Хоч новопостала інтелігенція виходила з середовища освіченого чиновництва та дворян, вона погано гармоніювала з імперською верхівкою, яку мало цікавили й нові ідеї, й вільнодумство. Тому в багатьох інтелектуалів поступово розвинулося почуття відчуженості щодо верхів. У свою чергу це живило дедалі більшу заінтересованість життям давно забутих селянських мас.

Інтерес цей посилювався впливом західних ідей. Пряме відношення до цього мали теорії Гердера, що швидко полонили Східну Європу. На початку XIX ст. захоплення німецького філософа селянською культурою співпали з поширенням західноєвропейського романтизму. За багатьма своїми рисами романтизм був духовним повстанням проти Просвітництва XVIII ст. Просвітництво, що визначало світогляд творців Російської та Австрійської імперій, особливо підкреслювало раціональність, одноманітність, універсальність і порядок. Романтизм, що заволодів уявою нової інтелігенції Східної Європи, оспівував емоційність, спонтанність, різноманітність, природність. Привертаючи увагу до неповторності різних народів світу «в їхньому природному стані та середовищі існування», ідеї Гердера і романтиків поклали початок концепції національної самобутності й тим самим дали засади для визначення нації.

Виявляючи складові національної ідентичності, українська інтелігенція, як і інтелігенція інших країн Східної Європи, зосередила увагу на таких неповторних рисах своєї етнічної спільності, як історія, фольклор, мова та література. Звісно, стаючи на шлях дослідження цих аспектів, українські інтелігенти спочатку не мали якогось заздалегідь виробленого проекту створення теорії українського національного визначення. Коли б їх спитали, що саме зумовило їхнє захоплення такими, здавалося б, малозрозумілими заняттями, як збирання давніх документів, рідкісних народних пісень чи наслідування селянської говірки, багато представників інтелігенції, напевно, пояснили б це як щось трохи більше, ніж хобі, яке живиться місцевим патріотизмом і ностальгічною любов'ю до світу, що відходить у минуле. Однак у результаті цих аматорських студій серед невеликої групи інтелігентів з'являється одностайний погляд стосовно того, що слід вважати головними елементами власне української культури. Згодом ці висновки стануть основою теоретичного визначення української національної свідомості.

Шлях до національної свідомості був вимощений книгами. Ці своєрідні збірні даних про українську культуру водночас слугували засобом поширення цих даних серед письменних українців. Крім того, в процесі написання книжок інтелігенція розвивала і вдосконалювала українську мову — засіб, що надзвичайно ефективно культивував почуття всеукраїнського братства. Тому література займає особливе місце в ранній історії будівництва української нації.

Відтворення національної історії. У процесі зростання національної свідомості вивчення історії свого народу завжди відігравало вирішальну роль. Народові, котрий плекає нове почуття спільності, необхідне усвідомлення того, що його єднає й спільна доля. Цей спільний історичний досвід, крім того, має сприйматися як славетне минуле, що вселяє почуття гордості та спонукає до ототожнення зі своїм народом. Не менш важливим, ніж славетність минулого, є його давність. Тривала історія дає людям почуття безперервності, віру, що сучасна сумна доля їхнього народу — це лише тимчасове явище. Вивчення минулого було також необхідним для того, щоб спростовувати сумніви численних скептиків щодо існування української нації взагалі. Оскільки ці завдання виконувала національна історіографія, то не дивно, що в авангарді будівництва нації як серед українців, так і серед інших народів стояли історики.

Наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя посилилася зацікавленість історією, особливо історією Козаччини. Це відбилося у працях кількох нащадків давніх старшинських родів, які вийшли у відставку з царської служби й присвятили себе опрацюванню та публікації історичних матеріалів. Вони в основному керувалися звичайним замилуванням старовиною чи місцевим патріотизмом і зовсім не усвідомлювали подальших наслідків своєї праці. Найбільшої уваги серед цих істориків-аматорів (усі вони писали російською мовою) заслуговують Василь Рубан («Короткая летопись малороссийская», 1777 р.), Опанас Шафонський («Черниговского наместничества топографическое описание», 1786 р.), молодий патріотично настроєний Яків Маркевич («Записки о Малороссии», 1798 р.). Усі їхні праці схвально зустріло українське дворянство.

Проте деякими з цих аматорів керували не лише альтруїстські мотиви. Десь у 1800 р. Імперська геральдична канцелярія стала піддавати сумніву право нащадків старшини на статус дворян, оскільки, за словами одного російського чиновника, «в Малоросії ніколи не було справжніх дворян». Серед української знаті прокотилася хвиля обурення й протестів, а деякі її представники, зокрема Роман Маркевич, Тимофій Калинський, Василь Черниш, Андріан Чепа, Василь Полетика, Федір Туманський, заходилися збирати історичні документи. Між 1801 і 1808 рр. вони написали ряд статей про славетні діяння й високий статус своїх предків. Після розв'язання конфлікту в 1830-х роках деякі дворяни Лівобережжя не втратили зацікавленості історією свого краю й сприяли дальшим історичним дослідженням.

З огляду на те, що перші історики були дилетантами без спеціальної освіти, стала очевидною потреба в серйозніших і докладніших дослідженнях історії України. У 1822 р. свою ретельно документовану чотиритомну «Історію Малоросії», що згодом набула широкої популярності, закінчив Дмитро Бантиш-Каменський (народився у Москві в родині архіваріуса й писаря генерал-губернатора Лівобережжя князя Рєпніна). Твір Бантиша-Каменського приваблював українську знать не лише професіоналізмом, а й своїм тлумаченням українського минулого. Вірний цареві чиновник, Бантиш-Каменський доводив, що, незважаючи на свою героїчну історію, українці є відгалуженням російського народу, а возз'єднання з Росією — визначна подія їхньої історії. Для багатьох українських дворян така інтерпретація була зручною й переконливою, дозволяючи їм підтверджувати свою українську (малоросійську) специфічність, водночас наголошуючи на вірності цареві та відданості могутній Російській державі й російській нації.

Дуже відмінною від згаданих творів була «История Русов». Цей історичний трактат, що мав надзвичайно великий вплив, оточує атмосфера таємничості. Лишаються невідомими місце й дата його написання. Історики можуть лише припускати, що з'явився він у першому десятилітті XIX ст. десь біля Новгорода-Сіверського, що на Лівобережжі. Не публікована протягом десятиліть «История Русов» активно, хоч і таємно, поширювалася у середовищі лівобережного дворянства. Й лише у 1846 р. вона вийшла друком. Навіть скрупульозне розслідування цього історіографічного детективу не змогло остаточно встановити автора, хоч фахівці і обмежують коло ймовірних осіб такими представниками дворянської інтелігенції, як Григорій Полетика, його син Василь, а також Опанас Лобосевич та Олександр Безбородько.

Звідки вся ця таємничість? Вона, очевидно, пояснюється небезпечно запальним духом «Истории Русов», котра являла собою скоріше політичний трактат, ніж наукову працю. Вона сміливо прославляла й романтизувала козацьку минувшину, і хоч автор не виступав за негайну незалежність України, він убачав в українцях окремий від росіян народ і закликав надати йому певну форму самоврядування. Його героями були Хмельницький і, що важливо, непокірний Полуботок, який повстав проти Петра 1. Він також доводив, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємницею Київської Русі. Автор змальовував поляків найзапеклішими ворогами українців, та водночас його працю пронизували й ледь відчутні антиросійські інтонації. Так, він стверджує, що на відміну від волелюбних українців «серед московського люду в найвищій мірі панує кріпацтво й рабство... так, наче їхні люди були створені, щоб стати рабами».

«История Русов» сповнена почуття національної гідності, але вона не пропагує вузький етноцентризм. Автор стверджує, що правда й справедливість є наріжними каменями кожної політичної системи, а захист життя, свободи та власності є невід'ємним правом усіх людей. Ще радикальніше звучить у цій праці твердження про те, що жоден уряд не може грунтуватися на тиранії та рабстві. Отже, з одного боку, яскравий (хоч і не завжди правдивий) опис козацтва у цій праці посилював інтерес до української минувшини, а з іншого боку, в ній порушувалось питання про місце України у тогочасній політичній ситуації. Відтак, з появою «Истории Русов» вивчення історії України набуло ідеологічного й політичного значення.

Захоплення фольклором. Іншим поширеним заняттям у середовищі молодих українських дворян-інтелігентів було вивчення фольклору. Вибух інтересу до селянських звичаїв, традицій, пісень тощо різко контрастував із минулим, коли освічена верхівка всіляко намагалася зберегти відстань між власною культурою та культурою мас. І тут зацікавленість народним буттям запалили в українській інтелігенції ідеї Гердера, що поступово просочилися на Україну.

На думку Гердера, основною передумовою повнокровної й животворної культури є природність. Він із жалем констатував, що культурним життям Європи кінця XVIII ст. вершили пройняті космополітизмом імперські двори та аристократія, котрі радо запозичували чужу мову, манери, цінності, культивували атмосферу, в якій придушувалися прояви неповторної народної культури. Для вирішення проблеми необхідно, як він вважав, відкинути «високу культуру» й звернутися в пошуках свіжих джерел натхнення і засобів самовираження до незіпсованої, справжньої та самобутньої культури простого люду. Збігло небагато часу, як східноєвропейська інтелігенція почала вважати пісні свого народу прекраснішими від найпишнішої бароккової музики, селянські звичаї чарівнішими від придворних манер, а давні прислів'я мудрішими від товстих томів, писаних чужими мовами.

У перші десятиліття XIX ст. багато молодих інтелігентів ходили по селах, розшукували, збирали й згодом публікували перлини народної мудрості. Так, відомий український історик Костомаров згадував, як він юнаком «ходив в етнографічні експедиції по селах в околиці Харкова... слухав оповідання, суперечки, записуючи цікаві слова й вирази, вступав у розмови, розпитував людей про життя, просив їх співати своїх пісень».

Одна з найпривабливіших особливостей українців — народу в основному селянського — крилась у їхньому багатому й живому фольклорі. Того ж Гердера настільки вразила його краса, що він заявив: «Україна стане новою Грецією: прийде день, і постануть перед усіма це прекрасне небо, цей життєрадісний народний дух, ці природні музичні обдарування, ця родюча земля!» Геніальний польський поет Адам Міцкевич визнавав, що українці — найпоетичніші й наймузикальніші серед слов'ян. Тому не дивно, що етнографічні дослідження незабаром захопили лівобережну інтелігенцію.

До перших шанувальників українського фольклору належав князь Микола Цертелєв. Попри своє грузинське походження та російське виховання Цертелєв виростав на Україні й глибоко полюбив її народ. У 1819 р. він опублікував у Петербурзі «Попитку собрания старих малороссийских песен». У передмові Цертелєв зазначав, що ці пісні демонструють геній і дух народу, звичаї того часу й, нарешті, чисту мораль, якою завжди були відомі малороси. Набагато повніше й систематичніше дослідження української етнографії під назвою «Малороссийские народные песни» склав у 1827 р. Михайло Максимович — українець із козаків, що став професором Московського університету, а у 1834 р.— першим ректором нового університету в Києві. Інший український професор Московського університету — Йосип Бодянський — присвятив свою кандидатську дисертацію (написану в 1837 р.) порівнянню російських та українських народних пісень. Із типовим для романтика перебільшенням він протиставляє начебто засмучені й смиренні інтонації пісень російської Півночі життєрадісним мелодіям українського Півдня. «Яка велика різниця існує між Північчю й Півднем,— писав Бодянський,— і наскільки різні народи там живуть».

Крім т ого, що невинне, на перший погляд, вивчення фольклору сприяло відмежуванню українців від їхніх сусідів, воно незабаром вплинуло на інтелігенцію й в іншому відношенні. У щоденному житті села інтелігенти не лише бачили барвисті звичаї — вони віч-на-віч зіткнулися з немилосердним визиском селянства. Спочатку інтелігенція надто захопилась ідеалістичними пошуками загальних істин і самобутніх українських рис, щоб зробити ширші висновки про соціально-економічну долю селянства. Проте згодом деякі з її представників вирішили: негоже просто спостерігати за знедоленим селянством, треба щось робити, аби допомогти йому.

Мова: зв'язуюча ланка. Гердер вважав, що мова є найважливішим компонентом національності: «Чи має нація щось дорожче, ніж мова її батьків? У мові втілене все надбання її думки, її традиції, її історія, релігія, основа її життя, все її серце й душа. Позбавити народ мови — значить позбавити його єдиного вічного добра». Але функція мови у розвитку національної свідомості виявляється навіть ширшою, ніж її окреслив німецький філософ. Мова найефективніше встановлює «природні» межі нації. Вона є критерієм розмежування між національним і чужим. Вона пов'язує різні класи та релігії. Сучасні соціологи доводять, що мова не тільки є засобом спілкування: завдяки тому, що вона виступає унікальною системою світобачення та самовираження окремої нації, мова також дає змогу представникам цієї нації розуміти одне одного на глибинному, підсвідомому рівні.

З огляду на центральне значення мови для процесу будівництва нації мине небагато часу, перш ніж українська інтелігенція розгорне діяльність, спрямовану на те, щоб перетворити місцеву (тобто розмовну) мову простого люду на головний засіб самовираження всіх українців. Лише так можливо було встановити спільний зв'язок між верхівкою й масами, закласти основу спільної ідентичності. Проте спочатку таке перетворення здавалося недосяжною метою. Порівняно з такими престижними й розвиненими мовами, як французька, німецька та дедалі більше російська, розмовна мова неосвічених українських селян здавалася грубою, обмеженою. Українські дворяни вживали її, як правило, для обговорення зі своїми селянами простих і приземлених питань господарства. Серед освічених людей панувала думка: оскільки селяни не могли сказати чогось важливого, а якби й казали — то грубою мовою, чи ж є сенс підносити селянську говірку до рівня літературної мови? На додаток, із посиланням на близьку спорідненість української та російської мов часто стверджувалось, що українська мова — це лише діалект російської.

Однак, незважаючи на ці перешкоди, окремі представники української інтелігенції намагалися культивувати й підносити народну мову. Та навіть ці першопрохідці мали сумніви щодо перспективності своїх починань і підходили до них як до курйозного літературного експерименту. Прикладом може бути «Енеїда» Котляревського — перший твір, написаний мовою селян і міщан, її публікація в 1798 р. знаменувала появу української мови як літературної, а також початок сучасної української літератури.

Досить характерним є те, що «Енеїда» була пародією, поемою-бурлеском. Заснована на славетній «Енеїді» римського поета Вергілія, вона змальовувала античних героїв і богів у вигляді відчайдушних козаків та дужих сільських дівок, що розмовляють влучною й барвистою українською говіркою. Сам Котляревський, царський чиновник і син дрібного козацького старшини, любив спілкуватися з українськими селянами, робити нотатки про їхні звичаї, слухати їхню мову, пісні. Спочатку він вважав свій мовний експеримент не вартим публікації. Але друзі переконали його надрукувати «Енеїду», яка, на його подив, одразу здобула великий успіх серед лівобережного дворянства. Проте навіть тоді Котляревський не усвідомлював, що його твір став переламним моментом у розвитку рідної мови й літератури. Для нього він залишався прикладом того, що українська мова, котру він любив і продовжував нею писати, могла успішно використовуватися для створення комічного ефекту, й до останніх днів у нього існували сумніви щодо можливості її використання у «поважній» літературі.

Такими ж експериментальними були праці Олексія Павловського, який у 1818 р. написав «Граматику малороссийского наречия». Цей автор ставився до української мови неоднозначно: прагнучи відшліфувати її, він усе ж вважав її діалектом російської. Але досягнення Павловського та й доробок Івана Войцеховича, який у 1823 р. склав невеликий український словник, мали вагоме значення.

Література: збагачення української національної культури. Вирішальним показником життєвої сили української мови стала якість і різноманітність літератури, що створювалася нею. Котляревський завоював епітет «батька сучасної української літератури» не просто тому, що першим писав українською мовою, а тому, що його «Енеїда» була твором високого літературного гатунку. Його успіх, щоправда, зумовив появу недолугих наслідувань, котрі певний час заважали розвиткові інших жанрів. Спочатку здавалося, що писемна українська мова вживатиметься виключно у жартівливих псевдонародних пародіях на місцеві звичаї, а не у «високих» літературних жанрах.

Значна заслуга в розширенні літературного діапазону української мови належить харківським романтикам, як їх тоді називали. Більшість із цих письменників жили на Слобідській Україні й були пов'язані з новоствореним Харківським університетом. У 1820—1830-х роках провідну роль у розвитку української культури перейняла ця найсхідніша з усіх українських земель. Переказують, що поштовх розвиткові української прози дав заклад між Петром Гулаком-Артемовським (сином священика й ректором Харківського університету) та Григорієм Квіткою-Основ'яненком (нащадком знатного козацького роду). Гулак-Артемовський, який відчував сильний потяг до української мови й експериментував з нею в літературі, був переконаний, що її чекає безрадісне майбутнє: «Думка про те, що, напевно, недалекий той час, коли назавжди зникнуть не лише сліди малоросійських звичаїв і старовини, а й сама мова зіллється з величезною рікою могутньої і панівної російської мови, не залишивши по собі жодних слідів свого існування, породжує в мені такий відчай, що є миті, коли мені хочеться відмовитися від усіх своїх намірів і сховатися у мирному затишку простого селянина, щоб зловити останні звуки рідної мови, що вмирає з кожним днем».

Оскільки українське дворянство переходило з української на російську мову, а українською розмовляли тільки селяни, Гулак стверджував, що вона не годиться для «великої» літератури. Квітка не погоджувався з ним і вирішив довести свою правоту. В 1834 р. він пише «Малоросійські оповідання Грицька Основ'яненка». Ці сумні й сентиментальні твори добре зустріла громадськість, і проникливий Йосип Бодянський тут же оголосив, що вони є початком української прози.

Далі розширив жанрову різноманітність української літератури Левко Боровиковський — інший харківський письменник, який складав балади українською мовою. Улюбленою темою харківських письменників була Козацька Україна, що змальовувалася у типових для романтиків барвах як сумний відгомін славної минувшини. Яскравим виявом цих печальних роздумів були слова Амвросія Метлинського, професора російської літератури Харківського університету, котрий характеризував власну колекцію української поезії та перекладів як «твір останнього бандуриста, що передає вмираючою мовою пісню минулого».

Свій внесок у розвиток української прози й поезії також зробила незліченна кількість інших, менш значних харківських письменників. Як не дивн о, але всю цю літературну діяльність надихав росіянин Ізмаїл Срезневський, який згодом став одним із провідних російських філологів. Проте вклад цього новонаверненого палкого прихильника українства був скоріше організаційним, ніж літературним. Багатотомні антології української літератури Срезневського під назвою «Запорожская Старина» та «Украинская антология» були спробою розв'язати проблему відсутності належної трибуни для українських письменників. Єдині регулярно публіковані на Лівобережжі часописи «Украинский вестник» та «Украинский журнал» виходили в 1830-х роках у Харкові російською мовою. Являючи собою трохи більше, ніж мішанину місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографічних матеріалів і окремих літературних творів, вони мали обмежене коло читачів — усього кілька сотень.

Щоб дійти до ширшої та освіченішої аудиторії, українські письменники часто зверталися до російських журналів, що виходили у Москві та Петербурзі. Багато з них, особливо більш консервативні, з готовністю публікували українські оповідання, навіть написані українською мовою. Серед російських письменників-романтиків 1820—1830-х років існувало щось на зразок моди на все українське. У багатьох росіян буремна історія й багатий фольклор цього краю викликали чаруючі екзотичні образи, й не на останньому місці були уявлення про Україну як про «дике пограниччя». Проте, визнаючи специфіку України, вони вважали її невід'ємною частиною Росії й розглядали сприяння українській літературі як збагачення загальноросійської культури. Замилування Україною існувало в той час і серед польських письменників, таких як Антоній Мальчевський, Богдан Залеський, Северин Гощинський, що утворювали так звану українську школу в польській літературі романтизму. Зі свого боку вони вважали Україну частиною історичної та культурної спадщини Польщі.

Отож, незважаючи на прогрес у розвитку української літератури та освіти, інтелігенція початку XIX ст. продовжувала розглядати Україну і українців у «регіоналістському» світлі. Вона ще не вірила, що місцева культура здатна настільки розвинутися, щоб коли-небудь замінити на Україні панівну російську культуру. Як і їхні російські колеги у Петербурзі та Москві, українські літератори були переконані, що, розвиваючи все українське, вони також збагачували культурну спадщину Росії в цілому. Однак їхня праця, їхні зусилля дадуть такі плоди, яких не могли передбачити ні українці, ні росіяни. Про це чітко висловився Юрій Луцький: «Якщо вважати ці перші дослідження української історії та фольклору за перше пробудження сучасної української свідомості, то слід зробити висновок, що вони забезпечили їй міцні підвалини. Бо що може бути більш нагальним для нації, котра народжується, ніж потреба знайти своє історичне коріння і свою культурну самобутність? Якийсь час саме цим і займалися українці, шукаючи таким чином основу своєї самобутності».