Попри руйнування і спустошення під час повстання 1648 р. та за доби Руїни на Україні продовжувало розвиватися культурне життя, охоплюючи все ширші верстви населення. Як писав у 1655 р. араб-християнин Павел Алеппський, мандруючи Україною по дорозі до Москви: «Навіть селяни в Україні вміли читати й писати ... а сільські священики вважали своїм обов'язком навчати сиріт, не дозволяючи тим тинятися вулицями, як бродягам». Багато сільських громад наймали вчителів— вихованців братських шкіл, а випускники Київської академії («бакаляри») часто служили репетиторами у заможних людей. Навіть у найстрашніше лихол іття вищу освіту давала Київська академія та її філії у Вінниці, а згодом і в Гощі на Волині. За 40 років, що минули від реформ Петра Могили, в академії сформувалася чітка 12-річна програма навчання, яка на різних стадіях зосереджувалася на оволодінні латинською, грецькою, церковнослов'янською мовами, риторикою, поетикою, а також (для найсумлінніших) філософією та теологією. Викладалися також астрономія, географія, математика, що свідчило про зростання інтересу до природничих наук.

Переважна більшість студентів академії походила з середовища козацької старшини чи багатого міщанства, хоч нерідко туди потрапляли сини простих козаків і навіть селян. Продовжувалася також давня практика посилати молодь по науку до західноєвропейських університетів; навіть опинившися під владою Росії. лівобережні українці не поривали тісних зв'язків із європейською й особливо польською культурою. Відкритість українців у стосунках з іноземцями помітив ще Павел Алеппський, який писав, що українці «всі були дружелюбними й не вбачали в нас чужинців», тоді як у Росії він почувався так, «наче на серце його повісили замок, а думки спохмурніли, бо в Московії ніхто не виглядає вільним і веселим».

Викладачі Київської академії, а серед них такі світила, як славетний письменник і церковний діяч Лазар Баранович, німець за походженням ерудит Іннокентій Гізель, пристрасний полеміст Іоаникій Галятовський, складали солідну й знану в усьому православному світі культурну еліту. Багато їхніх творів набули великого поширення, особливо пройнятий процарськими настроями «Синопсис» Гізеля, в якому описувалася історія України та Росії. За 150 років із часу своєї появи у 1674 р. ця праця виходила двадцятьма виданнями. В основному київські схоласти, які всі були священиками, розглядали головні питання життя з релігійної точки зору. В їхніх творах переважала антикатолицька та антиуніатська тематика, а їхньою провідною ідеєю було об'єднання християнських народів для боротьби з ненависними мусульманами, що знайшло свій вираз у творах Галятовського, Барановича та ін.

Писали вони химерним барокковим стилем, користуючися штучною церковнослов'янською мовою, далекою від розмовної української мови того часу. В середовищі цих інтелектуалів ознакою низького стилю вважалося писати мовою «простого люду». У творах світських авторів, навпаки, спостерігається тенденція користуватися народною мовою й зачіпати конкретніші проблеми. Зокрема, у «Літописі Самовидця», ймовірно, написаному козацьким старшиною Романом Ракушкою-Романовським, увага зосереджується на подіях 1648—1657 рр. Не -бракувало на Україні кінця XVII ст. і книжок. Незважаючи на воєнні лихоліття, в країні діяло ІЗ друкарень: з них дев'ять українських, три польські, одна єврейська. Найінтенсивніше працювали українські друкарні в Києві, Новгороді-Сіверському та Чернігові. З 20 книжок, виданих новгород-сіверською друкарнею, 15 належало перу українських авторів, а в одному лише 1679 р. друкарня випустила понад 6 тис. примірників різноманітних підручників для початкових шкіл.