АГРАРНЕ ПИТАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 

— комплекс питань про власність на землі сільсько-господарського призначення на території України.

Напередодні Лютневої революції 1917 із 44,1 млн десятин загальної земельної площі сільсько-господарського призначення близько 40 % становила власність поміщицьких, удільних, казенних, монастирських і церковних господарств Решта розподілялася між більш ніж 4 млн селянських господарств. У середньому одне неселянське господарство обіймало 476 десятин землі, а одне селянське — 6,6 десятин. Контрастним також було зіставлення поміщицьких і селянських господарств щодо володіння живим реманентом. Якщо на одне поміщицьке господарство припадало 17 коней і 24 голови великої рогатої худоби, то на одне селянське (відповідно) — 1,2 та 1,5.

Крім того, із 4 223 638 селянських дворів 2 431 147, або 57,6 %, належало до бідних селян, у розпорядженні яких було всього 11,5 % землі; 1 273 052, або 30,1 % — до середніх, їм належало 22,2 % землі; 519 439, або 12,3 % — до заможних — 29,6 % земельної площі. В середньому господарство заможного селянина мало 25,4 десятини землі (надільної і купленої), одне середняцьке — 7,7, а бідняцьке — 2,2 десятини. Внаслідок Першої світової війни різко скоротилися посівна площа та врожайність, значне число г-в лишилося без чол. робочих рук, до крайньої межі скоротилося поголів’я робочої та продуктивної худоби, що призвело до зруйнування індустріальної бази сел. г-ва. На поч. 1917 в Україні нараховувалося 633 тис. безпосівних дворів, 625 тис. мали до однієї десятини, 657 тис. — до двох десятин, 1,8 млн сел. г-в не мали коней, 1 млн — не мали корів, тобто: 88,46 % бідноти й середняків не були забезпечені достатньою кількістю землі, 88,1 % г-в — робочою худобою, 84,2 % були без корів або з однією коровою, 44,9 % не мали реманенту.

Земельне питання в Україні, яка була сел. країною (селяни складали 80—85 % нас.), стало альфою й омегою української революції 1917—1921. Кардинальне вирішення його пропонували різні уряди та партії. Протягом 1917— 20, до остаточного встановлення на терені Сх. (Наддніпрянської) України рад. влади, тут послідовно змінилося кілька форм державності — Тимчасовий уряд і Українська Центральна Рада, Українська Держава, Директорія, Денікіна режим в Україні 1919—1920 та ін. Кожна з них впроваджувала власну аграрну й робітн. політику.

Українська Центральна Рада, яка існувала одночасно з Тимчасовим урядом, а потім і з більшовицьким режимом, у I Універсалі заявила, що коли «по всій Росії», згідно з законом Всеросійських установчих зборів, буде «одібрано поміщицькі, казенні, монастирські та інші землі у власність народу», тоді право порядкування й користування українськими землями має належати «тільки нам самим, нашим Українським зборам (Сеймові)». Розробку земельного законодавства Центральна Рада доручила Генеральному секретаріатові (уряду), який наприкінці жовтня вніс напрацьовані законопроекти на розгляд Тимчасового уряду. Останній відмовився їх затвердити.

Після Жовтневого перевороту в Петрограді (нині Санкт-Петербург) 7 листопада (25 жовтня) 1917 року у III Універсалі 20(07) листопада 1917 року Центральна Рада проголосила скасування приватної власності на поміщицькі, удільні,  церковні та інші землі нетрудових господарств сільськогосподарського використання. Генеральному секретарству (міністерству) земельних справ доручалося підготувати закон про передачу земель у розпорядження земельних комітетівтів до скликання Українських установчих зборів. Проте вже наступними актами («Відозва земельного секретарства від 14 листопада», «Роз’яснення Генерального секретаріату з земельного питання, викладеного у третьому Універсалі», від 16 листопада) УЦР відступила від революц. змісту аграрних заходів, обіцяючи залишити недоторканними г-ва розміром 50, а в Тимчасовому земельному законі про соціалізацію землі від 14 груд. 1917 — 40 десятин землі. Останній забалотовано депутатами УЦР, знято з обговорення і передано на доопрацювання спец. обраній комісії. Подібні дії Ради сприяли тому, що укр. селянство масово підтримало більшовицький Декрет про землю 1917.

IV Універсалом 22(09) січ. 1918 УЦР проголосила соціалізацію землі, скасування приватної власності на неї й передачу її трудовому народу без викупу. Універсал зобов’язав Раду нар. міністрів вжити всіх заходів, щоб земельні к-ти передали землю в руки трудящих неодмінно «уже до початку весняних робіт». 31(18) січ. УЦР без обговорення одноголосно затвердила «Тимчасовий земельний закон», який оголосив скасування приватної власності «на всі землі з їх водами, надземними й підземними багатствами в межах Української Народної Республіки». Проте вже на переговорах з нім. адміністрацією 29 квіт. 1918 УЦР, у випадку взаємопорозуміння, обіцяла переглянути земельний закон, залишивши недоторканними г-ва розміром бл. 30 десятин.

29 квіт. 1918 у грамоті П. Скоропадського «До всього Українського народу» скасовувалися всі розпорядження попереднього уряду, було проголошено Українську Державу, а автора грамоти — «Гетьманом всієї України». Повністю відновлювалася приватна власність на землю, надавалося широке право вільної купівлі-продажу землі. Замість земельних к-тів утворювалися земельні та земельно-ліквідаційні комісії, у завдання яких входило відновлення приватновласницького землеволодіння і відшкодування землевласникам заподіяних збитків. Уряд гетьмана розробив проект земельної реформи, який передбачав утворення під контролем д-ви земельного фонду та продаж ділянок малоземельним селянам і козакам. На думку уряду, в розподільчий фонд мало поступити лише 4—4,5 млн десятин землі. Причому великі земельні ділянки дозволялося продавати лише Держ. земельному банкові, а селянам — тільки ділянки, які не перевищували 25 десятин. У кінцевому підсумку законопроект передбачав створення численного прошарку середніх селян-хліборобів.

Після зречення гетьманом П.Скоропадським влади у програмній Декларації від 26 груд. 1918 Директорія УНР проголосила, що землі всіх дрібних трудових сел. г-в залишаються у користуванні попередніх власників, решта земель мала перейти до безземельних і малоземельних селян, насамперед тих, хто брав участь у боротьбі з гетьманщиною. Розпочалося слідство з приводу повернення контрибуцій, стягнених з селян, а також для покарання злочинів і зловживань, вчинених над селянством поміщиками і гетьман. владою. У Тимчасовому земельному законопроекті Директорії від 8 січ. 1919 підтверджувалося скасування приватної власності на землю, перехід її до заг.-нар. власності, організовувалися запасний земельний та держ. фонди. Місце земельних комісій заступили земельні управи. Залишалися недоторканними земельні ділянки розміром 15 десятин. Землі приватнотрудової діяльності визначалися не меншими 5— 6 десятин на г-во і не більшими трудової норми. Площі з висококульт. землеробством переходили в користування трудових спілок. Універсал Трудового конгресу України, ухвалений 28 січ. 1919, зобов’язав Директорію й Раду нар. міністрів «проводити й надалі земельну реформу, в основі якої лежить передача землі без викупу трудовому народові». Та вже через два місяці Директорія підзаконними інструкціями й розпорядженнями погіршила умови передачі землі у тимчасове користування трудовим селянам, вимагаючи від них третьої частини врожаю, повної оплати вартості оранки, попередньої сплати всіх податків тощо. 

Гол. змістом аграрної політики режиму А.Денікіна в Україні було відновлення великого приватновласницького землеволодіння. Разом з тим військ. диктатура намагалася заручитися підтримкою сел. мас. Зокрема, уже в декларації від 5 квіт. 1919 Денікін обіцяв захищати інтереси трудового нас. шляхом сприяння утворенню дрібних і середніх сел. г-в за рахунок держ. і приватних, відстоювати недоторканність приватної власності на землю, коли її кількість не перевищуватиме вста- новлених норм. Проект земельного закону, прийнятий у листоп. 1919, зберігав за власниками Катериносл., Київ., Харків. і Хер- сон. губ. по 400 десятин землі, а Таврійської — навіть 500. За поміщиками закріплялися садиби з госп. будівлями, парки, ставки, сади, виноградники, хмільники, меліоровані землі, ліси тощо. Проект передбачав також розподіл землі між безземельними і малоземельними селянами у розмірі 10 десятин на г-во. Відкритим залишилося питання про реманент для обробки цих земель. Проте практика засвідчила зовсім протилежне. У супроводі каральних загонів у села поверталися поміщики, які відбирали у селян землю, хліб, худобу, інвентар, обкладали їх непосильними контрибуціями. Решту хліба карателі забирали для потреб армії, примушували селян безплатно обробляти відібрані у них землі, без суду й слідства розстрілювали непокірних.

Осн. політ. й соціально-екон. підсумки аграрної політики рад. влади в Україні 1920 — весною 1921 характеризувалися такими показниками: загалом завершився процес конфіскації приватновласницького землеволодіння і зрівняльний розподіл землі; кількість бідняцьких г-в скоротилася до 40—41 %, а заможних селян — до 4 %, натомість зріс відсоток (54—55 %) г-в селян-середняків; з політ. арени зійшов клас поміщиків, центр. фігурою на селі став середняк; гол. продуктивною силою с.-г. вир-ва залишалися одноосібні сел. г-ва, питома вага рад. і колективних г-в була незначною — вони охопили лише 0,5 % усіх сел. г-в. (Про те, як вирішувалося аграрне питання більшовиками, див. «Воєнний комунізм».)