У перші десятиліття свого існування радянський режим виявляв себе як найбільш радикальний і новаторський у світі. Проте до 60-х років типовою ознакою його внутрішньої політики став крайній консерватизм. Побоюючись непередбачених і небажаних наслідків змін, старіюча бюрократична верхівка СРСР схилялася до того, щоб зберегти — у дещо м'якшій формі — ту систему, яку створив Сталін. Для України це означало, що не Київ, а Москва й надалі прийматиме всі визначальні для українців рішення. А русифікація, спрямована на те, щоб тримати вкупі численні народи СРСР, не тільки продовжувалася, а й посилювалася.

Але навіть всемогутньому і всюдисущому радянському адміністративному апаратові виявилося не під силу здійснювати повний контроль над суспільством. Серед інтелігенції йшло бродіння — річ неможлива в сталінські роки. Ще більшою несподіванкою стало те, що погляди й політика партійного керівництва України цілком очевидно, хай і на нетривалий час, відхилилися від політичного курсу Кремля. Хоч радянська система лишалася цілком непорушною, серед населення зростав скептицизм щодо її ефективності й особливо здатності піднести рівень життя. До середини 80-х років необхідність змін стала незаперечною й гострою. Відтак радянська олігархія обрала з-поміж себе людину для запровадження поступових реформ. На Україні вони відбувалися дуже повільно і в обмежених масштабах. Але досить було й того, що визнавалися далеко не розв'язаними багато політичних, культурних та економічних проблем, про розв'язання яких раніше оголошував режим.

********************

Люди «нагорі»

Росіянин Леонід Брежнєв, як і його попередник Хрущов, прийшов до влади, маючи тісні зв'язки з Україною. На відміну від поривчастого й непоступливого Хрущова обережний Брежнєв поширював свій вплив, забезпечуючи своїй політиці підтримку радянської олігархії та гарантуючи цій еліті стабільне становище. Відтак його 18-річне перебування при владі позначили консервативні тенденції, хоча вже більше не тоталітаристські (відомий радянолог Мерл Фейнсод дала повільному відступові радянського режиму від сталінізму химерну назву «закону зменшення диктаторів»), зате виразно авторитарні. Але якщо влада застосовувалася тепер стриманіше, ніж за Сталіна, вона й надалі, поза всяким сумнівом, зосереджувалася в руках партії і вживалася з метою поширення радянської могутності за кордоном і забезпечення цілковитого контролю в самій країні.

Шелест і Щербицький. У брежнєвський період Україна мала двох лідерів комуністичної партії — Петра Шелеста й Володимира Щербицького, політичні лінії яких хоч і відрізнялися, але однаково переконливо ілюстрували проблеми, що поставали перед українськими радянськими провідниками, а також контекст, в якому здійснювалася політика українського, тобто республіканського рівня.

Перебування Шелеста на посаді першого секретаря Комуністичної партії України тривало з 1963 до 1972 р., і характерною його рисою стало поновлення самоствердження українців. Із тих скупих матеріалів, які мають західні аналітики, випливає, що це самоствердження було насамперед наслідком намагань Шелеста відстояти інтереси України в межах Радянського Союзу. Шелест не був якимось прихованим націоналістом. Навпаки, у багатьох відношеннях він виявився більш непохитним комуністом, ніж його зверхники в Москві. Існують вказівки на те, що він був затятим противником Заходу, підтримував інтервенцію до Чехословаччини в 1968 р., непокоячись, щоб її реформістські тенденції не «заразили» України, занедбав Західну Україну й віддавав перевагу важкій промисловості перед виробництвом споживчих товарів. Правдоподібно, що його непоступливість у тих чи інших питаннях завдавала клопотів навіть Брежнєву.

Але існував інший аспект політики Шелеста, який не влаштовував Кремль іще більше. Виглядало на те, що український керівник серйозно сприймав обіцянку надати Україні автономію, а також передбачений радянською конституцією принцип рівноправності всіх народів СРСР. Відтак він не бажав визнавати за росіянами роль «старшого брата» в Радянському Союзі. Можливо, Шелест прагнув добитися для України статусу, аналогічного тому, який мали Польща, Чехословаччина чи Угорщина, тобто наскрізь комуністичного суспільства, специфічні економічні та культурні потреби якого визнавала б Москва.

Головною турботою Шелеста були економічні потреби України. Він вимагав для України більшої ролі в процесі економічного планування в Радянському Союзі й не виявляв великого ентузіазму до планів економічного розвитку Сибіру, який означав зменшення інвестицій в Україну. Коли група українських економістів навела йому дані про те, що в економічних стосунках із Радянським Союзом в цілому Україну обраховують, Шелест став активним прибічником принципу паритету, за яким Україна мала діставати від СРСР фонди, товари і послуги, що дорівнювали б вартості її внеску в СРСР.

Ще відвертіше захищав Шелест мовні й культурні права українців. В його промовах лунали заклики, «як найдорожчий скарб», берегти «прекрасну українську мову». В 1965 р. український міністр вищої освіти й близький прибічник Шелеста Юрій Даденков закликав розширити вживання української мови в університетах та інститутах. А в 1970 р. у своїй книзі «Україна наша Радянська» Шелест поряд із описом вражаючих досягнень Радянської України прямо чи завуальовано підкреслював історичну автономність України, прогресивну роль козацтва. Шелест пишався тим, що з відсталого аграрного краю його республіка швидко перетворилася на сучасне суспільство з передовою промисловістю й технологією.

Як пояснити таке «місництво» в дисциплінованому, досвідченому й щирому комуністі, членові Політбюро — цього найвищого в Радянському Союзі органу влади? Цілком ймовірно, що Шелест та його численні прибічники на Україні сприймали радянські заяви про рівність націй за чисту монету. Вони не вбачали протиріччя між досягненням загальних цілей радянської політики та модернізацією України і збереженням і'і культури. Аналогічно Скрипнику в 20-х роках Шелест, напевно, вважав, що найефективнішим засобом забезпечення успіху радянської політики на Україні є задоволення, а не придушення її економічних і культурних потреб. Ймовірно також, що Шелест зробив висновок, що його особистий успіх в управлінні залежить від співпраці з українською культурною, науковою й політичною елітою. А це вимагало уваги до її специфічних турбот.

У травні 1972 р. Шелеста усунули з його посади в Києві за звинуваченням у «м'якості» до українського націоналізму та потуранні економічному «місництву». Його наступником став Щербицький — давній член «дніпропетровського» клану і запеклий політичний супротивник Шелеста. За допомогою методів, що нагадували братовбивчі політичні чвари за гетьманство на Україні XVII—XVIII ст., він сприяв дискредитації Шелеста, неодноразово звинувачуючи його перед Москвою в «місцевому патріотизмі». Після падіння суперника Щербицький довго утримував за собою посаду лідера української компартії — його перебування на ній стало рекордним за тривалістю. Які ж причини такого успіху? Великою мірою вони криються в політиці безмежного плазування перед Москвою. Своїм слухняним виконанням вказівок Москви, готовністю жертвувати економічними інтересами України, потуранням русифікації Щербицький міг би ввійти в історію як викінчений тип «малороса».

В 1973 р., спираючись на допомогу ідеолога Валентина Маланчука та голови українського КДБ В. В. Федорчука, Щербицький провів порівняно м'яку чистку, внаслідок якої з партії було виключено близько 37 тис. членів, велику частину з яких, правдоподібно, складали прибічники Шелеста. На різку відміну від свого попередника Щербицький послідовно користувався російською мовою в офіційному спілкуванні, підтримував відновлення політики підпорядкування української економіки центрові та здійснення великих капіталовкладень у Сибір. Він також виступав за жорстоке й безкомпромісне придушення дисидентства.

І все ж ці зусилля не принесли йому того, чого він прагнув чи не найбільше — призначення на високі посади в Москві, можливо навіть наступником Брежнєва.

Тому на початку 80-х років з'явилися ознаки того, що Щербицький почав приділяти більше уваги своєму становищу на Україні, намагаючись покращити взаємини з культурною елітою й послабивши потурання московській асиміляторській політиці. З приходом у 1985 р. до влади реформатора Горбачова стали висловлюватися припущення про те, що Щербицький на посаді керівника української компартії протримається недовго. Але, на подив багатьох, цього не сталося, можливо завдяки підтримці контрреформістів у Кремлі.

Які ж висновки можна зробити з політики цих відповідальних керівників про їхні погляди на Україну та її роль у Радянському Союзі? Не підлягає сумніву, що як Шелест, так і Щербицький бачили майбутнє України в світлі комуністичної ідеології та в контексті радянської системи. Жоден із них не був у змозі навіть подумати про незалежність України. І кожен являв собою яскравий приклад того жорсткого контролю, що його здійснювала Москва над керівництвом КПУ.

Однак кар'єри цих двох людей указують на те, що навіть у суворо контрольованій радянській системі могли виникнути два навдивовижу різні підходи, дві різні політичні лінії щодо України. Будучи прибічником рівності націй в СРСР і справедливої рівноваги в їхніх економічних взаєминах, Шелест прагнув, щоб Україну трактували як автономну державу в складі реальної радянської федерації. З одного боку, та значна підтримка, що нею користувався Шелест не лише серед української інтелігенції, а й серед українського партапарату, виявила глибоку вкоріненість на Україні націонал-комунізму або, принаймні, якогось територіального чи республіканського патріотизму. З іншого боку, падіння Шелеста є нагадуванням, що такі погляди й надалі лишалися неприйнятними для Москви.

До певної міри поведінку й політику Щербицького можна уподібнити до діяльності західного менеджера. Така людина сприймає СРСР як щось на зразок величезної корпорації галузевих заводів, і якщо ними успішно (тобто задовольняючи бажання людей у Кремлі) управляти, то можна знестися на верхівку структури правління корпорації. Відтак, коли інтереси корпорації диктували здійснення стандартизації (русифікації) на Україні, Щербицький квапився робити це, розглядаючи «місцеві особливості» (національну культуру) як перешкоду. Коли перед Україною ставили вимогу, вичерпуючи власні ресурси, надати допомогу в розвитку іншої філії «корпорації», Щербицький ішов назустріч, демонструючи тим самим свою здатність «масштабно мислити». Проблема, пов'язана з такою ментальністю менеджера корпорації, яку можна вважати модерною формою колишнього «малоросійства», полягає в тому, що її носії часто забувають про те, що вони мають справу не лише з адміністративними та соціально-економічними величинами, а й з народами.

Комуністична партія України. Вплив і значення Шелеста й Щербицького сягали далеко поза межі Української республіки. Вони були основними політичними гравцями союзного рівня — головним чином завдяки кількісному зростанню Компартії України після війни й особливо по смерті Сталіна. Після приходу до влади Хрущова кількість членів української компартії швидко зросла. Цей процес, активніший, ніж в інших республіках, тривав протягом 60-х і початку 70-х років. Якщо у 1958 р. в Компартії України налічувалося 1,1 млн членів, то на 1971 р.— 2,5 млн. Рівномірнішим став розподіл комуністів по всій республіці. Раніше вони зосереджувалися переважно в Донецькій і Дніпропетровській областях — регіоні з сильним переважанням росіян. За Хрущова серед членів партії відчутно збільшилося представництво центральних і західних областей республіки з переважно українським населенням.

Ці зміни незабаром відбилися в появі на Україні нового покоління політичних провідників. У керівництві українців було більше, ніж будь-коли. Так, у 1964 р. із 33 найвищих партійних чиновників республіки 30 були українцями. Частка українців у складі ЦК КПРС у 1961 р. сягнула безпрецедентної цифри — 20 %. Завдяки надзвичайно швидкому зростанню й тісним зв'язкам із Кремлем КПУ заслужила собі репутацію «зразкової» партії. Але нове відчуття впевненості й власної ваги породжувало серед української еліти невдоволення гіперцентралізованим політичним та економічним курсом Кремля. Звідси й автономістські тенденції Шелеста. А те, що їх підтримувала величезна більшість українського партапарату,— річ очевидна: за його звільнення проголосувало лише три з 25 секретарів обласних комітетів партії.

Падіння Шелеста стало невдачею для КПУ. Сповільнилося її зростання, а представництво в ЦК КПРС упало до 15 %. Але здатність ортодокса Щербицького протягом такого тривалого часу утримуватися при владі в Києві вказує на те, що українська компартія, яку він очолював, і далі лишалася у радянській політичній системі важливим чинником.