го обидві руки, 13-го вирвати серце, а 14-го відтяти голову й пошматувати тіло так, щоб частина була прибита на шибениці 14 найбільших міст Правобережної України під польською займанщиною. Браницький, а за іншими свідченнями Потоцький, не міг знести виду катувань і того, що Гонта "плюгавив поляків та польського короля", і третього дня казав стяти жертві катутвань голову й виконувати решту присуду на трупі.

Про імпонуючо мужню постав у Гонти в часі тортур і смерти залишилося багато свідчень. Тучапський370 каже, що Гонта "переніс справедливу кару з повною мужністю і приготовився до неї як слід", маючи на думці, що перед смертною карою Гонта висповідався і запричащався.

Охоцький,371 спираючись на розповіді очевидців, подає: "Гонта вийшов на місце кари з лицем веселим і спокійним, немов би він ішов до кума на хрестини. Кат відірвав йому пасмо шкіри, кров бризнула, та лице гайдамаки не змінилося; здерли друге пасмо шкіри, тоді Гонта сказав глядачам: "От, говорили, що буде боліти. Ані трішки не болить!" Чудна сила волі в інших обставинах ця людина могла б доконати великих діл!" Цитований Антоновичем372 анонімний польський шляхтич, що залишив свій спомин у рукописі, оповідає: "Полоненого беріг по ночах один із товаришів панцерної хоругви. Після того, як був прочитаний присуд, напередодні кари, той товариш, який підозрівав, що Гонта заховав дещо зі здобичі, звернувся до нього з таким проханням: "Пане полковнику, завтра все земне буде скінчене для вас; чи не вважаєте можливим лишити що-небудь на спомин небагатому воякові, що проводить з вами останні хвилини?" - "Радо, - відповів Гонта. - Нагадайте мені завтра, я подарую вам пояс". Товариш усю ніч думав про багатий пояс із золотоглава і на другий день, як тільки Гонту вивели з темниці, він обернувся до нього: "Пане полковнику, дозвольте пригадати вам обіцяний пояс..." - "Я не забув, - відповів Гонта з погірдливим усміхом, - перший пояс, що здеруть із мене, буде для вас".

"Думаємо, - робить заключення Антонович, - що таку повну холоднокровність і самоопанування перед тяжкою варварською карою міг показати тільки чоловік глибоко переконаний у правді своєї справи і в чистоті принципів та спонук, що керували ним".


Церква в селі Росошках збудованa Іваном Гонтою
(Росошки, повіт Уманський)


З яких же саме спонук сотник надворних козаків Іван Гонта приєднався з усіми своїми козаками до коліївського повстання? Соціяльний гніт, нахил до грабежу, жадоба особистої наживи? Таких мотивів не підсовують Гонті навіть найбільш ворожо наставлені до українського народу польські історики, бо це було б надто недоречним. Про соціяльно-економічні мотиви особистого характеру мови не може бути, бож Гонті подарував Потоцький на власність два села, що приносили двадцятикратно стільки, як нормальна платня сотникові надворних козаків, а Потоцький обіцяв іще більше нагороди й добути шляхетство Гонті, якщо він залишиться вірним Польщі. А приєднуючись до коліївського повстання, Гонта у випадку успіху тратив ті села, бож колії проголосили знесення шляхетського ладу й панщизняних повинностей, а у випадку невдачі повстання - його чекала втрата всього майна і власного життя. Не може бути мови і про якийсь нахил до грабіжництва, бо так свідчення поляків, які знали його особисто, як і видані Гонтою по відновленні української держави розпорядки вказують виразно на нахил Гонти до зберігання суворої суспільної дисципліни і правопорядку. Жадоба особистої наживи? Теж безглуздий закид, бож нащо її було Гонті, який із власної спонуки власними коштами збудував у своєму селі Росошках велику церкву для українських селян.

Тому ворожі історики, які не хочуть признати, що тільки ідейні мотиви мотли керувати Гонтою, називають їх якоюсь "загадкою" або "незнаною і трудною до вияснення інтригою".

Об'єктивний дослідник мусить признати, що єдиним мотивом рішення Гонти приєднатися до коліївського повстання, ризикуючи втратою всього свого майна і власного життя, міг бути чистий, ідейний патріотизм: щира любов до України й поневоленого українського народу, та бажання, не жаліючи для цього найбільших особистих жертв, допомогти своєму народові визволитися з важкого ярма та привернути собі волю у своїй відновленій самостійній державі.

В. Антонович у своїй монографії про Гонту дуже влучно зауважує,373 що тільки коли дивитися на дію Гонти та на мотиви його переходу до коліївського повстання з ворожої точки зору, зі становища шовіністичної польської шляхти або принципово ворожо наставлених до кожного вияву визвольних змагань українського народу московських істориків, тоді і дія Гонти, і її мотиви виходять чимсь загадковим, нежданим, вислідом якихсь нероз'яснених інтриг, на які, зрештою, у споминах польських сучасників навіть натяків ніяких немає. Але "кольорит цей щезає, коли ми подивимося на цю подію з того погляду, що був притаманний у свій час українському народові; тоді стане зрозуміло, що Гонта діяв із-за переконань, які глибоко вкоренилися в народі, із-за свідомого обов'язку стати в боротьбі, що обхопила країну, на боці свого народу, його прав, віри й національности, та принести цьому ділові в жертву і свою кар'єру і своє суспільне становище".

Високо оцінила Івана Гонту й редакція "Київської Старини", яка опублікувала багато матеріялів про Коліївщину. В редакційній примітці до поміщеної в тому журналі фотографії жінки полковника Івана Гонти, сказано374 про Гонту: "Він приніс себе в жертву народові в час, коли (український нарід) був на краю загибелі. Його одчайдушний порив підносить народнього духа, спиняє розгойдане море шляхетської розгнузданости і пристрастей, наносячи їм останній і найважчий удар, та в потоках крови і страхіттях смерти спасає нам нашу віру й народність. Треба було мати великий ум й особливо шляхетні почування, щоб могти в одному моменті з невисокого п'єдесталю схопити складний і заплутаний хід подій, знятися понад них і задивитися в будуччину; треба було мати геройську душу, щоб в обличчі існуючих страхіть та повної безнадійности, непереборних перешкод, забувши про все на світі і про себе самого, кинутись у вир народнього пориву, що заклекотів довкола. Це був геройсьский чин, довершений маловідомим до того й опісля сотником".


Взято з: http://exlibris.uaweb.org/hajdamaky/r08.html
Категорія: Петро Мірчук. Коліївщина. | Додав: sb7878 (29.09.2009)
Переглядів: 1956 | Коментарі: 3 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017