ДУЛÍБИ – одне із великих східнослов'янських племен, чи об'єднань слов'ян, згадуваних у давньоруських літописах та у творах арабського історика Масуді. Жили у верхів'ях Західного Бугу і правих приток верхньої течії Прип'яті. Дуліби, як і їх східні сусіди Деревляни жили в великих лісах.

У сорокових роках Х в., років за сто до складання «Повісті минулих літ», писав про східних слов'ян араб Масуді у своєму географічному творі «Золоті луки». Тут він розповідає, що одне зі слов'янських племен, корінне між ними, колись панувало над іншими, верховний цар був у нього, і цьому цареві корилися всі інші царі; але потім пішли розбрати між їхніми племенами, союз їх зруйнувався, вони розділилися на окремі коліна, і кожне плем'я обрало собі окремого царя. Це слов'янське плем'я, яке панувало колись Масуді називає Valinana (волиняни).

Назва племені Дуліби дуже стара, вона має свої паралелі в хорутанських Дулібах, в чеських і моравських Дулібах. Вірогідно це був племінний союз, який під час великого переселення народів розпався на чеських дулібів і дулібів у басейні рік Прип'яті і Бугу, що наприкінці 8 або на початку 9 в. переселилися за Прип'ять на землі дреговичів.
Значіння цього імені неясне. У деяких словянських мовах (російській, болгарській) слово «дулеб», «дулуп» означає дурного, неповоротного чоловіка. Може це мало почесне імя дали цьому племени рухливіші сусіди, що насміхалися з дулібів; що вони мало підприємливі, неповороткі.

В 6-7 ст. Дуліби стояли на чолі міжплемінного об'єднання східних слов'ян.
При імператорі Візантії Іраклієві (610-641) плем'я дулібів зазнало нищівної поразки від аварів. В «Повісті минулих літ» оповідається про те, як авари знущалися в дикий спосіб над тихими мешканцями лісів, навіть до возів своїх запрягали дулібівських жінок. Але згодом авари-обри пропали без сліду, а витривалі дуліби залишилися панами у тихій, волинській стороні: «си же Обри воеваху на Словѣнѣхъ и примучиша Дулѣбы, сущая Словѣны, и насилье творяху женамъ Дулѣбьскимъ: аще поѣхати будяше Обърину, не дадяше впрячи коня, ни вола, но веляше въпрячи 3 ли, 4 ли, 5 ли женъ въ телѣгу и повести Обърѣна; тако мучаху Дулѣбы. Быша бо Обърѣ тѣломъ велици и умомъ горди, и Богъ потреби я, помроша вси, и не остася ни единъ Объринъ; есть притъча на Руси и до сего дне: погибоша аки Обрѣ».

У 911 р. (за «Повістю минулих літ» у 907 р.) Дуліби на чолі з князем Олегом, брали участь у поході на Царгород.

В 10 ст. дулібске племінне об'єднання, розпалося і, передбачається, що воно ввійшло до складу Київської Русі під ім'ям племінної спілки волинян, бужан( „Дулѣби же живяху по Бугу, кде нынѣ Волыняне“, „Бужане зань сѣдять по Бугу, послѣ же Волыняне“), так само древлян, полян і почасти дреговичів.
Мешканці Побужжя звалися також Бужанами,- дотепер над Бугом, недалеко Буська є село Побужани. Здавна у тих сторонах було багато городів, що стояли або по високих горбах серед ліса, або на островах серед недоступних багон і мочарів. Один з тих городів Волинь над Бугом дав назву племені волинян і цілій волинській землі. Поселян з околиць города Лучеська (назва якого за легендою походить від імені вождя Дулібів - Луки, який i започаткував це стародавнє місто.) називали лучанами: це імя наводить візантійський імператор Константин Порфирородний. На захід від Буга над р. Гучвою стояв город Червен, від якого ціла околиця дістала назву червенських городів.

Археологічні пам'ятки Д. – залишки землеробських поселень з житлами-землянками (напр., Пліснеськ) та курганні могильники з залишками трупоспалень. До Д. відносять пам'ятники Луки-Райковецької культури та більш ранні пражсько-корчаковські пам'ятники.