АВТОНОМНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ - конфесія, що виникла й діяла на тер. Рейхскомісаріату «Україна» в роки гітлерівської окупації. На архієрейському соборі у серп. 1941 в Почаївській лаврі за участі архієпископів Олексія (Громадського), Симона (Івановського), єпископів Веніаміна (Новицького) і Пантелеймона (Рудика) було вирішено: а) до помісного собору правосл. церкви в Україні вважати її канонічно залежною від Моск. патріархату РПЦ; б) повернути їй права автономії; в) надати старшому з ієрархів архієпископу Олексію повноваження обласного митрополита. На соборі єпископів у груд. 1941 Олексія (Громадського) оголошено митрополитом Волин. і Житомир. та екзархом України. Канонічною підставою утворення Автономної правосл. церкви (АПЦ) стали рішення Всерос. помісного собору (1918 затверджені патріархом Тихоном) про автономні права правосл. церкви в Україні. АПЦ, за різними оцінками, мала 16 архієреїв, 5600 приходів. Їй належали обидві лаври — Києво-Печерська і Почаївська, а також майже всі (крім 4, що перебували у складі УАПЦ) монастирі. Під час окупації висвячено бл. 400 пастирів. 1943—44 діяла Кременецька духовна семінарія. 

У жовт. 1942 відбулася зустріч митрополита Олексія з автокефальними єпископами Мстиславом (Скрипником) і Никанором (Абрамовичем), результатом якої стало підписання Акта про об’єднання автономної і автокефальної церков. Унаслідок тиску нім. властей і власної ієрархії Олексій 16 груд. визнав акт недійсним. Міжконфесійні тертя стали однією з гол. причин страти Олексія (Громадського), єпископа Михайла (Тарнавського) та трьох десятків священиків АПЦ бойовиками ОУН. АПЦ визнавала окупаційну владу і виконувала її розпорядження. З приходом рад. влади більшість її ієрархів репресовано, а рядовий клір перейшов до складу РПЦ.