У VI-VII ст. східні слов’яни вже становили окрему групу слов’янських племен, відому під назвою антів, і проживали на території між Дніпром і Дністром. Візантійські автори Прокопій Кесарійський та Псевдо-Маврикій, розповідаючи про побут антів і склавинів, вказував на спільність їхнього господарського та суспільного побуту. Про господарство цих племен Псевдо-Маврикій, наприклад, писав, що вони мали багато худоби і "плодів земних, особливо проса і пшениці".
Описуючи соціальний лад антів і склавинів, Прокопій говорить, що вони не управляються однією людиною, а здавна живуть у народоправстві, тому в них щастя і нещастя вважаються справою спільною. Інакше кажучи, племінна верхівка ще не виділилась остаточно від маси одноплемінників, зберігалась ще соціальна організація, властива первіснообщинному ладові.
Писемні джерела, доповнені археологічними матеріалами, дозволяють відтворити основні риси господарського побуту східнослов’янських племен, відомих у VI-VII ст. під назвою антів, а пізніше - під умовною назвою "племен руських літописів". Як і в попередній, "передантський", період, в часи черняхівської культури східнослов'янські селища нагадували хутори, що простягалися на 250-800 метрів. Житла ставилися в один, іноді - в два і більше рядів.
Основну галузь господарства східних слов’ян становило орне землеробство. Застосовувалось рало з широколезовим наконечником і знаряддя плужного типу з череслом і полицею. В степових і, частково, лісостепових місцевостях панував переліг; в більш залюднених лісостепових районах склалася парова система - двопілля навіть трипілля; в лісовій смузі залишалося вирубне землеробство.
Основними культурами була пшениця, жито, ячмінь, просо. Ряд дослідників припускають, що в цей час (VI-IX ст.) східні слов’яни вирощували також бобові і технічні культури.
На другому плані після землеробства стояло скотарство, далі - промисли.
Досить високого рівня в цей час досягла й переробка продуктів сільського господарства. Неухильно відбувався процес поглиблення суспільного поділу праці - відокремлення ремесла від землеробства. Успішно розвивалися різні ремесла, передусім залізоробне. Виробництво заліза було майже повсюдним заняттям, особливо в лісостеповій смузі, де болотна руда часто виходила на поверхню землі. З заліза виготовляли металеві елементи сільськогосподарських знарядь, зброю, предмети побуту. Значно просунулась вперед і ковальська справа. Важливе місце посідали ювелірна справа, гончарство, а також обробка дерева, каменю, кістки.
Безперервний процес відокремлення ремесла від землеробства призвів до виникнення таких пунктів, де населення великою мірою, а то й переважно займалося виготовленням ремісничих виробів ще до появи ремісників-професіоналів.
Широко розвивалася і зовнішня торгівля з Північним Причорномор’ям, Візантією, Іраном. У VIII-IX ст. виникають торгівельні зв’язки з арабським світом, про що свідчать знахідки на слов’янській території великої кількості арабських монет - дирхемів.
Розвиток ремесла призводить у VI-VII ст. до виникнення міст, які укріплювались ровами, валами і частоколами чи стінами. Виникають городища, чия поява була яскравим показником розкладу первіснообщинного ладу.
В цей же час посилився процес розпаду родової общини, який почався ще в 1 половині І тис. н. е. Цей розклад був наслідком розвитку і вдосконалення знарядь праці, що, в свою чергу, збільшувало продуктивність праці і бажання окремої сім’ї до самостійного господарювання.
Виходячи з сімейної общини, індивідуальні родини об’єднувалися в територіальні, точніше - в сільську общину (громаду). Земля, як і в родовій общині, становила колективну власність усієї общини, господарювання ж велося окремими родинами. Час від часу відбувався перерозподіл орних земель і сіножатей. Іноді окремі родини самостійно, без допомоги общини, розчищали під ріллю ділянки лісу, якими община практично не користувалася, і закріплювали її за собою. Це були перші спроби утвердити приватну власність.
Існування індивідуальних господарств ще до появи приватної земельної власності зумовило майнову нерівність в общині. Це було зумовлено багатьма факторами: кількістю працездатних осіб родини, війнами, торгівлею тощо.
Візантійські історики VI-XII ст. відзначали існування у слов’ян рабства. Проте воно ще не набуло класичної форми, існувало лише патріархальне (зародкове) рабство, крім того, було заборонено перетворювати на рабів своїх одноплемінників.
Одночасно з розкладом територіальної общини і появою класів відбувається процес об’єднання окремих племен в союзи. Плем’я на даній стадії складалося з групи територіальних общин, пов'язаних пережитками родових відносин, які доповнювалися спільністю деяких економічних інтересів і потребою оборони від ворогів. З часом племена утворювали племінні союзи, які згодом переросли у держави (літописні "княжіння"), внаслідок боротьби яких між собою утворилася держава з центром у Києві.
Виникнення Давньоруської держави було наслідком утвердження у східнослов’янських племен прогресивних на той час феодальних відносин.