КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ (КПЗУ) - створена в лютому 1919 на установчому з'їзді у Станіславові. До 1923 -Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ). Попередницею КПЗУ була Інтернаціональна Революційна Соціал-Демократія (ІРСД) - нечисленна молодіжна організація, що нелегально діяла в Галичині в 1915-18. У заснуванні КПСГ взяли участь посланці з Наддніпрянської України - члени партії боротьбистів. Першим секретарем ЦК КПСГ було обрано колишнього боротьбиста К. Саврича (Марсимович). Інший центр формування КПСГ знаходився в УСРР, де в квітні 1920 було створено Галицький організаційний комітет КП(б)У (Галорком). У 1919-20 КПСГ вважалася обласною організацією КП(б)У, але мала окреме представництво в Комуністичному Інтернаціоналі. Під час короткого існування Галицької Соціалістичної Радянської Республіки партія вийшла з підпілля і діяла під назвою Комуністична Партія Галичини (КПГ).

  Після остаточної окупації Галичини Польщею і підписання Ризького мирного договору 1921 КП(б)У уклала в Москві угоду з Комуністичною Робітничою Партією Польщі, згідно з якою КПСГ мала входити до складу КРПП. Це спричинило розкол КПСГ на дві частини, одна з яких виступала за приєднання до КРПП («капеерівці»), а інша - на чолі з О. Кріликом (Васильковим) -обстоювала організаційну самостійність («васильківці»). Тільки в 1923, після ухвали Ради Послів Антанти про анексію Галичини Польською державою, «васильківці» погодились на приєднання до КРПП на правах автономної частини. КПСГ поширила свою діяльність на Волинь, Холмщину, Підляшшя і частину Полісся і була перейменована на КПЗУ. КПЗУ була складовою частиною КРПП (з 1925 - Комуністична Партія Польщі), але, маючи широку автономію, проводила свої з'їзди (1925, 1928 і 1934), обирала ЦК і зберігала місце в Комінтерні у складі польського представництва, її членами, крім українців, були також поляки та євреї, які проживали в Західній Україні. 1920-і рр. були часом зростання впливу КПЗУ, чому сприяли успіхи Непу й українізації в УСРР. Партія діяла в підпіллі, проте під її впливом перебували й легальні організації (у 1923-24 - Українська Соціал-Демократична Партія, у 1926-32 - Українське Селянсько-Робітниче Соціалістичне Об'єднання - Сельроб). Через легальні організації КПЗУ брала участь у виборах і мала своє представництво в сеймі Польщі: Клуб УСДП (1924), Комуністичну польську фракцію (1924-27), Клуб Сельробу - єдності (1928-30). Комуністи керували діяльністю підпільних Комуністичної Спілки Молоді Західної України і філіалу Міжнародної Організації Допомоги Революціонерам. Офіційним органом КПЗУ був журнал «Наша Правда», що виходив у Берліні. Крім того з ініціативи партії в різні роки видавалися газети «Нове Життя», «Світло», «Сельроб» та ін., журнали «Вікна», «Культура», «Нові Шляхи».

  Ідеологія КПЗУ 1920-х рр. була близькою до націонал-комунізму - течії в комуністичному русі, що намагалася поєднати національні інтереси з комуністичними ідеями. Єдиним шляхом до національного і соціального визволення західноукраїнські комуністи вважали соціалістичну революцію в Польщі, яку спільно мали здійснити робітники і селяни всіх національностей. КПЗУ висувала гасло з'єднання всіх українських земель в єдиній соціалістичній державі - УСРР. У 1927 більшість ЦК КПЗУ підтримала т. зв. «національний ухил» О. Шумського в КП(б)У. У відповідь тодішній генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович звинуватив керівництво КПЗУ в зраді. Партія розкололася на більшість («шумськістів») і меншість (прихильників Кагановича). Розкол охопив і Сельроб. 18.2.1928 більшість КПЗУ під проводом О. Крілика (Васильківа) і Р.Кузьми (Турянського) була виключена з Комінтерну. До кін. 1928 у Західній Україні існували дві комуністичні партії: КПЗУ - більшість («васильківці») і КПЗУ - меншість, яка користувалася підтримкою Москви. «Васильківці» відкрито виступали проти політики Сталіна і Кагановича в національному питанні, домагалися наповнення радянської української державності реальним змістом. Наприкінці 1928 КПЗУ - більшість оголосила про саморозпуск, її лідери заявили про визнання своїх «помилок» і виїхали в УСРР. Незабаром усі вони стали жертвами сталінських репресій.

  З кін. 1920-х рр. почався занепад комуністичного руху в Західній Україні. Під впливом звісток про колективізацію, репресії і голодомор 1933 та частина населення, що стояла на радяно-фільських позиціях, відвернулася від комуністів. Національне свідомі елементи виходили з КПЗУ, чисельно в ній стали переважати поляки і євреї. У 1933 керівники КПЗУ М. Заячківський (Косар) і Г. Іваненко (Бараба) були викликані в СРСР і знищені там за сфабрикованою справою «Української військової організації». Водночас репресували багатьох західноукраїнських комуністів, що перебували на радянській території. Внаслдок цих подій чисельність партії скоротилася з 4300 до 2600 членів. КПЗУ поступово перетворилась у партію тоталітарного типу, яка не допускала плюралізму думок у своїх рядах і поборювала всі інші політичні сили, в т.ч. соціал-демократів, називаючи їх «соціал-фашистами». Своєю боротьбою проти українських партій КПЗУ поставила себе за межі українського національного руху. Фактично партія стала слухняним знаряддям сталінської політики в Західній Україні, хоча це не врятувало її від репресій. У 1938 Виконком Комінтерну ухвалив постанову про розпуск Компартії Польщі, а разом з нею -Компартій Західної України і Західної Білорусії. Приводом стало звинувачення, що нібито керівництво в цих партіях захопила фашистська агентура. Майже всі члени КПЗУ, які опинилися на території СРСР, були репресовані.