Історія полян є однією з найтаємничіших і загадкових сторінок, як загальноруської, так і української історії. Про них написано чимало історичних та лінгвістичних статей, що тією чи іншою мірою торкаються проблеми походження назви, території проживання та часу їх реального існування. Майже кожна фундаментальна праця, присвячена проблемі походження Русі та її ранній історії торкалась і проблеми полян. Серед них особливе місце займають дослідження Б.О. Рибакова, які не втратили свого наукового значення для сучасних істориків, про що свідчать наукові студії останніх років1. В цих роботах продовжується дискусія щодо реальності існування літописних полян. Зокрема М.М. Корінний, звернувшись до літописних свідчень знову ідновив концепцію про тенденційність літописного зводу Никона, щодо слов'яно-полянського (польського) походження київського князівства. В реальності, як вважає дослідник, на цій території проживали уличі, поляни ж з'явились лише завдяки творчості літописця, якому "необхідно було довести читачу першість полянської династії києвичів перед Рюриковичами". Отже поляни це міф, породжений літописною традицією2. Така позиція щодо пізньої вставки сюжетів у літописні зводи про полян спонукала нас ще раз звернутися до походження цього терміну та його хронології, які добре розроблені у науковій літературі.

Ще 1947 р. Б.О. Рибаков присвятив полянам спеціальну статтю і постійно звертався до цієї теми в своїх наступних роботах3. Він перший з дослідників звернув увагу на дуже малу територію, яку за літописними свідченнями займали поляни, що не відповідало їх особливій ролі в давньоруській історії. Дослідник вважав, що їх територію не можна обмежувати лише Правобережжям і пропонував перенести її і на частину Лівобережжя (рис.1,А). Полянський союз племен склався ще в перші віки нашої ери, в часи черняхівської культури (II-IVст.). Спали-поляни витримали боротьбу з готами; у VI ст. вони значно розширились за рахунок більш східних племен лісостепової зони. Коли закінчився рух антів у Візантію, цей союз розпадається, і в VII ст. археологічний матеріал знову вказує на стару територію полян- лісо-степову частину Києва в басейні Росі і поблизу Переяслава. Розробляючи тему літописних полян в пізніших роботах, Б.О. Рибаков дійшов висновку, що вже з VI-IV ст. до н.е. (сколотсько-лужицька культура) можна простежити справжні союзи племен- "царства" геродотових нотаток. "Землі цього союзу займали Середнє Подніпров'я і відповідали пізнішим полянам, русі і бужанам"4. Отже не можна поскаржитись на те, що полянам науковці приділяли недостатньо уваги, проте й досі більшість запропонованих концепцій залишаються значною мірою гіпотетичними. Причина такого явища криється передусім в протиріччях писемних джерел щодо полян.

З одного боку, в літописах (у 7-ми перших томах ПСРЛ) знаходимо цікаві і порівняно численні згадки про полян, з іншого- в іноземних джерелах раннього середньовіччя (візантійські письменники VII- VIII ст., Костянтин Багрянородний, Баварський анонім, арабські автори) немає жодного повідомлення про них.

Розглянемо основні літописні сюжети. По-перше, "поляни народ слов'янський, що сидить по Дніпру по горах київських, мимо них проходить путь з варяг у греки". Цим повідомленням передує сюжет про розселення слов'ян на Дунаї, де нині знаходиться Угорська земля і Болгарська. "Від тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми"5. Дунайські слов'яни, що були витіснені волохами (кельтами за П. Шафариком) у Повіслення, прозвалися ляхами. Від тих ляхів походять поляни. В цьому епізоді певно йдеться про польських полян. Наскільки вони пов'язані з дніпровськими полянами можна лише здогадуватись, літописи про це нічого не повідомляють. Отже, поляни відомі не лише у Середньому Подніпров'ї та на Київщині, вони є у центральній Польщі, Болгарії та Моравії. Такий збіг назви "поляни" на широких просторах Східної Європи досі не знайшов свого переконливого пояснення. Найбільш логічну і науково обгрунтовану версію висунув Б.О. Рибаков, яку в загальних рисах пізніше підтримав М.Ю. Брайчевський. З версією про походження полян від ляхів певною мірою перегукується інформація Костянтина Багрянородного про лендзян, яких, можливо, вдасться пов'язати з дніпровськими полянами.

У розділі про росів, що вирушують з моноксилами з Росії до Константинополя, серед їх союзників (данників?) згадуються лендзаніни: " Слов'яни ж, їх пактіоти (союзники, данники), а саме: кривитеіни, лендзаніни та інші Славинії- рублять в своїх горах моноксіли під час зими і, спорядивши їх, з приходом весни, коли розтане лід, випускають у сусідні водоймища. Так як ці водоймища вливаються в ріку Дніпро, то і вони з тутешніх місць заходять у цю саму ріку і відправляються до Києва"6 (переклад з російської- В.П.). Здається є всі підстави в лендзанінах вбачати середньодніпровських полян, Їх розміщення вниз по Дніпру за кривичами, а також такий надійний орієнтир, як Дніпро, дають підстави для такої версії. До того ж етимологія слова лендзаніни пов'язується філологами з полем. Етнонім походить від загальнослов'янського led- "необроблене поле", або, за О.М. Трубачовим, означає мешканців цілинних земель. Така етимологія цілком перегукується з "полем-поляною", тобто звільнена від дерев у лісі ділянка землі. З нашої точки зору тотожність слів: led-лядина-поляна має право на існування. Ні в кого не викликає сумніву, що це слово тотожне самоназві поляків. Дослідник звертає увагу, що ця назва нагадує полянам-полякам, що вони новосели на своїй землі. Суттєво і те, що повна форма "ledjan-leden" походить, ймовірно, з півдня, з Дунаю, де збереглась в угорській мові- lengyel7.

Науковцями були висловлені версії про ототожнення цього етноніму з лучанами, що проживали в басейні Прип'яті, з радимичами, що мешкали на р.Сож, але здається ніхто з вітчизняних істориків не наважувався вбачати в них дніпровських полян. Хоч в польській літературі, зокрема Х.Ловмянським, відстоюється думка, що назва "лендзяни" була поширена на це об'єднання східних слов'ян тому, що до утворення Давньоруської держави воно підкорялось польському об'єднанню з такою назвою. Проте цьому твердженню, як доречно відмічають А.П. Новосельцев і Г.Г. Літаврін, суперечать писемні свідоцтва, які у IХ ст. не знають лендзян на території Польщі, вони в цей час носили ім'я вісляни8.

Удруге Костянтин Багрянородний згадує лендзян у розділі, де йдеться про сусідів печенігів: " а фема іавдіертим сусідить з данниками країни Росії місцевостями, з ультинами, деревленінами, лендзанінами та ін. слов'янами..." (переклад з російської - В.П.). На основі цього сюжету Г.Г. Літаврін і А.П. Новосельцев вважають можливим бачити в лендзянах волинян, хоч самі ж відмічають ряд протиріч, які не можна пояснити, зокрема не збігаються території цих об'єднань за іншими джерелами, а також відсутня етимологічна близькість цих слів9.

Отже, спираючись на етимологічну близькість полян-лендзян, а також їх місцерозташування на Дніпрі у сусідстві з деревлянами, уличами, печенігами, здається цілком ймовірним ототожнення їх з Дніпровським полянами.

Повернемось знову до свідчень руських літописів, де повідомляється про те, що поляни живуть "особно" і володіють родами своїми на своїх місцях з давнини (мається на увазі до приходу трьох братів- засновників Києва). Були ж вони "мужами мудрими й тямущими, і називалися полянами, від них поляни в Києві і до сьогодні".

Легенді про заснування Києва присвячена численна література, зокрема написано спеціальний історіографічний нарис про походження Києва10. В ньому дискутується, як достовірність самої легенди, так і роки правління Кия. Наприклад, М.Ю. Брайчевський вважає, що героїв легенди слід розділити у часі, зокрема, сестра Либідь із братами жила десь у VI ст., тоді як Кий- особа історична і жив у VI- на початку VII ст. Як вважає дослідник, Кий належав до східнослов'янського племені хорватів, яких авари переселили до краю Сірмій (сучасна Хорватія). Близько 635 р.він підняв повстання проти аварського кагана і здобувши низку перемог закріпився на нижньому Дунаї, де збудував городок Києвець. Проте не зміг закріпитись на Дунаї і змушений був відійти на північ до Середньої Наддніпрянщини, де й заснував столицю майбутньої Київської Русі- Київ11.

Глибокому аналізу цей сюжет літопису піддав Б.О. Рибаков і відніс час князювання Кия до кінця V- першої половині VI ст. Його підтримав П.П. Толочко, який вважає, що верхній хронологічний рубіж життя і діяльності Кия припадає на рубіж VI- VII ст., а нижній, ймовірно, відповідає даті, яку запропонував Б.О. Рибаков12. При всій розбіжності точок зору відносно хронології подій легенди від II до IХ ст., переважна більшість дослідників переконані в достовірності цієї легенди. На підставі багатьох зіставлень, зокрема свідчень літопису Нестора з вірменською легендою про заснування міста Куара (легенда має незаперечні паралелі з легендою про Кия), яка вміщена в "Історії Тарона", написаній, в кінці VI- на початку VII ст., дослідники відносять проживання Кия саме до цього часу. У пізніших літописах і хроніках, зокрема за Новгородським першим літописом цю подію віднесено до 854 р., проте тенденційність пізньої версії тут очевидна. Вона пов'язана з возвеличенням Новгорода і намаганням створити свою версію руської історії13.

Далі описуються події вже після смерті братів, їх рід продовжував "держати" княжіння полян, вони живуть у мирі з сусідніми племенами, описуються їх лагідні звичаї, весільний обряд, які вихваляються і протиставляються іншим "племенам"14. Проте, з часом мир з сусідами був порушений, поляни утискуються деревлянами і іншими навколишніми "племенами". Вони змушені платити данину хозарам, старці хозарські передрікають їм владу над багатьма народами. Роз'яснено, що "поляни ці є кияни і древляни"15. Це останнє зауваження здається нам особливо важливим з приводу незаперечного зв'язку полян з древлянами (ототожнення киян і древлян тут очевидне), а також досить раннього зникнення полян із сторінок літописів. Уже в часи хозарської данини, а вона припадає на VIII- не пізніше середини IХ ст., на зміну полянам приходять кияни і древляни. Такий висновок підтверджується і подальшими текстами літописів.

Так, початок літочислення (852- 860 рр.), відмічений царствуванням Михайла III та походом Русі на Царград пов'язується вже з Руською, а не з полянською землею. З 862- 863 рр. "Польською землею стали володіти Аскольд і Дір, сівши у Києві"16, "Польською землею, сі єсть київською"17, "Полянською землею"18. Як бачимо, в різних літописах збереглися уточнення, що полянська земля це і є київська земля.

Під 885 р. згадуються поляни в переліку племен, що перебувають під владою Олега19, а в статті під 898 р. до однієї слов'янської мови додаються "поляни, яже нині зовомая Русь"20.

Наведемо ще один уривок за Іпатіївським літописом у перекладі Л.Є. Махновця: "А слов'янський народ і руський- один; од варягів бо прозвалися вони руссю, а спершу були слов'янами; хоча вони й полянами звалися, але мова в них слов'янська була. Полянами ж вони прозвалися тому, що в полі сиділи, а мова в них була одна- слов'янська"21. Цей текст безліч разів цитувався дослідниками на підтвердження різних концепцій походження Русі від норманістів до прибічників автохтонного утворення давньоруської держави. Тут для нас важливо звернути увагу на давність назви полян, яка пов'язується з етнонімом слов'яни в такій послідовності: спочатку слов'яни, потім поляни, потім Русь.

Поляни також згадуються у війську Олега у поході на греків у 907 р.22. Нарешті останнє свідчення про полян відноситься до 944 р., коли вони беруть участь у поході Ігоря на греків23.

Спираючись на наведені уривки про полян з руських літописів, історики розробили кілька версій щодо походження назви полян, території розселення та хронології їх реального існування. Переважна більшість учених, що безпосередньо або побіжно займались дослідженням полян, висували концепції приходу цього "племені" в район Києва та його околиці. При цьому називались різні напрямки, звідки вони могли прийти: південний захід, південний схід, північ.

Так, професор В.Пархоменко виводив полян з південного сходу24. За своїм місцеположенням південно-східна група слов'ян - це нащадки тих антів, що жили на північ від Азовського моря і в Подонні. Переміщення дослідник пояснює тим, що під тиском болгар у VII ст. ця група слов'ян відходить від Дунаю в напрямку Дону. Саме цим відходом слов'ян з Дунаю можна пояснити зникнення у візантійських авторів антів після 602 р.

Далі, переміщення угрів по південно-східних степах і тиск кочовиків привели в рух південно-східні і південно-західні групи, які змішавшись просунулись в більш захищені північні райони. В.Пархоменко вважає полян вихідцями з території хозарського царства і наводить такі аргументи: поляни - вихідці з поля або з степів, зв'язок полян з хозарами, боротьба полян з древлянами і витіснення останніх першими з їх території, про які є натяки у літописах.

З сучасних істориків на позиціях близьких до викладених стоїть О. Пріцак, який розвиває концепцію походження Києва та й самої Києво-руської держави від Хазарського каганату, а також відстоює тотожність полян і хозар. До аргументів, про які йшлося вище, додається, зокрема важливий писемний документ, написаний близько 930 р. давньоєврейською мовою. Це рекомендаційний лист єврейської общини Києва25. Основні положення цієї концепції викликали серйозну критику, як з боку істориків- археологів так і лінгвістів. Зокрема, П.П. Толочко справедливо відмічає, що не можна замовчувати або відкидати факти, що вказують на зв'язок Русі з Хозарією, яка будучи її безпосереднім сусідом звичайно впливала на її розвиток. У першу чергу це стосується соціально-економічних і політичних структур, мається на увазі титул кагана, а також, можливо, системи дуумвірату. Проте, як підкреслює дослідник, не можна не бачити, що держава "Руська земля" розвивалась і міцніла не під протекторатом Хозарії, а в постійній боротьбі з її експансією26.

Щодо походження назви Київ від східноіранського, а також Самботас від давньоєврейського, то критику на ці положення розгорнув на сторінках свого лінгвістичного дослідження О.М. Трубачов. Дослідник зазначає, що лише відродження старих атак на слов'янську етимологію імені Київ, яка й так досить добре доведена в науковій літературі, примушує знову повернутись до системи її доказів. Так, О. Пріцак обходить мовчанням тотожність племінної назви київських полян західному етноніму полян польських та лексико-семантичну і ономастичну паралель давньоруського імені Кий і польського Piast, що означає "дубина, колотушка, пест". Все це свідчить про архаїку цих термінів, що сягає вглиб віків і ніяк не може бути пов'язана з IХ ст. На завершення О.М. Трубачов демонструє карту з назвами населених пунктів Київ, Києва, Київо, Київець і т. д., на якій добре видно як ця назва просувалась із заходу на схід, епіцентр її лежить у межах старого слов'янського ареалу.

Певний історіографічний інтерес становить концепція про північне походження полян, найбільш послідовно викладена В.В. Мавродіним. Вторгнення антів у Візантію і просування їх на південний захід, на Дунай і Балкани (VI ст.) не могло не призвести до певного запустіння Подніпров'я. Пішов найбільш войовничий елемент, частина антських дружин з їх "рексами" пише дослідник. В цей процес втягуються північні племена, що проживали в непрохідних лісах Прип'яті, Задесення і Верхнього Подніпров'я. Племена поліської зони Середньої Європи, північні східнослов'янські племена (тепер добре відомі за матеріалами празької і колочинської археологічних культур) звичайно просунулись не лише на південь, але й на північний схід, де вони потіснили фіно-угорські і балтійські племена. Як правило до племен, що прийшли з півночі зараховують передусім кривичів, словен, вятичів, сіверян і, можливо полян.

В.В. Мавродін уперше звернув увагу на можливий етимологічний зв'язок полян з паралатами або спаралатами із "spali" або "spoli" Йордана і таким чином спробував зв'язати полян з їх далекими предками. Відмічаючи спорідненість слов'ян і антів, Прокопій говорить, що колись і ім'я у них було одне й те саме, а саме спори, тому, що вони проживали у країні спораден, "розсіяно".

Питання про спорів і досі не вирішено, хоч як аргумент на користь зв'язку цього терміну з полянами залучався і іншими дослідниками, зокрема Б.О. Рибаковим та М.Ю. Брайчевським.

Досить близька до ідей Б.О. Рибакова концепця М.Ю. Брайчевського, який також ототожнює антів і склавінів з черняхівською культурою, яку вважає слов'янською і відносить до IV- початку VII ст. В полянах він бачить сукупніть щонайменше шести східнослов'янських племен (уличів, тиверців, хорватів, бужан, дулібів, волинян). Таким чином на зміну антському союзу племен VI ст. приходить полянський (VIII ст.). Дослідник зауважує, що більшість свідчень про полян у літописах належить до недатованої частини тексту, тобто в епоху літописця поляни, як історична реальність не існували, їх союз розпався ще до початку писемної історії слов'ян (до IХ ст.), а на його місці з'явилося нове об'єднання - Русь. А зважаючи на те, що поляни відомі не лише серед давньоруських племен цілком переконливо звучить теза про перенесення існування цього союзу десь на першу половину I тис., коли слов'яни ще не були розділені на південних, західних і східних.

Вважаючи Київ полянським містом автор підводить до думки, що до його заснування десь у середині I тис., поляни пройшли на іншій території великий історичний шлях. І цей шлях пов'язаний з антами і склавінами, спорами Прокопія, про які вже йшла мова. Таке бачення полян дійсно знімає бвльшість протиріч писемних джерел, але разом з тим вимагає археологічного підтвердження безперервного розвитку Середньої Наддніпрянщини від черняхівської культури до IХ ст. включно, а це далеко не так. Перетворення полян у збірне поняття, якому відповідає південно-західна група "племен" логічно веде до зникнення конкретних полян як етнічної спільності.

Ці і інші концепції, що розглядають полян упродовж всього I тисячоліття через призму великих племінних союзів,"царств", які в кожному конкретному випадку стояли на порозі виникнення державності, яка так і не була створена дуже заманливі, проте уникнути їх гіпотетичності вряд чи колись вдасться. Проблема історичної географї народів часу великого переселення, ймовірно, назавжди залишиться гостро дискусійною.

Саме тому археологи в пошуках території розселення літопиних племен звернули увагу на археологічні матеріали давньоруського періоду, сучасником якого був літописець. Спроба окреслити територію літописних племен за археологічними матеріалами вперше була здійснена А.А. Спіциним30. Дослідник проаналізував інвентар поховань ХI- ХII ст., зокрема скроневих кілець, і виділив три територіальні групи: північну, південно-західну і східну. Проте для полян не вдалось встановити якихось специфічних ознак в матеріальній культурі цього часу. Як обряд поховань, так і речовий інвентар нічим не відрізняється від синхронних волинських і древлянських старожитностей.

Пізніше Ю.В. Готьє запропонував розглядати щільно збиті глиняні майданчики в курганах під кострищами як характерні лише для полян. Цю ідею підтримав пізніше В.В. Сєдов, картографувавши курганні могильники31. Таких курганів виявилося небагато: п'ять в межиріччі Дніпра і Десни і чотири в околицях Києва. Деякі дослідники визнають полянськими поховання в дерев'яних камерах32, проте більшість археологів вважає цю ознаку не етновизначальною, а соціальною33.

Курганам полян присвятила спеціальне дослідження І.П. Русанова, яка картографувала всі кургани Х- ХII ст. з трупопокладеннями у ямах і дійшла висновку, що саме їх можна вважати надійною племінною ознакою полян (рис.1, Б). Дійсно, такі кургани переважають в Київському і Чернігівському ареалах і окреслюють досить велику територію полян34. Проте ця особливість поховального комплеку не всіма дослідниками сприймається як етновизначальна ознака, а розглядається як така, що відбиває еволюцію поховального обряду, тобто є хронологічним показником35. Отже курганні старожитності не можуть дати однозначної відповіді на питання про походження та територію проживання полян. Причина тут криється передусім в особливостях цієї території, яка, складаючи серцевину Києво-руської держави, випереджаючими темпами відмовлялась від племінних особливостей, що стояли на перешкоді розвитку державності. Отже, якщо шукати полян в ХI- ХII ст. вже пізно, то в першій половині I тис. н. е. - ще рано. Тому логічно постає питання про пошуки полян в більш ранній додержавний період, а саме у VII-IХ ст. Саме до цього часу належать археологічні пам'ятки, які автори досліджень упевнено називають полянськими36.

Дійсно ті великі об'єднання і союзи, що мали місце у першій половині I тисячоліття і про які є згадки в писемних джерелах (венеди, готський союз Германарика, анти) вірогідно утворювались не на етнічній основі, а лише на військовій силі рексів і царів, що вели між собою війни. У цей період слов'яни все ще проходили одну з фаз свого становлення і тому практично неможливо здійснювати будь-які пошуки літописних племен в цей період, ні археологічні, ні тим більше писемні джерела не дають для цього однозначної відповіді. Лише із завершенням етногенезу слов'ян, який збігається з появою історичних слов'ян у VI ст. з'являється об'єктивна можливість віднайти етногенетичну підоснову літописних племен. Наприкінці VI- VII ст. на території Східної Європи утворюються три досить близькі археологічні культури: празька, пеньківська, колочинська, які виступають під самоназвою "слов'яни". Хоч стосовно походження та подальшої долі кожної з цих культур точиться гостра дискусія, особливо пеньківської і колочинської, майже не виникає сумнівів, що всі вони пов'язані із слов'янами. Усі три культури сходяться у Середньому Подніпров'ї, а територія їх формування, за дослідженнями київської школи археологів, визначається верхів'ям Псла та середньої течії Десни до Дністра і Пруту. Саме тут на кордоні лісу і лісостепу відбувалось становлення cлов'янської етнічної спільності37. Лише із завершенням цього етапу слов'янської історії можна розпочинати пошуки літописних племен, реальне існування яких припадає на VII-IХ ст.

Встановивши хронологічні межі реального існування полян перейдемо до розгляду території , яку вони могли займати. Це питання також не має однозначної відповіді. Так, М. Грушевський відмічав, що земля полян у Х- ХI ст. була дуже невелика, крайніми більшими містами її на північному заході був Білгород на Ірпені і Вишгород на Дніпрі, на сході природним кордоном був Дніпро, хоч не виключається і вузька придніпровька смуга Лівобережжя, крайнім південним пунктом був Родня, хоч наприкінці Х ст. ця границя через печенігів переноситься на Стугну. Ця точка зору в загальних рисах підтримана більшістю дослідників, і трикутник між Дніпром, Ірпенем і Россю вважається ядром Києво-руської держави, який закономірно належав полянам. Саме на ньому ми зосередимо свою увагу в пошуках території полян за археологічними матеріалами останньої чверті I тис. Цьому питанню присвячена спеціальна стаття, що дозволяє нам навести тут лише висновки38.

Які ж археологічні культури фіксуються у цей час у Києві? Тут досліджено залишки поселень празької культури (Старокиївська гора, Оболонь) і колочинської (Ходосівка). Пам'ятки пеньківської (антської) культури виявлено значно південніше, на Канівщині. Отже, якщо ставити знак рівності між полянами і антами, що набуло майже аксіоматичного твердження в багатьох монографічних дослідженнях, слід мати на увазі, що сам Київ і його околиці з цієї концепцї випадають, в VI-VII ст. тут зафіксовано пам'ятки празької (склавіни) культури. Празька культура в цьому районі, як і на всій території Середнього Подніпров'я у вузькому значенні (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина) трансформується у сахнівсько-волинцевські пам'ятки VIII- середини IХ ст., пов'язані з культурою типу Луки Райковецької. Сьогодні до території поширення культури Луки Райковецької слід залучити і лівобережну частину Подніпров'я, де тепер добре відомі волинцевські пам'ятки, на зміну яким приходять давньоруські і де відсутня роменська культура. Це передусім межиріччя Десни і Дніпра, де виявлено близько 90 давньоруських поселень і серед них жодного роменської культури39. Невідомі також роменські пам'ятки і на Переяславщині, хоч волинцевські знайдені на самому узбережжі Канівського моря (Циблі, ур.Горіле). На Чернігівщині волинцевська культура є безперечною основою наступної дружинної культури Х ст., хоч в самому місті є і роменські матеріали, що цілком природньо для раннього літописного міста, розташованого до того ж на кордоні різних племінних княжінь (рис.1, Б).

Отже, підсумовуючи дослідження проблеми території розселення полян за археологічними даними можна констатувати, що їм належали сахнівсько-волинцевські пам'ятки Середнього Подніпров'я, генетичний зв'язок яких з празькою культурою здається нам доведеним. Кордони ж полянської території за цими пам'ятками можна вказати лише в загальних рисах, оскільки широке їх дослідження ще попереду.

Цікавим для нашої теми виявилося зіставлення археологічного матеріалу з даними лінгвістики. Так, О.А. Купчинський спираючись на структурно-семантичний, стратиграфчний і статистичний аналіз назв, що закінчуються на "ичі", наводить наступні кордони полян. Північно-західна межа полян доходила до середньої течії Тетерева. Щодо південно-східних кордонів полян, то стратиграфія назв на "ичі" дає про них мало інформації у зв'язку із значним територіальним розривом у цьому районі зони, передусім на пониззях Лівобережжя Десни (Чернігів, Листвин, можливо середній Снов і нижня течія Сожу, напрямок від середнього Снову до верхів'їв Удаю). На півдні ця межа проходить по правих допливах Росі. Окремі поселення з назвами на "ичі" заходять на Правобережжя Дніпра до місць впадіння в нього Псла40 (рис.1, В). Як бачимо, територія полян охоплює і землі, де до Х ст. проживали уличі, сіверяни і древляни. Звичайно, за цими даними не можна вважати питання остаточно вирішеним. Назви на "ичі"- це в основному родові сільські поселення, які після ХIV- ХVст. не утворювались, проте як глибоко можна опускати дату їх виникнення невідомо. Така їх концентрація в межах Руської землі у вузькому значенні може відбивати і пізніші, влане, давньоруські часи, а не період VII-IХ ст. Незважаючи на це зауваження, їх не можна ігнорувати. Тим більше, що версію про можливість проживання полян і на Лівобережжі, тією чи іншою мірою підтримали П.М. Третьяков, І.П. Русанова, П.П. Толочко, М.П. Кучера, Л.М. Рутківська41.

Розглянувши археологічні та історичні джерела про полян, ми переконались, що розроблена Б.О. Рибаковим концепція знаходить підтвердження і в сучасних дослідженнях, особливо це стосуєтья території їх проживання. Найбільш вірогідною точкою зору ми змушені визнати ту, що виводить назву полян з іншої, не київської території, ймовірно, вона з'явилась з південного заходу разом з Києм між VI- VIII ст. Проте поява назви не обов'язково означає зміну населення, з'явилась група добре організованого війська на чолі з "рексом", що вже намагався закріпитись в інших землях, зокрема на Дунаї, і підкорила місцеве населення. Саме про це є натяки в руських літописах, відображені в сюжетах боротьби полян з древлянами, що загострилась після смерті Кия. Подібну ситуацію можна спостерігати при утворенні майже кожної держави Східної Європи, коли на її чолі ставала група добре озброєних людей, що перетворювали навколишнє населення на своїх союзників і данників. Якщо наша гіпотеза про звязок цього етноніму з вирубленою у лісі ділянкою землі- поляною- знайде підтримку, це змінить традиційне тлумачення полян як вихідців з поля і зв'яже їх з основним масивом слов'янського розселення VIII-IXст.

Протягом майже 300 років, до IХ ст. включно, у Середньому Подніпров'ї відбувався складний процес державотворення, історичні свідоцтва і конкретні факти якого, назавжди залишаться для нас невідомими. Хоча не викликає сумніву той факт, що до появи Русі IХ-Х ст., на цій території існував полянський союз, який за хронологією значною мірою співпав з появою варягів-русів, добре відомих за писемними джерелами.