АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ - поділ території України на певні частини з метою побудови державних органів влади та управління на місцях. В періоди втрати Україною державної незалежності і поділу її території між сусідніми державами на українських етнічних землях створювались колоніальні органи управління та поступово поширювався адміністративно-територіальний устрій метрополії. В Україні першими спробами адміністративно-територіального поділу можна вважати існування земель-князівств за часів Київської Русі. В 9-12 ст. територія сучасної України поділялася на Київську, Чернігово-Сіверську, Переяславську, Волинську і Галицьку землі, які входили до складу Київської держави. Деякі менші землі, через низький економічний і політичний рівень розвитку, входили до складу Київського князівства, зокрема Полянська (Руська), Турово-Пинська і Древлянська землі. Землі-князівства поділялись на волості, центрами яких були міста - городи. За політичним устроєм Київська Русь являла собою державне утворення у формі монархії. На чолі держави стояв великий князь київський, який зосереджував у своїх руках всю повноту, законодавчої, виконавчої, судової і військової влади. Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі. На найвищі адміністративні посади призначались представники великокнязівського роду або намісники (посадники) і тисяцькі. Згодом провідне місце серед київських урядовців займав двірський, або дворецький, основна діяльність якого була пов'язана з управлінням князівським двором. Розгляд судових справ здійснював сам князь. За дорученням князя судові функції міг виконувати хтось із бояр, найчастіше дворецький. На місцях судочинством найчастіше займався спеціальний київський урядник - тивун (тіун). Найрізноманітніші функції при дворі виконували печатник, стольник, покладник, сідлецький, а також дрібніші чиновники - биричі, отроки, дітські, городники, митники та ін.

З серед. 12 ст. розпочався процес занепаду Київської держави. Найбезпосереднішим спадкоємцем політичної і культурної традиції Київської Русі стало Галицько-Волинське князівство, яке продовжило ранній період української державності. В 13- І пол. 14 ст. у складі Галицько-Волинської держави було об'єднано значну частину української етнічної території. У 13 ст. західний кордон Галицько-Волинського князівства проходив по р.Яселці, далі у півн.-сх. напрямку через ріки Віслок і Сян і ще далі, на захід від р.Вепр, пролягав на півд.-сх. Крайніми західними українськими поселеннями були Коросно, Ряшів, Щекарів, Верещин. Північною межею Галицько-Волинської держави були притока Бугу Володавка і Верхня Прип'ять, а після входження до складу князівства Берестейської землі - ріки Наров і Яселда. На сході князівство межувало з Турово-Пинською і Київською землями. Кордон проходив через Прип'ять, Стир, Горинь, далі верхів'ями Случі і Пд. Бугу вздовж рік Ушиці і Пруту до Чорного моря. Галицько-Волинське князівство включало Перемишльську, Звенигородську, Галицьку. Володимирську, Луцьку, Дорогобузько-Пересопницьку, Болохівську, Берестейську, Холмську. Червенську і Белзьку землі. До складу князівства входили також землі у нижній течії Дністра. Пруту. Серету, а також значна частина Закарпаття. В основу державної організації і адміністративного устрою Галицько-Волинського князівства покладалися ті ж принципи, що і в Київській державі. Територія держави поділялася на ряд князівств-земель. До складу земель входили волості, центрами яких були міста. З І пол. 14 ст. окремі міста-князівства отримали магдебурзьке право і дістали підставу для самоврядування. Першим самоврядний статус отримало м.Сянок (1334), згодом - Львів, Кам'янець-Подільський. Брест, Дорогочин, Більськ, Луцьк та ін. Після смерті Юрія II Болеслава (1340) почався занепад Галицько-Волинської держави. Більшість українських земель у II пол. 14 ст. була загарбана, анексована іноземними державами. В 1387 багаторічні війни Польщі, Угорщини і Литви за Галичину завершились приєднанням (анексією) цієї української території до Польського королівства. В 50-х роках 14 ст. литовський князь Ольгерд розпочав захоплення Придніпров'я. Ще в I пол. 14 ст. Литва завоювала частину Волині, Берестейську (1320) і Дорогочинську землі. У 1355- 56 литовські війська захопили спочатку Чернігово-Сіверщину, а в 1362 - Київську і Подільську землі (1363). З приєднанням значної частини українських земель Литовське князівство перетворилось на велику феодальну державу. Українські землі з їхньою високою культурою і правовими відносинами справляли значний вплив на політичне і суспільне життя Литовської держави. Руська (давньоукраїнська) мова стала державною мовою. Литовська держава сприйняла чимало норм руського права і систему адміністративної влади. Православна церква відігравала значну роль в державі. Все це визначало автономний статус українських земель у складі Великого князівства Литовського. Волинь, Київщина, Новгород-Сіверщина, Чернігівщина і Поділля становили окремі удільні князівства на чолі з князями. Адміністративна влада зосереджувалась в руках князя, земських бояр і князівських урядовців - канцлера, скарбничого, тивуна і соцького. Хоча українські удільні князі мали значні автономні права, все ж вони постійно намагалися досягнути повної незалежності від Литовської держави. Прагнучи не допустити зміцнення українських князівств, великий литовський князь Вітовт протягом 1392-94 змістив удільних князів, які провадили на той час майже незалежницьку політику, і ліквідував Новгород-Сіверське, Волинське, Подільське і Київське князівства. На поч. 40-х років 15 ст. Волинське і Київське князівства були знову відновлені. Однак після смерті Свидригайла (1452) і Семена Олельковича (14/0) ці князівства були остаточно ліквідовані і перетворені на литовські провінції. На їх місці створено Київське, Брацлавське і Волинське воєводства, які управлялися великокняжими намісниками -воєводами. Воєводства складалися з повітів, а повіти з волостей. Після укладення між Польщею і Литвой Люблінської унії 1569 всі українські землі, за винятком Берестейської і Дорогочинської. Закарпаття. Буковини і Чернігвщини, потрапили під безпосередню владу Польського королівства. Ця територія поділялась на воєводства: Руське (складалось з Галицької, Львівської, Перемишльської, Сяніцької і Холмської земель): Волзьке (складалось з Бузького, Городельського і Грабовецького повітів): Подільське (включало Червоно-городський, Кам'янецький і Летичівський повіти): Брацлавське (входили Брацлавський, Вінницький і Звенигородський повіти): Волинське (складалось з Луцького, Володимирського і Крем'янецького повітів): Київське (входили Київський, Житомирський, Овруцький повіти і Білоцерківське, Богуславське, Канівське, Корсунське, Романівське, Черкаське і Чигиринське староства). За умовами Деулінського перемир'я 1618 між Річчю Посполитою і Московською державою Чернігово-Сіверщина перейшла під владу Польщі. В 1635 було утворене Чернігівське воєводство з Чернігівським і Новгород-Сіверським повітами. Берестейське (Берестейський і Пинський повіти) і Підляське (Мельницька, Дорогочинська і Більська землі) воєводства були включені до складу Литви. Адміністративне управління українськими землями у складі Речі Посполитої здійснювалось на основі Литовського статуту 1588 та норм польського права. Значна частина українських міст керувалась положеннями магдебурзького права, на основі якого управління містом переходило до виборного магістрату, очолюваного війтом.

Після захоплення Угорщиною Закарпатської України (остаточно у 13 ст.) на цій території було запроваджено угорський адміністративно-територіальний устрій. Українські землі були роздоєні між сімома комітатами (жупами) - Спишським, Земплинським, Шаришським, Ужанським, Угочанським, Березьким, Мармароським. На чолі комітету стояв жупан, якого призначав король. На початку 16 ст. внаслідок втрати Угорщиною незалежності більша частина Закарпаття потрапляє під владу Трансільванського (Семигородського) князівства. 31699 вся Закарпатська Україна знаходилась у складі Австрії.

З серед. 10 ст. територія сучасної Буковини входила до складу Київської Русі. У 12 - I пол. 14 ст. ці землі становили частину Галицько-Волинської держави. Занепад Галицько-Волинського князівства привів до зміцнення в середині 14 ст. в цьому регіоні позицій Угорщини. В серед. 14-15 ст. тут існувало українське державне утворення - Шипинська земля (в межах сучасної Чернівецької обл.). З серед. 14 ст. Буковина відійшла до Молдавського князівства. В цей час буковинські землі були розділені на три волості - Чернівецьку, Хотинську і Сучавську. В 1514 Молдавія разом з українською територією потрапила під владу Туреччини. У Буковині була створена турецька військово-адміністративна одиниця - Хотинська райя. У II пол. 18 ст. Буковина поділялася на три цинути -Чернівецьку, Сучавську і Кімпалугську, які складалися з околів. Адміністративна і судова влада на цій території належала молдавському дивану в Яссах. В 1774 Буковина (крім Хотинської райї) потрапила під владу Австрії і до 1786 управлялася військовим командуванням. На початку 1787 буковинські землі увійшли до складу Галичини. Територія Хотинської райї за Бухарестським мирним договором 1812 потрапила під владу Російської імперії.

Протягом століть Північне Причорномор'я і Крим були зоною боротьби українських князів з кочовими племенами. Після розгрому Хозарського каганату (965) військами Святослава Ігоровича на Таманському півострові утворилося Тмутараканське князівство, до складу якого незабаром увійшли землі Приазов'я, Кубані та Східна частина Кримського півострова. З поч. 11 ст. князівство перебувало у складі Київської держави. В 13 ст. Українське Причорномор'я і Крим були завойовані монголо-татарами. У Криму утворився улус з центром у м.Солхаті, який полягав ханам Золотої Орди. Після її розпаду тут виникла татарська держава - Кримське ханство (1449-1783). Татарські орди здійснювали грабіжницькі походи на Україну. Руйнуючи українські міста і села, вони брали у полон десятки тисяч мирних жителів і продавали їх у рабство або використовували на тяжких роботах у своїх господарствах. Заданими перепису 1666-67, проведеного Евлієм Челебі, українці становили 4/5 всього населення Криму. Для захисту від татаро-турецької агресії у Пониззі Дніпра на південь від дніпрових порогів була створена військово-політична організація -Запорізька Січ. До складу володінь запорізького козацтва - Вольностей Війська Запорізького -входила територія по лінії від гирла Тясмину до Чорного Лісу, далі ріками Ворсклою, Синюхою і Пд. Бугом до Дніпровсько-Бузького лиману, вздовж Дніпра до верхів'їв Конки і гирла Берди, а звідти - узбережжям Азовського моря до гирла Кальміусу та по р.Орелі до Дніпра. З II пол. 16 ст. на Запоріжжі сформувався чіткий адміністративно-політичний устрій. Усе Військо Запорізьке поділялося на полки, якими командували полковники. Полк поділявся на курені на чолі з курінними отаманами, а курені - на сотні. На чолі козацького війська стояв виборний гетьман. Безпосередньо на Січі старшим був кошовий отаман. Вищою владою на Січі вважалася військова рада (коло), яка обирала або скидала кошового отамана, козацьку старшину, вирішувала всі найважливіші питання життя Коша. На чолі всього управління Запорізькою Січчю стояла військова старшина (кошова старшина) - військовий писар, військовий суддя, осавул, обозний, хорунжий. Запорізькі козаки становили “січове товариство”, яке поділялось на курені. У 18 ст. всіх куренів було 38. Керував куренем курінний отаман. Місце перебування Січі змінювалось кілька разів І залежно від воєнно-політичної ситуації (див. І Томаківська Січ, Микитинська Січ, Чортомлицька Січ, Кам'янська Січ, Опешківська Січ, Нова Січ, Задунайська Січ). Згодом, у 18 ст., запорізькі землі охоплювали територію сучасних Запорізької, Дніпропетровської, Миколаївської, Херсонської і значної частини Донецької областей. Адміністративне вони поділялись на округи - паланки: на правому березі Дніпра -Кодацька, Бугогардівська, Інгульська (Пере-вознинська), на лівому - Протовчанська, Самарська, Орельська, Кальміуська і Прогноївська. На чолі паланок стояли паланкові полковники, писарі та осавули, призначені Кошем. Наростання національного і соціального гніту в Україні протягом 14-16 ст. викликало постійне піднесення народної боротьби проти польських загарбників, яка в серед. 17 ст. переросла в національно-визвольну війну українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657. Основною метою цієї боротьби стало створення незалежної держави у межах усіх українських етнічних земель. Вже на початковому етапі війни на значній частині території України була відновлена українська державність, сформувалась нова військово-політична система і органи державного управління, визначився адміністративно-територіальний устрій, який будувався в основному на традиціях Запорізької Січі. Українська козацька держава, яка складалась з земель колишнього Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, обіймала територію бл. 200 тис. км2. За умовами Зборівського мирного договору 1649, кордон між Україною і Річчю Посполитою встановлювався по лінії Дністер -Ямпіль - Брацлав - Вінниця - Погребище -Паволоч - Коростишів - Горностайпіль -Димер- Дніпро - Остер - Чернігів - Ніжин -Ромни. Східний кордон встановлювався по лінії колишнього польсько-московського кордону і пролягав по р.Сухий Ромен, Терен, Бобрик, через Сулу, Псьол до Ворскли і далі до р.Коломак і до Муравського шляху. На чолі новоствореної держави стояв гетьман України, яким був проголошений Б.Хмельницький (1648). Гетьману належала вища військова, політична. адміністративна і судова влада в Україні, яку він здійснював через Генеральну Військову Канцелярію. Найближчими помічниками гетьмана в управлінні державою була генеральна старшина - генеральний писар, генеральні судді: генеральний осавул, генеральний хорунжий, генеральний підскарбій, генеральний обозний, генеральний бунчужний. Найвищою судовою установою був Генеральний Військовий Суд. Столицею України та гетьманською резиденцію стало місто Чигирин. Територія України поділялась на полки, число яких не було сталим. В 1649 їх налічувалося 16 - Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Білоцерківський, Канівський, Переяславський, Брацлавський, Кальницький (Вінницький), Київський, Кропивнянський, Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Чернігівський, Прилуцький та Уманський. В 1650 всіх полків було 20. Під час воєнних дій української армії проти польських і литовських військ в 1654-55 утворились Волинський, Турово-Пинський, Білоруський (Чавський) і Подільський полки. На чолі кожного полку стояв полковник, який обирався на полковій раді або призначався гетьманом, Полковник зосереджував у своїх руках військову, адміністративну і судову владу на території полку. Крім нього, до полкового уряду входили полковий суддя, полковий писар, полковий осавул, полковий обозний, полковий хорунжий. Полки поділялись на сотні, в яких військово-адміністративні функції виконували сотники. До складу сотні входило кілька куренів, що очолювалися курінним отаманом. Найвищим органом місцевого управління були козацькі ради, на яких обговорювались і вирішувались всі найважливіші політичні, військові, фінансові та судові справи, обирали і скидали козацьку старшину (див. також Генеральна Військова Рада). Управління містами у Гетьманщині здійснювалось відповідно до їх статусу. Містами, які мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та ін.), управляли виборні магістрати. Міста ж, які не дістали цього права, мали обмежене самоврядування, управлялись виборними ратушами, але підлягали і старшинській адміністрації. На чолі міського управління стояв війт, якого обирали або призначав гетьман чи полковник. У II пол. 17 ст. Україна внаслідок десятирічної виснажливої громадянської війни та постійної збройної інтервенції іноземних військ (т. зв. період Руїни) потрапила у сферу впливу сусідніх держав. Після Андрусівського перемир'я 1667 та “Вічного миру” 1686 територія Лівобережної України з Києвом та Запоріжжя опинилися під владою Московської держави, а Правобережна Україна залишилась у складі Речі Посполитої (в 1699 до Польщі приєднано Поділля, яке знаходилось під владою Туреччини). Південна Київщина і Брацлавщина з містами Трахтемирів, Канів, Черкаси і Чигирин мала залишатись незаселеною. Українські землі, які перебували у складі Московської держави протягом 17-18 ст., зберігали відносну автономію і державні права. Територія Гетьманщини (сучасн. Чернігівська, Полтавська, зх. частина Сумської, Харківська і сх. частина Київської обл.) за військовим і адміністративно-територіальним устроєм поділялась на 10 полків: Київський, Ніжинський, Переяславський, Чернігівський, Стародубський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський і Полтавський. Гетьманській адміністрації підлягав і Могилівський полк, який частково знаходився на етнічній білоруській території. Політико-правове становище Гетьманщини спочатку визначалося договорами між гетьманом України і московським урядом, які носили міждержавний характер. Однак, по мірі загострення внутрішньополітичної ситуації, внаслідок боротьби за владу старшинських угрупувань та у зв'язку з намаганнями Московської держави посилити свої впливи в Україні, ці договори поступово набувають рис договірних статей. Переяславські етапі 1659, Батуринські статті 1663, Московські статті 1665 та ін. Гетьманські угоди з московським урядом щоразу більше обмежували політичну автономію України та посилювали її адміністративну і фінансову залежність від Московської держави. Управління Гетьманщиною здійснював гетьман України, якому належала вся повнота військової, адміністративної і судової влади. Гетьман обирався Генеральною Військовою Радою, в основному з кандидатур, заздалегідь узгоджених з московським урядом. Гетьманський уряд вже не мав права підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами. Резиденція гетьмана щоразу ближче переносилася до московського кордону - Гадяч (1663-68), Батурин (1669-1709: 1750-1764), Глухів (1709-1750). В 1708 на території Лівобережної України було утворено дві губернії - Київську і Азовську, що фактично поклало початок створенню паралельних органів державного управління. З 1709 при гетьманові постійно перебував царський резидент для нагляду за діяльністю гетьмана та старшини. Значного удару по українській державності було завдано діяльністю органів російської колоніальної адміністрації в Україні -Малоросійської колегії та Правління гетьманського уряду. Розглядаючи Гетьманщину як складову частину Російської імперії та намагаючись уніфікувати систему управління державою, російський уряд вирішив повністю ліквідувати автономію України. 10.11.1764 Катерина II скасувала гетьманство, передавши всю повноту виконавчої влади в Україні президенту Малоросійської колегії П.Рум'янцеву. Обмеження козацького самоуправління та поступова ліквідація полкового устрою вибувалися і на Слобідській Україні. З серед. 16 ст. територію Слобожанщини почали поступово заселяти українські козаки і селяни з Правобережної і Лівобережної України. 317 ст.. ці землі було приєднано до Московської держави. Адміністративно-територіальний устрій на Слобідській Україні був здебільшого подібним до Гетьманщини. В 17 ст. тут існувало п'ять полків, які становили військові і адміністративно-територіальні одиниці: Острогозький (1652-1658), Сумський (1652-1658), Охтирський (1651-58), Харківський (1659-1660), Балакліївський (1669-1670). В 1670 Балакліївський полк було приєднано до Харківського, з якого в 1685 виділився Ізюмський полк. Полкові канцелярії підпорядковувались білгородському воєвод, через нього - Розрядному приказу, а згодом -Посольському приказу. Намагання Слобідської України приєднатись до Гетьманщини викликало рішучий опір з боку російських властей. 28.7.1765 російський уряд ліквідував слобідські козачі полки і на їх місці утворив регулярні гусарські частини за російським зразком. На слобідських землях було утворено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

В II пол. 18 ст., прагнучи обмежити самоврядування і господарську діяльність Запорізької Січі, яка виступала активним каталізатором національної свідомості та перешкоджала експансіоністській політиці Російської імперії на півдні України, російський уряд дозволив створення на території Запоріжжя військових поселень з іноземців (сербів, німців, болгар, греків). Новозасновані поселення були названі Новою Сербію (1752) з штаб-квартирою у Новомиргороді та Слов'яно-Сербією (1753) з центром в м.Бухмуті (тепер Артемівськ). В 1764 військові поселення були ліквідовані, а їх землі включені до складу Новоросійської губернії.

Наприкінці 17-18 ст. значна частина українських земель - Правобережна Україна, Поділля, Волинь, Галичина, Холмщина, Підляшшя і Посяння - входили до складу Польщі. В 1684-85 на Правобережжі польський сейм підтвердив за козаками їх основні права і привілеї. На цій території були сформовані Білоцерківський (фастівський), Корсунський, Брацлавський і Богуславський полки, які очолювали полковники С.Палій, З.Іскра, А.Абазин і С.Самусь. Однак, у червні 1699 польський сейм, побоюючись наростання нової хвилі національно-визвольного руху на Правобережжі, прийняв постанову про ліквідацію козацьких полків. Це рішення не було визнане козаками і привело до Палія повстання 1702-04. Після поразки повстання значна частина козаків перейшла на територію Гетьманщини, а козацький військово-територіальний устрій на Правобережній Україні було ліквідовано. Наприкінці 17 - поч. 18 ст. на українських землях у складі Речі Посполитої зберігався поділ на воєводства і повіти. Існували Київське, Брацлавське, Подільське, Волинське, Руське і Волзьке воєводства. Адміністративне управління здійснювали воєводські та повітові органи влади.

Наприкінці 18 ст. внаслідок трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793. 1795) українські землі потрапили до складу Австрії, Російської імперії і Туреччини. В 1772 до складу Австрії відійшла вся територія Руського воєводства (без Холмської землі). Волзького та західних повітів Волинського і Подільського воєводств, а в 1774 - Буковина (без Хотинської Райї). Австрійський уряд створив на захоплених територіях коронний край -Королівство Галичини і Лодомерії (Володимирії) з центром у Львові, у складі якого штучно об'єднав українські етнічні землі з частиною польських земель. Умовною межею між українською (східною) і польською (західною) частинами Галичини стала р.Сян. В 1786-1849 окремий округ у складі Галичини становила Буковина, а в 1795-1809 - Холмщина. Територія королівства поділялась на округи і дистрикти, кількість яких змінювалась. Так, до 1782 існувало 6 округів і 59 дистриктів, а в 1867 - 17 округів і 176 дистриктів.

Адміністративна влада у коронному краї належала губернському управлінню на чолі з губернатором. Губернатора, який утримував у своїх руках всю повноту виконавчої влади, призначав імператор. Вищий представницький орган в Галичині - сейм збирався тільки один раз, у 1780. Існував виконавчий орган сейму -становий крайовий комітет. На місцях адміністративна і судова влада належала війтові, а управління декількома навколишніми громадами здійснював мандатор. Містами управляли магістрати, до складу яких входили війт, бургомістр, райці (радники) і лавники (засідателі). З утворенням в 1867 Австро-Угорської імперії Східна Галичина і Буковина залишаються у складі Австрії, а Закарпаття потрапило під безпосередню владу Угорщини. Існуючі коронні краї у Галичині і Буковині отримали статус провінції і поділялися на повіти. Вся адміністративна влада в краї належала наміснику (див. також Галичина і Буковина).

В 1699 Закарпатська Україна, яка протягом століть знаходилась під окупацією Угорщини, потрапила до складу Австрії. Територія Закарпатської України, як і угорські етнічні землі, поділялась на жупи (Комітати), які в свою чергу складались з доміній. Всі адміністративні органи влади на Закарпатті підпорядковувались Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню. Зазнаючи нещадного національного гніту і будучи найбільше відірваними від загальноукраїнського громадсько-політичного і культурного життя, українці Закарпаття все ж зберігали національну свідомість і самобутню культуру (див. також Закарпаття).

Зміцнення економічної незалежності Запоріжжя та величезний вплив запорожців на формування політичної свідомості українського населення становили потенційну загрозу колоніальній політиці Російської імперії на пд. України. Тому, 4-5.(15-16).6.1775 за наказом Катерини ІІ російські війська під командуванням ген. П.Текелі зруйнували Запорізьку Січ. 3.(14).8.1775 було видано царський маніфест, який офіційно ліквідував запорізьке козацтво. На землях Війська Запорізького було утворено дві губернії - Азовську і Новоросійську. Після скасування гетьманства російський уряд вирішив остаточно ліквідувати існуючі ще форми військового і місцевого адміністративно-територіального устрою на Лівобережній Україні. В 1781 на Лівобережжі було ліквідовано сотенно-полковий устрій. В 1781-83 в Україні було утворено Київське, Харківське, Чернігівське, Новгород-Сіверське і Катеринославське намісництва. Паралельно з намісництвами існував поділ на губернії. В 1783 указом російської військової колегії на основі лівобережних козацьких полків створювались регулярні карабінерські кавалерійські полки. Таким чином, протягом усього часу перебування українських земель у складі імперії політика російського уряду була спрямована на ліквідацію традиційного адміністративного устрою України, збереження якого в значній мірі сприяло формуванню в українського населення національної свідомості. Подальша російська експансіоністська політика на пд. України завершилась приєднанням в 1783 Кримського ханства до Російської імперії. Царським указом від 2.2.1784 на території Криму було утворено Таврійську область з центром у Сімферополі. В 1783 Азовська і Новоросійська губернії були об'єднані і на їх основі створено Катеринославське намісництво з центром у Кременчуці (з 1789 - у м.Катеринослав).

Після другого і третього поділу Польщі до складу Російської імперії увійшли Київщина, Брацлавщина і Волинь. На цих землях було створено Волинську, Брацлавську і Подільську губернії. Відповідно до царського указу від 1796 “Про новий поділ держави на губернії” в Україні замість намісництв створювались губернії. На поч. 19 ст. існувало 9 губерній: Київська, Полтавська, Чернігівська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Подільська і Волинська. В 1815 до Російської імперії було приєднано Холмщину і Підляшшя, які в 1831 увійшли до складу Сідлецької, Люблінської і Гродненської губерній (див. також Губернія). В I пол. 19 ст. для придушення національно-визвольного руху російський уряд сформував систему військово-адміністративних одиниць - генерал-губернаторства. В Україні було створено чотири генерал-губернаторства: Київське (складалось з Київської. Волинської і Подільської губерній), Малоросійське (Полтавська і Чернігівська), Харківське (Харківська і Воронезька губернії), Новоросійське (Катеринославська, Таврійська, Херсонська губернії і Бессарабська область). Всю повноту військової і цивільної влади на території адміністративних одиниць здійснював генерал-губернатор. На протязі II пол. 19 ст. значних коректив в адміністративно-територіальному поділі українських земель у складі Російської імперії не відбулося. В 1912 було створено Холмську губернію, до якої увійшла більшість українських земель Королівства Польського. На поч. першої світової війни 1914-18 в результаті Галицької битви 1914 російські війська захопили значну частину західно-українських земель. На окупованій території було створено Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, яке проіснувало до серпня 1917 (з перервами). Діяльність російських військово-адміністративних органів у Галичині, Буковині і Посянні була спрямована на нищення українського національного життя у всіх його проявах -політичному, релігійному і культурному. Лютнева революція 1917 в Росії сприяла розгортанню національно-визвольного руху в Україні. 3(17).3.1917 у Києві було створено Українську Центральну Раду, яка після проведення Всеукраїнського Національного Конгресу була перетворена на революційний парламент України. Очоливши боротьбу українського народу за побудову власної держави, УЦР своїми 4 Універсалами вивела Україну зі статусу колонії у складі Російської імперії до становища незалежної держави (див. Універсали Української Центральної Ради).

15(28)6.1917 на засіданні Малої Ради було сформовано перший український уряд -Генеральний Секретаріат УЦР-УНР. Після проголошення в ніч з 11(24). на 12.(25).1.1918 незалежності України Генеральний Секретаріат було перейменовано у Раду Народних Міністрів УНР. За умовами Берестейського договору 1918 між УНР і державами Четвертого союзу західний і північно-західний кордони України встановлювалися по лінії Тарноград-Білгорай-Щебрешин-Красностав-Пугачів-Радин-Межиріччя-Сарна ки-Мельник-Високо-Литовськ-Кам'янець-Литовськ-Пружани-Вигоновське озеро. Таємна частина договору між УНР і Австро-Угорщиною передбачала об'єднання Галичини і Буковини в окремий коронний край. Важливим кроком української влади стало прийняття 2-4.3.1918 закону про адміністративно-територіальний поділ України. Запроваджувався поділ на нові адм.-територіальні одиниці - землі. Серед них - Київ з околицями, Древлянська земля (головне місто- Коростень), Волинь (Луцьк), Погориння (Рівне), Болохівська земля (Житомир), Поросся (Біла Церква), Черкаси (Черкаси), Побужжя (Умань), Поділля (Кам'янець-Подільський), Брацлавщина (Вінниця). Подніпров'я (Балта), Помор'я (Миколаїв), Одеса з околицею Низ. (Єлизаветград, тепер Кіровоград), Січ (Катеринослав, тепер Дніпропетровськ), Запоріжжя (Бердянськ), Нове Запоріжжя (Херсон), Азовська земля (Маріуполь), Половецька земля (Бахмут, тепер Артемівськ), Донеччина (Слов'янськ), Подоння (Острогорськ), Сіверщина (Стародуб), Чернігівщина (Чернігів), Переяславщина (Прилуки). Посем'я (Конотоп), Посулля (Ромни). Полтавщина (Полтава), Самара (Кременчук). Слобожанщина ( Суми), Харків з повітом і частиною Валківського та Білгородського повіту. Виконавча влада на місцях належала губернським і повітовим комісарам, які призначались УЦР замість царських губернаторів. Вища судова влада в республіці належала Генеральному Суду та Апеляційним Судам. 29.4.1918 на сесії УЦР було схвалено Основний Закон Республіки (див. Конституція УНР) та обрано М.Грушевського президентом України. Однак в основному УЦР виявила неспроможність організувати ефективне адміністративне управління державою, не змогла налагодити нормальне господарське життя та сформувати боєздатні збройні сили, що в кінцевому результаті привело до її падіння. 29.4.1918 на Хліборобському Конгресі у Києві гетьманом України було обрано П.Скоропадського. В опублікованому 29.4.1918 “Законі про тимчасовий устрій України” зазначалось, що вся виконавча і законодавча влада в країні тимчасово належить гетьману України. Гетьман призначав Отамана Ради Міністрів Української Держави, затверджував склад уряду, очолював Збройні Сили і керував зовнішньою політикою держави. В майбутньому владу гетьмана мав обмежити законодавчий орган - Сейм України. УЦР оголошувалася розпущеною, а всі видані нею закони скасовувались. Замість УНР проголошувалася Українська Держава. Вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади стала Рада Міністрів Української Держави. Для управління країною на місцях запроваджувалися посади губернських і повітових старост. На чолі міського управління стояли міські отамани, а у Києві - столичний отаман. Найвищим органом судової влади став Державний Сенат Української Держави. В період Гетьманату тривало формування української державної території. Враховуючи стратегічні інтереси держави і побажання населення територій, де українці становили більшість, до України було приєднано Гомельський повіт Могилівської губернії, Путивльський, Рильський, Суджанський, Гайворонський. Білогородський, Корочанський, Новооскольський повіти Курської губернії, Валуйський повіт Воронезької губернії, а також Річинський, Пинський і Мозирський повіти Мінської губернії. В вересні 1918 на переговорах у Києві між представниками українського уряду і делегацією від національних та громадських організацій Криму було досягнуто угоди про входження пів-ова до складу України на правах автономії. В травні-жовтні 1918 на українсько-російських переговорах розглядалося питання про територіальне розмежування між Україною і Радянською Росією, яке в результаті розриву переговорного процесу російською стороною не було вирішено. В листопаді 1918 внаслідок протигетьманського повстання владу в свої руки взяла Директорія УНР. 26.12.1918 було проголошено відновлення УНР і сформовано уряд держави - Раду Народних Міністрів УНР. В цей же день було відновлено законодавство УНР, в тому числі закон про адміністративний поділ. 23-28.1.1919 в Києві відбувся Трудовий Конгрес України, який став пред парламентом об'єднаної України. Конгрес затвердив Акт Злуки ЗУНР і УНР, проголошений 22.1.1919 на Софіївській площі столиці, і тимчасово передав законодавчі повноваження Директорії УНР. Адміністративно-територіальний устрій територій, які контролювала Директорія, визначався законом “Про організацію адміністративної влади УНР у місцевостях, звільнених від більшовицької окупації”. Згідно з цим законом влада на місцях належала органам місцевого самоврядування - Трудовим радам.

Однак нормальне функціонування цих органів за умов воєнного стану не могло бути забезпечене, і фактично адміністративні функції здійснювали військові отамани і комісари Директорії. Територія республіки поділялася на Західну (ЗО УНР) і Східну області. Східна область складалася з Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Катеринославської, Херсонської, Житомирської. Кам'янецької і Холмської губерній. Столицею УНР вважався Київ, хоча фактично головним містом в різні часи ставали Вінниця і Кам'янець-Подільський. 12.11.1920 Директорія УНР схвалила “Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці” та “Закон про Державну Народну Раду Української Республіки”, які однак не були реалізовані через окупацію території УНР сусідніми державами.

З наближенням воєнної поразки країн Четвертного союзу українське населення Австро-Угорщини рішуче висловилось за утворення Української держави в її етнографічних межах. 18.10.1918 у Львові на зборах українських депутатів австрійської Державної Ради і членів Палати Панів, українських членів галицького і буковинського сеймів було утворено Українську Національну Раду, ЗУНР, яка очолила український національний рух в Австро-Угорській імперії. В ніч на 1.11.1918 українські війська за розпорядженням УН - Ради зайняли всі найважливіші державні установи у Львові. 13.11.1918 було проголошено Західно-Українську Народну Республіку. Вищим виконавчим і розпорядчим органом республіки став Державний Секретаріат ЗУНР. Державна територія ЗУНР включала українські етнічні землі -Галичину, Буковину і Закарпаття (заг. площа бл. 70 тис. км2. Однак незабаром буковинські і закарпатські землі були окуповані іноземними військами. Уряд ЗУНР за умов воєнного стану не мав можливості змінити систему адміністративно-територіального поділу, характерну для Австро-Угорської імперії, хоча принципи роботи органів державної влади значно змінились. Адміністративні і фінансові функції на місцях здійснювали повітові комісари, яких призначав державний секретар внутрішніх справ, військова влада в повітах належала повітовим військовим комендантам. Для розгляду судових справ були створені окружні суди. Одним з головних завдань центральних органів влади ЗУНР було державне об'єднання з Українською Народною Республікою. Після нетривалої підготовчої роботи 22.1.1919 у Києві було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. Під час українсько-польської війни 1918-19 польські війська поступово витісняли адміністрацію ЗУНР з території республіки. Спроби укласти перемир'я і досягнути державно-територіального розме-жування з Польщею при посередництві Антанти були безрезультатними. В середині липн