Меню сайту

Форма входу
Логін:
Пароль:

">Історія України » » Книги » Петро Мірчук. Коліївщина.

VIII. УЧАСНИКИ КОЛІЇВСЬКОГО ПОВСТАННЯ
1. Колії

Як і з кого рекрутувалися українські повстанці, звані "коліями"? Скільки їх було? Що представляли вони собою під ідейно-політичним і моральним оглядом?

Перш за все треба зазначити, що всі повстанські загони від самого початку Коліївщини до її кінця складалися тільки з добровільців: із тих, хто добровільно, у висліді свого власного переконання й рішення приєднався до "коліїв", щоб узяти участь у всенародньому повстанні проти польських займанців, а згодом і проти московських інтервентів, які прийшли на допомогу шляхетській Польщі проти українського народу. В проголошеному в Умані начерку конституції відновленої української держави була постанова про загальну обов'язкову військову службу згідно із засадою, що кожний українець є козаком. Але несподівана московська інтервенція й головно несподіваний московський напад під Уманю, яким Москва підступом і зрадою зліквідувала уряд і головне військове командування відновленої української держави, не дали змоги перевести цю постанову в життя.

Із зізнань, які збереглись у судових документах, довідуємось, що вербування в постанчі загони відбувалося в такий спосіб: до села заїжджав невеличкий відділ коліїв, їх провідник скликав усіх селян, відчитував їм заклик до повстання проти польських займанців і пояснював ціль повстання. Після того селяни помагали здобувати панський замок і ліквідувати поляків, а охочі з-поміж них приєднувались до повстанського загону.

Часом селяни та міщани із власної ініцітиви, на першу вістку про загальне повстання, організували повстанські загони й розправлялися з польською адміністрацією.

Першим організаційним ядром коліївської армії було 19 запорожців із Максимом Залізняком на чолі, які в 1767 році прибули потайки перед кошовою старшиною Запорозької Січі із Запоріжжя до Мотронинського манастиря з метою організування повстання. З Мотронинського манастиря на Зелені Свята 1768 року вирушило мабуть триста "коліїв", перших українських повстанців періоду Коліївщини. В тому числі були й отамани Неживий, Швачка, Бондаренко із зав'язками своїх частин, які швидко відлучилися від головного загону під командою полковника Залізняка й подалися у призначені їм згідно із пляном частини Правобережної України. По дорозі кожний із відділів швидко зростав і ділився на менші загони, щоб повстанці змогли загостити до кожного міста, містечка й села та очистити їх від поляків.

Головна частина повстанців під командою полк. Залізняка в час наступу на Умань мала кругло дві тисячі коліїв, а міліція надворних козаків під командою сотника Гонти й сотника Уласенка начисляла теж дві тисячі козаків. Тому правильною є інформація мемуарисга Ліппомана, сперта на свідченні польського комісара Квасьневського, що по з'єднанні Гонти із Залізняком під Уманню було понад чотири тисячі повстанців; других стільки ж - додає він - було тоді в повстанських загонах, що оперували кругом Умані. Виходить, що в Уманщині в повстанських загонах було разом від восьми до десяти тисяч коліїв. Мощинський припускає, що кількість усіх коліїв, які взяли участь у повстанні 1768 року, виносила кругло 30.000. Це число дуже правдоподібне, бо полки Неживого, Бондаренка, Швачки й Журби були кількісно менші, аніж уманський полк.

Скільки в тому числі було запорожців? Скальковський твердить у своїй праці "Наезды гайдамак", що запорожці гайдамакам не співчували й участи в Коліївщині не брали і все ж таки признає, що ок. 600 запорожців було між тими коліями, які або попали в московський полон, або загинули в бою, але їх тотожність була устійнена. Шульгин, приймаючи це число, звертає увагу на те, що над Запорозькою Січчю висіла тоді Московська нагайка, й запорожці тільки нелегально, потайки, проти виразної заборони кошової команди могли йти на поміч коліям, тож це власне, а не байдужість до Коліївщини, як твердить Скальковський, була причиною відносно невеликої кількости запорожців у рядах "коліїв". Максимович до згаданого числа додає ще 420 запорожців, про участь яких у Коліївщині він знайшов докази в документах. Значить, у числі 30-ти тисяч колїївських повстанців була кругло одна тисяча запорожців; решту становили українські правобережні селяни й міщани.

За національною приналежністю всі колії були українцями. Твердження деяких совєтських публіцистів,300 нібито в Коліївщині брали участь "представники багатьох національностей: росіяни, українці, білоруси, молдавани" є, як уже було сказано, тільки пропагандивною фразою, для підтвердження правдивости якої немає абсолютно ніякого документу, ні іншого доказу.

Несерйозність і явну тенденційність у пропагуванні совєтськими істориками твердження, начебто в рядах коліївських повстанців були представники різних національностей, ілюструє чоловий совєтський історик В. О. Голобуцький. У своїй праці "Запорізька Січ в останні часи свого існування" він пише про учасників коліївського повстання: "Серед коліїв ми зустрічаемо поляків - жовнірів Роговського, М. Деркаловського, М. Чотовського. Ліппоман говорить про перехід до повсталих 500 литовців на чолі з Бендзинським, яких гетьман Радзівілл надіслав на допомогу польським панам. В загоні от. Сави Майбороди перебував 22-літній єврей Олексій Перехрест, він же Цвілий, запорізький козак, син орендаря із с. Капустинська Долина на Смілянщині".

Наводячи "поляків", учасників Коліївщини, Голобуцький покликається на історика Шульгина, а то й на Коденську книгу, промовчуючи, що, напр., про згаданого ним "поляка" Чотовського, свояка і співробітника полковника Неживого, в коденській книзі виразно сказано, що він "шляхтич-русин". Так само мається справа з усіми іншими "польськими" шляхтичами, що приєдналися до коліївського повстання. Про 500 "литовців", які як жовніри польського війська перейшли до коліїв, згадує Ліппоман загальниково. Але ж Равіта-Гавроньський дуже виразно подає, що той "литовський" відділ під командою полковника Бендзанського це був відділ 500 надворних козаків маєтків Радзівілла, усі до одного українці. Дійсним комендантом того відділу був сотник Уласенко. Під Уманню усі вони перейшли до Залізняка!302 Назва "литовці" мала у цьому випадку зовсім інше значення: територіяльне окреслення частини польської армії. Тодішня польська армія ділилася за тереном перебування на три частини: "коронну" - стаціоновану в "короні", тобто в самій Польщі, "українську" - стаціоновану в Україні, й "литовську" - стаціоновану в Литві. Польська армія, що так жорстоко катувала українських селян, звалася "українська", хоч складалася із самих поляків і ані одного українця в складі тієї "партії" польського війська не було. Згаданий Ліппоманом "литовський" відділ був частиною "литовської партії" польського війська. Але за національною приналежністю її члени були такі литовці, як Гонта й надворні козаки Потоцького були "поляками".

Про жида, що його Голобуцький знайшов між коліями (а Гермайзе знайшов такого ж татарина) сам Голобуцький каже, що мова йде про вихриста, який іще перед коліївським повстанням став запорожцем; точно так, як і татарин, що його знайшов Гермайзе: вихрист, запорожець. Обидва вони приєдналися до коліївського повстання як православні запорожці, почуваючи себе українцями, а не як жид і татарин. Російська цариця Катерина чистокровна німкеня: чи це значить, що коліївське повстання здавили москалі на доручення німців?

До того ж - між поверх тисячею запорожців, учасників коліївського повстання, що про них збереглися персональні дані в судових актах, знайшовся заледве один жид-вихрист й один татарин-вихрист.

Про таку саму несовісну пропаганду всупереч історичній правді Ф. О. Шевченка ми вже згадували в історіографічному вступі.

Про непорозуміння з територіяльним окресленням "волохи", про яких Антонович303 думає, що це були "крестяни з Молдавії", ми вже згадували на іншому місці: це були українці, діти і внуки учасників повстання 1702 року, які поселилися на правому березі Дністра, у Волощині та в Молдавії, маючи перед помстою польських панів. Таким власне "волохом"304 був і сам провідник гайдамацькото повстання 1734 року Верлан, полковник надворних козаків князя Любомирського. Такими ж самими "москалями" були згадувані в документах періоду Коліївщини Станкевич і Маянович, два українці, що були старшинами в російській армії і перейшли до коліївських повстанців, які обрали капітана Станкевича отаманом повстанського загону силою до тисячі коліїв.

Взагалі, в повстанні 1768 року національна приналежність учасників повстання, коліїв, зарисувалася дуже виразно. В попередніх періодах Гайдамаччини можна було легко змішувати в одно гайдамаків із всякими розбишаками, поляками, московськими филипонами чи й іншими, які нічогісінько спільного з дійсними гайдамаками, борцями проти польських окупантів, не мали й на підставі такого змішання можна твердити, нібито гайдамаки під оглядом національної приналежности були різношерстою збираниною. При пожарі Коліївщини місця для розбишак не було, національно-визвольний характер повстання був аж надто очевидним. В ряди коліїв пішли тільки українці, готові на смерть за волю свого народу. Оцінюючи учасників Коліївщини, всі польські мемуаристи й історики, при всій своїй скрайній ворожості до них, признають і з пошаною відмічують неймовірну відвагу й завзяття коліїв. Вони, звичайно, не були всі так добре узброєні, як польське та московське військо. Більшість із них були піхотинцями. Але, - свідчить польський ксьондз Кітович, - коліїв "виручала відвага, хоробрість, яка не знала меж і виявлялася в їх бойовому заклику: "Або, добути, або дома не бути!" Один гайдамака, увірвавшись в середину польського військового загону, міг за мить розігнати чоловік сорок, завдавши кожному із них або рану, або вбивши".

"Знаючи, що як зловлять, то замучать на смерть, вони боролися до останнього. Звичайно треба було виставити 200, 300 або й більше чоловіка нашого (т. зн. польського) війська, щоб успішно протиставитися 50 гайдамакам. Рівному або тільки незначно більшому числом польському відділові гайдамаки ніколи не уступали". Дійсних коліїв не вдавалося польському війську ніколи взяти в полон. Кровожадний регіментар "української партії", тобто призначених на постійний побут на Правобережній Україні частин регулярної польської армії, що був не раз свідком розгрому коліями підлеглих йому гусарських та панцерних сотень, закривав свої невдачі наскоками на безборонних селян, яких забирав з їхніх хат, кував у кайдани як "полонених гайдамаків" і передавав на тортури та смерть.

Ілюстрацією, що виразно характеризує відвагу й завзяття коліїв, з одної сіорони, і польських шляхтичів, із другої, є, описаний Шульгином у його праці про Коліївщину на підставі протоколів Коденської книги, епізод зудару польської військової частини під командою капітана Каміньського з повстанським загоном вже після уманської катастрофи. Після бою коліїв із московським військом, Каміньський вирушив зі своєю панцерною "хоругвою", тобто відділом польського регулярного війська, що начисляв від 100 до 125 польських шляхтичів у панцерній зброї та їхніх слуг, на виловлювання розпорошених московським військом коліїв. У селі Білий Камінь біля Могилева він зустрівся з відділом коліїв силою ок. 150 чоловік. Сили були менш-більш рівні, причому польське військо мало кращу зброю й панцері. Не дивлячись на те, як тільки колії пішли в наступ, всі польські жовніри - як зізнав у суді сам капітан Каміньський - кинулися в переполосі до втечі. Сам Каміньський, - каже він, - залишився на місці й післав підлеглих йому старшин завернути тікаючих польських жовнірів у бій. Але інші шляхтичі, члени того військового відділу, зізнали перед слідчою комісією, що їхній комендант, капітан Каміньський, був одним із перших, який у переляку тікав перед коліями.

Рядовик Вітвіцький у своїх зізнаннях так описав поставу польських вояків при зустрічі з коліями: "Хто мав злого коня, той загинув, а врятувався без ран той, хто мав доброго коня". Ті, кому кінь не дописував при втечі, намагалися рятуватися таким способом, що зіскакували з коня й ховалися у високих бур'янах. Більшість із польських жовнірів, що тікали, навіть не пробували відстрілюватись, а дігнані загибали від рук коліїв, з яких багато шаблі й панцерові польського жовніра протиставляли як зброю тільки загострений на кінці кіл. Так, менш-більш, як читати польські спомини, виглядав перебіг кожної збройної зустрічі польських жовнірів з українськими повстанцями. Надзвичайне завзяття коліїв було причиною, що й після важкого московського удару під Уманню й по прибутті на терен повстанських дій додаткових військових частин польської регулярної армії з Польщі й Литви, поляки ще раз звернулися до москалів за допомогою у придавленні повстання, а московські командири частин, що вже були на Правобережжі в боях із коліївськими повстанцями, звернулися до московської влади по нові військові підсилення.

Подивугідне завзяття виявили колії і в боях проти московських інтервентів. Так, наприклад, ватага Драного коло Ташлика розгромила московський загін настільки, що решта москалів мусіла тікати через кордон на турецьку територію.306 Московська армія була, очевидно, безмірно грізнішим противником для коліїв, аніж польська, бо вона була добре вишколена, здисциплінована й загартована у війнах з Туреччиною та шведами. Все ж найуспішнішою московською зброєю було психологічне заскакування й дезорієнтування українських повстанців, яким важко було своєчасно збагнути, чому це православні москалі, споконвічні вороги католицької Польщі, стали враз на захист польської шляхти й так жорстоко винищують українських повстанців.

Попавши в руки ворога, колії на тортурах при допитах і в часі жорстоких екзекуцій зберігали до смерти геройську мужність. Про героїзм Гонти у зношенні нелюдських тортур, рівного якому важко знайти в історії людства, скажемо окремо. При загальному огляді духовости коліїв підкреслюємо, що постава полковника Гонти не була вийнятком серед усіх коліїв; вийнятковими були лише присуджені Гонті тортури. Героїзм коліїв у зношенні тортур був масовий, загальний. Ніхто із катованих коліїв не просив у ворога пощади. Навпаки, вони і при тортурах насміхалися та зневажали ляхів і всі йшли сміливо на смерть. Описуючи на підставі даних Коденської книти справу Олекси Якименка, літ 25, який як член загону Швачки в бою з московським військом попав був в полон, але по році втік і повернувся в Білоцерківщину, де його зловили поляки й відставили на суд до Кодни, Шульгин підкреслює: "У слідстві Якименко держався надиво гідно, виявляючи при допитах віру у правість і слушність повстання. Мариво смертної кари не смутило його, як чоловіка, що не зневірився в конечності діла, за яке його тепер карали".

Імпонуючою є теж невгнута солідарність коліїв і всього українського населення теренів, охоплених діями Коліївщини. За допомогу коліям грозила жорстока кара, включно із смертю; цариця ж у своєму "універсалі" проголосила, що кожному учасникові повстання буде дарована всяка кара, якщо він видасть польській або московській владі провідних коліїв. Але випадків видачі коліїв полякам або москалям іншими учасниками повстання ради рятування себе самого не було. Не здержало й мариво жорстоких кар українських селян від допомоги коліям: все українське населення помагало далі коліям, хоч батато із них, коли їхня допомога була виявлена поляками, були прилюдно жорстоко покарані.

У протоколах польського суду в Кодні стрічаємо обвинувачення українських селян району Хвастова в тому, що вони зловили й доставили до Хвастова повстанцям ок. 700 поляків. Поляки твердили, що за доставу зловлених поляків повстанці платили якусь винагороду. Але суджений у Кодні за те Грицько Васюк заявив, що він ніколи не чув, щоб Швачка чи хтось інший із коліїв платив за доставлених поляків. Селяни робили це зовсім не з огляду на якусь винагороду, а тільки тому, що вважали всіх поляків смертельними ворогами українського народу, які повинні перед українськими повстанцями відповісти за свої злочини супроти українських селян. І якщо ми зіставимо оці два факти - з однієї сторони, в одному тільки районі селяни виловили й передали на суд повстанців 700 поляків, із другої ж, на всьому просторі, охопленому повстанням, не було випадків, щоб українські селяни ловили й видавали полякам або москалям коліїв, - то й матимемо переконливий доказ, як розуміло Коліївщину все українське населення і як воно ставилось до нього: коліїв уважало все українське населення своїми братами, месниками за кривди й борцями за ідеали українського народу, яким кожна українська людина морально зобов'язана помагати навіть ціною власного життя, а всіх поляків трактувало ворогами, які повинні понести кару за поневолювання й визиск українського народу.

Така ясність характеру Коліївщини як національного повстання мусіла, тим більше, бути в кожного колія, того з-поміж українців, що не ограничився на спомаганню борців за визволення України, але сам став у ряди активних борців.

Основним закидом, яким усі вороги українського народу намагаються принижувати і плюгавити коліїв, є закид жорстокости: учасники Коліївщини, мовляв, виявили дику, нелюдяну жорстокість супроти поляків і жидів. При розгляді того закиду, який теж надиво багато українських істориків, не говорячи про неісториків, безкритично прийняли й приймають за правду, треба насамперед мати все на увазі засадничий підхід поляків і москалів, згідно з яким "божим і людським законом" українці мали бути панщизняними "хлопами" польських панів, обов'язаними покірно сповняти волю "Богом призначених їм" панів, а польські зайди мали бути "Богом призначені" пани, управнені робити зі своїми "хлопами" те, що їм захочеться. Згідно з такою "соціяльно-політичною філософією" поляки вважали, а багато з них іще й сьогодні вважає, що коли польський пан нелюдяно визискував поневоленого українського селянина й жорстоко карав за найменше недотягнення в панщизняних повинностях, саджаючи на паль за вияв спротиву, й доручаючи шмагати нагаями теж "хлопських" жінок і дітей, то це було вповні людяно, культурно, згідно з Божими й людськими законами справедливости. Якщо ж поневолені українські селяни ставали до бою проти поневолювачів, щоб скинути панське ярмо й прогнати з українських земель польських займанців та привернути собі Богом кожній людині дані права, то це було "потоптанням Божих і людських прав", "виявом некультурности українського народу", "вродженим українцям нахилом до бунту, до анархії, до вбивств і грабежів". Можливо, що в умовинах і в атмосфері темного середньовіччя з його февдальним ладом найгірших форм, які в культурній і в суспільно-політичній ділянці задержалися в Польщі багато довше, аніж у Середній і в Західній Европі, а в Росії ще довше, такий підхід і така оцінка соціяльних явищ були обосновані й якоюсь мірою виправдані. Але сьогодні вони неприпустимі. В оцінці сьогоднішньої культурної людини є якраз навпаки: ми вважаємо сьогодні Божим й людським законом право кожної людини на національну й особисту свободу й порушенням Божих і людських законів вважаємо поневолювання народу народом і визиск людини людиною; а рішучий виступ проти тих, хто порушує ті Божі й людські закони справедливости оцінюємо як героїзм і вияв політичної та соціялнної культури найвищого ступеня. А тому й засаднича оцінка Коліївщини з точки зору сьогоднішньої культурної людини мусить бути така, що носіями назадництва, некультурности, нелюдяности і примітивізму були власне поляки, які поневолювали Україну й жорстоко гнобили та визискували український нарід, а колії, що боролися за світлі ідеали національної свободи й соцїяльної справедливости, були героями, авангардом борців за ідеали сьогоднішнього культурного світу.

Значить, закид жорстокости коліям треба розглядати з точки зору сьогоднішньої культурної людини й оцінювати сьогоднішніми критеріями.

Немає сумніву, що Коліївщина була жорстока. Бо жорстокою була, є і буде кожна війна. А визвольна збройна бороть6а особливо, бо тоді прямо неможливо вилучити момент розплати, помсти поневолюваних супроти поневолювача. Коли, наприклад, у 1945 році в день звільнення Праги чехи, відомі як висококультурний і особливо, м'якосердний нарід, обливали зловлених німецьких вояків бензиною, запалювали і гнали їх як горіючі смолоскипи по вулицях столиці Чехо-Словаччини, то це було неймовірно жорстоко. Але - і зрозуміло: адже це був неконтрольований вибух відплати за Лідіце, де раніше німці висікли скорострілами і спалили в запаленому селі всіх мешканців того села - жінок, старців, дітей; це був вияв помсти за жорстоке поневолювання, за екзекуції чеських патріотів, за концтабори. Тим більше жорстокою мусіла бути два століття тому розплата з польськими поневолювачами українських селян, з яких кожний зазнав на собі й на членах своєї сім'ї з рук польських панів нелюдських знущань, тих панів, що для задоволення своїх диких інстинктів казали батожити "хлопських" дітей, вагітних жінок, старців.

Чи була Коліївщина жорстокішою, як будь-яка інша визвольна боротьба у світі? Власне, що ні. В мемуарах очевидців і в судових актах ми не знаходимо ні одного випадку такої жорстокости в розплаті коліїв із поляками, як їх сотнями знаходимо у споминах очевидців про розплату большевиків у 1917-1920 роках.

Вершком жорстокости коліїв вважається їхню розправу в Умані. Але ж і там не було ніяких катувань поляків чи жидів, нікого з поляків не пекли вогнем, не посадили на паль, не четвертували, навіть не сікли різками й пасів шкіри не дерли. Було винищення всіх ворогів, бо для того саме й піднімалося повстання. А перш за все треба пригадати, що Гонта, як подають очевидці поляки, коли тільки почалася облога Умані, особисто їздив попід мури й закликав поляків на переговори, взиваючи їх, щоб усі поляки й усі жиди із своїми родинами виїхали собі раз на все з України, запевняючи їх, що їм буде забезпечений вільний виїзд поза кордони України. Але поляки це відкинули й кинулися бити делегацію коліїв, що прийшла до Умані на переговори, свідомо потоптавши нападом на коліївських делегатів найосновніші принципи воєнного права й воєнного звичаю. За цей безглуздий вияв шляхетської розгнузданости і прийшлося їм скласти високу плату.

Скільки жертв упало по польській стороні в Умані? В Коденській книзі згадується число 18 тисяч308 поляків і жидів, а на підставі того це число повторює найбільше істориків. Його подає й англійський автор історії України Аллен309 додаючи, що це "згідно з переданням" і що більшість із тих 18 тисяч жертв становили жиди. Інші історики заокруглюють цю цифру до 20 тисяч. Костомаров310 каже, що поляки подають, що їх згинуло в Умані до 20 тисяч, але це число "без сумніву, перебільшене, мабуть, удесятеро". Губернатор торговицького ключа дібр Потоцького, Якуб Квяткевіч, у листі до Потоцького з датою 28-го червня 1768 р. подає, що "в самому Умані посесорів із жінками й дітьми та всякої іншої шляхти обидвох статей згинуло до п'яти тисяч, а також жидів до семи тисяч, що зїхалися туди з інших дібр і сіл". Але Жупанський, автор праці про часи польського короля Станіслава Августа Понятовського, стверджує, що "судові урядники на підставі судових актів обчисляли, що жертв розправи в Умані (поляків і жидів) було не більше як 5 тисяч". Число 5 тисяч поляків і сім тисяч жидів, що мали загинути в Умані, подав Квяткевіч теж у своєму листі з липня 1768 р. до московського полковника Чорби. Тому те число, 12 тисяч жертв по польській стороні, поляків і жидів разом, - сім тисяч у самому місті і п'ять тисяч за містом у таборі у Грековім лісі, - найбільш прийняте. Всі польські мемуаристи й наочні свідки подій в Умані засвідчують, що після з'єднання Гонти із Залізняком польське військове командування в Умані роздало зброю всім, хто був в Умані й міг орудувати нею. На українських повстанців, що ввійшли до міста, стріляли поляки й жиди з вікон усіх домів. Відбувся безпощадний рукопашний бій, і в ньому впали по польській стороні згадані жертви.

І ось ми читаємо свідчення польських мемуаристів та наочних свідків подій в Умані, що навіть у час бою, коли пристрасті й жадоба нещадної відплати були розбурхані до краю, керівники повстання, особливо ж Гонта, докладав всіх зусиль, щоб рятувати якнайбільше польських жінок і дітей. Його заходами були врятовані дочка й син губернатора Умані Младановича - Вероніка, пізніше заміжня Кребсова, і Павло, що залишили свої спомини про ті події, і багато інших, яких Гонта казав відвести або до української церкви, або до квартири командування повстанців у домі українського міщанина Багатого, де окремі стійки коліїв зберегли їх від небезпеки. В тих свідченнях говориться, що між урятованими було теж чимало жидів, які вихристилися. Малих дітей масово пощаджено й віддано на виховання довколишнім селянам. Польський мемуарист315 подає, що після ліквідації повстання більшість тих дітей була відібрана від селян, і бідкається, що багато польських дітей таки залишилося й виросло як діти українських селян: "не один із тих, які походять із шляхетської родини й парентелі, що мали стотисячні маєтки, сьогодні молотить, оре і жне, будучи тепер простим Грицьком, або Микитою, або Андрієм, замість того, щоб на нього інші робили". В обличчі таких свідчень самих поляків всі закиди про кровожадність і особливу жорстокість коліїв являються тільки виплодом пропаганди.

Ілюстрацією тенденційного викривлення фактів із пропагандивних мотивів є залюбки повторювана, навіть деякими українськими істориками, версія "вимордування 400 дітей, учнів Василіянської школи", тілами яких колії "загатили три студні". Ми згадували вже, що на вістку про повстгання студентів школи Василіян було розпущено на вакації раніше і в час облоги Умані їх залишилося менше, як половина. Як тільки облога почалася, то ніччю всі українці, а між ними й чимало учнів школи Василіян, перескочили через вали до повстанців.

Решту, приблизно сто учнів, - не дітей, а старших юнаків, - капітан Ленарт озброїв і разом з іншими поставив на палісадах, біля гармат і в будинку школи для боротьби проти повстанців. Так вони й загинули в бою в рядах польських оборонців. Це, очевидно, глибока трагедія, що майже сто українських юнаків, учнів Василіянської школи в Умані, в момент кривавої розплати українських повстанців із польськими наїзниками були змушені захищати зі зброєю в руках поляків і загинули з рук коліїв; але у цьому ніяк не можна винити українських повстанців-колїїв.

Про вік тих студентів, яких тенденційно представляється як "дітей", знаходимо авторитетне свідчення учасника бою в Умані, Матвія Горбачука, одного з козаків Гонти. Суджений у серпні 1771 р. в Кодні Горбачук зізнає, що в часі боїв в Умані він заколов трьох студентів: "Двох у віці ок. 20 літ, а третього молодшого". Отже ясно, що знищені в бою студенти були не "діти", але зрілі юнаки у віці військової служби, прийнятому сьогодні в усіх країнах світу.

Історія ж із студнями в Умані, в які, нібито, колії скидали поляків та жидів, (а в уяві декого - дітей, учнів уніятської школи) була в дійсності так: коли до Умані стали напливати маси втікачів, команда міста, передбачаючи нестачу води, доручила копати нову студню. Було викопано глибоку на кільканадцять метрів яму, але натраплено на скелю і працю перервано. При очищуванні міста від трупів, а може й у час боїв, у ту "студню" й було вкинено трупи та засипано землею. Дослідники цього питання вважають неможливим, щоб у "студню" можна було вмістити не кілька сотень, але навіть одну сотню трупів. Ясно, що в дійсні студні колії ніяких трупів вкидати не могли просто тому, що води із студень потребували українські мешканці міста, які залишилися в живих, і самі ж таки колії.

Документарною ілюстрацією дійсного ставлення коліїв до учнів Василіянської школи, українців, є спомин одного із тих студентів Василіянської школи в Умані.318 Коли почалась облога Умані, - каже він - він пішов із братом, що теж був учнем Василіянської школи, до церкви. Після Богослуження взяв він Євангеліє, а його брат орнат і ризи й разом з українським священиком василіянином вийшли з міста. Коло палісадів колії, які облягали місто, пропустили священика-уніята, але задержали обидвох учнів, підозріваючи, що це ляхи. Та коли священик сказав, що це українці, його свояки, то й їх обидвох пропустили. По дорозі вони стрінули їхнього свояка Воюдського, теж учня Василіянської школи, а далі й одного із директорів школи, що теж утік із Умані. В дальшій мандрівці вони розлучилися. Автор спомину зайшов сам до селянської хати. Жінка, яка там жила, теж висловила підозріння, що він лях, бо й лице у нього не осмалене, й руки без мозолів. А все ж таки нагодувала і сказала, хай тікає собі далі. Мандруючи далі, він знову попав у руки коліїв, які хотіли його вбити як ляха. Але він заявив їм, що він українець, студент, заспівав їм цілу пісню "Пречистая Діво, Мати руського краю" і колії пустили не лише його, але й іще кількох полонених, яких підозрівали, що вони ляхи. Так ось у цьому короткому спомині очевидця, студента Василіянської школи, ми бачимо трьох студентів і одного з директорів тієї уніятсько-української школи та уніятського священика, яких колії не тільки не вбивають, але свобідно пропускають, як тільки впевнилися, що це не ляхи, а дійсно українці, байдуже, що уніяти-католики.

Розглядаючи релігійний момент у Коліївщині, ми звернули вже увагу на факт, що в ніяких документах, ні в ніяких споминах про Коліївщину не занотовано хочби дрібного збройного зудару православних коліїв із українськими селянами-католиками, чи навпаки, коліїв-уніятів із українськими православними селянами: це доказує, що чогось такого й не було. У цьому розділі, при розгляді обвинувачення коліїв у жорстокості, ми хочемо підкреслити, що й обвинувачення православних коліїв у жорстокому переслідуванні уніятських священиків є теж тільки пропагандивною вигадкою. Це виходить ясно із збереженого меморіялу кругло трьох сотень уніатських священиків із датою 22-го грудня 1768 року до польської влади у справі їхнього переслідування гайдамаками, переданого особисто житомирському намісникові радомиським деканом, о. Іваном Рохом Косцюшком. У ньому вичислено поіменно всіх п'ятнадцять уніятських священиків, що загинули в завірюсі коліївщини; при тому там виразно засвідчено, що двох із тих жертв, брати Ничаєвські, загинули з рук своїх власних парохіян, а о. Шаповаленський загинув за те, що переховував у себе польку-дідичку, а коли вона померла, похоронив її на українському цвинтарі. З Коденської книги довідуємося, що й о. Фалінковський загинув із-за гострого конфлікту із власними парохіянами ще до початку Коліївщини.319 Відомо, що на охоплених повстанням просторах було кругло дві тисячі уніятських парохій, отже там мусіло бути найменше дві тисячі уніятських священиків, а тому трагічна доля п'ятнадцяти із двох тисяч свідчить про вийнятковість їхньої долі. Для зрозуміння психози в періоді революції пригадуємо, що під час повстання Косцюшка поляки-католики повісили п'ятьох своїх католицьких єпископів і багатьох священиків, обвинувачених у співпраці з москалями. Тож не диво, що у вогні розправи українських повстанців-коліїв із поляками загинуло й п'ятнадцять українських католицьких священиків.

Із того ж меморіялу довідуємося, що дуже багато уніятських священиків повернулось було до православія. Виглядає, що бажання виправдати себе перед польською владою за те спонукало їх по придавленні Коліївщини написати отой їхній меморіял, пересичений обвинуваченнями коліїв у тероризуванні уніятських священиків, у висліді чого вони, нібито, були змушені проти своїх переконань повернутися до православія. Але суджений у Кодні "піп" Старжевський,320 обвинувачений у співучасті в убивстві уніятського священика Фалінковського, зізнає, що й він, раніше уніятський священик, і о. Фалінковський, який загинув у час Коліївщини, й багато інших уніятських священиків на Правобережній Україні повернулися з унії на православіє в 1767 році, тобто за рік або й більше перед початком коліївського повстання, значить - про ніякий вплив коліїв на їхнє рішення мови бути не може. В Коденській книзі є мова про вбивство в тому часі православного попа і православного ченця. Чи це значить, що колії переслідували й мордували православних? Нічого подібного! Із судових протоколів у цих двох справах довідуємося, що православного попа вбила його громада в переконанні, що це опир, який спричинює смерть, бо коли вибухла в селі пошесть, піп блукав ночами по цвинтарі і поміж хати. А православного монаха вбив п'яниця, який нічого спільного з коліями не мав і невідомо чому, бо він до того не признався. В обидвох випадках Коліївщина абсолютно ні при чому.

Вершком перекручування правди із пропагандивних мотивів є доказування жорстокости коліїв "фактом", який повторяють навіть деякі українські історики, нібито "на просторі 60 миль довгому і 40 миль широкому, від Дніпра аж до Бога не пощадили повстанці ні однієї людини, - старця, жінки чи дитини. Низку містечок, як Жаботин, Лисянку, Саврань, тридцять кілька сіл, і біля 1.000 хуторів знищено у вогні дощенту". Адже всього кільканадцять рядків після того твердження, повтореного українським істориком, там наведено звіт папського нунція Дуріні, згідно з яким у 1768 році загинуло 40 тисяч українців-уніятів. А на тому ж просторі, де колії "не пощадили ні одної людини", жило в тому часі два мільйони українців-уніятів то як же ж "не пощадили ні одної людини", коли 98% залишилось в живих згідно із свідченням папського нунція? - Та головне, що й тих "40 тисяч" українців-уніятів, згідно з історичною правдою, загинули не з рук українських повстанцїв, але або як активні учасники повстання впали в боях проти поляків і москалів, або загинули пізніше з рук польських каральних відділів, що ними командував неймовірно кровожадний регіментар Стемпковський, прозваний українськими селянами "Кривавий Юзеф". Із рук українських повстанців-коліїв не загинув ні один український селянин, православний чи уніят, за вийнятком хіба одиниць, що припадково були змушені - подібно, як сотня юнаків, учнів Василіянської школи в Умані, - стояти зі зброєю в руках у рядах поляків проти коліїв. Згідно із правдою, масове винищення на просторі від Дніпра по Бог українськими повстанцями-коліями відноситься виключно до поляків і жидів й у ніякому випадку до українців, а "знищення у вогні дощенту" відноситься виключно до польських шляхетських замків і палаців. Українські оселі палили при здавлюванні повстання москалі й поляки.

Кількість усіх поляків і жидів, що загинули з рук українських повстанців в 1768 році, устійнити точно - неможливо. Поляки подають цифри від 50 тисяч до 200 тисяч. Найбільш правдоподібне приблизне число - 50 тисяч, разом, поляків і жидів. Всіх поляків на терені повстання було тоді кругло 200 тисяч, а жидів від 100 до 200 тисяч. Ясно, що загинули в основному дорослі мужчини: значить, жінок і дітей, які становили три четвертини загальної суми ок. 400 тисяч усіх поляків і жидів, загинуло дуже мало, бож власне три четвертини з усіх 400 тисяч залишилося в живих.

Гостра ворожість українських селян до жидів була спровокована самими жидами. На це звернули увагу й деякі об'єктивні жидівські історики. Жидів привезли в Україну польські пани, що загарбали собі українські землі і зробили жидів своїми службовиками в безжалісному визиску українських селян. У кожному селі було дві або й більше корчми і жид, орендар корчми, з доручення пана визначував кожному селянинові контингент горілки, яку селянин мусів закупити на протязі року. Це було умисне розпиячування селян із метою морального розкладу й економічного визиску. Жидові винаймав пан українську церкву й жидові-орендареві мусів кожний український селянин платити за відчинення йому церкви на шлюб, хрестини, похорон, чи Богослужения. Це було страшним моральним приниженням, яке зроджувало в душі щоденно зневажуваного українського селянина жадобу найжорстокішої помсти. Продаючи ж селянам товари, жиди очевидячки, як свідчать польські сучасники - підвищували ціни; селяни бачили це й мусіли мовчки терпіти. Врешті, жиди служили часто польським панам "оком і вухом" для викривання й доношення, що українці між собою говорять, що задумують, як кожний із панщизняних "хлопів" висловлюсгься про свого пана, підпивши собі


Взято з: http://exlibris.uaweb.org/hajdamaky/r08.html
Категорія: Петро Мірчук. Коліївщина. | Додав: sb7878 (29.09.2009)
Переглядів: 442 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017